Отець Назарій Кащак: "Провінція Місьйонес – маленька Україна, тільки з пальмами"

Нова хвиля української еміграції, яка розпочалась у 90-х роках, трансформувала картину життя українських християн за кордоном. Сьогодні в Аргентині співіснують три еміграційні потоки, що ставить перед українським духовенством нові вимоги й завдання. Українська Греко-Католицька Церква стикається, зокрема, з проблемами фінансування, браку священиків та соціальними протиріччями. Про те, якою є християнська еміграція в Аргентині, як Церква вирішує проблеми та про місію священнослужителів за кордоном – наша розмова з о. НАЗАРІЄМ КАЩАКОМ, віце-канцлером єпархії Покрови Пресвятої Богородиці у Буенос-Айресі.

- Отче, сьогодні Ви обслуговуєте дві парафії, окрім цього, служите в домі сестер Василіанок – роботи багато. Чи сподівалися Ви такого надміру обов’язків і чому вирішили поїхати з місією в Аргентину?

- Закінчивши Івано-Франківську духовну семінарію, я отримав запрошення від тоді ще апостольського адміністратора, а тепер Глави УГКЦ Святослава (Шевчука), на місійну працю для українців греко-католиків у Аргентині. Близько півтора місяця я роздумував над цією пропозицією: читав інформацію про Аргентину, про труднощі духовного життя за кордоном, про потреби Церкви. Увесь цей час я молився, щоб Господь допоміг мені прийняти правильне рішення, адже знав, що буде нелегко, і було тяжко покидати рідних. Однак, очевидно, вірні за кордоном мене більше потребували. Прийнявши пропозицію Патріарха, я почав вивчати іспанську, опісля покинув отчий дім.

- Чим Вас вразила Аргентина і зокрема Українська Греко-Католицька Церква в еміграції?

- Аргентина – надзвичайно гарна країна. Її природа і ландшафти зачаровують. Що ж стосується тамтешніх вірних, то з 300 тисяч українців лише 160 тисяч належать до Української Греко-Католицької Церкви. Переважно вони зосереджені в провінціях Буенос-Айрес, Місьйонес, Чако, Формоса, Ріо-Неґро. Кожна провінція має свої особливості. Наприклад, Місьйонес нагадує мені Україну, тільки з пальмами (усміхається).

Люди тут часто відвідують церкву. Щонеділі на службу приходить близько 60 вірних. У кафедральному соборі в Буенос-Айресі щонеділі буває 100, а то й більше вірних. Аргентина – зовсім інша культура, темперамент. Аргентинці як християни є доволі поверхневими та спонтанними. Сьогодні парафіянин виявляє щирі жести своєї віри, а протягом року може взагалі не прийти до церкви. Ще однією особливістю є те, що коли настають вакації, вони всі покидають місто, внаслідок чого чисельність наших вірних різко зменшується протягом трьох місяців.

- Якщо існує розмежування в духовному світовідчутті парафіян, то, мабуть, душпастирське служіння також має свою специфіку?

- Звісно. Скажімо, якщо церковне свято випадає на будній день, то здебільшого Літургія переноситься на неділю. Оскільки люди серед тижня працюють, не всі можуть прийти і взяти участь у Богослужінні. Окрім цього, в Аргентині священик іде до людей, а не навпаки. Отець повинен часто відвідувати родину своїх парафіян, спілкуватися з усіма, люди дуже з того радіють. А в неділю, по закінченні Літургії, священик виходить на подвір’я біля церкви і спілкується зі всіма парафіянами. Якщо до когось випадково не підійдеш, людина може сприйняти це як поганий жест.

- Протягом 90-х років в Аргентину прибула нова еміграційна хвиля. Яким чином сьогодні співіснують «старі» й «нові» емігранти? Чи не породжує таке сусідство конфліктів?

- В 90-х в Аргентині відбулися економічні й соціальні зміни. Багато людей приїхало сюди, багато виїхало з Аргентини у Сполучені Штати. Небагато вірних нової еміграції відвідує нашу церкву. Крім того, ми зіткнулися з проблемою незаконного займання церковних приміщень. Річ у тім, що 1994 року приїхали нові емігранти. Владика Андрій (Сапеляк) поселив їх у приміщенні від єпархіального управління, де на той час вивчали українську мову організації «Пласт» і «Просвіта». Нові емігранти повністю освоїли приміщення. Навіть у дзвіниці церкви жили люди. Парафіяни, що прибули, не заманіфестували себе ані греко-католиками, ані католиками. І звісно, стара еміграція, яка будували ці приміщення своїми руками, прагне отримати їх назад. Натомість нова еміграція виселятись не хоче. Документів у них немає, однак порядки Аргентини дозволяють їм жити на цій території. Наразі триває судовий процес. І в такий спосіб стара хвиля не сприймає нову. Не варто говорити, що всіх, адже вони дуже розпорошені по Буенос-Айресі, але тих, які незаконно поселилися, вважають окупантами.

- Яким є стан української мови в еміграції та її роль в житті вашої парафії?

- Свого часу українці Аргентини багато перетерпіли за мову. Люди приїжджали й не знали іспанської, дуже часто діти залишались по 2-3 роки в тому ж класі, бо не могли подолати мовного бар’єру. І сьогодні накинути їм українську мову в спілкуванні й релігійному житті буде неправильно. Сам я в побуті з вірними спілкуюсь іспанською. Звісно, якщо людина заговорить українською, то спілкуватимусь рідною мовою. На превеликий жаль, аргентинська молодь здебільшого української мови не знає.

Щодо плекання української мови, то в одних провінціях ситуація краща, в інших навпаки. От провінція Місьйонес не зберегла української, Літургію ми служимо іспанською. Така ж ситуація в провінціях Чако і Мендоса. Проте наші традиції і обряди ці провінції зберігають. Кращою є ситуація в провінції Буенос-Айрес. Там діють культурно-просвітницькі організації: «Відродження», «Просвіта», «Пласт», СУМ. Вони організовують Святвечір, великодні забави, Дні української культури. Також на єпархіальному рівні щороку проводиться курс українознавства в провінції Місьйонес.

- Чи не відсуне такий «переклад» українську мову на задній план?

- Людині, яка прожила довгий час на чужій землі, особливо дітям, народженим в еміграції, буде важко зрозуміти українську мову. Набагато ефективнішим є роз’яснення нашого обряду, наших звичаїв іспанською. В тому, що ми перекладаємо, немає нічого страшного, адже обряд нічого не втрачає, а люди натомість починають розуміти і приходити до нашої церкви. Ще до свого висвячення владика Святослав поставив перед собою завдання відчинити двері нашої Церкви не лише для українських греко-католиків, а й для аргентинців, щоб і вони змогли збагатитися в нашому східному обряді. Це завдання передбачає створення живої спільноти, християнського життя, де Церква буде великою родиною. Цим сьогодні займаємось ми і займаються наші культурно-просвітні організації.

- В умовах дедалі більшої поліетнічності населення шлюби бере молодь, що належить до різних традицій. Як змішані шлюби впливають на стан Вашої парафії?

- Змішані шлюби є в більшості випадків. Згідно з канонічним правом нашої Церкви, дружина має перейти на обряд чоловіка. Однак майбутня сім’я сама вирішує, до якого обряду буде належати, адже це рішення повинне бути обдуманим і погодженим. Опісля молодята маніфестують свою згоду приєднатися до Церкви. Не можу сказати, що змішані шлюби суттєво змінюють парафії, адже одні відлучаються від нашої Церкви, інші приходять.

- Сьогодні надзвичайно актуальною для всього світу, зокрема й для Аргентини, є питання реєстрації «одностатевих шлюбів». Чи стикалися Ви з цією проблемою?

- Ви маєте рацію, ця проблема є дуже актуальною в самій Аргентині. Адже це перша країна Латинської Америки, яка дозволила одностатеві шлюби. Наша Церква всіляко намагається протистояти цьому моральному занепадові. У цій боротьбі нас підтримують протестанти і єврейське населення. Епоха морального релятивізму ставить перед нашою Церквою перешкоди, і за кордоном значно більші, ніж в Україні. Однак їх потрібно долати. Наразі не було маніфестантів, які б вимагали визнання закону на рівні парафії або ж просили дати шлюб.

- Ви згадували про протестантів. Чи є поблизу Вашої парафії осередки таких християн?

- У провінції Мендоса багато протестантських церков. Наразі не можу точно сказати скільки. Для прикладу, на тій парафії, де я служу, в місті Бовена, провінція Мендоса, є шість протестантських храмів різноманітних відгалужень. Є навіть українці з Волині, які приїхали до Аргентини вже протестантами.

- Які стосунки сьогодні між Українською Греко-Католицькою Церквою та Православною Церквою?

- У Аргентині немає такого антагонізму між православними і католиками, як в Україні. Оскільки багато тих, хто виїхав наприкінці XIX — на початку XX століття не зіткнулися з тими проблемами, які довелось долати вірним в Україні: підпілля, переслідування УГКЦ з боку Російської Православної Церкви. Автокефальна Православна Церква Константинопольського Патріархату в еміграції є в меншості. Наша Церква з ними співпрацює під час єпархіальних заходів, святкування празника катедрального собору нашої єпархії, Святвечора, благодійних обідів, відбуваються молебні, посвячення води. Окрім цього, ми зустрічаємось під час заходів, організованих «Просвітою». Також в Аргентині є Православна Церква Московського Патріархату, яка має свої архиєпископства.

- Чи існують розбіжності у діяльності парафії згідно з Кодексом канонів Східних Церков та Кодексом канонів Римської Церкви?

- Певні розбіжності існують. Щоб це узгодити, збираються наші єпископи і єпископи латинського обряду, і на єпархіальному рівні все це вирішується. Потім прийняті постанови застосовують в щоденному житті Церкви. Окрім таких зборів, наші єпископи беруть участь у засіданні всіх єпископів Аргентини, де приймаються рішення всередині аргентинської Церкви.

- Чи відбувається діалог Церкви і уряду?

- Співпраці з урядом як такої немає, однак очільники держави наші заходи підтримують. Наприклад, у катедральному соборі латинської Церкви міста Буенос-Айреса відкрили меморіальну таблицю жертвам Голодомору. Окрім цього, проводимо Дні України в Аргентині. Здебільшого наші культурно-просвітницькі організації співпрацюють з урядом, ми ж співпрацюємо з церквою і архиєпископством Буенос-Айреса.

- Цього року Ви приїжджали в Україну. Якою була Ваша місія на Батьківщині?

- Головним моїм завданням під час вакацій було відвідати семінарії в Івано-Франківську та у Львові, щоб запросити молодих семінаристів, в майбутньому священиків, їхати працювати в Аргентину. На превеликий жаль, коли наші парафіяни тільки приїжджали в цю країну, з ними не було достатньої кількості священиків. Сьогодні наша єпархія налічує 17 священиків на 50 парафій. Ми не в стані надати глибоку допомогу всім вірним, тому сподіваємось, що прийдуть семінаристи, які працюватимуть поруч із нами.

Наразі маємо трьох семінаристів. Цього року прийшов хлопець з провінції Мендоса, дитя українських дисидентів. Ці юнаки навчаються в семінарії міста Ла Плата. Окремі предмети мають при катедральному соборі. Головною вимогою до майбутніх семінаристів є щира віра і готовність працювати на славу Божу.

Основною проблемою нашого духовенства в Аргентині є брак фінансування на утримання священика. Патріарх Святослав працював і продовжує працювати над тим, щоб могти забезпечити священика з єпархіального джерела. Маємо надію з Божою допомогою продовжити його починання.