Невдовзі після святкування ювілею 90-ліття митрополита Харківського і Богодухівського Никодима (Руснака) його буде відправлено на спокій, а Харківську кафедру УПЦ (МП), разом із місцем у Священному Синоді цієї Церкви обійме … митрополит Іларіон (Алфєєв), права рука патріарха Кирила-
Невдовзі після святкування ювілею 90-ліття митрополита Харківського і Богодухівського Никодима (Руснака) його буде відправлено на спокій, а Харківську кафедру УПЦ (МП), разом із місцем у Священному Синоді цієї Церкви обійме … митрополит Іларіон (Алфєєв), права рука патріарха Кирила і глава Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріархату. На перший погляд такий сценарій розвитку подій видається фантастичним, але відразу кілька поінформованих джерел підтверджують існування подібного плану.
За цим планом митрополит Іларіон, ставши харківським архієреєм, автоматично потрапить у постійні члени Священного Синоду УПЦ (МП), а відтак – перетвориться на майже безальтернативного наступника митрополита Володимира (Сабодана) на Київській кафедрі. При всьому цьому владика Іларіон має залишитися главою ВЗЦЗ МП, тобто у своїй особі якнайтісніше поєднати апарат Московської патріархії з реальним впливом на події в Україні.
На перший погляд все це виглядає майже неймовірним. Але – лише на перший погляд. Хіба за два роки свого патріаршества Предстоятель РПЦ не продукував не менш фантастичних планів і не приймав неочікуваних кадрових рішень? Достатньо згадати його ідею мати поряд з російським громадянство українське, плани створення в Києві постійно діючої резиденції (чи резидентури?) Московського Патріарха або наміри оголосити Московського Патріарха ще й Київським.
Патріарх Кирил чудово розуміє нестабільність ситуації в УПЦ (МП), над якою Москва поступово втрачає контроль. Пропаганда «русского мира», часті візити в Україну, включення до Синоду РПЦ ще одного представника від УПЦ, вояжі в українські єпархії митрополита Іларіона (Алфєєва) не приносять бажаних результатів.
Разом з тим не найкращий фізичний стан митрополита Володимира сам собою породжує боротьбу за його предстоятельське крісло. Кілька впливових ієрархів УПЦ бачать своє майбутнє на Київській кафедрі – не кажучи вже про диваків, які не мають на це жодних шансів, але також думають про столичний престол. Проте, чим далі, тим більш очевидним стає те, що патріарх Кирил хотів би на це місце призначити абсолютно довірену людину.
Напевно взнаки дається приклад митрополита Володимира, який у 1992 р. здавався абсолютно лояльним, а нині в очах Москви виглядає ледь не як автокефаліст. Мабуть у патріархії прийшли до висновку, що у будь-якого українця на Київському престолі рано чи пізно прокидається любов до України, сполучити яку зі служінням «русскому миру» – вкрай проблематично. Тому і виник план наступним митрополитом Київським Московського Патріархату поставити довіреного росіянина.
Щоправда, і серед нинішніх потенційних претендентів на місце Предстоятеля УПЦ (МП) є особи, яких важко запідозрити в українському патріотизмі. Проте з певних причин жоден з них не може повністю задовольняти Білокам’яну.
Як свідчать джерела, митрополита Одеського Агафангела у Москві сприймають як чудовий рупор з донесення своїх ідей або знаряддя для виконання планів. Але переконалися, що певні якості, або їх відсутність, породили би багато проблем для РПЦ, якби одеський митрополит опинився на Київському престолі.
Іншими двома кандидатами виступають Донецький митрополит Іларіон та намісник столичної Лаври архієпископ Павло. Їхній вплив та амбіції засновані на зв’язках з владними та фінансовими колами. Обидва цих владики – своєрідні «церковні олігархи». А російський досвід показує, що політичні зав’язки, помножені на фінансові можливості, роблять олігархів занадто незалежними. Перемога будь-кого з них буде сприйматися переможцем як власне досягнення, а не милість патріарха Кирила. А тому покладатися на їхню повну відданість у Москві, очевидно, не готові – попри палкі запевнення усіх сторін у взаємній любові.
До недавнього часу одним з фаворитів патріархії вважали буковинського митрополита Онуфрія. Ця кандидатура видавалася найкращою з різних точок зору. Проте позиція митрополита у «справі Діоміда», коли наперекір Кирилу владика Онуфрій виступив не за позбавлення бунтівного Чукотського єпископа сану, а лише за заборону у священнослужінні, підозри патріархії, що у останніх ультра-консервативних заявах Почаївської лаври також є вплив з Буковини – все це істотно підірвало до нього довіру Чистого провулка.
Так що з точки зору Москви митрополит Іларіон (Алфєєв) насправді може видаватися найкращим з варіантів. Харківський старець цілком очевидно засидівся на своїй кафедрі, а тому його почесне звільнення буде зрозумілим. Києву буде складно відкрито протестувати проти нав’язування кандидатури митрополита Іларіона. І хоча формально рішення про заміщення вакантної кафедри повинен прийняти Синод УПЦ, вже були прецеденти того, як українськими кафедрами розпоряджалися прямо з Москви – призначивши на Сумську єпархію архієпископа Марка, а попереднього владику Іова відправивши у Канаду.
Потрапивши на Харківську кафедру, але одночасно зберігши за собою посаду глави ВЗЦЗ МП, митрополит Іларіон якісно зміцнив би важелі впливу патріархії на Київську митрополію. Як постійний член київського Синоду від фактично перебрав би на себе провідну роль при ухваленні рішень, блокуючи все, що не угодне патріарху Кирилу, впливаючи на кадрову політику, а через неї – на єпископат УПЦ. Такий розвиток подій істотно би зменшував вплив архієпископа Олександра (Драбинка), секретаря Предстоятеля УПЦ (МП) і її неформального менеджера, що також сприяло би перетворенню незалежності УПЦ на фікцію.
І, зрештою, коли постане питання про обрання нового Предстоятеля УПЦ (МП), кандидатура митрополита Іларіона (Алфєєва) буде здаватися для багатьох очевидною.
З точки зору патріарха Кирила така комбінація може видаватися безпрограшною і ледь чи не геніальною. Але, по перше, вона явно і грубо порушуватиме статус незалежності УПЦ (МП) в управлінні. По друге – вона стане втручанням у внутрішні справи України, адже на керівництво однією з найбільших конфесій претендуватиме російський громадянин, тісно пов’язаний з Москвою у найширшому значенні цього слова.
Справдяться ці плани чи ні – покаже час. Проте вже зараз зрозуміло – навіть сама поява розмов про них свідчить про серйозні проблеми у взаємовідносинах церковних Москви й Києва.