Чим живе греко-католицька громада у Житомирі - розмова з о. Віталієм СИДОРУКОМ, протопресвітером Житомирським УГКЦ
Про те, чим живе УГКЦ в регіоні, де жителі все ще мало знають про неї, розповідає протопресвітер Житомирський УГКЦ протоєрей Віталій СИДОРУК.
— Отче Віталію, в одному зі своїх інтерв’ю Ви розповідаєте, що з усіх міст Центральної України обрали для служіння Житомир, хоча жодного разу не були тут? Чому зробили такий вибір?
— Окрім Житомира я міг обрати для служіння Дніпропетровськ та Фастів. Я родом з Кам’янця-Подільського, Житомир мені був ближчий по духу, аніж, наприклад, великий радянський Дніпропетровськ. У Фастові натомість вже була сформована парафія, а тут нікого не було.
— Ви чули анекдот про молодого священика, який на початках свого служіння хоче врятувати весь світ, пізніше – свою парафію, а згодом переймається тим, щоб хоча б самому спастись?
— Знаєте, це зовсім не анекдот. Коли я прийшов на парафію, громади тут фактично не було. Я сподівався, що вже за рік зможу залагодити парафіяльні справи, навернути вірних. Думав, що навколо мене люди відразу згуртуються. Але хоч і докладав зусиль, в підсумку три місяці служив сам. Пізніше я зрозумів, яка то насправді тяжка праця служити там, де не має жодної підтримки. Навіть помолитися немає з ким, не кажучи вже про те, щоб зібрати пожертви на будівництво храму.
Коли ми починали церкву, я також уявляв, що ми її швидко зведемо. Вийшло зовсім не так. На початках це розчаровувало. Вже пізніше прийшло усвідомлення, що якщо йти цією дорогою з Богом, то не варто боятися, ти таки зробиш все те, що маєш зробити.
— Отче, розкажіть, як будувалася Ваша парафія?
— Ми говоримо скоріше не про будівництво, а про відновлення нашої Церкви на цих теренах. Адже коріння УГКЦ на Житомирщині насправді глибоке – на Галичині Греко-Католицька Церква з’явилася на сто років пізніше, аніж тут. У 1772 році в Житомирській області існувало 365 унійних парафій. Однак, у 1795 році Церква була знищена московськими царями. При цьому люди, насправді, не поспішали переходити в православ’я. В місті Радомишль Житомирської області остання парафія закрилась через п’ятдесят років після заборони унії. Тобто Церква існувала фактично в тилу ворога, а люди продовжували до неї ходити.
Однак храмів у Житомирі, які належали б нашій Церкві, до нашого часу не залишилося. Наша громада була вимушена просити допомоги у братів-християн. Відгукнувся римо-католицький єпископ Ян Пурвінський. Довгий час ми збиралася на службу в костелі святомучениці Софії. Коли з’явилося місце для богослужіння, правити літургію я все одно не міг – служити самому не дозволяє устав. Щоб провадити літургійне життя, попросив допомоги в римо-католицьких семінаристів. Дав їм молитовники, розповів що до чого, бо нашої традиції вони не знали, і таким чином ми з ними служили. Деколи приїжджали однокурсники з Львівської семінарії УГКЦ, допомагали.
Одного разу до костелу зайшла наша теперішня парафіянка, побачила греко-католицького отця і не повірила своїм очам. За нею прийшло ще декілька людей. На першу Паску нас було шестеро. Всі переселенці з Галичини, здебільшого лікарі, які навчалися у Львові, Ужгороді, і по розподіленню потрапили сюди. За рік мали близько десяти парафіян. До 2007 року, поки служили в костелі, більше двадцяти п’яти людей на службі не було. Коли збудували цокольне приміщення своєї церкви – людей стало більше. В неділю на службу приходить близько вісімдесяти-ста чоловік.
— З чим пов’язане таке збільшення кількості парафіян?
— Люди потребували власного храму. Багато хто і зараз не йде до церкви, бо чекає, коли добудується споруда. Я натомість пригадую час, коли наша Церква виходила з підпілля. Тоді ми молилися на вулиці, і в сніг, і в дощ. Тепер все інакше.
— У Вас на парафії працюють сестри василіанки…
— Покликав їх, щоб була церковна спільнота. Бо Бог кличе нас до спільноти: «Де двоє чи троє зберуться в ім’я моє, там і я серед них». Наступного року буде десять років, як сестри тут. Слово Боже треба поширювати, а самому подекуди не вистачає сил – виснажуєшся фізично, а часом і духовно.
Сестрам на початках також було складно. Вони мешкали троє в малесенькій хрущовці. Їм не вистачало не лише фізичного простору, але простору для самотньої молитви. Вони, перегороджуючи шафами кімнату, робили собі такі келії і так молилися. Пізніше нам вдалося придбати будинок і перебудувати його під монастир.
— Отче, що житомиряни знають про УГКЦ?
— Для більшості, на жаль, ми уніати, розкольники, неправославні. Водночас значна частина містян знають і люблять Блаженнішого Любомира (Гузара). Саме через його авторитет прихильно ставляться до нашої Церкви, але щоб через це прийти до храму – такого не траплялося. Думаю, поки ми не завершимо будівництва, привабити людей буде важко. Поки ми заховані за будівельним парканом – до нас не прийдуть. Бо часто любимо очима.
— Отче, як Ви кличете людей до церкви?
— Ми намагалися робити це в різний спосіб: оголошення, газети, стенди, радіо, телебачення, інтернет. Прийшли одиниці. Бо уявіть, ви запрошуєте людину до церкви, вона приходить, але церкви не бачать. Звичайно ті, хто має глибше духовне життя, лишиться і в такому недобудованому храмі, але таких мало.
Щоб люди йшли до церкви потрібне мирянське свідчення. Бо найбільше довіряємо тому, кого знаємо. Почасти люди бояться спілкуватися зі священиком, дивиться на нього з пересторогою. Натомість, потрібна ініціатива людей. Жива парафія. Кожен, хто пізнав Бога, покликаний ділитися з іншим цією «драхмою».
— Отче, як Ви розумієте слова «жива парафія»?
— Якщо люди живуть вірою, не сприймають Бога лише як намальовану ікону, якій треба поставити свічку, які про віру свідчать, тоді парафія є живою. Також, коли люди приходять в церкву не просто Службу відстояти, а щоб свою молитву з’єднати з молитвою інших.
— Після Майдану люди не стали більше йти до церкви?
— Я чув подібні випадки на інших парафіях в нашому протопросвітерстві. Люди казали, що побачили під час тих подій живу віру, свідчення священиків, які на Майдані духовно підтримували людей. В нашій парафії, на жаль, таких випадків не було.
— Ви самі родом з Камінця-Подільського, якщо порівняти УГКЦ там та на Житомирщині, чи є відмінності?
— Я не бачу великих відмінностей. Звичайно на Поділлі досвід підпільної церкви є будівничим. Тут цього не було.
— На Житомирщині люди в неділю частіше ходять не до церкви, а на базар. Тут немає тієї традиції, що є, наприклад, на Галичині.
— Я не погоджуюсь, що тут немає традиції. Старші люди і до церкви йдуть, і моляться. Поясню. Мій дідо 1937 року, коли був у дитячому будинку, на уроках праці разом з вчителем ходив руйнувати хрести на цвинтарі. Це називалося «прибиранням кладовищ». Але пам'ять про віру, яка була в його родині, лишилася. В свої останні роки дідо щоночі читав Євангеліє. А перед смертю жалів, що неправильно прожив життя.
Тобто пам'ять про віру притлумлена. І з кожним поколінням відродити її все складніше. Тут потрібно більше праці, бо людині Церкву треба відкрити. Натомість на Галичині маємо іншу проблему – коли відвідини церкви є лише звичкою, а не пережитим досвідом Бога.
— Отче, все ж Ви б назвали Житомир християнським містом?
— Що ми вкладаємо в це поняття? Згідно зі статистикою, більшість українців вважають себе християнами, але, до прикладу, стільки абортів при цьому відбувається в Україні? Коли у нас не було приміщення, у надвечір’я Різдва я ходив у різні храми. Вони були майже порожні, а скільки людей могли б вмістити? Один римо-католицький єпископ казав: «Не місто, а хрещені погани». На жаль, таких «хрещених поган» багато.
— Чи досвід, який Ви отримали в семінарії, був корисним для служіння в Житомирі?
— У час мого навчання діяла тільки Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська семінарії, починала будуватися семінарія на Закарпатті. Мені здається, що нас переважно готували на служіння на розвиненій сільській парафії. Коли я йшов сюди, мені деколи таки бракувало знань і підготовки. Тепер ми маємо свою семінарію в Києві. Там вже більше враховують досвід саме цього регіону, бо спосіб праці таки відрізняється.
— З власного досвіду, що порадили б тим, хто збирається служити на місійних теренах?
— Найважливіше – це мати бажання служити Богу, де б ти не був.
— Отче, на цих житомирських теренах не вистачає сіячів Божого слова чи слухачів?
— Слухачі є завжди. Жнива великі, а робітників мало. Але робітники це тільки священик, але й кожний парафіянин. Каже Святе Письмо: «Ви ж – рід вибраний, царське священство, народ святий, люд, придбаний на те, щоб звіщати похвали того, хто вас покликав з темряви у дивне своє світло». Це слова до кожного з нас. Кожен має свою місію, кожен має сіяти. Коли ми не будемо чужими один для одного, коли Христос буде посеред нас, тоді і наша спільнота стане кращою.
Отець Віталій Сидорук родом з Кам’янець-Подільського. Навчався у Львівській Духовній Семінарії. З 1998 року був адміністратор для вірних УГКЦ у місті Житомирі та його околицях. З 2008 р. протопресвітер Вінницько-Житомирського протопресвітерства. З 2010 року – Житомирського протопресвітерства. В 2013 році піднесений до сану протоєрея.