«Це Бог дарує нам цих людей. Це дар від Бога, що він був вашим чоловіком, чи сином. Але від самого початку ця людина – це Божа людина. І Бог попросив його захищати свою Батьківщину, тобто він відчув це покликання в собі, і захищав, і Бог забрав його додому», – такими словами о. Петро Мандзяк, священик Стрийської єпархії УГКЦ, звертається до родин, які втратили близьких на війні. Знаходити потрібні слова священику допомагає власний досвід: він півтора року провів на фронті на сході країни.
Джерело: Ватиканські новини
Світлана Духович
«Привіт, Кохана!!! Якщо ти читаєш цього листа, значить мене Бог покликав до Себе...» – так починається прощальний лист, який Петро Мандзяк написав дружині та їхній маленькій донечці, перебуваючи на фронті на сході України, на випадок якщо би він загинув. Але він привіз його з собою, коли повернувся до дому. «Хлопці мене дуже сварили, щоб я не писав цей лист, бо там в армії люди дуже забобонні. Але я віруюча людина, християнин, і після того, як Бог забере мене додому, я хотів дружині сказати пару слів», –зазначив він в інтервʼю для Радіо Ватикану - Vatican News, додаючи, що цей лист став для нього немов струменем Божої благодаті.
Вся історія Петра, тепер отця Петра, греко-католицького священика, що служить у Стрийській єпархії, є свідченням цього потоку Божої благодаті, яким він вирішив поділитися, щоб показати, як Бог – часто в абсолютно несподіваний спосіб – діє в нашому житті, якщо ми прислухаємося до Його голосу.
Петро Мандзяк, якому зараз 33 роки, закінчив греко-католицьку семінарію у Львові в 2016 році і того ж року приїхав до Риму на навчання в Папській Альфонсіанській академії. Здобувши ступінь ліцензіату з морального богослов'я, він повернувся в Україну в 2019 році, одружився і почав працювати для «Нової Пошти». У лютому 2022 року, після початку російського вторгнення в Україну, спочатку приєднався до територіальної оборони, а в червні того ж року вирішив добровільно вступити до лав Збройних сил. «Ми постійно дивилися новини і бачили, як росіяни просто розстрілюють мирних людей, – розповідає о. Петро, згадуючи, що спонукало його піти на фронт. – І ти розумів, що ти як здорова і нормальна людина, маєш іти захищати тих, хто не може себе захистити. Ну, і загалом в житті я завжди старався бути активним і громадянином країни, і християнином. Тобто, як каже Шептицький, важливо, щоб ми не були літеплі: щоб ми були або гарячі, або холодні, бо нема гіршого, ніж літеплість. Я відчув цей поклик у своєму серці і відповів на нього. Я не йшов туди вбивати, абсолютно ні. Я йшов захищати життя».
Після короткого періоду навчання Петро вирушив на фронт у складі штурмового підрозділу. Брав участь у боях за Соледар, де отримав поранення у жовтні 2022 року. «На війні кожен може зустріти те, за чим прийшов, – ділиться колишній військовий, – якщо людина прийшла зі страхом, то вона там зустріне цей страх; якщо хтось прийшов помститися, то завжди знайде можливість для помсти. Я, наприклад, прийшов туди, щоб приносити мир і любов серед своїх побратимів, щоб бути для них підтримкою, Божою рукою, яка би могла бути на війні».
Свою підтримку побратимів Петро зміг засвідчити в бою на соляних шахтах “Артемсіль” у Соледарі. Через значну перевагу російських сил у його загоні з 20 осіб 4 загинули і 11 отримали поранення, але ті, що залишилися неушкодженими, серед них також і Петро, змогли забрати з поля бою всіх поранених.
«Війна, – каже отець Петро, – змушує людину зняти всі маски. Тобто, коли ми одягаємо якісь соціальні маски в своєму житті, то часто ми не можемо зустріти Бога через те, що ми ніби занадто стараємося для світу. Бог нам говорить жити не для себе, а жити для когось, ми знаємо, що ми створені на образ і подобу Бога, образ ми маємо, а до подоби ми прагнемо, тобто ми йдемо до подоби силою своїх вчинків. І Христос є прототипом цього образу і подоби. Христос дуже чітко дає нам зрозуміти, що Він живе не для себе, що Він чітко виконує покликання, яке Бог Йому дав, і Він розуміє, куди Він іде. І я дуже чітко це зрозумів на війні, що ти не зможеш там жити для себе, тому що війна з тобою рахуватися не буде. Тобто ти маєш жити в ім'я чогось і заради когось. І, власне, там дуже яскраво відкриваєш зустріч з Богом, тому що в тебе нема вже того всього “барахла”, яке є тут в житті. Наприклад, ставши священиком, хтось може думати: “Я такий сильний, поважний. Я – хтось”. А там нема того, що ти “хтось”, ти просто такий, як ти є. Як каже Вакарчук в пісні “Мить”: “Будь таким, яким Бог тебе знав”, тому що ти перед лицем смерті, і тут вже нема перед ким “кіна грати”. І, власне, в цьому моменті в повній наготі, тобто ніби повністю будучи голим від різних соціальних нашарувань, ти лише там зустрічаєш Бога».
Реальність війни, з усією її трагічністю, стає родючим середовищем для плекання побратимства, яке, за словами отця Мандзяка, є відображенням Христової ментальності, бо справжній побратим «дбає не за себе, а за побратима». «Побратим це той, хто знає всі твої потреби, навіть якщо ти їх не вербалізуєш, – каже він. – Тобто це людина, яка відчуває тебе на певному емоційному рівні. Тепер в цьому мирному житті мені страшенно бракує такої людини. Це ніби продовження тебе. Було багато таких хлопців, багато, на жаль, вже відійшли у вічність. Хоча я як християнин, вірю в те, що після закінчення мого земного життя я зустрінуся там з тими великими козаками, великими героями, великими Божими ангелами. І ця думка будує мене, вона дає мені сили. Побратим – це надзвичайно потужний буфер для людей, які на війні. Тобто це є немовби психіатр, лікар, це людина, яка дозволяє тобі каналізувати весь той негатив, який має війна. Тобто побратимство – це ніби промінь світла серед війни». Наш співрозмовник додає, що він не хоче ідеалізувати, бо йдеться про його особистий досвід, «а хтось може мати зовсім інший досвід».
Наш співрозмовник пригадав одного із своїх побратимів, які назавжди залишаться в його серці: «Це мій командир відділення Юра. Позивний в нього “Тихий”. Він – надзвичайна людина. У мене є така мрія: я би хотів, щоб хтось написав ікону величезного ангела з його ликом, який накриває крилами всю Україну. Це титан, це командир з великої букви. Щоб ви розуміли, це людина, яка перша заходила в зону бойових дій і яка крайньою виходила звідти. Коли ми поселялися в якомусь будинку, то він останнім там поселявся. Він не біжить, не шукає собі краще місце, спершу поселяються всі хлопці, які під його підпорядкуванням, і лише тоді він собі знаходить найгірше місце. Юра “Тихий” – це така людина, яка ніколи не сідала їсти першою: коли всі хлопці поїли, тоді він їв… Моя думка така, що то ангел Божий був просто серед нас і Бог його забирає. І я як віруюча людина, як священик, вірю, що Він забрав його в найкращий момент для його спасіння».
Розмірковуючи про те, як змінюється віра на передовій, колишній солдат згадує одного зі своїх побратимів, який спочатку заявляв, що він атеїст. Після чергового важкого бою він підійшов до Петра і сказав: «Знаєш, той мій атеїзм ні до чого. Він, мабуть, був потрібний мені для того, щоб просто утвердити своє “я” в суспільстві в мирний час. Але коли я сидів в тому окопі, я згадував якусь молитву, яку мене колись бабця вчила». «Отож, той вислів, що “в окопі невіруючих немає” – це свята правда, – каже отець Петро. – Просто, тут ти близько смерті. Наприклад, тепер вже як священик, коли люди сповідаються перед смертю, то вони чітко бачать сенс нашого життя, бо людина розуміє, що це вже відхід і вже нема ніякого сенсу показувати себе з іншого боку: залишається лише те, що людина із собою забере. Тому диявол знає ці речі, і тому зараз в світі страшною проблемою окрім війни, як на мене, є зона комфорту: там ми Бога не зустрінемо. Бог є у викликах. Тобто не Бог робить так, щоб ми страждали, але, на жаль, віра для нас стала настільки буденністю, що крім страждання і якогось випробування ми інакше Бога не почуємо. Ми стаємо дуже “важними”, тобто ми собі думаємо: “Я заробив, то я вже хтось. Це моє. Це не дар від Бога, а це моє”. І тоді починаються проблеми. Я стараюся приймати все те, що відбувається навколо мене як дар від Бога, і я маю про це дбати як про дар. Це не тільки зараз, після війни проявились у мене такі думки, вони були і в семінарії, і до семінарії. Тобто в мене дуже багато було страждань в моєму житті. Мій брат загинув дуже швидко, його машина збила. І я завжди задавав Богові запитання “Боже, за що? Я ніби в семінарії вчуся і до церкви ходжу. Ну чому? Я ніби й стараюся”. А тепер я знаю, що я неправильне запитання ставив. Я не мав казати Богові: “За що?”, а “Для чого? Боже, до чого ти мене готуєш?”. І коли я прийшов на цю війну, у мене таке враження було, що мене все життя до неї Бог готував. І тому тепер, наприклад, що б не відбувалося в моєму житті, це я сприймаю як: “Значить, Бог бачить моє майбутнє, й тому Йому цього зараз треба”».
Після поранення під Соледаром Петрові Мандзяку довелося деякий час проходити реабілітацію. На своєму власному досвіді він відчув те, що часто трапляється з людьми, які повертаються з фронту: пригнічені і заморожені емоції та почуття (спогади про бої, втрату друзів тощо) перетворюються на справжню лавину, з якою нелегко впоратися. Розмірковуючи над усім цим, він зрозумів, що на фронті бракує капеланів, які б допомагали хлопцям справлятися з цими проблемами, і прийняв рішення стати на шлях священства. Після звільнення з військової служби він був висвячений на священика у Стрийській греко-католицькій єпархії у грудні 2023 року. Місцевий єпископ вирішив довірити о. Петру дві невеликі парафії, щоб дати йому можливість відновити сили і звикнути до священичого служіння.
Окрім свого служіння як парафіяльного священика, отець Петро також допомагає сім’ям загиблих на фронті. З допомогою парафіян священик записує на відео свої розмови з цими родинами. Священик каже, що вони довіряють йому тому, що знають, що він, будучи солдатом, пережив те саме, що й їхні близькі. Цей досвід допомагає молодому священику знайти правильні слова, щоб розрадити і надати необхідну підтримку. Багатьом з цих родин, за його словами, це допомагає пережити біль втрати, адже таким чином вони діляться ним з багатьма людьми і не залишаються замкненими в собі.
Розраджувати людей, які оплакують своїх близьких – це нелегке завдання. Те, що отець Петро може їм запропонувати, це віра, утверджена у власному досвіді горя: «Це Бог забирає людину до Себе. Він все знає, Він все розуміє, і наше основне покликання тут, в цьому житті – це пройти випробування. Бо єдина реальність, яка існує, це, направду, вічність, бо все, що тут – тлінне, і в якийсь момент воно перестане мати цінність. Воно і так не має цінності, але, на жаль, хтось робить з цього цінність. І коли Христос каже не робити собі ідолів, то, власне, ідолом можуть стати і кошти, і щось інше, до чого ти прив'язуєшся. Тому я просто віддаю все Богові. Я не пробую Бога виправдати. Коли мене хлопці на фронті запитували: “Де твій Бог?”, то я їм просто казав: “Хлопці, я тут. Тобто Бог є в кожному з нас. Бог є тут”. Коли ми записуємо інтерв’ю із сім’ями загиблих солдатів, я просто кажу: “Бог дарує нам цих людей в нашому житті. Це дар від Бога, що він був вашим чоловіком, чи сином. Але від самого початку ця людина – це Божа людина. І Бог попросив його захищати свою Батьківщину, тобто він відчув це покликання в собі, і пішов, захищав, і Бог забрав його додому. Це нелегко, це надзвичайно нестерпно таке чути, але інакшої відповіді немає».
«Сакралізувати себе повністю. Бути першим в тому, щоб показати іншим свою віру, показати довіру до Бога, стосунок з Ним», – в цьому молодий парох бачить сутність священичого служіння. Певним чином, практикувати таке лідерство йому випало вже на фронті, коли він став командиром. «Завдання командира, – каже він, – дбати за всіх, і шанс на його виживання ділиться на кількість тих людей, які перебувають в його підпорядкуванні. Звичайно, якщо це добрий командир, такий, що найперше дбає за хлопців, а відтак за себе. За себе він не дбає, бо якщо він подбає за хлопців, то хлопці дбають за Нього. Це та концепція, яку нам пропонує Христос: дбати за когось, і тоді тобі дбати за себе не треба, тому що, згідно з цим прототипом, який Бог нам залишає, коли ти дбаєш про когось, то ти знаєш, що хтось подбає про тебе. Це таке “кругове” дбання, якщо ти є в спільноті християн, християн, таких, як Бог це бачив».
Отець Мандзяк закликав католиків у всіх країнах підтримувати український народ. «Ми маємо дбати одні про одних, не важливо, чи я італієць, чи українець, чи ще хтось, – наголошує він. – Тобто ми всі маємо єднатися разом, гуртуватися проти зла. І що найосновніше – не боятися, тому що ми – духовні істоти». В цьому контексті священик пригадав євангельську розповідь про зустріч Христа з багатим юнаком. Він зазначив, що юнак відійшов засмучений, «тому що Бог зачепив за його ідола». «На жаль, наше християнство ми звели до комфорту, – зазначив він. – Ми хочемо сидіти в гарній теплій церкві, щоби було гарне освітлення, щоби це були гарні ікони, образи. Але є ризик того, що цей комфорт може перетворити Божу Церкву, яка проповідує вічність, яка дійсно дає людині зрозуміти сенс її покликання, життя, просто на культ, коли вона перестає говорити про життя, а просто стає ніби як музей, культ, стає місцем, яке нічого не промовляє».
«Я хочу передати всім італійцям і всьому світові, що ми їх дуже любимо, – сказав він на завершення. – Ми стали для них щитом, і я розумію, що це не відчувається, тому що в нас тут в тилових містах війна не відчувається, а в Європі це тим більше не відчувається, тому що там не чути ні сирен, ні прильотів. Але повірте, війна йде, і вона страшенно жорстока. І цей ворог, який зараз проти нас стоїть, він страшенно цинічно жорстокий, і тому небезпека є надзвичайно реальна. Але попри те, ми любимо, ми любимо і жертвуємо з любов'ю, тому що ми християнська країна і, власне, ми маємо свої глибокі цінності, і ми розуміємо, що любити і захищати – це наше кредо».