У період загострення українсько-російської війни згадка про події ХІХ ст., а тим більше історію фронтирних земель, може вважається нецікавою і неактуальною. Тим не менш, вітчизняна історія містить лакуни, які дозволяють побачити елементи сучасної релігійної політики росії щодо України, у подіях, які стосуються вузького локального простору і не відомі широкому читачу.
Серед історико-етнографічних земель, на яких імперія у ХІХ ст. випробовувала експерименти з нав’язування чужих релігійних традицій та насильницької московізації, були Холмщина та Південне Підляшшя – території, які на той момент входять до складу Республіки Польща. Цим, здавалося би, невеликим за розміром та чисельністю населення теренам судилося з часом перетворитися на головну арену православно-католицького протистояння в імперії Романових та яблуко розбрату між російським і польським націоналізмами та різними формами українського національного руху.
Кордони Холмщини та Південного Підляшшя в сучасному розумінні остаточно сформувалися в 1815 р., після Віденського конгресу, результатом якого стало формування у складі Російської імперії Польського Королівства. Західним кордоном Королівства стала річка Буг (зараз Західний Буг), яка відділяла польську автономію від решти, інтегрованих до складу імперії земель польсько-литовської держави – так званого Західного краю. Незважаючи на прагнення царату уніфікувати й асимілювати цю бунтівничу та відмінну в етно-релігійному плані провінцію, сам факт панування польської культури, наявності відмінних від решти держави політичних традицій, єдиної в імперії Конституції, домінування католицизму – впливали на місцеву етнічну спільноту русинів (українців та білорусів). Ця спільнота протягом першої половини ХІХ ст. все більше полонізувалася і переймала особливості, які відрізняли її від українського населення Волині й Берестейщини та західних білорусів.
В кордонах конгресового Польського Королівства опинилася нечисельна частина східнослов’янського населення, яке відносилося до українських та білоруських етнографічних груп і заселяла вузьку пограничну територію вздовж східної частини провінції. Русини тісно контактували з домінуючим польським населенням і поступово зазнавали асиміляції, внаслідок чого межа розселення між етнографічними групами східнослов’янського та польського населення поступово пересувалася за схід. На південних надбужанських землях – майбутній Холмщині, процеси полонізації були меншими, ніж у Південному Підляшші. Це пов’язувалося як з історичними традиціями, так і з релігійними особливостями місцевого українського населення (про що буде згадано пізніше), а також фактором близькості більш культурно і національно розвинутої Галичини, що впливало на поглиблення релігійних, мовних і культурних відмінностей холмщаків від мешканців Південного Підляшшя. Північна межа розселення етнічного українського населення у Південному Підляшші станом на поч. 60-х років ХІХ ст. доходила до околиць Константинова і Соколова, західна – йшла східніше Седльця і через західні околиці Межиріччя і Радиня, переходячи до Холмщини. В свою чергу, умовні західні кордони Холмщини великою мірою окреслювалися течією річки Вепр, доходили до південних околиць Замостя, а потім «завертали» на захід, йшли північними околицями Білгораю і зустрічалися з адміністративними кордонами Галичини.
Крім територій Холмщини та Південного Підляшшя після Віденського конгресу 1815 р. в північно-східній частині Польського Королівства опинилися й інші невеличкі анклави, заселені східнослов’янським населенням – у Тикоцинському та Домбровському повітах Августовського воєводства. Причому в місцевостях Домбровського повіту – у майбутньому відомому як Сопоцкінський край, місцеві русини мали етнографічні властивості білоруського населення. Як і у випадку автохтонного населення Південного Підляшшя, русини Августовського воєводства перебували під сильним впливом полонізації, яка доповнювалася експансією римсько-католицьких релігійних традицій.
На початку ХІХ ст. заселені русинами землі Королівства не зберігали адміністративної єдності. Приналежність до окремих адміністративно-територіальних одиниць – Люблінського, Підляшського та Августовського воєводств (з 1837 р. губерній) посилювали неоднорідність міжкультурних контактів і відбивалися на мозаїчності місцевих народних звичаях та культури Південного Підляшшя, Холмщини та віддалених теренах Сопоцкінського краю. [Протягом 1845-1867 років територія Підляшської губернії входила до складу Люблінської. Адміністративні зміни 1867 р. на території заселених русинами земель призвели до відокремлення Седлецької губернії від Люблінської та поділу територій колишньої Августовської губернії між новоствореними Сувалкською та Ломжинською. Див. Wojciech Trzebiński, Adam Borkiewicz. Podziały administracyjne Królestwa Polskiego w okresie 1815-1918 r.: (zarys historyczny). Dokumentacja Geograficzna. Warszawa : PAN. 1956 r. zeszyt 4. s. 1-99.]
Ці відмінності мали давню ґенезу ще з литовсько-польських часів, коли територія майбутніх Південного Підляшшя і Сопоцкінського краю відносилися до складу Великого Князівства Литовського, а Холмщини – до складу Корони Польської. На формування окремішності українсько-білоруського населення цих територій вплинув і складний період політичних пертурбацій кін. XVIII – поч. ХІХ ст., коли більшість згаданих земель на певний час опинилися під владою Австрії (1795-1809), а анклави біля Тикоцина та Августова – під владою Прусії (1795-1807). Врешті решт, лише з організацією Польського королівства у складі російської імперії, можна казати про остаточне формування територій, відомих нам як Холмщина та Південне Підляшшя. Але осмислення їх окремішності від решти земель Королівства розпочнеться значно пізніше – лише з 1860-х років ХІХ ст. і буде пов’язане з репресивною політикою царату проти польського національного руху.
Спільною рисою між землями Холмщини та Південного Підляшшя, була їх надзвичайна полірелігійність і поліетнічність. На початку ХІХ ст. головною формою ідентичності людей була їх релігійна свідомість, а етнічне походження було чимось вторинним. Релігійна та етнічна приналежність тут, як і багато де в Європі, поєднувалися між собою, а роль рідної релігії для переважної більшості місцевих русинів виконував католицизм візантійсько-українського обряду.
Надбужанські території відносилися до західних фронтирів греко-католицького віросповідання, на них проживала абсолютна більшість вірян унійної традиції в Королівстві Польському. [Станом на 1827 р. у Польському Королівстві мешкало майже 4 млн. осіб, з чого лише 1,9% були греко-католиками (в офіц. російській термінології – греко-уніатами). Більше 90% християн візантійсько-українського обряду мешкали на територіях майбутніх Холмщини та Південного Підляшшя. На території місцевих деканатів греко-католицьке населення за деякими винятками переважало римо-католицьке. Korobowicz…; Jolanta Domańska. Sytuacja unitów w Królestwie Polskim w XIX wieku. Unia brzeska i jej następstwa. Materiały z sesji naukowej, która odbyła się w Gdańsku w kwietniu 1991 roku / red. T. Stegner. Gdańsk, 1991. S. 98] Кількість католиків візантійсько-українського обряду залишалася порівняно стабільною і з 1816 по 1863 рр. змінилася відповідно з 216 241 до 225 200 осіб [Korobowicz… s. 171.]. На цих землях унійні традиції були найтривалішими в колишній Речі Посполитій, внаслідок чого греко-католицька ідентичність населення була доволі стійкою. Як і у випадку з сприйняттям польської мови, греко-католики Південного Підляшшя з більшою прихильністю ставилося до латинських нововведень, ніж холмщаки. Латинізація унійних традицій протягом XVIII-ХІХ ст. посилювала полонізацію мешканців Південного Підляшшя. Особливо це стосувалося греко-католиків Соколовського, Константинівського та Радинського повітів. За свідченням Е. Баньковського, який в сер. ХІХ ст. виконував обов’язки секретаря Холмської греко-унійної консисторії та Соколовського декана Холмської єпархії, польська мова домінувала не лише в містах, але й у багатьох селах Південного Підляшшя та Холмщини. Серед унійних деканатів, де сільське населення розмовляло «чистою книжковою польською мовою», Баньковський називав: Красноставське, Щебрешинське, Тарногородське, Люблінське (Холмщина), Межиріченське та Лосицьке (Південне Підляшшя) [E. Bańkowski. Ruś Chełmska od czasów rozbioru Polski... S. 109-110.].
Провідниками дедалі більшого запровадження латинських елементів у греко-католицьких обрядах та польської мови в церковному житті були ченці Чину святого Василія Великого. Служителі цього ордену, який був центром місіонерської, душпастирської та наукової діяльності, відрізнялися освіченістю і активніше переймали пануючі латинські та польські традиції, стаючи їх прихильниками та популяризаторами. Оскільки Василіанський чин відігравав головне значення в висвяченні унійного єпископату, його вплив на зміни східнохристиянських традицій Холмщини і Південного Підляшшя був визначальний.
Латинські обряди поступово та з різною інтенсивністю поєднувалися з старими східними традиціями, які дісталися в спадок від місцевого православ’я. Близькість до Галичини з її пізнішими унійними традиціями та активним обрядовим рухом в сер. ХІХ ст. гальмувала поступи латинізації на Холмщині. На особливу ситуацію цього краю, напевно впливала і близькість Волині, де царська влада ще у період Катерини ІІ змогла порівняно швидко нав’язати православ’я московського зразка більшості українцям. В той самий час, на теренах Берестейської та Гродненської губерній, що контактували з Південним Підляшшям, процес оправославлення почався лише 1839 р. і призвів до більшого масштабу протестів духовенства та вірян.
Так чи інакше, комплекс історичних, політичних, етнокультурних та релігійних чинників призвів до появи внутрішніх відмінностей між католиками візантійсько-українського обряду Холмщини та Південного Підляшшя. В 1860-х роках зовнішній і внутрішній вигляд храмів, одяг священиків та характер богослужіння у церквах на території двох історико-етнографічних регіонів поєднували елементи східних та латинських традицій у тій чи іншій пропорції. Вибір тих чи інших традицій залежав як від настроїв священиків, так і звичаїв парафіян. З впевненістю можна відмічати, що в сер. ХІХ ст. Унійна Церква на Південному Підляшші була більш латинізованою, а населення активно підтримувало використання невластивих для східної обрядовості елементів: розарій, органів, тихої літургії, лавочок та вівтарів без царських воріт у храмах, хресних ходів по руху сонця, наслідування панотцями зовнішнього вигляду римо-католицького духівництва і т. д.
Заселені греко-католицьким населенням землі Польського королівства входили до складу Холмської єпархії. Її кордони змінювалися одночасно зі змінами кордонів польської держави. До 1772 р. структура Унійної Церкви в Речі Посполитій займала абсолютно інший вигляд, а простір майбутньої Холмської єпархії охоплював західну частину Холмсько-Белзької та Володимирсько-Берестейської, а також невелику північну частину Перемишльсько-Самборської єпархій. Парафії Сопоцкінського краю були підпорядковані Київській архиєпархії. Після розділів Речі Посполитої та формування наполеонівською Францією маріонеткового Варшавського герцогства, відбулося докорінне переформатування кордонів Греко-Католицької Церкви: Холмсько-Белзька та Володимиро-Берестейська єпархії втратили в 1809 р. території на схід від Бугу і об’єдналися у єдину Холмську єпархію. Новостворена єпархія також втратила деканати та парафії, які залишилися в австрійській Галичині, натомість отримала Тарногродський деканат Перемишльсько-Самборської єпархій та так звану Тикоцинську сурогацію (частина Супрасльської єпархії, яка нетривалий час існувала в складі Пруссії.). Важливу роль для перших десятиліть існування нової єпархії відігравало духовне підпорядкування Галицькій митрополії, яке тривало з 1807 до 1830 рр. До висвячення в 1810 р. першого єпископа Холмського – Фердинанда Цехановського, ця роль була ще більш значимою, у зв’язку з виконанням митрополитом Галицьким обов’язків адміністратора вакантного Холмського єпископства. Після 1815 р. молода греко-католицька єпархія у її сформованих кордонах увійшла до Російської імперії, після чого розпочався шістдесятирічний період її існування.
Існування Холмської унійної єпархії у складі Польського королівства надавало місцевій церкві значно більше свобод, порівняно з єпархіальними осередками на Правобережній Україні чи Білорусі. Як бачимо, її територія знаходилася у складі автономної польської провінції із власною системою управління та законодавством, а також підпорядковувалася Галицькій митрополії із центром в австрійському Львові. У зв’язку з цими факторами, російська влада тривалий час не мала можливості втручатися в духовне життя нечисленної місцевої греко-католицької пастви так, як це робила на території імперії.
Відношення Петербургу щодо Унійної Церкви було відверто ворожим, наслідуючи антикатолицькі наративи XVI-XVII ст., що призвело до перших проявів антиунійної політики вже після першого розділу Речі Посполитої. Російська влада трактувала православ’я як панівну релігію, а католицизм візантійсько-українського обряду – як небажану конфесію, яка з’явилася в результаті «польсько-католицьких інтриг». Відповідно до цієї парадигми, всіх греко-католиків потрібно було «повернути на лоно материнської віри», якою сприймалася офіційна РПЦ з її абсолютно чужою для України синодально-консисторською системою. Перший етап оправославлення розпочався з 1780-х років і тривав до смерті Катерини ІІ, призводячи до фактичного викорінення унії на сході Білорусі та більшості території Правобережжя, крім невеличкої групи волинських греко-католиків.
Прихід до влади Павла І, а потім і Олександра І тимчасово послабили державний натиск на унійне віросповідання в імперії, який знову відновився при Миколі І. За межами Польського королівства унія була ліквідована на так званому Полоцькому соборі в 1839 р., коли кількамільйонна паства західнобілоруських і литовських, а також залишки волинських уніатів були насильно приєднані на православ’я.
По мірі того, як курс на ліквідацію Унійної Церкви в російській імперії ставав все більше очевидним, маленька Холмська єпархія, використовуючи можливості перебування у складі автономії, намагалася посилювати свою ізольованість і незалежність від Київської греко-унійної митрополії. Також, протягом довгого архиєрейського правління Ф. Цехановського (1810-1828) відбулася організація деканально-парафіяльної структури єпархії, за прикладом Римо-Католицької Церкви створювалися інститути Холмської капітули і суфроганії, реорганізовувалися Холмська греко-уніатська консисторія та духовна семінарія. Вірно відмічаючи загрози від російської влади, яка завжди починалася з вимог наближення унійного обряду з обрядами Російської Православної Церкви, Цехановський балансував між певним толеруванням латинських обрядів (зокрема архітектури храмів) та збереженням старих традицій та окремої ідентичності Греко-Католицької Церкви. Незважаючи на поширену серед українських істориків репутацію латинізатора візантійсько-українського обряду, єпископ енергійно відстоював конфесійну незалежність уніатів та всіма силами намагався загальмувати процес їх переходу на католицизм латинського обряду. З точки зору зміцнення ідентичності молодої єпископії слід розглядати і видання в 1814 р. «Порядку церковного богослужіння в Холмській єпархії переписаного» (пол. «Porządek nabożeństwa cerkiewnego na diecezję chełmską obrządku greckokatolickiego przepisany»). Цей написаний польською мовою документ в українській історіографії часто розглядався як свідчення латинізації Унійної Церкви в Польському Королівстві, підтриманої вищою духовною владою. З таким трактуванням погоджувалися не всі, зокрема П. Сивицький, який вказував на помилковість трактування багатьох згаданих в документі обрядів, як начебто латинських. Запевне, є те, що документ став важливим кроком до емансипації Холмської греко-католицької єпархії. Прийнятий ще у період Варшавського князівства, він став одним зі стрижнів, які регулювали її діяльність протягом наступних півстоліття.
Реформи Цехановського надали важливу роль для візантійсько-українського обряду в Царстві Польському. На початку правління Миколи І, Холмська єпархія суттєво відрізнялася від все більш контрольованих Петербургом єпархій Київської митрополії. З іншого боку, вона сильно відрізнялася і від грецько-католицьких єпископій Галичини, які відчували державну підтримку і від початків австрійської влади зберігали незалежність від РКЦ. Більша заможність галицьких єпархій, а також потужний розвиток тамтешньої духовної освіти, активна участь священиків у світських справах, в тому числі і при обговоренні політичних питань, поглиблювали цю відстань, а початок з сер. ХІХ ст. обрядового руху збільшив цю відстань на недосяжну величину. Таким чином, Холмська єпархія в Польському Королівстві зберігала окремішність і балансувала між приналежністю до російської імперії до духовним підпорядкуванням Галицькій митрополії.
Зв'язок з габсбурзькою Австрією холмсько-підляшських греко-уніатів не влаштовував російську владу, яка після польського листопадового повстання 1830 р. розпочала курс на остаточне «вирішення уніатського питання», першою сходинкою якого стала деполонізація і делатинізація підвладних католиків візантійсько-українського обряду. Царська влада торувала ґрунт і до оправославлення Холмської єпархії, що було зробити значно важче.
Період посилення антикатолицьких тенденцій в імперії застав Холмщину осиротілою після смерті Ф. Цехановського. З метою тиску на Холмську єпархію та Рим російська влада протягом двох років перешкоджала хіротонії наступника, і лише в 1830 р. узгодила з Римом кандидатуру Филипа Шумборського. Цьому передувало breve від Римського Папи Пія VIII, за яким Холмська єпархія позбавлялася впливу Галицької митрополії, отримуючи, натомість, пряму залежність від папського престолу. Тогочасна російська влада вважала це вигідним компромісом, але реалії швидко підтвердили помилковість даних очікувань. Для правління Холмської єпархії безпосередній зв'язок з Римом, став запобіжником від надмірного втручання з боку Петербургу і, давав їй можливість маневру, якого були позбавлені єпископії поза Бугом. З іншого боку, єпархіальна влада опинилася у складному становищі подвійного підпорядкування, що змушувало до гнучкості і зайвої обережності.
Петербург намагався розіграти подібну карту, як і в імперії, використовуючи лояльне духівництво до прийняття змін, зробивши при цьому ставку на Ф. Шумборського. Але останній оказався не таким податливим, як очікувала царська адміністрація. Новий єпископ демонстрував вірнопідданче ставлення до російської влади і погодився на відновлення деяких елементів східної обрядовості у релігійному житті підвладної єпархії, але всіма силами протидіяв переходу пастви на православ’я та будь яким спробам влади порушити зв'язок з Римом.
Після 1839 р. Холмська єпархія залишилася єдиним унійним єпископством на території імперії. У перші роки після Полоцького собору тиск на єпископа посилився. У наступному році Ф. Шумборський приїхав до Петербургу на запрошення царя, де протягом півроку знаходився під наглядом. Єпископ пройшов випробування на міцність, не зрадивши унії, але був змушений погодитися на часткове очищення унійних обрядів, про що повідомив вірян та духівництво у пастирському листі за 14 серпня 1841 р. Цей лист викликав гостру реакцію як в Римі, так і всередині єпархії, внаслідок чого єпископ у новому пастирському листі за 1 березня 1844 р. відмовився від намічених планів і визнав провину перед Апостольською столицею. Це значно погіршило відносини архиєрея з російською владою, але незважаючи на всі утиски царат так і не наважилася усунути Шумборського.
Зазнаючи невдач у спробах ліквідації Холмської єпархії, Петербург перейшов до стимулювання конверсії на православ’я окремих парафій, використовуючи несвідомість і важке соціальне становище парафіян, а також пропаганду священиків немісцевого походження. Останні, агітуючи за православ’я, поруч з богословськими аргументами використовували щедрі обіцянки кращого матеріального забезпечення під захистом пануючого віросповідання. Але така політика не призвела до великих успіхів, бо лише три парафії південної Холмщини – Бабичі, Люхів та Горишній Потік перейшли на православ’я. Частина парафіян після конверсії знову повернулася на унію, а частина не захотіла записуватися на греко-російське віросповідання, перетворившись на перших «опірних» уніатів Холмщини, які на 30 років раніше від решти холмщаків отримали досвід боротьби за свою віру. Політика російської влади призвела до зворотного ефекту, бо конверсія трьох парафій скомпрометувала «очищений» східний обряд і посилила вороже ставлення до православ’я серед найактивнішої частини духовенства і парафіян. Цей опір в повній мірі проявиться з 1860-х років, перетворивши багатьох священиків-прихильників «очищеного» обряду в пастирів без овець.
Непоступливість Ф. Шумборського зруйнувала задуми швидкого оправославлення Холмської єпархії. Але Петербург не відмовився від головної мети, тому скорегував плани, у бік поступової реалізації цілей. Головними засобами їх досягнення були пошук та виховання лояльного унійного духовенства, яке би було готове підтримати курс на «очищення» латинських обрядів, спроба змосковщення вищої духовної освіти, і послаблення зв’язків єпархії з Апостольською Столицею.
Після смерті Ф. Шумборського адміністратором Холмської єпархії став Іван Тарашкевич (1851-1863), час правління якого позначився подальшими спробами втручання російської влади в справи єпархії. Як і його попередник, І. Тарашкевич балансував поміж лояльністю до влади і прагненням збереження незалежності єпископії. Незважаючи на миролюбний характер, дипломатичні якості і гнучкість, йому тривалий час вдавалося захистити інтереси свого духовенства та пастви від надмірних поступок Петербургу. Тим не менш, адміністратор був змушений прийняти на посаду ректора Холмської духовної семінарії Іоанна Потея – ставленика намісника Польського Королівства кн. Івана Паскевича. За іронією долі, цей прихильний імперії та політиці делатинізації ректор відносився до відомого роду, представник якого, Іпатій Потей, належав до засновників Берестейської унії.
Під час ректорства І. Потей розпочав традицію відправлення найбільш здібних семінаристів на навчання до православних духовних академій замість Варшавського університету. Згодом, він представив проект, згідно з яким пропонувалося зросійщення навчання в семінарії, викладання лекцій професорами православного віросповідання, незалежність закладу від влади архиєрея і її підпорядкування Урядовій комісії внутрішніх та духовних справ. Проект було ухвалено в 1856 р., що стало першим помітним успіхом влади на шляху до московізації та ліквідації візантійсько-українського обряду. Хоча протягом перших десяти років реалізація проекту натрапила на великий опір єпархіальної влади та семінаристів, саме за часів правління І. Терашкевича серед унійного духівництва з’явилися перші випускники Київської та Московської православних академій.
Смерть І. Тараскевича співпала з вибухом січневого повстання 1863 р., яке стане приводом для нанесення царською владою остаточного удару по унії.
Після поразки листопадового повстання, одночасно з першою спробою розв’язання «унійного питання», влада почала курс на створення паралельної структури Православної Церкви в Польському Королівстві. Слід зазначити, що потреби створення окремої єпархії чи навіть вікаріату були надуманими, оскільки за часів правління Олександра І в Королівстві існувало лише п’ять православних храмів, які обслуговували непостійне і нечисленне населення. Тим не менш, місцева Православна Церква на відміну від Унійної користувалися щедрою підтримкою влади, а духовенство мало постійний оклад з державної казни. Пануюче віросповідання відповідало взаємністю, підтримуючи владу і виконуючи роль ідеологічного фундаменту. Варто згадати, що саме в цей період міністр народної освіти Сергій Уваров сформулював знамениту тріаду «Православ’я-самодержавство-народність», яке стало наріжним каменем національно-релігійної політики Росії до кінця її існування.
22 квітня (3 травня) 1834 р. в Польському Царстві був створений вікаріат із центром у Варшаві, а в 1840 р. – Варшавсько-Новогеоргієвська єпархія на чолі з Антонієм (Рафальським). В 1835-1837 роках на місці відібраного у отців піярів костелу з’явилася резиденція для варшавських архиєреїв, а в 1841 р. – єпархіальна консисторія. Державні витрати на православ’я збільшувалися постійно із збільшенням кількості парафій та російського духовенства. Лише на перебудову Вольської церкви з колишнього костелу з державного бюджету було витрачено 255 083 злотих. Окремо слід згадати практику присвоєння римо-католицьких святинь для потреб державного віросповідання. Ця практика буде продовжуватися протягом усього ХІХ ст. і стане однією з причин антиправославної реакції в міжвоєнній Польщі, проявом якої буде ревіндикаційна політика. По мірі того, як Унійна Церква на Холмщині буде поступово розчинятися у російському православ’ї, польський національний рух почне трактувати її як символ російського поневолення. З іншого боку, в наративному баченні Римо-Католицької Церкви ліквідація унії була складовою частиною гонінь проти католицизму та польськості, тому політика ревіндикації буде базуватися на підміні понять і ставленні до холмсько-підляшських уніатів як до поляків і католиків, що "усправедливить" насильницьку передачу колишніх унійних святинь римо-католикам.
Але повернемося до розгляду розвитку Православної Церкви в Польському Королівстві. Як видно, її перші осередки створювалися на етнічних польських землях. По мірі того як ідея намовлення єп. Ф. Шумборського до апостазії зазнала фіаско, почали з’являтися і перші проекти церковного будівництва на територіях, заселених греко-уніатами. В 1842 р. розпочато обговорення будівництва Іоанно-Богословської церкви в Холмі – першої православної церкви на етнічних українських землях Холмщини. Церква була побудована в 1846-1851 роках і від самого початку мала ідеологічні цілі «щоб бажаючі греко-уніати могли бачити справжню організацію та красу храмів, організованих в обрядах Східної Церкви». Як і більшість православних храмів, що працювали з тимчасовим населенням, ця святиня слугувала потребам військових частин, дислокованих у Холмі.
Політика оправославлення Польського Королівства аж до січневого повстання 1863 р. мала суперечливі результати. З однієї сторони, російській владі вдалося створити нову православну єпархію, організувати її управління та функціонування перших храмів, в тому числі відібраних у римо- і греко-католиків, і таким чином підготувати підґрунтя для майбутньої ліквідації унії на Холмщині та Південному Підляшші. Але з іншої сторони не всі поставлені цілі були досягнуті. Очікування конверсії холмсько-підляшських уніатів провалилися, крім того початковий ентузіазм влади щодо підтримки православного будівництва від початку 1850-х років змінився втомою та апатією. Так, згадана вище церква Іоанна-Богослова після будівництва фактично була кинута напризволяще і до 1864 р. знаходилася у жалюгідному стані, що не лише не дозволяло виконувати поставлені ідеологічні цілі, а компрометувало ідеї пануючого віросповідання. В свою чергу, православні священики, які переселилися до Польського Королівства, постійно нарікали на важкі життєві умови і лише в середині 1860-х років отримають постійне державне фінансування.
Від січневого повстання розпочався останній період існування Холмської унійної єпархії, яка за зразком єпархій в імперії йшла до поглинення Російською Православною Церквою. Але це інша історія, яка буде описана у наступній публікації.
Історія Холмської греко-католицької єпархії в 1815-1863 рр. лягає у логічний ряд боротьби російської влади проти унії, яка почалася одразу після 1596 р., пройшла через ХVIII-ХІХ ст., а найтрагічніше проявила себе після Другої світової війни. Це історія, триває і зараз на тимчасово окупованих територіях України, де фіксуються численні порушення свободи совісті і права на релігійне самовираження громадян України. Як і сьогоднішня антиукраїнська політика, антиунійна політика російської імперії в ХІХ ст. використовувала арсенал подібних методів, яких можна об’єднати у своєрідну тріаду: пропаганда-підкуп-насильство. В цьому відношенні розгляд цієї теми на тлі російсько-білоруської агресії є актуальним, демонструючи незмінність російської політики по відношенню до всього, що не вписується до наративу "Святої Русі" та триєдності російського народу. Греко-Католицька Церква, як символ у їх розумінні польських, а згодом і українських культурних впливів викликала і надалі викликає неприховану ворожість Петербургу та Кремля.
Для українського читача, не пов’язаного з науковими дослідженнями, описана історія також буде актуальною, з огляду на руйнування наших упереджень щодо власного минулого. Що буцімто українські етнічні землі одвічно існували в національно орієнтованій системі координат і тяжіли до Русі-України. У даній публікації описано час, коли холмські греко-католики не мали національного світогляду, а орієнтувалися виключно на релігійну ідентичність – найдавнішу форму самоідентифікації. Вище єпархіальне духовенство і парафіяльні священики мали різні культурні традиції, як східньохристиянські, так і латинські з перевагою останніх, що в той час не викликало серйозних непорозумінь. Панотці та парафіяни знаходилися у постійній взаємозалежності, підтримуючи ті чи інші культурні традиції в межах парафій та деканатів. Ця публікація певною мірою також руйнує усталені упередження, що латинські традиції були наслідком виключно насильницької полонізації та окатоличення, як і те, що холмсько-підляшське населення почувало себе українцями.
Одночасно, у цій публікації ми згадуємо чинник, який з часом запустить процес національних перетворень і призведе до поширення національної ідентичності, а заразом і політизації релігії. Цей чинник на території Холмської унійної єпархії буде мати й інші несподівані результати, які ми маємо змогу відчувати зараз, читаючи історичну літературу про Закерзоння і уявляючи його кордони. В 1860-х роках почнеться процес усвідомлення окремішності етнічних регіонів Холмщини та Південного Підляшшя, винайдення яких стане результатом фінального наступу російської влади проти унії в Польському Королівстві.
Про автора: доктор історії (Люблінський унівеситет ім. М.Склодовської-Кюрі), доцент Бердянського державного пелагогічного унівеситету