Отця Олександра росіяни висадили біля самої «сірої» зони. Біля Василівки. На останньому блокпості вони взяли у нього відбитки пальців та зачитали вирок, що він “видворєн із Запорожской області». Він ішов дорогою, якою літали снаряди... Знав, що попереду тридцять кілометрів до українського блокпоста. Цей шлях фізично не був важким, отець Олександр був спортсменом, а коли став священником, проводив для парафіяльних дітей табори, піші прощі. Попереду, якщо дійде живим, не потрапить на міни, будуть наші. Позаду... Позаду у Мелітополі було життя, яке він збудував. Згадав знакове для себе Різдво 2010 року на Херсонщині, на парафії греко-католицького священника. Це була просто хата з грубою, в одній із кімнат перестінок був звалений, щоб було більше місця для вірян. Олександр тоді був ще переконаним антикатоликом, зайшов з цікавості.Та служба перевернула його життя, неначе все зазвучало по-новому, і тоді віра у всю їх родину наче прийшла знову...
Джерело: Укрінформ
- Отче, - перериваю я розповідь греко-католицького священника Олександра Богомаза (того самого, чию руку поцілував під час служби Блаженніший Святослав), який розповідає про своє життя в окупації та подальшу "депортацію" з рідної землі , - ми звикли думати, що Херсон та Запоріжжя - це край тотально проросійських настроїв. Натомість переглядала ваші фото, у храмах багато людей на службах. Є там запит на українську церкву?
- Про тотально проросійський край - стереотипи. У Херсоні та Запорізькій області є багато українців, у тому числі із заходу України, яким після гулагів та падіння Союзу забороняли селитися в Галичині. Я вчився в Мелітополі на історичному факультеті педуніверситету. Там я вперше від завідуючого кафедри почув про Шептицького та Сліпого. Українці започатковували там Народний рух, були активні, працювали лікарями та вчителями. І так, - існував запит на українську церкву. У нас українські школи. Наша вчителька, якщо ми віталися не “добрий день”, а “здрасьте”, дуже сердилася. Херсонщина - це Україна. Це відчуття українськості було і до війни, і тим більше зараз. Інша справа, що люди там були зранені Радянським Союзом. До 90-х - тоталітарна система та безвір’я, а потім вчилися виживати, коли підставити було нормою. Але вони там прагнуть добра, щирості, любові. Туди 2010 року приїхав греко-католицький священник отець Петро, і коли вони бачили безкорисливість, його здатність перейматися усім, то він ставав для них членом родини, а наші парафії розросталися. На наших очах виростали діти, сім’ї, яких ми вже вінчали. І це все християнські сім’ї.
За ці роки отець Петро започаткував півтора десятка парафій, я служив на чотирьох, долаючи відстань між ними до сотні кілометрів. Я перед священством встиг два роки попрацювати вчителем історії у школі, тому мої учні, які почали ходити до нас до церкви, сьогодні вже закінчують семінарію.
- Ви очікували повномасштабної війни? Як ви згадуєте ці перші дні?
- 23 лютого ввечері послухав радіо «Свобода» і усвідомив, що буде війна. А зранку прокинувся від вибухів і зрозумів: почалося. Я знав, що до нас зайдуть дуже швидко, тому що з Криму до нас веде просто пряма траса. Вночі 24 числа, коли мелітопольська тероборона була змушена відійти далі за Василівку, я разом з іншими вірянами проводжав їх, всі плакали, коли вони відходили. Кожного ранку я їздив у центр на площу, дивився чи висить наш прапор. Я дуже тримався з 24 по 27 лютого, був оптимістом, підбадьорював як тільки міг, а 28 лютого мені теж стало гірко.
Я пам’ятаю першу неділю після вторгнення, привітався з людьми, повернувся до престолу, щоб служити літургію, і заплакав - не міг розпочати службу. Хвилини три ми всі плакали.
На початку війни до всіх наших храмів приходило море людей, йшли ті, хто раніше бував у нас раз на рік на Великдень. Особливо багато було матерів хлопців-контрактників. Люди приходили до храму і посеред ночі. Пам’ятаю з 24 на 25 лютого брама церкви була зачинена, чую сильний стук у вікно, перша думка: за мною прийшли. Я виходжу: стоїть завідуючий кафедрою історії Олександр Ситник з дружиною, він перескочив через браму, попросив, щоб я відкрив, щоб їх впустити. Він розумів, що можуть бути розстрільні списки, які його не обійдуть, і прийшов перечекати. І вони у нас жили. Приходили ще інші парафіяни, у нас до тридцяти людей жило в одному домі.
- Тобто всі ті, хто мав бути у розстрільних списках, прийшли до вас?
- Наші парафіяни хотіли бути вкупі, хоча у нас не було бомбосховищ. Я казав людям: я не можу гарантувати безпеку, але вони залишалися. Це було дивне відчуття. У нас велика дитяча спільнота. Я, як чоловік, як священник на парафії, відчуваю себе батьком для них та всіх парафіян.
Мені старший священник отець Петро прищепив такий стиль служіння, коли ти знаєш, чи є у когось взуття, хто може зі студентів заплатити за навчання, хто не може. Я усвідомлюю, що всі парафіяни - це родина, я ними опікуюся, а у цій ситуації я їм взагалі не міг гарантувати захисту. Мене переслідувало відчуття такої чоловічої безпорадності.
Зі мною жило четверо місіонерів, у нашому регіоні є місійна школа св. апостола Павла в Красилові при римо-католицькому монастирі, вони раз на рік проводять тримісячні курси для людей, які вирішили рік присвятити Ісусові, називається «Рік для Ісуса». А потім їх розподіляють по тих парафіях, які їх хочуть прийняти. Ми на парафії приймали таких. І останній рік у нас було дві жіночки з Харкова – одній із них було за шістдесят, одна дівчина з П’ятихаток, інша - з Верховинського району, гуцулка. Усі місіонери прийняли рішення залишатися зі мною. А ще були парафіяни, сім’ї, які вирішили у нас пожити. І ти розумієш: якщо прилітає, - нам усе! У мене був лише один ресурс захисту. Я сказав, Господи, я не можу нічого тут зробити, тільки Ти. І Господь Бог нас захищав у різних ситуаціях.
- Наприклад?
- Я на початку був дуже сміливий, їздив на блокпости і до чеченців, до днрівців, розпитував, навіщо вони сюди приїхали. Одного разу мене схопили, переді мною поставили до десяти автоматників, матюкали, кричали. А в машині сиділи один наш студент і одна з місіонерок. Я усвідомлюю, що зараз мене можуть просто застрелити. Зрештою, відпустили, і коли я сів у машину, то їхав вже упокорений, мені було дуже соромно перед Богом, я кажу, Господи, я, правда, придурок, прости мене, стількох людей ти мені дав під відповідальність, а я легковажний, як ковбой. Це був перший сильний стрес. Або ще були ситуації. Коли готуєшся до допитів, то зазвичай ховаєш всю проукраїнську літературу. Я сховав. Сиджу, молюся і раптом погляд падає на прапорець ЗСУ на видноті, на полиці до якого я так звик, що вже не ховав. А окупанти ж і без того сприймали нас там як наводчиків та помічників ЗСУ. Тому прапорець теж сховав. Або була ситуація, коли росіяни хотіли забрати та заарештувати хлопця Євгена, який жив із нами, він мав проблеми з алкоголем. А я завжди допомагав таким хлопцям із алкогольною залежністю. Ми кожну першу суботу місяця ходили у сусіднє село на прощу Непорочному серцю Марії. Цього разу ми не йшли, а їхали бусом. З нами був Євген. Він не мав реєстрації, а в росії є закон про реєстрацію. Це, до речі, дуже сильний момент, коли Бог подіяв. А бус був повний, хлопці сиділи на бочках з-під води у бусі. На блокпості в Молочанську зупиняють, побачили, що у нього немає реєстрації, йому - наручники на руки і забирають в комендатуру. Зрозуміло, що я відмовився їхати. Мене там виганяли, матюкали і чеченці, і дагестанці, але я не їхав. Казав, що це наша людина. Це для мене теж було внутрішнє прийняття рішення - хай би що сталося, навіть якщо мене поб’ють, я його не залишу. І був момент, коли цей Женя мені каже: «Отець, зараз мене будуть бити». А я йому кажу: «Женя, ти довіришся повністю Богу, тебе не поб’ють». А він тоді каже вголос: «Боже, я тобі довіряюся». А знаєте в цей момент про що я думав? Я думав про те, що нас будуть бити вдвох, чесно. Я пам’ятаю: приїжджає ця вже колабораційна поліція, його пакують у машину. Я біжу бігом в бус, лечу за ним. Там розбиті дороги, люди всі літають всередині в бусі, як картопля. Я лечу бігом за ним в ту комендатуру. Припаркувався і біжу зразу на вхід. Забігаю, а на вході там такі двері великі і стоїть такий величезний чеченець із великою бородою. Я побачив, що шеврон чеченський. І приводять цього Женю. А я пам’ятаю, що по дорозі їхав за кермом і так молився: Боже, ти дав цьому хлопцю шанс, він так посповідався, так покаявся, він хоче змінити своє життя, він погодився їхати в реабілітаційний центр. Будь ласка, покажи свою силу. Покажи наскільки ти сильно його любиш, я тебе дуже прошу. Зроби для нас це диво. Ми всі в машині молимося на вервиці. Приїжджаємо туди, я вибігаю одразу з машини, забігаю в комендатуру, саме у цей момент його заводять, я підбігаю до цього чеченця, я зрозумів, що він комендант, я одразу йому кажу, це наша людина, я його забираю. Ті, які його приводять, кажуть, слухай, ти хто такий? Я, кажу, священник, він зі мною живе, в Україні ніхто за відсутність обов’язкової реєстрації не карав, люди так жили, він просто безхатько з 2014 року, йому 37 років, кажу, я його забираю, я за нього ручаюся, беріть всі мої документи, все, що вам треба, я не поїду, доки цю людину не віддасте. І тоді оцей каже: “Дайте мне нож”. Я дивлюся на нього, це не виглядало загрозливо і там ті хлопці-вояки між собою метушилися, прийшли знову на мене сваритися, мовляв, чого я таких бомжів до себе збираю. Але він не виглядає як бомж, він викупаний, чистий, ми йому одяг дали. Чеченець бере ніж, просто перерізає пута і каже: «Уході». Я його забрав, ми йшли, в машині люди кричали, бо це була наша перемога, в той момент ми перемогли тих чеченців і всю цю Російську імперію, але це була перемога так само і Непорочного серця Марії, бо це була перша субота і це була наша проща. Женю ми пізніше таки відправили в реабілітаційний центр на Хмельниччині, і що цікаво: на блокопості перевіряли документи у трьох автобусах. А бус, яким його везли, одразу пропустили.
- Як минали ваші дні?
- Я служив у Мелітополі, це Запорізька область, але я доїжджав у села Херсонської області, громадами яких опікувався. Бо ж я родом з Херсонщини. З початком окупації у нас було таке враження, що як ми всі вийдемо на протести і скажемо, щоб росіяни забралися геть, вони підуть геть. Наївно дещо, але ми думали, що ми їх переконаємо, тому люди виходили на протести, намагалися зупиняти колони, які у перший місяць йшли цілодобово. Уявіть наші почуття: тисячі одиниць російської техніки йдуть цілодобово. Спершу ми виходили і молилися разом із протестантськими церквами за Україну. Ми дуже дружимо з протестантами, ми виходили на молитву щодня о 12-й годині, допоки в серпні нас не розігнали.
Ми молилися, наприклад, "Боже великий...".
- Скільки ця міжконфесійна молитва збирала людей?
- Спочатку було багато, але люди виїжджали, ставало дедалі страшніше, щоб вийти на площу на молитву в серпні тим трьом десяткам вірян, треба було переступити через свій страх. Хмари згущувалися, згущувалися…
Десь на другий тиждень окупації протестантського пастора Дмитра Бодьо взяли в полон, це була близька людина для нас. Потім забрали мера Івана Федорова. Доки він був із нами, він щотижня по четвергах збирав нас на міжконфесійну раду.
- Чекайте, навіть перебуваючи в окупації мер вас збирав на наради?
- Так, постійно, він пояснював нам, що відбувається, у четвер була зустріч, а в п’ятницю його забрали. Я вже потім кожного ранку думав, що мене заберуть. У мене було дуже багато проукраїнської літератури, я щось сховав, потім на допитах мені казали: «Ти — молодець, все класно сховав…», тобто, вони теж не дурні, все розуміють.
Але одну книжечку вони знайшли, вона була у ящиках зі старими книжками, там була карта України, в яку була включена Кубань. Я сховав все, що стосується Шептицького, Сліпого, Майдану, Голодомору, позалишав тільки щось богословське. В останній день перед тим, як мене вивезли, ми встигли заховати всі парафіяльні документи.
Але я хотів би наголосити. Наша парафія активно діяла протягом всього часу окупації. Ми не хотіли виживати, ми хотіли жити, ми влітку навіть провели два табори дитячих, діти не могли виїхати з ночівлею на море, бо боялися, у нас було десь три десятки дітей, ми провели табір, дітей вивезли на річку, вони тішилися. Взагалі, хотів, щоб ви зрозуміли. Не тільки наші віряни були українцями за ідентичністю, з 2014-го, за вісім років війни, місто змінилося, Мелітополь став дуже українським містом. Я думаю, що тільки відсотків двадцять були за Росію отак відверто і беззастережно. Але громадяни з проукраїнською позицією почали виїжджати. Я ж для себе вибір зробив. У Мелітополі залишалися наші люди, є два будинки милосердя, у нас щодня була служба, я старався їздити ще раз на тиждень по селах, у нас завжди проводилися біблійні кола (гуртки з вивчення Євангелія) з дорослими, ми займалися з дітьми катехізацією. Поруч були віряни, місіонери, діти, студенти, мої помічники, ціле коло співпрацівників. І я прийняв рішення: я лишаюся. І те, що ми пережили, це неймовірний досвід єдності. Я тільки там усвідомив, як багато дає присутність священника, це було таке відчуття родини і сім’ї, що не передати. Ми раз на тиждень збиралися на парафіяльні вечері, там було десь півсотні людей.
- Коли був перший допит?
- У червні. Я знав, що прийдуть рано чи пізно. До допиту підготуватися неможливо. Але й ... можливо. За рік до війни, влітку, я був на програмі, яка називається «Лідерство в горах». Це коли збирається група віруючих чоловіків задля молитви та міркувань. Я відстав від групи і йшов молився на вервиці. Йду молюся, аж тут на мене нападають два алабаї. Один із них вхопив мене за руку і дуже сильно стиснув, а другий ще добігає. Знаєте, це секунди, але в моїй уяві це кіно. І коли добігає той другий пес, величезний, як я на зріст, - я просто завмер. То перший просто відпустив мою руку, розвернувся, а другий зупинився …і вони пішли геть. Кожного разу, коли приходили ці фсбешники, я згадував це, і приблизно відчуття було те саме: коли я в зубах цього звіра, але він мене не ушкодив. Так само я, якось очікуючи їх, казав: “Господи, скажи до мене, потіш мене, я просто розбитий”. Відкриваю Святе Письмо, Біблію і там мені попадається 2 глава 1 Самуїла, 9-й вірш і починається так: «Він оберігає кроки своїх вірних».
- Отож, вони приходять у червні, заходять. І що далі?
- Нас там жило тоді десь півтора десятки людей (місіонери, студенти), в усіх взяли відбитки пальців, усіх відфотографували. А зі мною жило шестеро бездомних, слава Богу, поговорили і пішли.
- Вони не били вас?
- Ні, з мене волосина не впала. Хоча я знаю, що в Бердянську проукраїнське духовенство б’ють. Мене попервах навіть не матюкали, матюкали вже останній раз. Зі мною спілкувалися так, наче я щось нікчемне, а от вони хазяї справжні, а я - небажаний “елемент”. Пам’ятаю, коли до мене прийшли передостаннього разу, то один із них каже: «Я же тєбє друг, знай, я тєбє друг». Я йому кажу, що до мене друзі з пістолетами не ходять. «Та ето такоє, нє бил би моім другом, что-то с тобой би сделалі, ти мой друг”.
- Схиляли до співпраці?
- Коли вшосте вони прийшли, вони тиснули на мене, щоб я розказував про сповіді. Мовляв, до тебе багато людей приходить, але нас цікавлять сповіді. Я їм дав зрозуміти, що сповідь це свята тайна. Але їм це все до лампочки. Це саме вони пропонували отцю Леоніду, який там тоді ще залишався, він служив ще по інших селах. То вони йому пропонували: або ти переходиш в московський патріархат, або виїжджай. Спочатку, гадаю, що перші чотири допити вони думали що зі мною робити. На п’ятий вони сказали, що чіпати мене не будуть, бо католицька церква дозволена в Росії. На шостий раз вони мені сказали, щоб я їм видавав сповіді. На сьомий допитували, чи я наводчик. І оцей останній тиждень перед "депортацією" я прожив у стресі, бо спочатку отця Петра вивезли. Ще за тиждень - священника ПЦУ. У мене постійно була думка: коли Ісус Христос стоїть перед Пілатом, він каже: «не мав би ти наді мною ніякої влади, якби тобі не дано було з вище. Я знаю, що я в руках Божих». Під час сьомого допиту, коли я побачив той листок, на якому фіксували мій вирок, рішення про вивезення, я вже тоді навіть трохи осмілів, іронізував. А один із них проговорився, що це не рішення цієї компанії. Їм дали команду згори. Я вже не боявся, що мене не вивезуть.
Знаєте, що найсильніше болить? Я дуже люблю свій край. Я закоханий у нього. І я усвідомлюю, що по тих місцях, які я так люблю, ходять люди, котрі його не люблять. Мені вже казали, що там якийсь священник з одного села приїжджав і заглядав у вікна нашої церкви. Але не зайшов усередину. Я так розумію, що це якийсь ними привезений клірик. Тобто вони не люблять людей, їм байдуже на їхні проблеми, їхні життєві ситуації. Їм байдуже, у що вони взуті, байдуже, що у них в серці відбувається. Вони не несуть добро. І це дуже болить. Коли я заїжджаю в своє село рідне, я бачу все село в російських прапорах. Коли я бачу ці «Урали», які їздять по людських городах, по садах, винищують те, що люди посадили. Я люблю «Володаря перснів» Толкіна. І це як окупація Ширу. Шир для тих гобітів - їхній куточок раю, звідки їх вигнала біда. І вони весь час, коли їм найтяжче, вони мріють про те, як повернуться в той край Шир, де є затишок, є тепло, де гарненька травичка, гарненькі дерева, такі пагорби, де гарні сніданки, вони люблять поїсти. І там описаний цей біль, як вони бачать, що їхню землю топчуть вороги.
Я йшов дорогою близько чотирьох годин. І думав, що якщо дійду, то на Різдво поїду в реабілітаційний центр, куди я відправляв багато своїх знайомих і де зараз проходив лікування Женя. Вони, ще коли я не виїхав, постійно писали та дзвонили мені й казали, що чекають на свято. І ще згадував Різдво в Мелітополі, коли я намотував між нашими селами по кілька сотень кілометрів. А на Святвечір ми збиралися на парафії. Півсотні людей за столом, священники, вертеп, коляда… І коли я дорогою чув як стріляють кулемети, бачив як літають снаряди, я усвідомлював: не знаю, чи дійду до наших, але моє життя було плідним. Перші десять кілометрів не були важкими, - сміється, - спочатку я побачив діда.
За Василівкою є село Кам’янське, яке фронт розділило навпіл, і там я познайомився з дідом, який мене провів стежками, щоб я не попав десь на мінне поле. Йду далі, дивлюся, з однієї хати йде хлопець, я зрозумів, що це наш, і він іде з телефоном, я так зрозумів, що він шукав зв’язок між розбитими хатами. Я кричу йому: перший вояка, якого я зустрів, це був наш парафіянин! Він дивиться, дивиться на мене, а потім гукає щосили: “Отець Сашко!”. І біжить бігом до мене, мало не збив мене, бо у бронежителі він був.
- Я не вірю, отець, я не вірю, що це ви, - кричить боєць.
***
Отець Олександр також не вірив, що то він. Бо коли йшов, то уявляв, як зустріне наших, що впаде на коліна, ридатиме, коли побачить наш прапор. А тут зовсім все по-іншому, йому біг назустріч його ж вірянин, хлопчина, нацгвардієць, якого він виховував, який їздив з ним по християнських таборах, і, обіймаючи, на радощах мало не збив з ніг.
Воістину: Бог оберігає кроки своїх вірних. Коли він оговтався, то пролунав дзвінок мобільного. І перше, що почув у слухавку: “Отче? Ви дійшли? Ми чекаємо вас на Різдво”.