Священна війна Романових

Священна війна Романових - фото 1
Як у XVIII і ХІХ століттях білоруських та українських греко-католиків змушували переходити до російського православ’я

Великий розкол у Христовій церкві в 1054 році був схожим на лінію розлому між двома частинами Римської імперії. Непорозуміння між Римом і Константинополем призвело до появи двох християнських конфесій: східного правосла­в’я та західного католицизму. Церковні унії (Ліонська 1274-го та Флорентійська 1439 року) виявилися короткотривалими й не змогли подолати конфлікт між Римським Папою та Вселенським патріархом. На регіональному рівні неодноразово відбувалися спроби взяти православних «під крило» Святого Престолу. Одним із таких кейсів стала Берестейська церковна унія 1595 року, яка передбачала перепідпорядкування православних Речі Посполитої католицькій церкві на умовах автономії. Проте тоді уніати не здобули підтримки від польської влади й наштовхнулися на супротив чималої кількості населення, що перетворило деякі українські регіони на ареал релігійного протистояння. Під тиском козацтва польська влада в 1633 році відмовилася від повного навернення православних українців до унії та погодилася на паралельне існування обох конфесій. Згодом козаки витіснили уніатів із Гетьманщини. Водночас перехід Київської митрополії в підпорядкування Москві ослабив позиції східної церкви на Правобережжі. До унії почергово переходили цілі єпархії та самоврядні монастирі. Упродовж століття значно зміцнився василіанський чернечий чин, що займався просвітою. Напередодні 1772 року Руська унійна церква мала 9452 парафії (із них понад 4000 на українських теренах), вісім єпархій у 18 воєводствах, 10 330 священників, 172 монастирі та понад 4,5 млн вірян (близько 36% населення Речі Посполитої). Очільник уніатів — митрополит київський (із 1729 року перебував у Радомишлі) у 1790 році здобув місце в Сенаті. Конфесія домінувала на Правобережжі й білоруських землях, а також брала участь у польських реформах.

Перше навернення від Єкатєріни ІІ

Поділи Польщі змінили геополітичну картину Центрально-Східної Європи. Наявність потужних етноконфесійних груп на здобутих росіянами територіях (полонізована аристократія, безземельна шляхта, католики, уніати та євреї) породжувала проблеми з їх поглинанням. У Москві послідовно виступали проти унійних рухів іще з 1441 року, а з самими уніатами росіяни перетиналися лише під час воєнних конфліктів. Так, у 1654 році кількасот громад Смоленщини зробили православними, а в 1709 році московити полонили й заслали на Соловки луцького єпископа Діонісія Жабокрицького, який сім років перед тим перевів свою єпархію в унію.

Упродовж усього XVIII століття Петербург використовував релігійне питання для дестабілізації ситуації в Речі Посполитій. Вірними помічниками режиму стали вихованці Києво-Могилянської академії Гервасій Линцевський і Мельхиседек Значко-Явроський, які впродовж 1760-х домоглися конверсії 80 парафій на Правобережжі. Після появи російських військ, які 1768 року зайшли на територію Речі Посполитої для придушення Коліївщини, до православ’я перейшли 306 громад, а до казематів потрапили десятки священників-уніатів. Після першого поділу Польщі в 1772 році до росіян перейшли білоруські землі: 92 тис. км2 із населенням 1,3 млн осіб. Російсько-польська угода від 18 вересня 1773 року гарантувала збереження віри мешканцям приєднаних територій. Проте могильовський православний єпископ Георгій Кониський без урядового дозволу приєднав до власної єпархії 433 унійні храми. Офіційну «відмашку» Петербург дав у липні 1780 року, коли дозволив призначати православних батюшок на вакантні унійні громади. Тоді ж полоцького архієпископа Ясона Сморгжевського, який чинив опір православізації, вигнали з імперії, а полоцьку єпархію скасували. За чотири роки було «оправославлено» 95 храмів, 35 священників та 112 573 особи.

Операція поглинання. 27 березня 1793 року генерал Міхаіл Крєчєтніков оприлюднив у Полонному маніфест про приєднання Правобережної України до Російської імперії - фото 69644
Операція поглинання. 27 березня 1793 року генерал Міхаіл Крєчєтніков оприлюднив у Полонному маніфест про приєднання Правобережної України до Російської імперії

 

23 січня 1793 року Берлін і Петербург домовилися про другий поділ Польщі. До Росії відійшли території Київського, Брацлавського, Подільського та Мінського воєводств: 250 тис. км2 території з населенням близько 3 млн осіб. Для вироблення стратегії навернення уніатів до православ’я оберпрокурор Синоду князь Алєксєй Мусін-Пушкін звернувся за аналітичною підтримкою до двох експертів. Один із них, історик Дмітрій Бантиш-Камєнскій, склав список храмів, що перейшли в унію після 1700 року. Інший — грецький теолог і колишній єпископ РПЦ Євгеній Булгаріс — мав розробити план «оправославнення» уніатів. Він уже створив для імперії геополітичну концепцію просування на південь — так званий грецький проєкт. Ця ідея захопила Єкатєріну ІІ, яка називала міста на еллінський лад і провадила війни з турками. Імператриця готувалася відвоювати для християн Константинополь і створити грецьку державу під російським протекторатом на чолі з власним онуком Константіном. Натомість у релігійному питанні Булгаріс запропонував діяти революційно. Мислитель розглянув імовірні легітимні шляхи навернення уніатів із приєднаних територій Речі Посполитої до православ’я, три з яких він відкинув. Зокрема, застосування грубої сили бачилося греку нелегітимним і неефективним, скликання вселенського собору неможливим із політичних причин, а започаткування міжконфесійної дискусії лише б даремно затягувало час. Експерт радив удатися до освітньо-еволюційного сценарію — направлення священників, які стали би моральними авторитетами, видання й поширення літератури, створення мережі російських освітніх закладів. Однак цього разу рекомендації грека не влаштували замовників.

Замість «мирної колонізації» проблему уніатів мали намір розв’язати «кавалерійським набігом». Наразі невідомо, чи був формалізований план, однак політика Єкатєріни ІІ мала на меті повну ліквідацію уніатської церкви в державі. На початку 1794 року імператриця передала на розгляд Святійшого Синоду питання «повернення до православ’я». Там вирішили, що духовенство має діяти разом із цивільною адміністрацією. Відповідальними за «відродження православ’я» визначили мінського православного єпископа Віктора Садковського й генерал-губернатора приєднаних територій Тімофєя Тутолміна. Старт мала дати пастирська грамота, текст якої готували в Петербурзі. 53-річний єпископ походив з Уманщини й навчався в Києво-Могилянській академії в часи ректорства Кониського. Три роки провів у польській в’язниці за звинуваченням у держзраді. 22 квітня та 17 травня 1794 року імператриця Єкатєріна ІІ надіслала Тутолміну укази щодо усунення перешкод до «навернення уніатів до грецької православної церкви». Офіційна кампанія «повернення до благочестя» розпочалася 26 травня у Слуцьку, де єпископ Віктор проголосив пастирську грамоту. У ній єпископ вітав звільнення від «польського іга», закликав скористатися свободою віри і стати істинними підданими імператриці. Перші два місяці процес відбувався мляво й не викликав ентузіазму, тож імператриця наказала Тутолміну змінити тактику. Фінансування діяльності Садковського зростало, чиновники мали підтримувати акцію неофіційно й неодмінно карати незгодних, а для придушення опору мали змогу залучати військо та поліцію. На підтримку мінському єпископу планували надіслати 200 священників із п’яти православних єпархій (Чернігівська, Новгород-Сіверська, Могильовська, Бєлгородська та Смоленська), які знали би польську мову.

Використовуючи підрахунки білоруського історика церкви, протоієрея Аляксандра Раманчука, можна стверджувати, що впродовж століття російська влада забезпечила перехід до православ’я близько 3,75 млн українців і білорусів, що належали до уніатської конфесії

Сама акція мала такий вигляд: до населеного пункту з унійним храмом прибувала делегація з представників духовенства та місцевої влади. Вони збирали мешканців, зачитували грамоту й цікавилися бажанням громади здійснити конфесійну конверсію. Після чого храм переосвячували, священник мав публічно зректися унії, а селяни свою згоду підкріплювали підписами хрестиком. Перехід вважали доконаним, якщо за нього висловлювалася навіть незначна кількість вірян. У разі відкритої незгоди громади солдати, що завше супроводжували агітаторів, вдавалися до фізичних методів переконання: шмагали незгодних різками або били киями. Упертих священників та активних вірян могли тимчасово ув’язнити. Якщо навіть такі заходи не допомагали, уніатський храм могли опечатати й закрити.

Білоруські селяни протестували проти конверсій і заявляли, що «сваёй веры ламаць не будзєм», іноді відмовлялися записуватися у православні метричні книги. В українських губерніях траплялися випадки, коли місцеві шляхтичі забирали в новонавернених священників ключі від храмів (як пан Раціборський у Ялтушкові), відкривали для уніатів каплиці у своїх маєтках (як пан Богуцький у селі Яблунька) чи виганяли батюшку за межі міста (як пан Гжицький у Краснополі). Могильовський канцелярист Гавриїл Добринін, який особисто брав участь у православізації білорусів Сєнненського повіту, зізнавався, що для уникнення конфліктів говорив уніатам про косметичні зміни — нібито винятково про перейменування віри на «греко-російську». На Волині в Любомлі російські агітатори підпоювали людей на ярмарку.

Священна війна Романових - фото 69645
Священна війна Романових - фото 69646

Архітектори інтеграції. Православний єпископ Віктор Садковський і прелат Луцької єпархії Йосип Семашко були головними стратегами в боротьбі Романових проти унії

6 вересня 1795 року імператриця перейшла в наступ на адміністративну вертикаль унійної церкви. Після відмови присягнути Росії митрополита Феодосія Ростоцького усунули з посади та відправили в Петербург, а митрополію ліквідували. Усі уніатські єпархії об’єднувалися в єдину — Білоруську з центром у Полоцьку, яку очолив лояльний до росіян Іраклій Лісовський. У його підпорядкуванні залишалося понад 2,5 млн вірян у білоруських землях, Західній Волині й на Холмщині. Загальним підсумком православізації від Єкатєріни ІІ став дошкульний удар по конфесії. Уніати втратили ієрархію, частину майна та першість серед вірян на Правобережжі. Після трьох поділів Польщі в межах Російської імперії опинилися 6052 парафії та 4,6 млн вірян, із яких до кінця 1796 року у православ’я перейшли близько 1,5 млн осіб (92% з яких — на українських землях), понад 2600 храмів (43% від загальної кількості) і 1552 священники. Імператриця радила закрити 145 «зайвих» монастирів, закидаючи їм, що ті не займалися освітньою діяльністю. Звичайно, чимало українців і білорусів змінювали віру свідомо, однак українська дослідниця Валентина Лось вважає, що силове втручання росіян стало вирішальним чинником у швидкому «оправославленні» Правобережжя.

Тридцять років «відлиги»

Новий імператор Павєл І критично ставився до імперської політики своєї матері, а тому доручив мінському губернаторові Захарію Корнєєву перевірити наслідки навернення уніатів. У червні 1797 року чиновник об’їхав 23 парафії в семи повітах і зафіксував у своєму рапорті вагання й незадоволення. Глашатаї переходу у православ’я часто обіцяли прозелітам зменшення податків і повинностей, чого не відбулося. До того ж практика огульного оголошення громад православними за мінімальної підтримки такого рішення не сприяла реальному зміцненню позицій РПЦ. Натомість губернатор рекомендував більше не гнатися за масовими переходами, а зосередити увагу на поступовій православізації уніатського кліру за умови збереження зовнішнього вигляду духовенства й літургійних традицій.

У релігійній сфері Павєл І приміряв лаври миротворця, а тому вирішив дещо прислухатися до протестів із Риму. Імператор наказав припинити насильне навернення у православ’я, а 28 квітня 1798 року оголосив про створення двох нових уніатських єпархій — Брестської (з центром у Жировицях) та Луцької (Почаїв). Луцька єпархія, що охоплювала українські землі, мала 176 парафій (164 на Волині, сім на Київщині та п’ять на Поділлі), 31 монастир і понад 102 тис. вірян. Та попри визнання допущених «перегинів», генеральна лінія Романових не змінилася: вірянам було заборонено повертатися назад в унійну церкву, а також їм не стали віддавати храмів. Ба більше, відбувалася геттоїзація конфесії: 1 лютого 1800 року уніатам заборонили проводити служби в місцях, де вони становили меншість населення. Владу роздратували події на Волині, де низка громад у Володимир-Волинському, Дубненському, Кременецькому, Луцькому та Овруцькому повітах хотіли повернутися в унію, намагалися облаштовувати православні храми на унійний лад або будували нові уніатські церкви.

Почаївська Лавра з півдня. Цю відому картину Тарас Шевченко написав через 15 років після того, як обитель відібрали в ченців Ордену святого Василія Великого - фото 69647
Почаївська Лавра з півдня. Цю відому картину Тарас Шевченко написав через 15 років після того, як обитель відібрали в ченців Ордену святого Василія Великого

 

За Алєксандра І своєрідною масовою формою протесту уніатів стала перереєстрація храмів як костелів і перехід у католицизм. Якщо за часів навернення Єкатєріни ІІ католиками стали 460 тис. уніатів, то впродовж наступної декади — іще мільйон. Цей процес турбував Іраклія Лісовського, який просив владу обмежити латинський прозелітизм. Його ідеї щодо відмежування уніатів від католиків сподобалися в Петербурзі, тому росіяни 1806 року проголосили Лісовського «митрополитом уніатських церков Російської імперії». Цей титул не визнали в Римі, як не визнали й наступника Лісов­ського — Григорія Кахановича. Лише Йосафата Булгака Папа 1817 року затвердив як «апостольського делегата» — тимчасового намісника з обмеженими повноваженнями. У зовсім в іншій ситуації опинилися галицькі уніати, які у складі імперії Габсбурґів отримали реальні права: рівність із католиками, фінансову підтримку від держави та нову назву — греко-католики (від 1774 року). 24 лютого 1807 року Святий Престол створив Галицьку митрополію з центром у Львові, яку почали вважати правонаступницею Київської унійної митрополії.

Декада Семашка

Варто зазначити, що з часів Пєтра І в Російській імперії православна церква не мала патріарха й перебувала під управлінням державного органу — Святійшого правлячого Синоду. Його очолював цивільний чиновник — оберпрокурор. Уніатськими справами опікувалися різні відомства: мін’юст, міносвіти й міністерство внутрішніх справ. Конфесійна політика залежала лише від волі монарха. 9 жовтня 1827 року новий імператор Ніколай І перейшов у тихий наступ на унію. З’явився указ, який забороняв розширювати кількість уніатських монахів за рахунок католиків. 5 листопада 1827 року на ім’я директора департаменту духовних справ іноземних сповідань міністерства народної освіти Ґріґорія Карташевского надійшла аналітична записка, яка містила міркування щодо остаточного демонтажу унійної церкви в імперії. Автором виявився 28-річний засідатель уніатського департаменту, прелат Луцької єпархії Йосип Семашко. Натхненник нової хвилі переходів народився на Поділлі в родині уніатського священника. Головна ідея «плану Семашка» полягала в еволюційному поглинанні уніатів російським православ’ям. На першому етапі він пропонував реформувати духовну освіту з метою русифікації священнослужителів та їхньої ізоляції від католицьких впливів. Потім — зменшити кількість єпархій, а центри нових перенести в міста, де не було би католицьких єпископів, ослабити василіанський орден, створити окремий держорган для уніатських справ, а питання призначення кліру на посади передати у відання імперських чиновників. Монарх щиро зрадів, що серед уніатів випадково знайшлася людина, потрібна для втілення намірів влади. Імператор повністю підтримав «план Семашка», а відповідальним за його реалізацію визначили заступника міністра наросвіти Дмітрія Блудова. У Петербурзі забезпечили кар’єрне зростання Семашка, який уже за два роки став титулярним єпископом мстиславським. Очільник уніатів Йосафат Булгак не зміг розгледіти в ньому російського агента і щиро вірив, що запропоновані реформи спрямовані на оздоровлення церкви.

Першим кроком до реалізації плану стало рішення міністра народної освіти Алєксандра Шишкова про початок закриття уніатських монастирів. Раніше міністр-ультраконсерватор запам’ятався тим, що припинив переклад Святого Письма літературною російською мовою, посилив цензурування історичних і філософських робіт, а також ініціював заборону українського слова як «шкідливого та небезпечного». Новий указ Ніколая І від 22 квітня 1828 року передбачав створення замість відділу окремої греко-уніатської колегії, скорочення єпархій із чотирьох до двох, а також заснування у єпархіальних центрах (Жировичах і Полоцьку) духовних навчальних закладів для русифікації кліру. Однак побою­ючись потенційного спротиву, влада не поспішала втілювати ухвалені рішення. Розгром польського повстання розв’язав росіянам руки для репресій і завершення інтеграції уніатів. Тріада «православ’я — самодержав’я — народність», проголошена новим міністром освіти графом Сєрґєєм Уваровим, лягла в основу нацполітики Ніколая І, спрямованої на «обрусение народов». Одразу почали масове закриття уніатських монастирів. 10 листопада 1831 року Почаївський монастир передали православним. Невдовзі туди переніс свою резиденцію православний волинський єпископ, а обитель здобула статус лаври.

Торжество імперії. Пам’ятна медаль, присвячена «любовному возз’єднанню» уніатів із православною церквою після Полоцького псевдособору 1839 року - фото 69648
Торжество імперії. Пам’ятна медаль, присвячена «любовному возз’єднанню» уніатів із православною церквою після Полоцького псевдособору 1839 року

 

Задум Семашка щодо еволюційного «повернення в отчеську віру» ледь не зіпсувало надмірне завзяття місцевих ієрархів. 30 квітня 1833 року полоцьким православним єпископом призначили колишнього ректора Київської та Петербурзької духовних академій Смарагда Крижановського. Упродовж чотирьох років єпископ перевів у православ’я 159 тисяч уніатів. Він щиро вірив, що виривав «ще живу здобич із вовчих зубів», а його методи були схожі на акції часів Єкатєріни ІІ. Так, для православізації 2000 білорусів у грудні 1834 року у Вілейку прибули солдати й поліція. Усіх присутніх оголосили православними, а священника-уніата під конвоєм вивезли. Це призвело до прямого конфлікту полоцького єпископа з Семашком, який завершився перемогою останнього. Такі методи більше не застосовували, а Крижановського в ранзі архієпископа відіслали навертати до «благочестя» старообрядців і калмиків.

У 1833 році Семашко очолив Литовську єпархію та запропонував розпочати другий етап свого плану — очищення обряду від «латинізмів» і розставлення на керівні посади потрібних людей, які мали давати таємне письмове зобов’язання перейти у православ’я. Для зняття зовнішніх відмінностей між конфесіями 7 лютого 1834 року з’явилося рішення про заміну богослужебних книг (Московський служебник замість Почаївського), меблів (із храмів мали прибрати лавки й органи) та зміни у зовнішньому вигляді священнослужителів (заборона вдягати сутани й зобов’язання носити бороди). 1 січня 1837 року, після неодноразових звернень Семашка, уніатів підпорядкували Святійшому Синоду. Остання перешкода зникла зі смертю очільника унійної церкви імперії Йосафата Булгака 23 лютого 1838 року та його помічника, титулярного пінського єпископа Йосафата Жарського 25 січня 1838 року. Уже 2 березня Йосип Семашко очолив греко-уніатську колегію й розпочав підготовку до остаточного злиття уніатів із РПЦ. У травні 1838 року з Петербурга прибув «куратор», камергер Валєрій Скріпіцин, який згодом буде відомий як імовірний автор наклепницької брошури про ритуальні вбивства євреями православних немовлят. Чиновник визначив «підозрілі» парафії (зокрема в Овруцькому та Радомишльському повітах), де пропонував негайно замінити «неблагонадійних» представників духовенства. У процесі опитування кліру 111 священників заявили про небажання змінювати конфесію й написали імператору колективного листа. Проти незгодних завели справи та призначали на нижчі посади (дяками і дзвонарями), їх переводили в інші єпархії, позбавляли парафії, висилали в російські губернії та ув’язнювали в монастирях. 1 грудня 1838 року Семашко підготував сценарій приєднання, який 4 січня 1839 року затвердили в Петербурзі. Організатори відмовилися від найобурливіших для уніатів дій (публічного зречення унії та переосвячення храмів) й ініціювали заміну цивільних чиновників-поляків на росіян. За планом вище духовенство мало оголосити Соборний акт, скріплений великою кількість підписів.

Полоцький псевдособор

У Полоцьку, де була резиденція білоруського уніатського архієпископа, мали оголосити розрив Брестської унії на території імперії окрім Царства Польського. Головна символічна антиуніатська акція відбулася в Софійському соборі. Храм був одним із трьох на теренах Давньої Русі (поряд із Києвом та Великим Новгородом), будівничі якого намагалися наслідувати Софію Константинопольську — найбільшу тогочасну християнську споруду в світі. Полоцьк москвини захопили під час Великої Північної війни. У липні 1705 року на теренах храму після словесної перепалки з Пєтром І від рук московитів загинули четверо василіанських ченців. Завойовники перетворили храм на склад амуніції та пороху, вибух якого за п’ять років (найімовірніше, влаштований зумисно) знищив споруду. У середині XVIII століття на замовлення уніатського архієпископа віленський архітектор Ян Глаубіц відбудував собор у бароковому стилі.

12 лютого 1839 року все відбулося за настановами Семашка та Скріпіцина. Собор уніатських ієрархів затвердив прохання про перехід до православ’я, яке передавали на розгляд Синоду й імператора. Фактично відбулося автоматичне зарахування 1607 парафій (із них в українських губерніях — 139), 32 монастирів та 1,6 млн вірян (серед них близько 100 тис. українців) до РПЦ. Під рішенням поставили підписи три єпископи (литовський єпископ Йосип Семашко, архієпископ білоруський Василь Лужинський, титулярний єпископ берестейський Антоній Зубко), 21 представник вищого духовенства, 1305 священників. Не підписали документ 593 духовні особи (зокрема 172 монахи), а 350 священників іще раніше перейшли в католицизм чи були вигнані з парафій за «неблагонадійність». Звернення уніатського кліру 23 березня затвердив Синод, а за два дні — імператор. Щоб передача храмів православним відбулася спокійно, організатори залучили війська. Опір чинили тільки у Віленському жіночому монастирі. Офіційний текст «Соборного акту» опублікували лише 23 жовтня. Дії уніатських єпископів почергово засудили Римський Папа Григорій XVI (22 листопада 1839 року) та галицький греко-католицький митрополит Михайло Левицький (18 лютого 1840 року). Рішення Полоцького собору призвели до остаточної ліквідації василіан в імперії. Наступного року влада заборонила вживати назву «Білорусь», яку замінили на «Северо-Западный край».

За полоцькими лекалами

Події 1839 року не завершили конфесійну русифікацію, що відбувалася повільно. Учорашні уніатські священники нерідко й далі вели службу польською, а на офіційних перевірках ідентифікували себе як належних до «казенної» віри. Лише 1857 року Литовська консисторія зобов’язала всіх вірян вивчити молитви церковнослов’янською мовою. Після поразки другого польського повстання 1863—1864 року росіяни вирішили здійснити православізацію уніатів Холмської єпархії. Виконавцем став емігрант-москвофіл із Галичини Маркел Попель, який 18 лютого 1875 року за полоцькими лекалами склав звернення до російської влади. Православізацію Холмщини супроводжувало залучення війська, жертви серед цивільного населення та ув’язнення священників. Використовуючи підрахунки білоруського історика церкви, протоієрея Аляксандра Раманчука, можна стверджувати, що впродовж століття російська влада забезпечила перехід до православ’я близько 3,75 млн українців і білорусів, що належали до уніатської конфесії. Проте демонтажу унії на теренах імперії росіянам було замало. Вони здійснювали жваву агітацію серед греко-католиків на Американському континенті, а в роки Першої світової намагалися оправославнити мешканців тимчасово захопленої Галичини. Згодом справу Романових продовжив Сталін, який двічі розривав Берестейську унію (у Львові 1946-го та в Ужгороді 1949 року). Офіційно уніати змогли відновити свою діяльність в Україні лише 28 листопада 1989 року.

Ярослав Гирич

Джерело: Тиждень