Парафія в Мостиськах

З-посеред польських, так званих народних, часописів Галичини другої половини ХІХ ст. одним із найбільш характерних був «Дзвонек» («Dzwonek. Pismo dla Ludu»), який виходив коштом друкаря і видавця Едварда Віняжа. У цьому декаднику (друкувався раз у 10 днів упродовж 1859-1874 рр.) постулювались ідеї, що «двір і село, дідич і селянин є інтегральними складовими господарської і суспільної системи». На сторінках часопису не друкували політичних текстів, зате постійно з'являлись статті на історично-патріотичну та релігійну тематику¹. Яскравим взірцем саме релігійної публікації є допис Марцелія Ричака (Яцентія з Магерова) «Парафія у Мостиськах» 1862 року², надрукований у рубриці «Гарні приклади» («Piękne przykłady»). Автор називає тамтешню парафію Народження св. Йоана Хрестителя славною «зі своїх чеснот», і, обмежений форматом газетної публікації, розповідає лише про те, що його найбільше вразило. Мостиську парафію він вважає взірцевою, не раз наголошуючи у своїй статті: «Чому ж то так не усюди!»

Текст у перекладі з польської подаю без скорочень.

Парафія в Мостиськах

Я міркую собі, що сьогодні наука, навіть найкраща, не має такого ефекту, як добрий приклад. Якщо людина сама побачить чи почує, як то люди собі тут і там гарно чинять, то й утішиться стократ, і зараз візьме його охота, щоб і собі не залишатись позаду. І знову ж, згідно мого розуміння, обов'язком кожної людини є поділитись тим, що гарного побачив чи почув, з іншими людьми, так, як наприклад, ділиться хлібом і сіллю. Власне з цією ціллю, і з тієї рації подаю вам короткий текст про Мостиська.

Ще влітку на Матір Божу [«na Matkę Boską zielną», тобто, 15 серпня – М.Х.], я офірував піти на Кальварію [Кальварію Пацлавську, де на Успіння Пресвятої Богородиці традиційно з 11 по 15 серпня відбувається великий відпуст – М.Х.]. Повертаючись, на другий день, в суботу, затрималась ціла наша компанія надвечір в Мостиськах, де нас усіх, як і традиційно щороку, тамтешній пробощ ксьондз канонік Ян Шафранський прийняв на ночліг у пробостві. Я більше був радий з того, що мені випала нагода роздивитись Мостиська, про які я не раз і не одне добре чув.

У містечку Мостиська є дуже велика парафія, бо налічує кільканадцять сіл та присілків з околиць³. Але це не лише велика парафія, і не зі своїх розмірів вона славна усюди, але зі своїх чеснот, про які голосно говорять у всій Перемишльській землі, і навіть дальше. Їдь собі, чоловіче, з будь-якого боку, а тільки побачиш цілі громади, чистенько і біленько повбирані, з книжечками і коронками у руках [koronka różańcowa, вервиця – М.Х.], які, помітивши тебе, вихваляють Господа Бога, то будь певним, що ти неподалік від Мостиськ, і що незабаром будеш стояти на службі Божій. Не один міркував би собі, побачивши усіх цих мужчин, кожен з яких убраний в біленькі полотнянки⁴, голубі камізельки і чорні низькі капелюхи, а жінки і дівчата – також в білі спідниці й рантухи⁵, що ця процесія – то весілля, або якась велика урочистість. А тим часом, це не що інше, як звичайна неділя.

Гей, гей! Кріпкий Боже – подумав я собі – чому ж так не усюди. Часто по багатьох місцях можна ще побачити, що селянин в подертій, замазаній полотнянці, з чорними від гною і немитими цілий тиждень руками, а жінка знов-таки в засмоленій, як сажа, сорочці, яку місяць не знімала, в чорній, як халява, мальованці, сунуть до Божого дому, як худоба до хліву. Між такими нехлюями порядному чоловіку навіть стояти немило, тому-то пан дідич, чи економ, чи навіть двірський, нерадо біля них стають. Тому питаю вас, мої кохані, чи так важко покинути це нехлюйство, яке інших обриджує, а стати чистим і охайним. І нехай ніхто на застановлюється над тим, що селянину не стати на це, бо ж для підтримання чистоти не потрібно нічого іншого, як здорові руки, а їх, як я спостерігаю, мало кому бракує. Вже де-де, а в костелі потрібно доконче на це звертати увагу, бо коли ми йдемо до пана, то вбираємо з пошани якусь чисту одіж на себе, тому тим більше Господу Богу така шана належиться.

Я трохи відступив від суті, але ласкаво вибачте мені, бо то непросто втримати таке за зубами, і звичайно кортить людині виповісти те, що болить, а перо само так звивається на папері, що його годі стримати.

Отож, в тій Мостиській парафії, про яку я вам почав писати, люд відзначається винятковою побожністю. Вартує лише заглянути коли-небудь до костела, то відразу можна подумати, що то якийсь відпуст, так там людей густо, що навіть і пальця нема де встромити. Розглянешся докладніше по костелу, і дивом дивуєшся, коли бачиш, що усі від малого до великого гарно моляться з книжечками, і якщо ти неписьменний, то зі встиду опустиш очі і покинеш зі сорому костел. Передусім ці побожні люди шанують Матір Божу, і зокрема мають до неї набоженство. Коли я вперше побачив, як усі, вклякнувши, набожно виспівували з книжок рожанець, літанія і годинки до Богородиці, то мені аж сльози потекли з очей цюркотом, а коли, поміж іншими, долетіли до мене слова «Королево корони польської», то так мені з розчулення гріло на серці, що мало мені груди не пекло. Така картина пригадала мені ті часи, коли з великою вірою вшановували Богородицю, а та наймогутніша і наймилосердніша Пані і Королева з біди свій народ порятувала. І тепер ця наша Опікунка не перестає бути для нас ласкавою, лиш би ми, йдучи за добрим прикладом, в кожній біді до неї звертались, і як патронці нашій правдиву віддавали честь.

Бачучи таку взірцеву побожність того люду, я хотів довідатись, хто це все так гарно організував. Тож, коли вийшов з костелу, то розговорився із одним місцевим господарем, який мені охоче все розповів. Сказав мені, що хоча місцевий люд з покоління в покоління зберігає побожність, проте найбільше працюють у даному напрямку тутешні отці-вікарії – ксьондз Нєдзєльський і ксьондз Радецький. І розповів мені, як ці священики горнуть до себе людей, як турботливо повчають, і як малі діти польську історію та різні оповідання з «Дзвонка» з захватом переповідають, а усі пісні, складені ксьондзом Войцєхом з Медики⁶, знають напам'ять, як «Отче наш».

Чуючи стільки доброго про тих невтомних ксьондзів, я замислив заодно і їх відвідати, аби потім не дорікати собі, що я був у Римі, та не бачив Святого Отця. Так собі подумавши, я пішов до отця Нєдзєльського, який прийняв мене дуже люб'язно. Тоді-то я надивився, як вірний люд свого пастиря шанує. Двері не закривались від тих, хто юрбився, аби порадитись, отримати розраду чи погодження якоїсь справи. А вже найбільше здивувала мене одна сільська жінка, яка прийшла до ксьондза і витягла 50 нових ринських, офіруючи їх на придбання для церкви чорного плувіалю⁷. Вкінці вона говорить: лише нехай добродій будуть ласкаві нікому не говорити, від кого походить ця офіра. Гарно їй подякувавши, ксьондз Нєдзєльскі зауважив, що хоч цього перед людьми не виявить, та за це Господь Бог запише собі її ім'я в книзі заслуг, згідно слів зі Святого Писання: Якщо офіру чиниш, не труби про це перед усім світом, як то чинять лицеміри, ти ж, якщо чиниш офіру, то давай так, аби права рука не знала, що робить ліва, щоб офіра твоя була таємною, а Господь Бог, який все бачить, напевно тобі її винагородить⁸.

Коли я дивувався цією офірою бідної селянки, котрій знадобилось немало часу, аби назбирати стільки грошей, розповів мені ксьондз, що у цьому немає нічого дивного, бо він часто такі докази побожності від своїх овечок отримує. Надійшли старші з братства, яким ксьондз Нєдзєльскі також розповів про той випадок, не називаючи проте імені тієї жінки, і давши на початок своїх два ринських, попросив їх, аби між собою зробили складку; зібравши між собою ще 20 золотих, можна буде купити солідний плувіаль, і згадана бідолаха буде мати з цього велику радість. З найбільшим ентузіазмом обіцяло братство зібрати ці гроші, а ксьондз Нєдзєльскі обіцяв написати до пані Венжикової у Краків, де існує товариство побожних пань, яке займається виготовленням костельних речей, не вимагаючи, окрім повернення коштів за матерію, жодного винагородження за свій труд.

Уже був вечірній час, отож я попрощався з шановним ксьондзом і, покидаючи Мостиська, подумав: чому ж то так не усюди!

Я описав вам той мостиський люд, кохані брати, аби ви взяли собі його у приклад, і при тому часом зітхнули до Бога, аби тих ревних ксьондзів підтримував своєю ласкою та опікою.

_________________________

¹ Jarowiecki J. Prasa ugrupowań politycznych we Lwowie w okresie autonomii galicyjskiej (1867-1918) // Kraków – Lwów: książki, czasopisma, biblioteki XIX i XX wieku. T. 5 / pod red. Jerzego Jarowieckiego. Kraków, 2001. S. 407-408.

² Dzwonek. Pismo dla ludu. Lwów, 11 listopada 1862. T. VII. Nr. 14. S. 218-222.

³ До парафії Народження св. Йоана Хрестителя належали: Арламівська Воля, Чернява, Чижки, Годині, Крисовичі, Ляцька Воля, Ляшки, Малнів, Малнівська Воля, Підгать, Рудники і Сулковщизна, Радковичі, Соколя, Старява, Стрільчиська, Тщенець, Закостілля, Завада. Див.: Schematismus universi venerabilis cleri Saecularis et Regularis Dioeceseos Ritus Latini Premisliensis pro Anno Domini 1862. Jasło, 1861. S. 23.

⁴ Полотнянка – верхній селянський чоловічий або жіночий одяг з домотканого грубого полотна.

⁵ Рантух – різновид спідниці з суконно-лляної тканини.

⁶ Йдеться про ксьондза Войцєха Міхну (Wojciech Michna, 1820-1893), літератора і публіциста, автора понад 300 статей і 10 книг. Публікувався в часописах «Dzwonek», «Chata» i «Nowiny».

⁷ Плувіаль, або каппа магна – елемент літургійного одягу католицької церкви, напівкруглий плащ без рукавів, закривається спереду пряжкою. Часто каппа магна прикрашена гаптуванням.

⁸ Йдеться про слова Ісуса Христа: «Отож, коли даєш милостиню, не труби перед собою, як роблять лицеміри по синагогах та вулицях, щоб їх хвалили люди. Істинно кажу вам: Вони вже мають свою нагороду. Ти ж, коли даєш милостиню, нехай твоя ліва рука не знає, що робить твоя права: щоб твоя милостиня була таємна, і Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі» (Євангеліє від Св. Матвія 6:2-4).

Мар'ян Хомяк