“Особливості релігійного життя українців деяких постсоціалістичних держав Східної Європи: Румунія та Естонія”

Тарас ГРИНЧИШИН,
керівник досліджень РІСУ

Доповідь на Першій міжнародній науковій конференції „Діаспора як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті” (8-10 березня 2006 р., м. Львів, Україна)

Про українську діаспору в далеких США та Канаді достатньо добре відомо. Натомість, значно менше висвітлене життя українців деяких держав Східної Європи, зокрема його релігійний аспект. Спроба заповнення цієї прогалини стосовно двох таких країн зроблена у цій праці, що ґрунтується на власних дослідженнях автора у 2003-2004 рр., доповнених опублікованими даними.

Румунія – один з найближчих сусідів України, лише у 2,5 разів менший за площею та у 2,1 рази – за населенням. З багатонаціональної держави вона поступово, з еміграцією німців, стає все більш моноетнічною (89,5% румунів). Після угорців (6,6%) та циган (2,5%), третьою за розміром етнічною меншиною стали українці – за офіційними даними 60-67 тис. осіб (0,3% населення). Самі вони вважають цю цифру заниженою втричі.

Українці Румунії компактно проживають, головно, у чотирьох історичних областях: Мараморощині, Південній Буковині, Подунав’ї (Добруджі) та Банаті, а також у столиці країни Бухаресті та інших великих містах. У перших двох їх можна вважати автохтонним населенням, решта є однією з перших українських діаспор.

Румунія є переважно православною (86,8%) країною, з дуже схожим до України типом побожності населення – численні монастирі, культ Богородиці тощо. П’яте місце серед конфесій, після римо-католиків, реформатів та п’ятидесятників, посідають греко-католики, яких, за офіційними даними 2002 року, налічується 195 тис. (0,9% населення супроти 10% напередодні „возз’єднання” з Православною Церквою у 1948 р.), за їх власними – 1120 тис.

До першої світової війни українці Мараморощини і Банату, що належали до Австро-Угорської імперії, були греко-католиками в юрисдикції Мукачівської єпархії. На Буковині греко-католиків було небагато – більшість вірних тут, як і українці Подунав’я, сповідували православ’я. У міжвоєнний час греко-католики Румунії (48 парохій та 16 філій) підлягали спершу місцевій Апостольській адміністратурі, а з 1930 р. – Рутенському вікаріату. У 1948 р. його було зліквідовано, натомість утворено Український православний вікаріат, понижений через три роки до рівня протопопіату (деканату). Водночас, багато українців відійшли до протестантизму (п’ятидесятництво, адвентизм) та свідків Єгови.

Після революції 1989 р. до відновленої Греко-Католицької Церкви повернулися майже всі її давні парохії з Південної Буковини. Більшість громад Мараморощини теж були схильні до цього, однак, за певними свідченнями, на заваді стала надмірна амбіційність певних осіб у Церкві та породжені нею чвари. У 1990 р. відновлено Український православний вікаріат, до якого увійшли майже всі українські громади Мараморощини (близько 40 тис. вірних) та Банату (12 тис.). Поза ним, однак, залишилися православні громади українських сіл Південної Буковини і Подунав’я, що досі підлягають місцевим румунським єпархіям. Відома теж спроба заснувати у 2002 р. нову українську парохію та звести храм у м. Сучава.

Лише 1996 р. відновлено Генеральний український греко-католицький вікаріат, два деканати якого обіймають 19 парохій з 4 філіями (загалом близько 1350 родин) на Південній Буковині та у Мараморощині й Банаті, де з 1992 р. теж почали відроджуватися нечисленні громади. Вікаріат підлягає одній з єпархій Румунської Греко-Католицької Церкви, що викликає невдоволення вірних і спричиняє внутрішні конфлікти. На загал, вірні вважають себе частиною Української Греко-Католицької Церкви, поминають її Главу під час богослужінь та бажають мати власного єрарха.

Православний вікаріат, натомість, підлягає безпосередньо Патріархові Румунської Православної Церкви. Духовенство може офіційно контактувати лише з УПЦ (Московського Патріархату), хоча за настроями є значно ближчим до УПЦ КП та УАПЦ, у навчальних закладах яких здобули освіту багато молодих місцевих священиків. Не виключається можливість входження у майбутньому до складу Православної Церкви в Україні, однак лише за умови її єдності і канонічності та паритетного перепідпорядкування румунських православних парафій в Україні Патріарху у Бухаресті.

Стосунки між вірними обох українських конфесій нині на загал непогані, хоча між священиками досить натягнуті. Найбільше отруює стосунки обох громад питання майна: у Румунії, на відміну від України, власником храмів є Церкви, а не окремі громади. Отож, згідно із законом, Греко-Католицькій Церкві повинні бути повернуті храми, якими нині користуються православні громади. Однак, до останніх належать більшість нащадків давніх будівничих цих храмів, тож ті відмовляються виконувати розпорядження судів. Гострота проблеми частково вирішується спорудженням громадами обох конфесій нових храмів: на 2003 р. було зведено три православні і два греко-католицькі, ще по два храми будувалися.

З Церквою тісно пов’язане й національне самоусвідомлення місцевих українців. У Мараморощині більшість з них зберігають в побуті українську мову, румунізуються переважно прихильники протестантизму, оскільки їх відправи йдуть румунською. Натомість, на Південній Буковині, українська меншина якої офіційно налічує понад 9 тис. осіб, у православних церквах в українських селах, за винятком кількох, повсюдно вживається румунська мова. Більш того, відомі факти усунення звідти свідомих та діяльних українських священиків та заміни їх румунськими. Зате, у с. Негостина, де саме такий відправляє, місцева громада є найміцнішою. Ще сильнішої асиміляції віддавна зазнають українці Подунав’я. Однак, результати останніх домовленостей між Президентами обох держав дозволяють сподіватися покращення становища української меншини. На загал, національний та релігійний аспекти життя української меншини нероздільно пов’язані: брат колишнього греко-католицького вікарія очолює український ліцей ім. Т. Шевченка у Сиготі, а обидва нинішні вікарії – православний та греко-католицький є серед заступників голови Союзу українців Румунії.

* * *

Значно відмінною є ситуація в Естонії – невеликій державі з розколеним (етнічно, мовно-культурно і політично – на автохтонів та „російськомовних”) і дуже секуляризованим суспільством. За даними перепису 2000 р., лише 29,2% дорослого населення Естонії вважають себе прихильниками певної релігії. 43,8% з них сповідують православ’я, трохи більше – лютеранство. Частка жодної з інших релігій та конфесій не перевищує 2%.

Як свідчать результати перепису, українцями зазначили себе майже 26,5 тис. осіб віком понад 15 років (2,4% населення – друга, після росіян, нацменшина). У переважній більшості вони становлять діаспору радянського періоду, мешкають у містах півночі та сходу країни. Багато не змогли здобути естонського громадянства, тож перебувають у громадянстві України або задовольняються статусом „особи без громадянства”. Серед тих, які змогли окреслити свою релігійну приналежність (43,2% усієї меншини), 87,4% вважають себе православними.

Православ’я в Естонії поділене між двома конфесіями. Православна Церква Естонії Московського Патріархату, на чолі з Митрополитом Корнилієм (Якобсом), орієнтована головно на „російськомовних” мешканців Естонії, до яких, переважно, належать і українці. Церква має 30 громад, від 50 до 120 тис., за різними даними, вірних, а з 56 її священнослужителів кілька, наскільки можна судити за прізвищами, мають українське походження.

Другою є Естонська Апостольсько-Православна Церква, заснована 1923 року Томосом Вселенського Патріархату. Автономний статус її підтверджено у 1996 р., що викликало різке протистояння Москви та Константинополя. Церкву очолює Митрополит Стефанос (Харамбідес), вона налічує близько 60 парохій та 18 тис. вірних (що, фактично, відповідає числу естонців-православних). Проте, до цієї Церкви належить і священик українського походження, який пробує заснувати першу українську парохію при катедральному храмі у Таллінні.

У столиці країни діє парохія Української Греко-Католицької Церкви, заснована 1991 року. Ще одна громада існує у м. Пилва. Чисельність талліннської громади становить близько 300 осіб, служить священик родом з України. Розташування церкви в історичному центрі міста, вдалий дизайн сприяє її популярності. Окрім храму Матері Божої Троєручиці – Заступниці всіх невинно скривджених, посвяченого у 2000 р. владикою Любомиром (Гузарем), комплекс включає музей сакрального мистецтва, недільну та мистецьку школи, приміщення для зборів українських організацій. Отож, незважаючи на значну перевагу православних, саме греко-католицька громада зуміла стати осередком національного українського життя в Естонії, тут розташовані осідки Конгресу українців Естонії та Українського земляцтва. У червні 2004 р. керівники громади мали першу зустріч зі згаданим православним душпастирем з метою подальшої координації зусиль.

Окрім православних та греко-католиків, серед українців Естонії є свідки Єгови, римо-католики, баптисти, лютерани та п’ятидесятники, однак частки їх теж не перевищують 1-3%.