У переліку християнських авторів, яких найчастіше читають в США, він другий після Клайва Льюїса. Отець Генрі Ноуен, професор світового рівня, лишив Гарвардський університет та останні десять років життя присвятив служінню людям з особливими потребами.
Коли він переїхав у «Лярш», спільноту де мешкають розумово неповносправні особи та їх помічники, то відчув себе блудним сином, який врешті повернувся додому. У відомій біблійній притчі отець Генрі Ноуен впізнавав себе не лише у бездомності молодшого сина, а й у замкнутості старшого, однак згодом він відкрив у собі покликання батька, здатного по-справжньому співчувати і прощати.
Візію спільнот «Лярш» Генрі Ноуен свідчив по цілому світу. На початку 90-х років отець приїжджав також і в Україну.
До двадцятої річниці смерті Генрі Ноуена ми розповімо вам його історію.
Генрі Ноуен народився 1932 року в Нідерландах. Був першим з чотирьох дітей у родині. Шестилітнім хлопцем він вирішив стати священиком і відтоді ніколи не змінював свого рішення. З дитинства Генрі супроводжували два голоси: матері, яка підбадьорювала його і закликала любити Ісуса, та батька, який спонукав хлопця бути успішним. Першу частину життя Генрі прислухатиметься до настанов тата, другу – до заохочувань мами.
«Я завжди слухався батьків, учителів, єпископів, Бога, ніколи не втікав з дому, не витрачав час на чуттєві задоволення, – пригадував отець Генрі. – Ціле своє життя я був досить відповідальним, дотримувався традиції, любив свій дім. Та все ж я, вочевидь, міг заблукати…».
У двадцять п’ять років Генрі Ноуен став священиком. Єпископ хотів послати його вивчати богослов’я в Римі, але він надав перевагу психології у Нідерландах.
Під час навчання отець Генрі багато подорожує: приєднується до програми розмінування полів у Нідерландах, служить військовим капеланом, стає душпастирем на судні для голландських емігрантів, які через Атлантичний океан пливуть до Америки.
З 1966 року розпочинається викладацька кар’єра Генрі Ноуена. Він навчає психології в Нотр-Дамі, згодом в Амстердамі та Утрехті. Здобуває докторський ступінь з богослов’я. Період роботи отця Генрі в Єльському університеті тривав 10 років. Тут він читає курси християнського життя, пов’язані з біблійними притчами, Східною православною традицією та західним містицизмом. Аудиторії на його лекціях вщент заповнені.
«Я навчав студентів, переказував їм ті численні пояснення слів і дій Христа, – розповідав отець Генрі. – Годинами я молився, багато днів і місяців проводив на реколекціях, мав безліч розмов із духовними наставниками, але водночас ніколи не переставав бути стороннім спостерігачем. Інколи я дивився із заздрістю, іноді – з хвилюванням, а бувало – з любов’ю. Але змінити безпечне становище спостерігача на вразливу роль блудного сина я не міг».
1981 рік отець Генрі проводить відмінно від звичного академічного життя – подорожує Латинською Америкою. У Болівії він мешкає в організації, яка служить людям на маргінесі, у Перу – в невеликому будиночку однієї бідної сім’ї. Після повернення до США отець Генрі підписує контракт з Гарвардським університетом. Один семестр в академічному році він викладає лекції, інший – використовує для подорожей. 1983 року отець місяць проводить у Мексиці, далі мандрує до Нікарагуа та Гондурасу. Повернувшись у Сполучені Штати читає лекції, звертаючи увагу американців на проблеми Центральної Америки.
«По закінченні шеститижневої мандрівки я був настільки втомлений, що ледве пересував ноги, – описував той період життя отець Генрі. – Мої думки плуталися, я почувався самотнім і потребував відпочинку. Під час поїздки я діяв як сильний борець за справедливість та мир, що безстрашно дивиться в лице силам зла. А по її завершенні почував себе беззахисною дитиною, котра от-от заплаче».
У такому стані Генрі Ноуен вперше побачив картину Рембрандта «Повернення блудного сина». Тієї весни він декілька місяців мешкав у французькому селі Тролі у спільноті «Лярш», яка опікується розумово неповносправними особами. Після виснажливої подорожі ніжні обійми батька і сина з полотна голландського митця стали вираженням внутрішньої потреби отця Генрі.
«Я так довго перебував у різних місцях, де дискутував, просив, переконував і втішав! – згодом напише священик. – А тепер бажав лише одного: спокійно відпочити там, де відчую, що не чужий, де почуватимусь як удома».
Через два роки після того, як отець Генрі вперше побачив репродукцію картини Рембрандта, він залишив посаду викладача Гарвардського університету й повернувся на рік у спільноту «Лярш» у Тролі. Тут він упевнився в покликані жити з розумово неповносправними людьми та приєднався до спільноти «Лярш-Дейбрейк» в Торонто.
У Дейбрейку отцю Генрі дали особливе завдання – допомагати Адаму Арнету, молодому хлопцю із глибокою неповносправністю, який також нещодавно поселився у будиночку «Лярш». У родині й серед друзів отець Генрі мав репутацію непрактичного чоловіка, його часто називали «неуважним професором». Попри це отець мав будити Адама о сьомій ранку, вибирати для нього одяг, переодягати, голити та купати його, готувати сніданок, підтримувати склянку, коли Адам п'є, а також робити багато інших буденних справ. На початках отець Генрі не уявляв, як без слів і обміну думками спілкуватись з Адамом. Та з часом їхні стосунки ставали щораз глибшими.
«Адам вчив мене жити тут і тепер, – свідчив згодом Генрі Ноуен. – Багато моїх слів, висловлених чи написаних, спокушали мене думати про високі ідеї, але не давали відчути буденність і красу звичайного життя. Адам не дозволяв цього. Він став для мене другом і надійним товаришем. Те, чого я прагнув найдужче в житті, – любов, дружбу, спільноту і глибоке відчуття приналежності, – я знаходив з ним».
Переїзд з Гарварду до «Ляршу» був кроком до перетворення отця Генрі зі спостерігача на учасника, з учителя, котрий вчить любити, на дитину, яку люблять. Ця переміна не була легкою. Вразливість мешканців «Ляршу» відкривала отцю Генрі його власну вразливість, їхній біль – відображав його біль, змусивши розпізнати в собі не лише молодшого, але й старшого блудного сина.
«Щира гостинність «Ляршу» дала мені можливість глибоко пережити повернення молодшого сина, – ділився отець Генрі. – У цій спільноті справді багато вітань, обіймів і поцілунків, жартів і святкових трапез. Але завдяки спільному життю з людьми, які не приховують своїх почуттів, я невдовзі зустрів у своєму єстві і старшого брата. Заздрість, гнів, почуття відкинення, зневаги і відчуження – все це також виявилося в мені».
Отець Генрі був духовним провідником спільноти «Лярш-Дейбрейк», старшим і досвідченішим від інших мешканців будинку. Одного разу в розмові про картину Рембрандта близька подруга С’ю Мостеллер сказала отцю: «Ціле своє життя ти піклуєшся про своїх друзів, скільки тебе знаю, ти постійно прагнеш любові, всюди шукаєш уваги, гідної оцінки своєї праці та підтримки. Тепер настав час жити згідно зі своїм покликанням – ми воліємо, щоб ти був для нас не просто добрим другом чи навіть братом, ми хочемо, щоб ти був для нас батьком…».
Богословська і духовна формація, зізнавався Генрі Ноуен, не допомогла йому позбутися образу Бога Отця – трохи загрозливого, а іноді грізного. На картині Рембрандта батько блудних синів виснажений стражданням. Його простягнуті руки не просять, не вимагають і не осуджують. Ці руки лише благословляють. Цей образ допоміг отцю Генрі визначити кінцевий етап свого духовного життя – цілковито визволитися від страху перед Отцем і уподібнитися Його милосердю.
«Я не хочу залишатися вдома в той час, коли інші, спонукані своїми бажаннями чи гнівом, залишають дім, – зізнавався священик. – Я відчуваю ті самі спонуки і хочу втекти разом з усіма! Але хто ж буде вдома, коли вони повернуться – втомлені, виснажені, розчаровані, з почуттям вини чи сорому? Хто переконає їх, що незважаючи на все сказане чи зроблене, все таки є безпечне місце, куди вони можуть повернутися і відчути обійми батька? Якщо не я, то хто?».
Генрі Ноуен приводив до «Дейбрейку» багатьох гостей, бо глибоко вірив у дар своїх приятелів євангелізувати – допомагати людям зустріти Ісуса. Його молитвою і постійним прагненням було відкривати людям, що вони – улюблені. Як Бог сказав до Ісуса під час хрещення: «Ти Син мій улюблений, в Тобі моє уподобання», так само й Генрі нагадував це кожній людині, яку зустрічав.
«Я читав книги Генрі Ноуена, коли він був викладачем Єльського університету, – згадує владика Борис Ґудзяк. – Пригадую, коли я вступив до Гарварду на славістичні студії, то подумав – от як би і тут був хтось такий, як отець Генрі. Відкриваю каталог богословської школи, а там він. Я записався на його курс та згодом щодня молився з ним. Коли Генрі переїхав у спільноту «Дейбрейк» в Торонто, я мав великий привілей відвідувати його там. Він уважно слухав мої розповіді про Україну та всіляко підтримував мене. Генрі був дуже вірним другом».
Вперше Генрі Ноуен приїхав в Україну 1993-го року. Він проводив духовні вправи для волонтерів руху «Віра і Світло» та організації «Українська молодь – Христові». Наступного року отець Генрі вів реколекції вже для перших студентів відновленої Львівської богословської академії.
«Від самих початків ЛБА ми шукали способи, як розумово неповносправних людей поставити в центр проекту, який має доволі високі інтелектуальні амбіції, – розповідає владика Борис. – З отцем Генрі і Нейтаном Болом, директором спільноти Лярш-Дейбрейк, ми обговорювали, як інтуїції «Ляршу» можуть стати частиною богослов’я і тотожності Львівської богословської академії, а згодом Українського католицького університету. Це центрування відбувалося поступово. Тепер у колегіумі УКУ діє будинок, де мешкають четверо неповносправних друзів».
Після відвідин України Генрі Ноуен написав: «Більш ніж будь-коли, я вірю в дар людей з особливими потребами творити спільноту. Їхня слабкість – це Божа сила. Їхня залежність – Боже запрошення творити стосунки любові та підтримки. Їхня убогість – Божий шлях приносити нам благословення Царства. Розумово неповносправні чоловіки і жінки з Канади, України і всіх країн у світі, чи Сходу, чи Заходу, закликають нас будувати Царство миру та любові, що не має кордонів, але є для світу знаком надії».
Отець Генрі був дуже близьким з Жаном Ваньє, засновником спільнот «Лярш» у світі. Їхня дружба почалась із реколекції у мовчанці і продовжувалась роками.
На похороні Генрі Ноуена в Голландії в 1996 році Жан Ваньє сказав: «Пастирський дар Генрі живився його власною ранимістю і вразливістю. У цьому була таємниця плідності його служіння всім людям – і тим, що з неповносправністю, і без неї. Він служив як священик, відповідно до приписів, але з глибоким почуттям, яке корінилося в його особистій потребі Господа. Генрі справді був ніжним інструментом дуже люблячого, дієвого і співчутливого Бога».