Панівці в письмових джерелах відомі від 1460 р. Тоді це було два окремих поселення — Верхні (Муровані) і Нижні. Їх об'єднали лише в 1967 р. у рамках кампанії з укрупнення населених пунктів. Перераховувати всіх "дідичів" (власників) села, а колись містечка, немає сенсу. Зупинимося на персоналіях, які мають відношення до теми “кальвінізм”.
Вивчаючи в школі період реформації, автор був щиро переконаний, що кальвіністи — то десь далеко — Нідерланди, Швейцарія та фортеця Ля Рошель, під стінами якої д'Артаньян з мушкетерами колись знаменитий пікнік влаштували. Принаймні в стародавні радянські часи нас тому вчили. Мовляв, Реформація до України — жодним чином стосунку не має, бо у релігійному житті тогочасної Неньки нічого, крім “розборок” між православними, уніатами та католиками й не було. А лютерани з кальвіністами — то десь там, у далеких Європах.
Насправді все виявилося з точністю до навпаки. “Наш” кальвінізм, як виявилося, ще й мав свої, суто українські особливості, що у деяких випадках кардинально відрізняли його від західноєвропейського.
Буржуа ж жадали одного — чесно працювати, мати за працю справедливу винагороду і аби ніхто цьому не заважав та не “сидів на шиї”. З цього випливало, що сумлінна праця — богоугодне діло. Успіх в справі — Божий дар. Злиденність — не праведний аскетизм та святість, а ознака ледащо. Марнотратство багатіїв — такий же гріх, як і бідність через лінощі... Коли хтось нахабно зазіхає на чесно зароблене — то зло. Відповідно серед кальвіністів панували республіканські настрої. На відміну від лютеран, до речі, які навпаки були прибічниками максимально сильної монархії, що в умовах роздробленої на той час Німеччини було й не дивно. Кальвіністи також виступали за максимальне обмеження втручання Церкви в життя громадян та за спрощення обрядовості та сакральної атрибутики. Адже величезні храми, розкішні інтер'єри, дороге вбрання священиків, коштовна атрибутика — все то оплачувалося з кишень вірних та підпадало під гріх марнотратства.
Український кальвінізм від традиційного західноєвропейського відрізняється тим, що його основними носіями були не “буржуа”, а шляхта. До того ж не проста, яка крім шаблі та герба за душею нічого не мала, а магнати чи близькі до них за статками.
Міщани східної частини Речі Посполитої, на відміну від західноєвропейських колег, до процесів Реформації (що лютеранства, що кальвінізму) виявилися абсолютно байдужими. Це пояснювалося просто. Городянам-“східнообрядцям” вистачало внутрішньої дискусії між константинопольцями-традиціоналістами та папістами-уніатами. Католикам змінювати віру взагалі не було жодного сенсу, адже на теренах України вони знаходилися в абсолютно привілейованому стані. Переходити в якийсь протестантизм з конфесії, що давала всі можливі вигоди та ще й ставила над “схизматичною” більшістю краю, — ще та дурниця. Від добра добра не шукають.
З цієї причини всі спроби лютеранських проповідників поширити серед “українських німців” нове вчення теж закінчилися провалом. Одноплемінники Лютера трималися привілейованого у цих краях католицизму, як воша кожуха. До того ж більшості містян, які користувалися усіма вигодами “магдебурзького права”, було глибоко чхати на королівську владу.
В Україні XVI-XVII ст. основними провідниками ідей Жана Кальвіна, як вже зазначалося, стали не міщани, а шляхта. Королівська влада в Речі Посполитій, хоча не була такою абсолютною, як у Франції, чи Іспанії, але теж “напружувала”. Але то був дріб'язок, у зрівнянні з роллю Церкви. Якщо на Заході світські владики вже почали ставити на місце “князів церкви”, — згадаймо протистояння короля та кардинала у тих ж таки “Трьох мушкетерах”, то на східних заґумінках Європи влада костелу була ще беззаперечною та нічим не обмеженою. Траплялося, що навіть простий ксьондз активно вмішувався в справи поважних аристократів, а ті ніц не могли вдіяти. Звісно, що це дуже дратувало. Крім того шляхту спокушала ідея секуляризації церковної власності, передовсім чималих земельних статків.
Тут поставимо крапку. Якщо висвітлювати всі аспекти історії кальвінізму в Україні, вийде чимала книжка. Тема нашої розповіді менш масштабна і присвячена лише селу Панівці — колись одному з головних центрів кальвінізму в нашій країні.
Панівці в письмових джерелах відомі від 1460 р. Тоді це було два окремих поселення — Верхні (Муровані) і Нижні. Їх об'єднали лише в 1967 р. у рамках кампанії з укрупнення населених пунктів. Перераховувати всіх "дідичів" (власників) села, а колись містечка, немає сенсу. Зупинимося на персоналіях, які мають відношення до теми “кальвінізм”.
Почнемо з кам'янецького старости Миколи Потоцького (1520-1572 рр). Всі численні Потоцькі були "правильними" польськими шляхтичами — ревними католиками і все таке інше. А ось Микола Потоцький, навпаки, захопився кальвінізмом. Однак якоїсь аж надто великої активності на цій царині не виявляв.
Після смерті Миколи Потоцького містечко успадкували його сини — Ян і Анджей. Ян, як і батько, був гарячим прихильником вчення Кальвіна, а Анджей — залишився ревносним католиком, як мати. Номінально Панівцями володіли обидва нащадки Миколи Потоцького, але усіма справами заправляв Ян — Староста генеральний Подільський, Воєвода Брацлавський і Писар польний коронний. Саме він і побудував на високому скелястому мисі, що височіє над Смотричем, мурованого замка. Справа звичайна та обов'язкова — на прикордонному Поділлі з постійними татарськими набігами це була життєва необхідність. Та й войовничі волохи з-за Дністра теж дошкуляли.
Від початку то був замок, як замок. Звичайна укріплена резиденція феодала. Такі на Поділлі височіли чи не у кожному більш-менш поважному селі, не кажучи вже про містечка. Унікальною ця твердиня стає, коли Ян Потоцький перетворює своє родове гніздо в чи не на головний оплот кальвінізму в Східній Європі.
Уже 1590 р в Панівцях відкривається Колегіум (вища школа) з трьома факультетами — філософським, теософським і гуманістичним (саме “гуманістичним”, а не “гуманітарним”). Ректором вишу став Бальтазар Фелльгібель. Для Колегіуму, а також початкової школи при ньому, в замку будується двоповерхова будівля, що збереглася й досі.
Тепер перечитайте вищесказане уважніше: ще 1590 р в звичайному подільському містечку, що майже нічим не відрізнялося від села, відкривається вищий навчальний заклад. Для порівняння — на Росії до власного першого вишу доросли лишень за півтора століття по тому.
Одночасно у будівлі Колегіуму відкривається перша на Поділлі друкарня.
Знову ж таки для порівняння — в стольній Москві безперервне книгодрукування починається лише на рік раніше — в 1589 року, а перед тим, в 1565 р, першодрукар Іван Федоров був змушений тікати від московсько-православних мракобісів світ за очі.
Друкарем в Панівцях став відомий майстер Лаврентій Малахович. Перед тим, як переїхати на Поділля, він встиг попрацювати у Вільні. Там теж була кальвіністська друкарня. Малахович встиг випустити 8 найменувань книг. На ті часи — дуже й дуже багато! Серед них — панегірик вченню Кальвіна й 7 антипапських памфлетів, авторства магістра філософії та викладача Колегіуму Яна Зигровіуса (останній також носив звання “Міністр кальвінізму”), а також Яна Хоцімовського і Петра Гільовського.
Книгодрукування і освіта взагалі були традиційною "фішкою" кальвіністів. Є небезпідставна версія, що саме під впливом друзів-кальвіністів князь Костянтин Острозький згодом відкрив свою славнозвісну Острозьку академію (1576 г.), а пізніше видав не менш знамениту "Острозьку Біблію" (1581 г.)
Більше двох десятиліть під крильцем щедрого і могутнього покровителя кальвіністи тішилися ситим та спокійним життям. Але в 1609 р. король Сігізмуд III вирішив втрутитися в чергову московитську заварушку, пізніше названу росіянами "Великою Смутою". Ян Потоцький теж пішов на війну, де й загинув 22 квітня 1611 р. під стінами Смоленська.
Яна Потоцького поховали в його улюблених Панівцях в льосі під “збором”. Про могилу незабаром забули. Нагадаємо — небіжчик не був добрим католиком, тож його нащадки воліли про такого предка зайвий раз не згадувати. Коли ж Панівці відійшли Старжинським, то це взагалі стало неактуальним. Лише на початку ХІХ ст. місце поховання Яна Потоцького знайшов садівник, який випадково відкопав прохід до забутого усіма льоху. В підземеллі виявили домовину, що висіла на міцних іржавих ланцюгах. Як то виглядало можна побачити на картині художника Віктора Гржимали, що зберігається в Національному музеї в Варшаві.
Зауважимо, що підвішування труни на ланцюгах у давнину застосовували до грішників, які мали конфлікт з Католицькою Церквою. Це означало, що тіло небіжчика так і не віддано землі. На ланцюгах, зокрема, довгий час висіла труна знаменитого скрипаля Ніколо Паганіні, якого єпископ Ніцци заборонив ховати через звинувачення у зв'язках музики з нечистим.
Але повернімося до Панівців.
Що вдова, що брати небіжчика ідей Кальвіна не поділяли. Незабаром у супроводі озброєних до зубів жовнірів з сусіднього Кам'янця в Панівці завітали радісні єзуїти, які нарешті отримали давно омріяну можливість знищити ненависне гніздо єресі та “скверни”. Сили були відверто нерівними, тож панівецьким кальвіністам нічого не залишалося, як з сумом спостерігати за погромом і проклинати нападників. Місцеві легенди свідчать, що шанувальники Кальвіна тоді прокляли не лише погромників, але й місце, де до того був центр кальвінізму — мовляв, на “віджатій” католиками території нехай більше нічого путнього не з'явиться, а як з'явиться — довго не простоїть.
Погромного ентузіазму єзуїтам додала обставина, що саме тоді в Панівцях друкували антипапський твір Яна Зигровіуса “Papopompe” ( “Папська помпезність”), де автор звинувачував сучасних йому Пап не лише в служінні “мамоні”, але й в розпусті, кровозмішення і содомії.
Величезну бібліотеку Колегіуму разом зі свіжонадрукованими примірниками "Papopompe", вивезли до Кам'янець-Подільського, де урочисто спалили перед ратушею. Сьогодні ця книжка є величезною бібліографічною рідкістю, відомо лише кілька уцілілих екземплярів.
Зміст "Papopompe" так дошкулив церковникам, що в тому ж таки 1611 р. в Кракові вийшла “відповідь Чемберлену” — книга “Minister Wytkniony A Papiesz Obroniony: Przeciw niewstydliwemu Ministra Zygrowiusza scriptowi, ktory nazwał Papopompe” (“Міністр попереджений, а папа захишений. Відповідь на памфлет міністра Зигровіуса, названий Папапомпе”), яка спростовувала усі закиди Зигровіуса на адресу Пап.
Варто також зазначити, що памфлет “Papopompe” став не лише останньою книгою Панівецької друкарні, але й останнім протестантським виданням, що побачило світ на терені “старої” України.
Після вигнання кальвіністів в будівлі Колегіуму та типографії спеціально, аби зневажити попередників, облаштували стайні, а місцеву кірху ("збор") перетворили в звичайну каплицю. У 1907 р на базі кірхи-каплиці звели костел, де "збор" став основою вівтарної частини храму:
“...Ліворуч від тієї в'їзної башти, на південно-західному розі замку стояв замість башти чотиригранний будинок, де містилася кальвінська кірха ("Збор"). Цей будинок за планом квадратовий; на вершку чотиригранник переходив у восьмигранник, укритий низьким пірамідальним восьмигранним дахом. Згори чотиригранника кам'яний різьблений фриз, характерний для XVI ст., а тригліфами й розетками. В стінах тієї кірхи були вставлені мармурові таблиці з написами (10 старозавітних заповідей, символ віри тощо).
Нещодавно (в 1907 р.) панівецькі пани прибудували до давнішої кірхи р.-кат. костьол (хоч у Панівцях і околицях мало католиків). Коли будовано костьол, знято верх кірхи до фриза, і колишня кірха стала за вівтарну частину костелу.”
(Юхим Сіцінській, “Оборонні замки Західнього Поділля XIV-XVII ст.”)
Прокльони кальвіністів, здається, спрацювали. Новозведеному костелу не пощастило — вже за півтора десятиліття його перетворили в сільський клуб. Тоді ж будівля позбулася дзвіниць, що прикрашали її фасад. Сьогодні екс-костел з елементами "збора" і далі є центром культурного життя Панівців.
Панівецький замок славний не тільки реформаторським минулим, а й військовою звитягою. Двічі — в 1621 та 1633 рр — твердиню намагалися захопити турки, але безуспішно.
Що не вдалося яничарам, в травні 1651 року успішно реалізували козаки полковника Филона Джалалея. Браму твердині їм таємно відкрив якийсь шляхтич Тржілатковский, який спокусився на хабар та обіцянку-цяцяну надати йому за те звання полковника. Замість жаданого золота Джалалей презентував негідникові лише міцну конопляну мотузку, закономірно вирішивши, що зрадник, нехай і корисний, на більше не заслуговує. Середина жорстокого, але шляхетного XVII століття, це вам не початок м'якотілого XXI-го, коли зрадників не тільки не карають, але й призначають на високі посади та нагороджують поважними державними нагородами.
Під час османського панування (1672-1699 рр) замок прийшов в занепад і після вже не відновлювався. Життя сюди повернулося лише в 1768-1769 роках, коли його у якості бази використовували війська Барської конфедерації. Але й вони не дуже переймалися його відбудовою. Протягом ХІХ століття рештки фортеці місцеве населення потроху розтягувало на будівельні матеріали.
Подейкують, що і тут не обійшлося без прокляття калівіністів, які, нагадаємо, наостанок побажали, аби в Панівцях нічого масштабніше їх розореного колегіуму більше ніколи не з'явилося. Наскільки ця байка відповідає дійсності — складно сказати, але побудований на "замчиську" грандіозний палац Кароля Старжинського (цей рід володів містечком після Потоцьких), — теж довго не простояв.
Впритул до замчиська височить церква Успіння Пресвятої Богородиці (УПЦ МП). Храм з таким іменем у Старих Панівцях згадується від 1565 р. На той час він був “напівмурованим”. Тобто, до половини його стіни були камінні, а вище – дерев'яні. Нового, вже повністю мурованого, звели 1758 року. За століття по тому, у 1860-му до церкви прибудували дзвіницю з шатровим дахом в “московському” стилі (на той час – поширена русифікаційна практика) і храм набув сучасного вигляду. На жаль, про його внутрішнє убранство автор нічого сказати не може, бо кожного приїзду до Панівців “цілував клямку”.
На цьому в “замкової” частини нашої розповіді ставимо крапку і перейдемо ще до однієї не менш унікальної родзинки села.
На околиці Панівців знаходиться єдиний в Україні "міст-привид" — німе свідчення дуже амбітного, але так і нереалізованого, проекту “Слов'янський шлях”. Сьогодні про нього навіть не кожен історик згадає, але на початку ХХ століття він гримів не менше БАМу брежнєвської епохи. Планувалося, що “Шлях” з'єднає залізницею порти Адріатичного моря з Москвою і Петербургом. В рамках прожекту почали будувати залізничну гілку від Кам'янця до села Іване-Пусте (Тернопільська обл.), Планувалося, що вона з'єднає столицю Поділля зі Львовом і далі — з Віднем.
Початок всесвітньої бійні лише прискорило будівництво — російські військові, які окупували в 1914 р Галичину, гостро потребували величезної кількості вантажів для Західного фронту. Не завадила реалізації проекту і Лютнева революція — в березні 1917 року Тимчасовий уряд навіть виділив на це будівництво 10 млн. руб. Роботи зупинив лише масштабний наступ австро-німецьких військ, що почалося у вересні 1917 р. На той час гілку на Іване-Пусте майже добудували — підготували насип і звели більшість мостів. У Панівцях встигли виконати найскладнішу частину — звели віадук і поставили величезні, майже 30-метрові бики-опори. Але міст через глибочезний каньйон Смотрича так і не добудували. В умовах Громадянської війни стало вже не до “Шляху”. Радянський уряд взагалі визнав проект непотрібним. Ось і стоїть посеред каньйону Смотрича і далеко від будь-якої залізниці майже готовий залізничний міст-привид. Чи не обійшлося й тут без прокляття кальвіністів?
Міст-примара — одне з найбільш незвичайних і романтичних місць Поділля. Віадуки нагадують давньоримські руїни, а стрункі опори, що піднімаються у височінь — казкові вежі чаклунів з фентезійних світів Толкіна. Просто дивно, чому на цій натурі досі ніхто так і не додумався зняти кіно?
Будете в Кам'янці-Подільському — не пошкодуйте виділити кілька годин на екскурсію до Панівців. Тим більше, що до них якихось 5 км. Повірте, воно того варте! Мало того, що в тиші серед прекрасної природи ви відпочинете від карнавальної штовханини Кам'янця і наберетеся незабутніх, а часом і гострих вражень, так ще і здивуєте потім друзів нетривіальними кадрами.