Джерело: Дзеркало тижня
Звернення командира 36-ї окремої бригади морської піхоти Сергія Волини до Папи Римського Франциска з проханням врятувати маріупольців, які помирають у підвалах «Азовсталі», стало ще одним зойком волаючого в пустелі. Ще одним свідченням пекла на землі. «Я звертаюся до вас по допомогу, бо настав час, коли не молитвами єдиними. Допоможіть врятувати їх... Донесіть світу правду, евакуюйте людей та врятуйте їхні життя від рук сатани!..».
Але, боюся, ми можемо переконатися в тому, що справжнє, реальне, а не символічне пекло дуже бентежить тих, чиї обов'язок і покликання — діяльно протистояти і самому пеклу, і його хазяїну.
Ситуація відчайдушна, але не можна сказати, що в Папи немає жодного способу бодай спробувати щось змінити. З дозою цинізму можна було б сказати, що підходящі час і місце для зустрічі Папи Римського й Патріарха Московського нарешті знайдено — Маріуполь, прямо зараз. Папа Франциск хоче зустрітися з патріархом Кірілом — це відомо всім. Як і те, що зараз ця зустріч виглядала б не комільфо. Патріарх Кіріл теж має пунктик на Ватикані. І з репутацією треба щось робити, і у Швейцарії, такій милій патріаршому серцю, можуть якось поцікавитися щедрим майном патріарха, у миру — громадянина РФ Владіміра Гундяєва. Тож чому б не Маріуполь, і не прямо зараз?
Але циніка доведеться вимкнути. Нічого такого, на жаль, не станеться. Ні патріарх Кіріл, ні Папа Франциск не врятують Маріуполь. Ні той, ні інший не зможуть урятувати власну репутацію, що стрімко тане у вогні російсько-української війни. Хай і з різних причин.
Цікаво, що Волина у своєму листі Папі Франциску визнає себе православним. Але він звертається не до патріарха Кіріла (навіть смішно писати), не до митрополита Єпіфанія, навіть не до патріарха Варфоломія. Це може видатися нелогічним і має полестити Папі: в народній поголосці він залишається «останньою інстанцією», світовим арбітром. Але не завадило б також замислитися над тим, чому ближчі церковні авторитети «не працюють».
Із патріархом Кірілом усе, взагалі-то, зрозуміло. Але й українські православні церкви на офіційному рівні обмежуються словами — більш-менш гучними, більш-менш правильними, ось тільки (як справедливо нагадують із Маріуполя) самих слів тепер мало. Захисникові Маріуполя вторить знайомий київський волонтер: «Церква, яка не «волонтерить», мені нецікава». Я знаю, що відповіли б у церкві (в мирний час принаймні мені стільки разів доводилося це чути): у церкви інші завдання, власна місія. І якщо він не хоче цього зрозуміти, то він церкві теж нецікавий.
Ніхто ніколи не говорить цього вголос, але такий безмовний діалог між православною церквою та українським суспільством — особливо його проактивною частиною — іде здавна. Просто на тлі війни він загострився й іноді прориває запону мовчазного взаємного ігнору.
Репутацію церкви зазвичай на своїх плечах витягують окремі священики — та частина церкви, котра «волонтерить»: виносить людей із підвалів та з-під обстрілів, розвозить їжу, воду й медикаменти, забезпечує транспортування поранених у тил і за кордон, опікується біженцями, мотається туди-сюди з гуманітаркою, лікує травмовані душі обабіч лінії фронту.
Але ці парафіяльні ініціативи лише підкреслюють загальну інертність церковної бюрократії, яка не тільки не взяла участі в організації таких ініціатив, а навіть не потрудилася їх очолити, коли вони стихійно виникли знизу.
Це не те щоб докір. Інерція — страшна сила. Психіка здорової людини чіпляється за зручні чи хоча б звичні думки й воліє уникати незручних викликів. Коли настає час збирати каміння, люди виявляються неготовими — вони звикли розкидати. Коли настає час розкидати каміння, люди цього навіть не помічають, бо вони звикли збирати і вважати це поважним заняттям. Взагалі, якби це залежало тільки від нас, ми б не змінювалися ніколи.
Те ж саме можна сказати про Святий Престол і особисто Папу Франциска. Як і весь колективний Захід, Папа Франциск не розраховував на те, що йому доведеться мати справу з війною в Європі. За великим рахунком, конклав, який його вибирав, самим своїм вибором показав, що від Європи католицька церква не очікує якихось аж геть поганих сюрпризів.
І ось на тобі...
Розгубленість і відверте небажання Папи мати справу з українською війною отримали найдосконаліше втілення в нинішній Хресній дорозі. Убогий, на рівні дитсадівського ранку, символізм 13-ї станції, на якій хлопчик і дівчинка українка і росіянка вдвох потримали хрест — «мири-мири навсегда, кто поссорился — свинья…» — викликав протест не тільки світських українців, а й навіть керівництва Української греко-католицької церкви.
Незграбний задум режисера «всіх примирити» не просто зірвався. Він виявився глибоко образливим для українців зразу на двох рівнях — національному та гендерному. Я не беруся судити про те, наскільки «драматичним» став досвід путінської агресії для «хороших росіян», — їхні почуття й травми на цей момент мене цікавлять дуже мало. Але я можу абсолютно точно сказати, що урівнювати їхні травми з травмами українців — одночасно неприйнятно з етичного погляду і є несмаком — з естетичного.
Та цього мало. Те, що учасницями сумнівної вистави стали саме жінки, додало їй абсолютно особливого гидкого присмаку. Моторошний мем «після Бучі» у Ватикані звично проігнорували, як ігнорували українські «маленькі трагедії» впродовж усього ХХ століття. Українка, що безмовно стоїть у парі з росіянкою, символізує, крім усього іншого, покірність жертви насильства. «Нравится — не нравится», неси хрест, моя красуне. Свята Церква залишається все такою ж нечулою до жіночого болю та приниження, якою була впродовж останньої тисячі років.
«Хресна дорога» цього року показала, що в тонкій сусальній обгортці символізму глядачеві замість містерії «втюхують» імітацію. Ще один удар по репутації церкви, яка й так останнім часом перебуває під постійним обстрілом громадської думки.
Папа парадоксальним чином горює над сльозинкою дитини (бажано африканської, бо горювати над сльозинкою білої дитини — це, виявляється, расизм) і абстрагується від реальної проблеми, яка довела дитину до сліз. Папа за все хороше і проти всього поганого. А якщо ви попросите його конкретизувати, «що є зло», його прелати відшиють вас однією короткою фразою: «Папа поза політикою». Ціну таким фразам ми з вами чудово знаємо. Тут це означає, що наші з вами прохання, благання, сльози, кров та приниження не вписуються в політику Святого Престолу.
На захист Папи Франциска я можу сказати те ж саме, що й на захист наших церковників: у критичній ситуації, в ситуації, до якої не були готові ні він, ні його найближче оточення, він намагається залишатися послідовним. Він повторює дурниці про «расизм» європейців, готових розкрити обійми українцям і не готових — африканцям та сирійцям. Він готовий обстоювати ідентичність мусульманських біженців і при цьому вважає, що можна жертвувати ідентичністю, самовизначенням і навіть життями європейців. Він багато чого вимагає від Заходу, пред'являє йому рахунки від імені пригнобленого третього світу, але він не розуміє й не намагається зрозуміти (не кажучи вже про взяти близько до серця) проблеми Європи. Її історію, травми, зачаєні кривди, внутрішні конфлікти, які були так-сяк призабуті й прикриті тонким і досить ненадійним флером матеріального добробуту.
Мабуть, Папа думає, що «залишається послідовним», а насправді, як і всі представники дольнього світу, він чіпляється за «нормальність», яка закінчилася з першими вибухами нової війни в Європі. Він не розуміє й не чує, коли йому підказують, що з епіцентру пекла такі спроби втриматись у благополучному минулому — думками, словами, справами — видаються не просто жалюгідними. Вони видаються глумом над нашим болем.
Нікому — навіть Папі Римському — не хочеться воювати. Але слово «пекло» — сигнал, якого жоден віруючий християнин не може проігнорувати. Війна — це пекло на землі, у цьому ніхто не стане сперечатися з Папою Римським. Це чисте абсолютне зло, якому треба протистояти щосили. Але це зло має джерело. Боротися з війною, не спрямовуючи всі свої сили проти джерела зла, — те ж саме що лікувати симптоми, навіть не намагаючись знайти їхню причину.
Церква не наважується назвати зло на ім’я навіть після того, як це зло перестало приховувати своє сатанинське нутро. «Після Бучі» Папа все ще вагається, чи їхати йому в Україну. Він усе ще роздумує над тим, як це сприймуть у Москві або Вашингтоні. Він усе ще «не в Бучі». І немає жодної надії на те, що його знаменитий ортопедичний черевик ступить на розкришений бетон Маріуполя, поки це ще може когось урятувати. Вивести з пекла. Не символічно, — символізм більше не працює. Реально. Справою, без якої кожна віра мертва.