Пам’яті Сергія Кримського

30 червня 2010 року на 80-му році життя помер український філософ зі світовим ім‘ям, лауреат Національної премії імені Т. Шевченка, останній український софіолог Сергій Борисович Кримський.

Автор низки книг та великої кількості статей, Сергій Кримський з 1957 року працював в Інституті філософії ім. Г. Сковороди НАН України, де керував працею не одного десятка аспірантів. У стінах Інституту 22 червня він відсвяткував 80-ліття й сказав слова, які були розтиражовані сотнею українських видань: «Ми не знаємо, коли саме відбудеться наша зустріч з Богом, проте ми точно знаємо, де саме це відбудеться: в зоні Милосердя, Співчуття та Доброти, бо тільки виявляючи ці риси, ми стаємо ближчими до Всевишнього».

Своїми роздумами про вклад Сергія Борисовича Кримського в український інтелектуальний світ ділиться постійний автор РІСУ Юрій Чорноморець.

Існують три важливі справи Сергія Кримського, які справили вагомий вплив на стан думок в Україні.

Перша — це вільна філософська думка, яка замінювала марксизм на кантіанство. Серед старшого покоління українських філософів панувало несприйняття сталінського розуміння марксизму. За Сталіним, соціальне буття зумовлює мислення, умови життя визначають діяльність і творчість. Стрибнути вище за умови сьогодення — неможливо. Адже особистість — це сума власних соціальних зв’язків, і не можна випередити свій час, свою суму зв’язків. Сергій Кримський разом із іншими корифеями київської філософії радянської доби мали яскраве відчуття свободи творчості та самотворчості. Людина вільно мислить, покидаючи тісноту власних зв’язків. Людина тому і є людиною, що весь час стає вище за себе саму. І за соціальні умови, економічні базиси, соціальні зв’язки. Людина — це істота, яка існує як свій проект, творить себе на межі можливого і навіть в героїчному подоланні всіх меж, поза межами можливого. Культура — це творчий вибух, який долає сьогодення, але дозволяє існувати майбутньому. Без сьогоднішньої творчості та відкритості можлива лише стагнація та занепад людського в людині. Людина — це діяльність по творенню культури. Культура — це надбіологічне, тобто людське в людині. Людина — це діяльність по творенню людського. Бути гвинтиком державно-класової машини — це не по-людськи. А вже коли ти людина, то можеш бути і філософом, і поетом, і росіянином, і українцем.

Друга справа — це апологія культури, апологія живих культурних традицій. Створена творчою діяльністю культура не може бути об’єктом довільного маніпулювання чи знищення. Культура — це жива тканина соціального буття, яка необхідна людині саме в якості живої, цілісної. Усі спроби політиків перекраяти культуру, зробивши аплікацію на тему «будівничий комунізму» чи «ідеальний громадянин України, який єднає Схід і Захід» — усе це нежиттєздатні результати маніпуляцій. Культура твориться особистостями, і процес творчості — таємниця. Створена культура лише здається неживою. Вона є органічним домом буття для особистостей, і тому необхідно створювати умови для органічного саморозвитку культури, а не маніпулювати чи міксувати. Плекати необхідно не лише великі традиції, але і малі органічні традиції — наприклад, культурні світи окремих геніальних особистостей.

Третя справа — це київська ідея. Київ — це світ культури, свідомо створений як священний космос, священний поліс (місто, яке живе органічним життям). Київ — це культурне життя міста, яке протистоїть некультурному світу хаосу. Хаос хвилями котиться до священних стін Києва і молитва Богородиці в Софії — це єдиний захист для культури. Київ — це простір культури, який захищається від хаосу. Культура захищається через сакралізацію себе в образі священного міста. Місто — жіночого роду в єврейській та грецькій традиції. Церква — теж. Місто-Церква-Богородиця. Священний захист для простору культури. А в цьому просторі культури є місце для нової творчості. Важко, практично неможливо, починати все спочатку в степу варварства. Починати культурну творчість можливо і потрібно саме в середині міста, в середині простору культури. Тут можна вступити в діалог, щось прийняти, щось подолати і піти далі.

Усе життя Сергій Кримський боровся за людяність, за простір існування для людяності, шукав засобів захисту людяності. Лише справжня людина по-справжньому, всією своєю цілісністю може бути відкрита Богові. Тому не випадковим є те, що справжній український філософ став християнином. Якщо ще християнські богослови зможуть оцінити свого Сократа, знайти в його спадщині зерна, так потрібні для хліба українського богослов'я…