Created with Sketch.

Отець Андрій Хомишин: «Наші воїни знають за що воюють і це найбільша мотивація продовжувати боротьбу»

30.10.2023, 15:05

Історія капеланів, які хотіли завжди бути поруч, почалася ще задовго до війни у 2014-му році. Спершу звичайними волонтерами, потім на цивільних посадах у військових частинах вони крокували разом з нашою армією. Це були роки, коли ще ніхто не думав про велику війну, а до капелана у Збройних Силах тільки звикали та придивлялися. Сьогодні в Україні створена та функціонує Служба військового капеланства, яка є одним із підрозділів Апарату Головнокомандувача ЗСУ. Відтоді триває процес входження священників на посади військовослужбовців.

Наталія БЕЛЬЗЕЦЬКА

Про те, що передбачають ці зміни, які виклики постали, які обов’язки з’явилися, ми поговоримо з отцем Андрієм Хомишиним – молодшим лейтенантом Служби військового капеланства, синкелом у справах капеланства Львівської Архиєпархії. Наша розмова є продовженням проєкту «Місія – бути поруч: історії військових капеланів», який реалізовує пресслужба ЛА.

— Отче, поясніть що означає створення Служби військового капеланства та які зміни відтоді відбулися?

— Наприкінці 2021 року був прийнятий Закон України «Про Службу військового капеланства». Він передбачає, що військові священники, які хочуть тісніше працювати зі Збройними Силами, мають стати військовослужбовцями, отримати первинне офіцерське звання молодшого лейтенанта. Відповідно до цього, їм надаються практично ті самі права та обов’язки, що й іншим військовослужбовцям, однак із забороною користування зброєю, що є цілком очевидним.

Відтак, новий закон говорить: хочеш бути капеланом – маєш стати військовим. Відтоді почався процес входження священників на посади військових капеланів, який триває і досі. Зі своїми викликами та проблемами, адже проходить адаптація до нових форм служби, священники звикають до війська, а військо звикає до священників, та ще й у військовому однострої.

Процес входження священника у військову структуру капеланства розпочинався з того, що спочатку він просив благословення у правлячого архиєрея відповідної Архиєпархії чи Єпархії. На основі його звернення та погодження на місцевому рівні (таке звернення скеровувалося на адресу Блаженнішого Святослава) Блаженніший своїм розпорядженням, що ґрунтувалось на наданих необхідних документах, видавав Мандат кандидату на капеланське служіння, чим засвідчував його рівень кваліфікації та душпастирського досвіду. Наступний етап передбачав процес погодження військовим командуванням. Якщо не було зауваг, то кандидат приймався на відповідну посаду військового капелана у передбачені військові підрозділи.

Сьогодні місцем мого служіння залишається Національна академія сухопутних військ. Свою працю у цьому військовому навчальному закладі я розпочав у кінці 2000-х років. А у 2018 році, згідно з розпорядженням Кабінету міністрів України, з’явилися цивільні посади військових священників (капеланів). Відповідно я став працівником Збройних Сил України, а вже із входженням у силу Закону “Про військове капеланство” – став військовослужбовцем. Це своєрідна еволюція мого священничого служіння у війську, що до певної міри відображає загальний розвиток капеланства у Збройних Силах.

Важливе значення у прийнятті рішення про входження на посаду військового капелана відіграла роль церковної ієрархії, зокрема нашого Митрополита Ігоря, який висловив підтримку та благословив на цю форму праці. Також слід згадати і про Центр військового капеланства Львівської Архиєпархії, який у великій мірі сприяє військовим капеланам, частиною якого я та інші капелани неодмінно відчуваємось.

— Знаю що ви були настоятелем храму святого Архистратига Михаїла на території академії. Чи сьогодні далі виконуєте ці обов’язки?

— Згідно закону, сакральні споруди, які є на території військових частин, отримали власну юридичну назву й відтепер називаються духовними центрами. Будучи капеланом академії, я є керівником духовного центру. У державній термінології це цілком зрозуміло, але якщо перевести на церковну мову, то так – я надалі залишаюся настоятелем храму. Оскільки церква розташована на території академії і фактично є її власністю, а я відповідно є її керівником.

— Чи змінилося спілкування з курсантами, їхнє ставлення до вас, відколи прийшли до них у військовій формі? Чи це не заважає їм далі бачити капелана священником і другом?

— Ми можемо мати різні погляди на цю ситуацію. З одного боку є позитив, бо ти приходиш до курсантів у тому самому одязі, що й вони, маєш схожі обов’язки, фактично є військовим, тому це може ще більше спонукати їх до діалогу. Такі випадки я помічаю.

Також є інші ситуації, коли вони дивляться на військову форму й розуміють, що до цього всього, ти ще й офіцер, а з офіцером говорити буває якось незручно. Сьогодні завдання капелана, щоб навіть будучи офіцером, він міг показати курсантам чи іншим військовим, що одягнув форму в силу певних вимог, але найперше залишився священником. Це дуже важливо пам’ятати і нам, як капеланам, і державі, і війську. Бо ми одягнули форму, взяли на себе додаткові зобов’язання, але залишаємося священниками.

Сьогодні моє завдання – поєднати ці два протилежні враження курсантів. Я маю показати, що залишаюся з ними на тому самому рівні, продовжую бути їхнім духівником.

Наприклад, однією із незвичних для мене речей, але буденних для армії, є військові вітання. Вони передбачають, що молодші за званням вітаються, а старші відповідають. Мені принципово, щоб коли курсанти до мене вітаються, я часом не знехтував їхнім вітанням, вмів його пошанувати.

Першокурсники, другокурсники дуже чекали, коли я одягну форму. Зізнаюся чесно, коли я це зробив, то почувався дещо незручно, не знав як люди будуть на мене реагувати, але тепер форма стала звичною. Сьогодні, коли я в академії і не ходжу у ній, то навіть відчуваю дискомфорт.

— Чи немає проблем у спілкуванні з вищими військовими керівниками, адже вам доводиться мати справу з полковниками, генералами?

— Якщо розглядати мою ситуацію в академії, то це була еволюція. Ми доросли до цього моменту, а не просто з’явилися там нізвідки. Навпаки, наші взаємини добре напрацьовані, тому проблем немає. Звісно, коли я одягнув військову форму, на мене дивилися трохи по-іншому. Навіть робили дружні зауваження, пояснювали, як правильно її носити. Але я сам розумію, що коли вдягнув форму, то взяв на себе відповідальність. Її носіння передбачає певну поведінку, повагу до цього одягу. На початках я питав курсантів порад, хотів щоб вони бачили, що я готовий вчитися чогось нового.

Я прагну носити форму з повагою, бо сьогодні в ній виборюється незалежність. Тож це найперше мій вияв поваги до тих, хто у ній воює, гине, бореться за наше сьогодення і майбутнє.

— Ви згадали про своє нове завдання – залишатися на одному рівні з курсантами, попри військове звання. А які ще виклики бачите? Що наразі є найважчим?

— Я б не сказав, що у моїй ситуації є щось дуже складне. Коли ти приймаєш рішення перейти на посаду військовослужбовця, то готуєш себе до того, що не все буде легко й просто. Сьогодні, як і кожен офіцер, я маю певну форму звітності, планування. Будучи на цивільній посаді, мені ніколи не доводилось цього робити, але новостворена Служба військового капеланства таке передбачає. Звіти ми подаємо у вищі інстанції (сподіваюся на їхній основі щось покращують, змінюють). Поки пройшло мало часу відколи священники прийняли нові обов’язки, але навіть через ці кілька місяців ми бачимо зміни.

— Знаю про активну діяльність капеланів у стінах академії. Якою вона є зараз?

— Все, що відбувається в межах академії ми продовжуємо далі виконувати. Ви питали, що змінилося? Я одягнув військову форму, маю інші взаємини з армією, проте наша діяльність в академії залишається такою, як і була. Суттєвих змін у ній немає, адже й до того, незалежно від посади, ми виконували свої найперше священичі обов’язки. Думаю, що навіть ставши військовим, офіцери, курсанти та працівники мають бачити у мені душпастиря.

— А як щодо поїздок у зону бойових дій?

— У цьому питанні зараз все по-іншому. Ставши частиною військової структури, я не можу просто сісти в машину і поїхати кудись за власним бажанням. Щоб їхати до військових, я мушу підготувати відповідну документацію, має бути розпорядження, яке підтверджують інші посадові особи. Тільки на підставі наказу вищого командування я тимчасово переводжуся для виконання обов’язків в інше місце.

Загалом все це так, як відбувається з усіма військовослужбовцями. Але в порівнянні зі священниками, які здійснюють поїздки на підставі волонтерських ініціатив, то є суттєва різниця. Волонтерська діяльність не обмежена такими приписами.

— Можливо, перебуваючи у зоні бойових дій, ви тепер маєте більше повноважень?

— Насправді діяльність капеланів регламентована їхніми посадами, функціоналом і рішеннями вищого командування. Тобто, будь-який священник, який поїхав на Схід, не може діяти самовільно. Наші військові працюють у комунікації з командуванням, щоб їхні дії були максимально ефективними. Так само і капелан. Він має домовитись з підрозділом, отримати необхідні дозволи.

З іншого боку це добре, бо коли він приїжджає, то люди вже знають, хто він такий і чого від нього очікувати. Військові розуміють, що капелан здійснюватиме служіння, може розмовляти з бійцями, проводити богослужіння. Тоді не виникає зайвих питань, бійці бачать, яка людина до них приїхала, можуть йому довіряти.

Зараз ми маємо певні знаки розрізнення – по нашій формі видно, що ми священники. Служба військового капеланства теж розуміє, що такі знаки потрібно впроваджувати, бо на фронті можливо зустріти капеланів різних конфесій. Наразі обговорюють три знаки розрізнення для капеланів: християни носитимуть на формі знак Хреста, юдеї – Зірку Давида, мусульмани – Півмісяць. Тому військовий, коли побачить священника, по цьому зможе зорієнтуватися ким він є.

— Як відреагувала ваша сім’я, рідні, коли ви стали військовослужбовцем?

— У моєму випадку це відбулося досить спокійно. Я довгий час працював у військовому середовищі, воно було для мене зрозумілим і сподіваюся, що для військових я також був своїм. Я мав з ними багаторічний досвід співпраці, тому для мене нова посада не стала кардинальною зміною у житті. Наприклад, для парафіяльних священників, які стали військовослужбовцями капеланської служби, – це справді є чимось кардинальним. У моєму випадку все не так, але очевидно, що певні побоювання були, адже ми живемо у воєнний час і незрозуміло, що може статися.

Мені було дуже приємно, коли я не відчув від своєї сім’ї жодного спротиву чи нерозуміння. Дружина сприйняла все з переживанням, острахом, але з прийняттям мого рішення. Власне її розуміння дозволило мені легше на все це зважитись.

— Сьогодні ви перебуваєте всередині нашого війська. Які у вас відчуття щодо того куди рухається військо і загалом держава?

— Це дуже глобальне питання, але зрозуміло, що всі ми хочемо, щоб воно рухалося в позитивному напрямку. Сьогодні наше завдання – відстояти незалежність, кордони, територіальну цілісність. Те, що ми боремося – це вже правильний рух і правильний напрямок. Сам факт нашої жертви, боротьби, яка дивує військових аналітиків, майстерність та результат Збройних Сил – все це вже є правильним напрямком.

Ми пережили більше ніж 600 днів повномасштабної війни. Сьогодні українці чують про бої за Авдіївку. Якщо додати до цього всі бої за місто, які почалися ще з 2014 року, то наша боротьба за Авдіївку триває понад три тисячі днів. Лише цей факт боротьби вже підтверджує, що ми рухаємось у доброму напрямку, починаємо усвідомлювати ким ми є. А всі інші механізми обов’язково напрацюємо.

Вірю, що відновимо не тільки кордони, але й станемо успішною нацією, на яку вже тепер у деяких аспектах рівняються наші партнери. Прагну, щоб вже незабаром вони бачили у нас не тільки мужніх і жертовних воїнів, але й успішне, демократичне суспільство, країну розвитку та перспектив.

— Підсумовуючи нашу розмову скажіть, що змінилося у спілкуванні з курсантами та військовими за ці 600 днів великої війни? Чи не зменшується їхня віра та чи не перемагає їх втома?

— Курсанти в силу свого віку, будучи ще зовсім молодими людьми, дивляться на життя дуже позитивно, і це правильно. Напевно, які б не були обставини, молода людина дивитиметься на життя з надією, з очікуванням чогось доброго. Сьогодні наші курсанти вчаться, виконують поставлені завдання і позитивно дивляться у майбутнє. Вони хочуть і готові служити, прагнуть стати хорошими офіцерами.

Нещодавно я говорив з курсантом, якому 18 років (він вчиться на 2 курсі). Я сказав, що за 2 – 3 роки він уже буде керувати підрозділом, йому довірятимуть людей, а тоді запитав, чого він найбільше боїться? Я б, напевно відповів, що боюся загинути, отримати поранення, але він сказав, що боїться зробити помилку. Коли я почув ці слова, то зрозумів, яка людина стоїть переді мною. Це справжній майбутній офіцер. Мені більше нічого не треба було чути, я не ставив жодних інших запитань, бо і так все зрозумів.

А щодо втоми, то очевидно вона є. Але українські воїни, навіть попри втому, все одно розуміють, чому вони це роблять. Саме ця вища мета, розуміння того, за що боремось – дає людям можливість подолати все, що накопичилось: втрати, болі, переживання, страхи, втому. Наші воїни розуміють, що найперше захищають свою родину, не пускають ворога до власної оселі – це настільки сильна мотивація, яка допомагає їм вести боротьбу дотепер.

Повірте, військові – це такі самі люди, як і ми. Вони не є машинами із заліза. Вони бачать проблеми, негатив навколо, але головне – бачать вищу ціль. Власне ця мета є величезною силою нашого війська і в ній найбільша перевага, бо українці точно знають, за що борються.

На нових посадах та у військовій формі, з іншими званнями та додатковими обов’язками, часто всупереч обставинам, військові капелани далі виконують свою місію – бути завжди поруч. Крокуючи з нашим військом у часи занепаду армії, вони стали свідками її відродження. Посеред розбитих доріг Сходу, знайшли можливість дарувати любов. А на світанку 24 лютого, пришвидчивши крок, знову пішли туди, де наші військові, щоб посеред страху сіяти світло, щоб підтримувати і допомагати, вірити, молитися та міцно тримати кордони людських душ.

Читайте також