Діти мають жити в сім’ї, щоб зростати в любові й підтримці, отримувати добре виховання, формувати світогляд, здобути навички, потрібні для життя. Однак є ситуації, коли діти позбавлені батьківської опіки, або ж перебувають у складних життєвих обставинах і потребують допомоги. Для таких випадків існують патронатні сім’ї.
Патронат ― альтернативна форма сімейного виховання, у якій дитина може перебувати від трьох місяців до пів року (хоча буває, що цей термін продовжують ще), допоки її рідні налагоджуватимуть життя й знову стануть спроможними повноцінно дбати про дитину.
Наталія Стельмах працює патронатною вихователькою три роки. Спільно з чоловіком Борисом, який є її помічником, вони прийняли до своєї сім’ї вже вісьмох дітей. Подружжя Наталі й Бориса виростило двох своїх доньок. Одна створила власну сім’ю, іншій уже 18, проте вона живе з батьками й навіть допомагає з дітьми, які потрапляють до їхньої домівки.
Можливість пожити в патронатних вихователів рятує дітей від дитячих будинків та інтернатів. Головна мета діяльності патронатних сімей ― допомогти дитині пережити тимчасову розлуку з рідними й той етап у житті сім’ї, коли треба побороти складні життєві обставини. Інституційні заклади ― значно гірший варіант, адже там перебуває одночасно багато дітей різного віку, які мають різні життєві досвіди й травми. До того ж вихователі там працюють позмінно, та й коли дітей близько (чи понад) 20 ― приділити кожному достатньо уваги неможливо.
У Львові наразі діє три патронатних сім’ї. Цього замало, щоб забезпечити можливість такого собі домашнього прихистку кожній дитині, яка перебуває у складних життєвих обставинах і може бути тимчасово вилучена з рідної сім’ї. Тому нові охочі потрібні завжди. Це оплачувана робота. Також держава щомісяця виділяє кошти на утримання дітей: 7689 гривень на дітей віком до шести років і 9588 гривень на дітей у віці від 6 до 18 років. Заробітна плата вихователів складає 15140 гривень (інформація станом на 1 січня 2024 року; без урахування податків і зборів).
Наталії 54 роки. Тридцять з них жінка пропрацювала конструкторкою на швейній фабриці. Потім травмувала хребет і була змушена змінити роботу, задовольнятися підробітками. Це був період кризи й перебудови життя.
― Тоді я в молитві спитала Бога, чим мені зайнятися в житті. Попросила допомогти знайти роботу за моїми силами. Буквально через 15 хвилин після цього зайшла до школи доньки й побачила оголошення про пошук охочих стати патронатними вихователями. Вирішила спробувати. Я не відвідувала до цього моменту інтернатів чи дитячих будинків, не волонтерила, не працювала в цьому напрямку. Тобто це не була історія натхнення. Я вибрала це як роботу.
Наталія активна християнка. Раніше вона вела молитовну групу: зустрічалися з однодумицями на спільну молитву, роздумували над Святим Письмом. Жінка відвідувала християнські спільноти, навчалася на катехитку в Українському католицькому університеті.
― Це все був досвід, підготовка. Мабуть, якби не пройшла такої християнської школи, не дізналася більше про служіння, то не наважилася б піти в таку діяльність. А ще надихнули слова митрополита Андрея Шептицького про те, що якщо є хата, то будуть люди. Тобто йдеться про те, аби не боятися впускати когось до своєї домівки. Якщо є житло, то хай воно служить, а не пустує. Якби більше людей відкривало двері своїх будинків, то було б менше дітей, які переживають складні умови, отримують травми. Якщо ви впоралися з власними дітьми, то не бійтеся впустити в життя ще чиїхось, ― каже жінка.
Патронат можливий лише в парі. Якщо залишається хтось один, патронатну сім’ю ліквідовують, більше туди не можуть поселяти дітей. Пару можуть скласти не лише чоловік та дружина, але й мама-донька, сестри, інші родичі. Головне, щоб у них був досвід роботи з дітьми, або досвід виховання власних дітей. До того ж, курси для кандидатів у патронатні вихователі, медогляд повинні пройти обидвоє.
Наталія згадує, що її чоловік погодився на таку діяльність одразу. Вони разом відвідували навчання. Бувало, в жінки закрадалися сумніви про те, чи дійсно вони готові до такої діяльності, адже під час курсів готують до різних варіантів: можливо, до сім’ї потраплять діти з фізичною чи ментальною інвалідністю, з особливими освітніми потребами, зі захворюваннями, які потребують особливої уваги. Борис, навпаки, не злякався і підтримав дружину.
Донька, якій на той момент було 15 років, спочатку була проти того, аби в їхній сім’ї жили інші діти. Однак, каже Наталія, страхи доньки розвіялися після поїздки до Унівського монастиря й щирої розмови. Вирішили прийняти одну дитину ― спробувати. А далі все вдалося. Звісно, спочатку довелося звикати, але згодом дівчина навіть почала допомагати батькам доглядати за молодшими дітьми.
Через повномасштабний наступ Росії дітей, які потребують прихистку, побільшало. Сім’я Стельмахів прийняла одразу трьох дітей: трирічного хлопчика з Бахмута, дівчинку з Попасної й дівчину з Херсонщини. Хлопчик отримав поранення, як і його батьки. Від стресу дитина не говорила й не ходила. Згодом хлопчика забрали мама з татом. Зараз у сім’ї досі залишається 14-річна дівчина з Херсонщини. Попри те, що патронат розрахований на 6 місяців, вона живе тут уже другий рік. Батьки залишилися на тимчасово окупованій території й не можуть виїхати й забрати свою доньку.
― Ще в нас був хлопчик, батько якого мав алкогольну залежність, але поборов її. Його підтримав протестантський священнослужитель. Згодом чоловік охрестився й забрав сина назад додому. Ми їздили в гості. Я спокійна за цю сім’ю, у них все буде добре, ― розповідає патронатна вихователька.
Жінка додає, що після тимчасового перебування в них усі діти поверталися до своїх сімей. Жодного випадку, коли потрапили до інтернату чи дитячого будинку, не було. Взагалі патронат ― це така форма, після якої намагаються не віддавати дитину до інституційного закладу. Якщо сім’я дитини не змогла подолати труднощі, то служба у справах дітей намагається швидко знайти прийомну сім’ю чи опікунів.
Специфіка патронату ще й у тому, що до дітей не можна прив’язуватися. Тобто ця сім’я є тимчасовим місцем для життя дитини. Ви маєте стати друзями, але не перейти ту межу, коли дитину буде складно відпускати назад. Наталія розповідає, що до всіх дітей звикають, намагаються дати їм те, чого вони потребують. Якщо раніше жінка хотіла вкласти якомога більше, докладала надзусиль, щоб навчити чогось нового, досягти конкретних результатів (які сама й ставила за ціль), то зараз уже не допускає цієї помилки. Час, який діти перебувають поза межами власного дому, треба використати з максимальною користю для них. Іноді для цього потрібно просто дозволити їм гратися, тішитися, показувати щось нове, водити в гарні місця, разом подорожувати, кататися на велосипедах, плавати, дивитися мультики. Можливо, якраз ці добрі спогади допоможуть дитині пережити кризу й розлуку без травми. Звісно, вчити чогось теж потрібно, одна зважаючи на стан дитини, бажання, обставини.
Після створення патронатної сім’ї Наталія з Борисом також кілька місяців працювали в інтернаті як вихователі в нічний час. Там вони побачили ті труднощі, з якими мають справу діти в інституційному закладі.
― Однозначно, сім’я для дитини ― це найкраще. Ми стаємо такою собі швидкою допомогою для дітей, яким зараз потрібно пережити кризу. Тому радіємо, коли відпускаємо їх туди, де вони й мають бути. Якщо діти вирушають від нас, значить їхні батьки впоралися зі складними обставинами, позбулися залежностей, знайшли роботу, змінили житлові умови ― тобто все налагодилося.
Якщо говорити з християнської точки зору, то в тебе наче з'являються духовні діти. З ними залишається зв’язок, ми можемо й далі підтримувати стосунки, зустрічатися. Так, усі ці діти йдуть туди, куди повинні. Але вони стають «моїми» для мене, кожен має своє місце в моєму серці. Григорій Сковорода казав, що любов треба віддавати ― тоді її ще більше приходить. Бог помаленьку розширює серце. Часом це боляче. Але якщо ставити Йому питання й бути відкритою на відповіді, усе стає на свої місця.
Жінка зізнається, що в кризовий момент мала претензії до Бога, мовляв, чому не знайшов для неї якоїсь іншої роботи. Однак потім почали з’являтися відповіді: «ти впораєшся», «у тебе вийде». Робота переросла в служіння.
― Коли розпочалася повномасштабна війна, до нас приїхав один друг-протестант з Харкова. Ми багато говорили про мою роботу й про Бога. Той чоловік порадив мені ставити питання. Якщо я отримую відповіді на них, ― отже, рухаюся в правильному напрямку. Кризові моменти бувають. Їх треба просто пережити. А ще важливо, щоб хтось тебе підтримав. Адже якщо ви допустили думку, що можете бути патронатним вихователем, ― то ви зможете.
Наталія додає, що молитва допомагає їй врівноважити емоції, знайти вирішення проблем, що виникають, як і в кожній сім’ї. Через молитву приходять ідеї, піднімається настрій.
― Я ніколи не шкодувала, що почала цю діяльність. Єдине, почала за кілька місяців відчувати, що мого ресурсу не вистачає, треба ще, бо більше віддаєш. З першими дітьми ще не знаєш, як правильно вибудовувати план роботи, тому хочеш встигнути все. Якщо проаналізувати таку поведінку, то це ми просто хочемо реалізувати власні амбіції. І виснажуємося. Головне, щоб після цього не хотілося кинути цю діяльність. Згодом усе налаштовується на потрібну хвилю. Ти стаєш стресостійким. Відкриваєш для себе нові джерела сили. Для мене це читання Біблії, молитва, поїздки на велосипеді, прогулянки в лісі.
Коли в нас було троє дітей одночасно, я відкрила для себе ще один ресурс ― просто читати. Вкладала дітей спати, йшла на кухню, робила собі чай і годину читала. Це мене трохи піднімало духовно. Особливо, коли один з дітей хворів. Коли намагаєшся допомогти хворій дитині, то виснажуєшся найбільше. Я тоді читала навіть сторінку-дві й могла перемкнутися на іншу хвилю, ставала спокійнішою, ― ділиться досвідом Наталія.
Окрім цього, жінка зустрічається з іншими патронатними вихователями, усиновлювачами, опікунами в спільноті благодійного фонду «Рідні». Каже, що такі зустрічі допомагають розвиватися, обмінюватися досвідом, вчитися, наповнюватися.
― Також обов’язково треба ходити до психолога. Я працюю з однією з фахівчинь БФ «Рідні». Це потрібно, щоб виговоритися, коли накопичуються негативні емоції, виснаження, перевантаження. Щоб не виливати це все на сім’ю. Моя психологиня, до речі, також християнка. Тому говоримо і про психологію, і про духовність. Це мені надзвичайно подобається.
Патронатна сім’я також передбачає можливість дітей зустрічатися з батьками. Інколи це непросто. Однак цього не варто боятися. Часом розмови з патронатними вихователями також допомагають сім’ям вийти з кризи, повірити, що все може бути інакше. Наприклад, мама одного хлопчика, який мешкав у Наталії й Бориса, попросила, щоб її відвели до церкви.
― У неї була алкогольна залежність. Однак вона таки пішла до церкви. Мабуть, обдумала щось для себе. Згодом знайшла роботу. Забрала до себе сина, який був у нас. А згодом з дитячого будинку повернула ще трьох своїх дітей. Ми підтримуємо з ними стосунки.
Ще одна мама зі мною ходила щотижня на християнські курси до церкви, їздила в Брюховичі. Вона цього захотіла. Звісно, коли в тебе живе чиясь дитина, то дуже хочеться, аби вона повернулася в краще середовище. Тому й працюємо з батьками, відгукуємося на їхні прохання. Ця діяльність також є можливістю євангелізації батьків, якщо вони цього потребують.
Наталія вважає, що в християнській родині може бути легше вибудувати правильну ієрархію, добру модель сім’ї. Жінка зустрічалася з патронатними вихователями й батьками-вихователями з дитячих будинків сімейного типу з різних куточків України. Вони ділилися власним досвідом, життєвими історіями. Були родини, які не вірять у Бога. А були й активні християни, які виховують дітей на основі християнських цінностей, ходять до церкви.
― Я побачила, що людям, які вірять, легше боротися з труднощами, зцілювати дитячі травми, адже вони мають конкретну духовну базу, яка допомагає це зробити, на яку можна опиратися. Наприклад, один з протестантів, який виховує дітей у ДБСТ, розповідав, що християнські принципи для них ― основа всього. Ну і якось їм вдається дійсно структуровано вибудовувати роботу з дітьми, їхнє виховання.
У сім’ях, де батьки є атеїстами, за спостереженнями Наталі, є більше ризиків, що діти повертатимуться до проблем, які мали, а також не отримають тих чітких ціннісних орієнтирів, які дозволяють їм налагодити життя в коротші терміни.
Пропонувати молитву, віру як можливість варто, каже Наталія. Однак треба бути обережним, щоб це в жодному разі не вийшло через примус, через насильство. Наприклад, у своїй сім’ї вона починала з молитви вдячності. На той час молодша донька вчилася у другому класі, а старша ― у 9 чи 10.
― Коли дякуємо за кожен день,то формується вдячне серце. Спочатку мій чоловік не міг поділитися, казав, що нічого особливого за день не відбулося. Однак згодом почав знаходити, за що подякувати. Молодша донька була вдячною навіть за найменші дрібниці. А старша донька не хотіла до цієї молитви долучатися. Але певний досвід отримала через спостереження за нами.
Християнські спільноти є, так би мовити, «правильні» і «неправильні». Так-от, у правильних діють через любов, у неправильних ― через примус. Звісно, в останніх діти бунтують проти того, що їм нав’язують. Треба показувати різні можливості, але давати дитині робити вільний вибір. Не хоче долучатися до молитви ― її право. До речі, згодом моя старша донька, уже після вступу до ВНЗ, знайшла свій шлях до християнства. Познайомилася з гарною молодіжною спільнотою й тривалий час там служила. Але це було її рішення.
Наталія ділиться, що так само з дітьми, які живуть у її сім’ї тимчасово. Найчастіше вони не мають досвіду активного християнства. Однак можна спробувати познайомити їх з таким способом життя, з цінностями.
― Дівчинка, яка в нас мешкає зараз, спочатку кричала: «Не хочу бути віруючою!» І я казала: «Та без проблем. Але, якщо хочеш, можеш спробувати поставити свічку за здоров’я свого дядька Васі». Чоловік зараз на фронті, але не забуває про племінницю, навіть надсилав їй фінансову допомогу. Надя таки вирішила поставити свічку. А потім їй стало цікаво, почала долучатися до молитви, їздила на молодіжні християнські табори.
Наталія додає, що патронатне виховання може бути гарною духовною практикою для віруючих людей. Християни, щоб наблизитися до Бога, тримають піст, читають Біблію, роблять ще якісь маленькі кроки. А от виховання дітей ― це робота, у якій людина може швидко пізнавати Бога. Виникають моменти, коли не знаєш відповідей на певні питання, не бачиш виходу з тієї чи іншої ситуації. Саме тоді помічними є віра й молитва.
― Мені б нічого не вдалося, якщо б пішла в цю діяльність сама, без Бога. У Святому Письмі є Книга Йова. Це чоловік, якого Бог дуже сильно випробовував. Але Йов не припинив вірити, не зрікся. У кінці всіх випробувань Бог явився чоловікові. Так він Його побачив, а не лише почув про Нього. От так і тут: можна зустрітися з Богом, бо Він є тим, хто постійно дає підказки, як працювати з тією чи іншою дитиною.
Патронатна вихователька каже, радила б спробувати таку діяльність людям, які думають стати опікунами або всиновити дитину. Це дозволить подивитися на реальні ситуації, попрацювати з дітьми, яких виховували в різних життєвих обставинах. Окрім цього, патронат допомагає побачити світ з різних боків, навчитися приймати різні сім’ї та їхні досвіди, не осуджувати, не дивуватися, а ставати підтримкою для тих, кому це потрібно.
Патронат передбачає постійну зміну дітей, адже хтось приходить у сім’ю, а хтось уже повертається до рідних. Завдяки цьому виробляються певні якості, як-от уміння зрозуміти особливості дитини, її потреби; гнучкість, сміливість і довіра.
― Але не раджу йти в цю діяльність, якщо ви не чуєте внутрішнього «так», якщо не відчуваєте, що ця робота справді може стати вашою. Зрештою, боятися також не потрібно. Можна спробувати ― Бог поведе. А коли термін перебування першої дитини у вашій сім’ї завершиться ― зробіть висновки, чи це підходить для вас, варто продовжувати чи припиняти.
У патронат не варто йти самій. Треба бути з Богом і заручитися підтримкою людей-однодумців. Наприклад, у мене є дві знайомі, які теж мають патронатні сім’ї. От до них завжди телефоную, коли хочу порадитися, почути думку збоку, почерпнути щось нове.
Наталія каже, що в цій діяльності для неї цінно мати свободу творчості, а також змогу постійно вчитися, розвиватися й пізнавати нове.
― Я б не могла працювати на звичайній роботі, де певні межі все ж лімітують твою свободу творчості. Патронат ― дуже хороша діяльність для розвитку. Тут постійно треба рухатися, кожен етап потребує нових знань, діти ― різних підходів. Це постійне збагачення новими досвідами. Цінністю є також можливість радитися з Богом.
А ще, не можеш дозволити собі старіти, мусиш шукати ресурси, сили, зберігати молодість, рухатися, дбати про здоров’я, правильно харчуватися. Адже діти потребують тебе, ― підсумовує Наталія.
Для зацікавлених: хто може стати патронатним вихователем, які документи необхідні та які виплати передбачені — читайте на сайті Благодійного фонду «Рідні» або ж телефонуйте на безкоштовну гарячу лінію фонду - 0 800 300 484.
##DONATE_TEXT_BLOCK##