«Хто з вас без гріха, – нехай перший кидає у неї камінь!» (Ів. 8,7). Імовірно, не всі подумали про ці слова перед тим, як говорити. Може бути, що деякі автори забули писанія ієрархів «найбільш українських» тепер конфесій доби недавнього (ой як недавнього!) тоталітаризму на теми українського питання і Української Церкви. Або забули, або воліють не згадувати.

«Господи», – сказав Петро до нього, – «з тобою я готовий піти й у тюрму, й на смерть». А Ісус мовив: «Кажу тобі, Петре, не заспіває нині півень, як ти тричі відречешся, мовляв, мене не знаєш» (Лк. 22, 33-34)

Про Папу з «георгіївською лєнтою» написали, як можна припустити, уже всі, кому не ліньки. Чергова «#зрада Ватикану», чи «папа – всьо», як сформулював один мій знайомий, проникливий історик, до речі. «Греко-католики мають нову роботу – відбілювати Понтифіка…», – пише філософ, якого я дуже поважаю. І ще багато всякого пишуть… Наважуся висловити своє враження, що пишуть, НА ЖАЛЬ, безоглядно.

Я не буду про Папу і ту горезвісну стрічку. Її, нагадаю, понтифікові під час аудієнції дав депутат російської Держдуми комуніст Павло Дорохін, який попросив почепити «сувенір». Папа, як пишуть, це й зробив. Але хто з авторів численних дописів-інтерпретацій був присутній під час події? Я там не був. Водночас не вважаю, що греко-католики повинні «відбілювати» чи, навпаки, «очорнювати» Папу, а тому й помилково роздавати їм подібні завдання.

«Хто з вас без гріха, – нехай перший кидає у неї камінь!» (Ів. 8,7). Імовірно, не всі подумали про ці слова перед тим, як говорити. Може бути, що деякі автори забули писанія ієрархів «найбільш українських» тепер конфесій доби недавнього (ой як недавнього!) тоталітаризму на теми українського питання і Української Церкви. Або забули, або воліють не згадувати.

Привертає увагу те, що подію зі стрічкою дуже багато дописувачів подають як такий собі Армагедон і слово «всьо» характеризує його дуже влучно. Але водночас просто ріже очі гола емоційність. Людоньки, передусім не «всьо» – ви знаєте, скільки подібних «пророцтв» пролунало хоч би за останню тисячу років? Ви не будете оригінальними навіть тоді, коли назвете Папу «антихристом». Це вже сотні, тисячі, десятки тисяч разів пройдені граблі. Якщо їх пам’ятати і враховувати, то навіть світлина з тією «лєнтою» – не оригінал.

Досліджуючи історію радянської пропаганди я ще не такі фото і підписи бачив. «Фашистська солдатня разом з уніато-націоналістичними запроданцями у Львівському оперному театрі влаштували “маніфестацію” подяки Гітлерові», «Губернатор Галичини бригаденфюрер СС Вехтер (у центрі) виходить з собору св. Юра після відправлення Сліпим архієрейської богослужби й благословення есесівських частин», «Уніатський капелан приймає присягу на вірність Гітлерові». І ще, ще, ще… Загляньте хоча б у книгу «Свастика на сутанах» К. Дмитрука. Як кажуть, цей тепер уже “дєдушка” і досі живе в Києві... Такі, як він, коли читають лементи про Папу й стрічечку, напевно, дуже радіють – відмолоджуються. Ви про це не думали?

З іншого боку, маємо, наприклад, уроки ставлення Папи Павла VI до ГКЦ і Патріарха Йосифа Сліпого – перешкод для Церкви було дуже багато.Це теж повчальний досвід, який не варто забувати. І, його в УГКЦ не забувають, хоча й не кричать на кожному кроці. Папа – також людина і перший Папа – Петро – тричі зрадив (ні, не українців) Спасителя! Як думаєте, а патріархи не зраджували? Чи будемо по-дитячому переконувати себе і світ, що всі зрадники, крім нас? І чи поборюючи такого страшного дракона ми самі ним не станемо? Недарма є такий вислів: «Будьмо уважні!»

Наголошую, що в цьому тексті не йдеться про очорнення/відбілювання кого б то не було. Проте мою увагу привертає факт, що останній випадок зі стрічкою вкладається у цілу серію «маленьких Армагедонів», які назву ретроспективно і дуже схематично: Папа у Гавані здав українців; греко-католики «зацементували» прозелітичну ідентичність, вклавши мощі св. Йосафата у соборі Воскресіння Христового в Києві; греко-католики переносять патріарший осідок і це наступ на Православ’я; Папа їде в Україну навертати православних; греко-католики розгромили православні єпархії на заході України; уніати продалися Гітлеру… Щоразу «пророцтво», і щоразу – промах. Але творці віртуальних реальностей не втомлюються. Напевно, справа дуже вигідна? На це питання можливі декілька відповідей, у тому числі свідоме бажання хапнути хоч трохи чогось у сусіда; служіння тому, хто хоче хапнути; банальне нерозуміння стану речей.

І тут виходжу на основне питання, відповідь на яке шукаю досі: «Чому як тільки одній конфесії в Україні стає важко, знаходиться стільки інтелектуалів, які палають бажанням посилити ці страждання?» Адже як думаєте, чи греко-католикам зараз легко? Чи вони і без «доброзичливих» нагадувань не бачили тих фотографій колорадської стрічки на білому папському вбранні? Чи, вважаєте, вони без нагадувань людей (частина яких і до церкви не ходить, але вперто переконана, що вчення про непомильність Папи знає ліпше за богословів) не запитають Папу про його поведінку? Запитають, хто б там і що не говорив. Але пам’ятатимуть також і те, хто показово намагався завдати якнайбільшого болю, а хто у приват написав «які будуть думки з приводу?» Особисто мене так запитали – тихо і стримано. Я поки не відповів і цей текст, вочевидь, буде цією відповіддю. Однозначно те, що варто цінувати подібні тихіжести, а не знущання, хоча вони можуть бути і просто збігом обставин. І у відповідь теж треба намагаюся так чинити – не пхати привселюдно пальці у чужі рани.

Розходиться в те, що коли ми вже назвалися «грибами», тобто українцями, то маємо лізти до спільного «кошика»-суспільства, а не за кожної нагоди намагатися рознести його в друзки, бо поклали до купи і опеньки, і сироїжки. Передумов для того, що всі українці стануть одно в інституційному еклезіальному вимірі наразі бракує і дошкуляння тільки віддаляє їх. Якраз за збігом обставин (а чи за збігом?) забрав на пошті подарунок від проникливої письменниці з Івано-Франківська Оксани Пронюк – книгу «Немає віку у любові…». Читаю і натрапляю на епізод:

Христина щось виказувала Тарасові, а він все нижче й нижче схиляв голову, аж лячно було дивитися. А потім зірвався й полетів… Христина ще постояла остовпеніло, потім намагалася його догнати, та марно.

До хати зайшла ні жива ні мертва.

– Що я наробила? Що я наробила? – повторювала раз по раз.

– Дитино, що сталося? – не витерпіла Павліна. «Як їй треба мами», – майнуло в голові.

– Бабо, бабо, – плачучи, – я йому сказала, що його дід – зрадник…

– Що? – ледве не впала Павліна. – Та хто тобі таке казав, звідки ти таке викопала?

– Мені Юлька розказала, її баба Ничипориха все знає, – вистогнала з себе дівчина.

– Баба Ничипориха? – розлютилася Павліна. – Ся не перестає зло сіяти…

Тож чи ми теж прагнемо, щоб хтось пішов геть і нам, поділеним та ослабленим довелося стогнати?

Припускаю, що кращою ДЛЯ ВСІХ буде тиха братня/сестринська розмова – віч-на-віч, а не у порожнечу всесвітньої павутини. Слово – не горобець, вилетить – не впіймаєш. А якщо ми дійсно шануємо одні одних так, як про це заявляємо під час деяких урочистостей, якщо так хочемо бути разом і прагнемо спільного добра, то повинні пам’ятати:

«Любов – довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надривається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить» (1 Кор. 13,4-7).

Нам би уже давно пора почепити ці слова на двері холодильників де досі панують магнітики із краєвидами курортів. Що скажете, у таких випадках Христос посеред нас? Якщо й так, то Йому, напевно, дуже-дуже сумно.