На початку війни духовенство й вихованці з Вищої духовної семінарії Пресвятого Серця Ісуса, що у Ворзелі під Києвом, мусили евакуюватися до Кам’янець-Подільської дієцезії. Після звільнення Київщини з’явилася можливість повернутись у стіни alma mater.
Джерело: Католицький медіа-центр
У четвер, 7 квітня, до семінарії прибула перша група, у складі якої були ректор о. Руслан Михалків, духовний отець і настоятель парафії св. Йоана Павла ІІ о. Ігор Скомаровський і два диякони: Антон Пантус і Павло Бичинський.
Про стан семінарії та безлад, який після себе залишили окупанти, розповідає ректор семінарії о. Руслан Михалків.
Наш Ворзель, хоча й меншою мірою, ніж Буча, теж постраждав від рук і техніки окупантів. Особливо та частина, що ближче до Бучі. Неподалік іде траса на Ірпінь, Бучу, а тут, у лісі, знайшовся такий безпечний острівець. У вівторок, до нашого приїзду, тут побували волонтери та працівники «Карітас-Спес» Київсько-Житомирської дієцезії. Вони привезли продукти й воду, речі першої необхідності.
Коли ми приїхали до Ворзеля, то найперше нас вразила надзвичайна тиша. Ми почали розглядатися по семінарії, що і як. Одразу помітили, що ракета знищила наше паркувальне місце. В автомобілях, які залишилися на території, розбили вікна, зняли акумулятори. Вибуховою хвилею винесло вікна в семінарії. Двері в котельню здавалися навстіж відчиненими – але придивившись, я зрозумів, що їх узагалі немає.
Обійшли всю територію, я побував у своєму будинку. Заходиш, дивишся… Двояке відчуття: з одного боку, ти знаєш, що щось таке відбулося, а з другого – не віриться.
Здається, що за допомогою БМП окупанти знесли ворота до семінарії. Складно сказати, скільки тут перебувало людей, але вони влаштували якийсь свій «банкет», шабаш. Приміщення семінарії значної шкоди не зазнали, тобто підпалів чи підривів не було. Але бачимо, що багато чого винесено: це і літургійні речі (монстранції, чаші), і те, що, на їхню думку, мало більшу цінність. Наприклад, зняли обкладинку з бревіарію, взяли Святе Письмо, яке було в обкладинці із застібкою, Єрусалимську Біблію. На превеликий жаль, також забрали чашу Йоана Павла ІІ, яку він використовував під час урочистої Меси на Чайці.
Ми радилися з військовими і дійшли висновку, що тут були ворожі солдати. Адже вони мають характерний почерк. Росіяни завжди входять через бічні вікна: вибивають одне вікно і потім ізсередини вибивають двері, бо так легше.
Також винесли багато апаратури, як на мене, навіть не дуже цінної. Наприклад кавоварки, роутери та інше. Однак потім ми зрозуміли, що тут були не лише окупанти, а й місцеві мародери. Здається, що хтось навіть планував сюди ще раз повернутися по здобич. В одному будинку була складена консервація, по яку збиралися ще раз прийти, була приготована тачка, а збоку валялася банка від консерви.
Війна нас по-різному торкається, особисто чи через близьких. Тут бачимо, що такий дотик гріха та смерті залишив слід і на Церкві, на семінарії, на житті семінаристів.
Видно, що заходили в кімнати семінаристів, шукали якісь цінності. В одного забрали пальто, а залишили щось інше – чуже, якийсь військовий бушлат. Тобто поміняли гардероб.
На щастя, у храм окупанти не заходили. Найімовірніше, туди могли ввійти наші мародери, однак загалом він у доброму стані. Могили архієпископа Петра Мальчука й сестри Марти Рик неушкоджені. Ми, щойно приїхали, одразу запалили свічки на них.
Дякувати Богу, що більша біда нас оминула. Якщо йти вуличками Ворзеля, то швидко помічаєш результати військових дій: вирви в землі, побиті забори, наслідки прильоту уламків.
Обстеживши територію, ми визначили, що і як можна тимчасово відремонтувати. Тепер підраховуємо кількість пошкоджених вікон і дверей. Деякі вікна пошкоджені частково, а в деяких понищена вся рама.
Ми відразу дивимося, яка є можливість відновити звичайне життя семінарії. У цьому семестрі семінаристи однозначно завершать навчання в Городку. Складають іспити. Як буде наступного семестру, зараз складно сказати, бо є багато побутових питань. Наприклад, тут навіть посуду та начиння немає. Їх треба придбати – а зараз трохи з цим складно. Утім, нам допомагають волонтери й подружжя з Домашньої Церкви.
Напевно, найразючішим для мене було знайти фігуру Фатімської Богородиці, яка стояла в їдальні. Семінарія придбала її у Фатімі з нагоди 100-річчя об’явлень. Я кілька днів уже придивляюся, як саме її нищили. Спочатку ми думали, що могли зайти військові та перевернути фігуру, а може, її скинула вибухова хвиля від ракети, бо там також побиті вікна. Іще я припускав, що у фігуру потрапив уламок від снаряду. Та врешті-решт у мене склалося враження, що це був снайперський постріл диявола у Пресвяту Діву Марію – якраз тоді, коли ми присвячувалися Її Непорочному Серцю. Я не особливо схильний переносити все в релігійну площину, але той момент був для мене вкрай незвичним.
Підлий диявол, програючи, що може робити? Лише руйнувати. Цікаво, що обличчя Пресвятої Діви Марії збереглося, я вже деякі шматочки почав збирати, упевнений, що ми її відновимо. Вона стане особливим знаком для нас. Час покаже.