Подорож на Атос

Від редакції РІСУ. Пропонуємо до уваги опис паломництва на святу гору Афон відомого львівського громадського і політичного діяча, почесного консула Королівства Нідерланди у Львові Богдана ПАНКЕВИЧА. Коли пан Богдан запропонував РІСУ першій оприлюднити тексти записок паломника, ми одразу погодилися. В українській історії та літературі відомі описи паломництв на Святу Землю, на Афон, до інших світових та українських прочанських місць. Сьогодні традиції паломництва відроджуються в Україні, відомі сучасні описи паломництв до українських святинь, але нам мало відомо про сучасні описи паломництва на Афон (Атос по-грецьки). Тому пропонуємо ознайомитися з описом прочанства сучасного українця до православної монастирської республіки. Сподіваємося, що цей опис сприятиме зацікавленню українців святою горою Афон, у т.ч. допоможе корисними порадами.

Гарного читання і приємних вражень!

---

Атос (Афон, Свята Гора, Агіон Орос) – півострів на північному сході Греції, посвячена Богородиці земля, на якій православні монахи об’єдналися у своєрідну монашу республіку.

---

АВТОРСЬКІ ЗАУВАЖЕННЯ:

Автор не є добре обізнаним із релігійними обрядами та літургійними правилами. Тому прошу пробачення за деяке невігластво, яке обов’язково зможуть зауважити в тексті релігійно освічені особи.

Світлини автора та з Інтернет-мережі

Богдан Панкевич,
м. Львів, листопад 2008 року

© Богдан Панкевич
© РІСУ

Передрук повністю чи частинами, інше використання тексту без письмової згоди автора строго заборонені!

---

Передмова. Предісторія

Про Афон я знав лише як про місце перебування Івана Вишенського. А також у Києво-Печерській Лаврі випадково довідався, що її засновник Святий Антоній прибув з Афону.

2007-го року ми з дружиною дотривали до 30-річчя спільного життя. Вона завжди мріяла побачити Грецію, тому ми вирішили відзначити ювілей на острові Егіна поблизу Афін. Оскільки дата була всередині жовтня, то завдяки Інтернету вдалося знайти фінансово „приємливий” сценарій подорожі. Відомий станіславський письменник планував приєднатися до нас з друзями. Він між іншим сказав: „як вже там будемо, то цікаво також відвідати Афон”.

Письменники — люди творчі, свої плани постійно змінюють і ми поїхали з дружиною самі. А вже у Греції наївно поцікавилися — чи існують якісь екскурсії на Афон? Молодий господар нашого готелику пояснив, що його батько багато разів там бував, але це не місце для екскурсій, жінок на півострів взагалі не пускають, а щоб туди потрапити потрібно заздалегідь реєструватися у спеціальному офісі. А ще сказав, що після паломництва на Атос (саме так звучить назва грецькою мовою) батько дуже змінюється.

Пізнавши релігійну культуру греків і відвідавши святі місця острова Егіна я почав щораз більше цікавитися Атосом. Повернувшись до Львова, розшукав багато корисної інформації в Інтернеті, а після Різдва подзвонив у офіс Святої Гори в Салоніках, плануючи отримати дозвіл на відвідини Атосу в передостанній тиждень Великого Посту.

Мене чекала невдача — виявляється потрібно було зголоситися 6-7 місяців заздалегідь. Тоді я вирішив спланувати поїздку на осінь — в такий час менше бажаючих і в монастирях легше отримати нічліг. Заразом відсвяткую на Атосі свій день народження. Після Великодня подзвонив ще раз, але знову запізно — вільні місця для запису були вже на наступний тиждень від запланованої мною дати. Я погодився на те, що було. Процедура дуже проста — прізвище записали по-телефону, попросили надіслати факсом першу сторінку паспорта і потім підтвердити свій приїзд, подзвонивши два тижні наперед.

Чесно повідомив про свої плани друзів з Івано-Франківська, але вони вже запланували подорож в Індію і Тибет. Отже, поїду сам — може це до кращого. Буду використовувати час максимально інтенсивно, щоб побачити якнайбільше монастирів, а також помолюся на вершині Святої Гори.

Наступні місяці я періодично вдосконалював свої знання про Атос і читав подорожні нотатки паломників з різних країн. Коли їдеш цілком сам потрібно добре підготуватися. Детальної карти ніде не знайшов, але намагався спланувати маршрут максимально реалістично. Три тижні перед відльотом підтвердив офісові у Салоніках своє прибуття і подзвонив у Велику Лавру з проханням про нічліг у них, а також приналежному їм скиті Святої Анни. Але почув, що в жовтні одинокий паломник завжди знайде місце — навіть не захотіли записувати моє прізвище. Тому в інші монастирі я вже не намагався дзвонити.

Подорож мені вдалася. Я отримав велике задоволення і намагаюся розділити його з якнайширшим колом осіб. Своїми подорожніми нотатками прагну зацікавити читачів можливістю здійснення паломництва на Атос — унікальну монашу республіку на Святій Землі Богородиці.

Богдан ПАНКЕВИЧ

---

1. ДОРОГА.

Моя подорож на Атос розпочалася о 5-15 суботнього ранку 25-го жовтня 2008 року – під наш будинок приїхало таксі. Розпочався своєрідний тест мого планування і організації подорожі, здійсненої на підставі отриманої з інтернету інформації.

Сонний Львівський аеропорт виглядав навіть симпатично – на відміну від денного часу, коли натовпи зустрічаючих-проводжаючих не можуть поміститися у фойє головного залу, а іноземці, виходячи після митного контролю отримують шок від щільної стіни людей. За допомогою «Карпатейр» можна долетіти до Салонік через Тімішоару. В літні місяці окрім того можна добратися низькобюджетними авіалініями із сусідніх країн, але в період туристичного не-сезону здається вони до Салонік не літають.

Отже, вилетівши о 6-45 зі Львова вже о 10-00 я прибув у значно тепліші Салоніки і навіть годинника не треба було переводити – в Румунії, Греції та Україні час той самий.

Салоніки (Тесалоніки, біблійна Солунь) - друге за величиною місто Греції, розташоване між морем і пасмом гір. Аеропорт значно віддалений від центру, літаки сідають з боку моря відразу на берег. Зараз планують насипати в морі штучний мис, щоб продовжити на кілометр злітну смугу.

Греція – це типова південна Європа, де вас може «конкретно трафити» від їхньої неконкретності. Наприклад, на карті Салонік позначено аж чотири вулиці з назвою «Kifisiast» у різних кінцях міста, але потрібна вам автостанція «КТЕЛ Халкідікі» розташована лише на одній із них. В залі прильотів аеропорту немає жодного сервісу, окрім кафе та оренди автомобілів. Ні кіоску з напоями, картами міста і автобусними квитками, ні інформаційної довідки, ні камери зберігання. Дивно, бо аеропорт реконструйовано до недавньої олімпіади.

2. САЛОНІКИ.

Це типове балканське місто, дуже щільно забудоване. Росіяни на своїх сайтах пишуть, що Салоніки нагадують їм центр Сухумі. Старовинним руїнам і храмам жадібні сучасники залишили мінімум території, зовсім не дбаючи, як ці архітектурні цінності виглядають в оточенні багатоповерхових, мало естетичних житлових будинків. Доповнюють пейзаж поодинокі купи сміття чи мотлоху, хаос вивісок і реклам та неймовірно щільно припарковані автомобілі (включно із зонами перехресть). Одним словом – звичний південний міський пейзаж.

До туристів солуняни ставляться приязно, багато хто трохи розуміє англійську. Але їхні поради і вказівки часто уривчасті, неточні. Приємний виняток – водії автобусів (треба би навчити англійської львівських водіїв, я не жартую!).

Місто заробляє на туристах, але їх не балує. Надписи майже всюди грецькою мовою. Правда, назви вулиць та вказівники дублюються латинкою. Однак біля храмів та архітектурних пам’яток – все лише по-грецьки і жодної інформації щодо віку чи значення споруди.

Із Салонік я поїхав ввечері геть. По великих приготуваннях у головному храмі міста – церкві Св. Дмитра Солунського (на світлині) я зрозумів, що вони святкують по Григоріанському календареві і «Дмитра» у них буде власне завтра. Поблизу храму прогулювалося багато священників та єпископів – напевно приїхали на празник. На вулицях, незважаючи на осінню пору досить багато туристів. Отже, дешевого нічлігу не знайду (компютер ще у Львові подавав мені мало надії), та й празнична суєта мене не дуже приваблювала.

Отже після виходу з аеропорту я, керуючись інтуіцією поїхав на залізничний вокзал. Справді, там за 2Є можна було залишити свій важкий наплечник на 8 годин в досить місткій автоматичній камері зберігання, а також купити карту міста і автобусні квитки. Як потім виявилося, на автостанції такої можливості немає – вона аж на окраїні міста і має доволі жалюгідний сервіс.

«Старе місто» недалеко від вокзалу, 20 хвилин пішки. Церква Св.Дмитра, покровителя міста – найбільший тутешній храм. Інформації не по-грецьки немає жодної – який це храм, коли побудований, які там є особливі реліквії, ікони та фрески. З інтернету я знав, що у срібному саркофазі спочивають останки Святого Дмитра.

Греки часто хрестяться на вулицях, проходячи поблизу церков. У храмі вони весь час у русі – ставлять свічки, цілують ікони і реліквії, купують пам’ятки, під час Служби заходять-виходять по декілька разів. Здається, що релігію вони сприймайть дуже обрядово - рідко побачиш заглиблену у молитву людину.

Моя молитва до Св.Дмитра мала незвичайний наслідок. Коли я згодом у майже порожньому закутку вокзалу підійшов до автоматичної камери забрати наплечник мене обступили 5 чи 6 молодиків-рекетирів, головний пояснив, що камера платна і треба йому дати трохи євро. А я навіть не злякався, спокійно витягнув наплечник, пояснюючи по-англійськи, що все О.К. – камера справна і двері відчинилися і їхня допомога не потрібна – ніби не розуміючи конкретного «наїзду», і вийшов з речами через їхнє коло як крізь стрій привидів. Я відчував навколо себе якийсь невловимий захист, достоту як у 90-мі псалмі Давида, а нападники збараніли і завмерли.

3. УРАНОПОЛІС.

Значна частина дороги до Уранополіса пролягає по звивистому гірському шляху, автобус мало не зачіпав у селах хат на крутих поворотах вузьких і стрімких вуличок. Без трати часу на відвідини Салонік після прильоту зі Львова туди можна добратися вже в обідній час – автобус 140 кілометрів проїзджає за 2,5-3 години. Однак я приїхав в Уранополіс аж о 20-15, а вкінці жовтня о 19-тій вже цілком темно. Незважаючи на суботу, життя тут вже завмирало. Тому житла довго не шукав і погодився на першу ж пропозицію – кімнату в центрі селища, з двома ліжками, душо-туалетом і балконом, за 25Є, охайну і приємну.

Моє помешкання виявилося з вікнами на центральну вулицю якраз напроти провулку, де розташований офіс, що видає паломникам діамонітіріони – перепустки на право перебування на Атосі. Свою я замовив на 28 жовтня ще у травні, зателефонувавши зі Львова в офіс Святої Гори у Салоніках. На попередній тиждень вже вільних місць не було, треба було дзвонити ще швидше. Кажуть, щоб потрапити туди перед Пасхою зголошуватися треба мінімум за пів-року наперед.

Наступного дня я запитав в офісі, чи можна отримати перепустку на 27-го, щоб не марнувати у селищі зайву добу. Відповідь була негативною – можна лише у наперед зазначений час. Отже, буду мати аж 2 дні для врівноваження себе духовно перед вступом на заповітний півострів.

Спокус тут не бракує – у цьому курортному селі купа таверн і ресторанчиків, магазини у жовтні також ще майже всі працюють. Але мені боротися із спокусами легко через брак грошей. Замість таверни пішов до моря. Поплавати вдалося на славу, вода була ще досить теплою. Але необачно наступив під водою на валун, вкритий колючою рослиною і потім вдома довго виколупував обломки колючок із стопи.

У прилеглому будинку мешкали троє чоловіків з дітьми – росіяни з Парижа. Дивно замкнуті, неговіркі, не вітаються. На вулиці зустрів росіян, котрі якраз повернулися з Атосу. Один із них дипломат, знає наших дипломатів-львів’ян, котрі працюють на Балканах. Росіяни дуже задоволені паломництвом, окрім «свого» Пантелеймонівського монастиря відвідали ще сербський Хіландар. Радили подорожувати з патиком («пасашком»), бо трапляються змії. Тут майже всі так ходять по горах.

Намагаюся ще раз, вже тепер на місці укласти реальний, але максимально насичений план перебування на Атосі. Мій літак відлітає назад 4-го листопада о 10-45 із Салонік, тому з Уранополіса треба виїхати в цей день першим автобусом о 5-30 ранку. Ніхто не дає гарантії, що такий рейс відбудеться. Цей перший автобус їде щодня, окрім неділь і свят, але всяке може трапитися. З головного порту Атоса – пристані Дафні найпізніше повертається паром о 14-10. Отже на Атосі я зможу перебувати від ранку 28-го жовтня майже до обіду 3-го листопада.

В неділю на Службі Божій зауважив молоду жінку явно слов’янської зовнішності із явно грецьким малюком на руках. Потім побачив її в маленькій харчевні на автобусній зупинці. Працювала у цьому кафе із ще двома чорнявими росіянками, котрі могли зійти і за грекинь, а діти сиділи поруч у візочках. Жіночки не надто говіркі, то я і не питався звідки вони родом, може з України? Потім довідався, що це донська козачка за грека вийшла заміж і працевлаштувала подружок. Вони мене просвітили, що таксі до Салонік вартує 100Є і його треба замовляти наперед, зранку так просто не зловиш. Отже, одна надія на ранішній автобусний рейс.

Сумно тиняючись після Служби по зупинці я купив детальну карту півострова і раптом почув українську мову. Це худощавий бородань давав дружині інструкції з вуличного телефону. Виявився Ярославом з Дрогобича, моїм однолітком. Ще далекого 1994 року в час кризи виїхав працювати на Атос як прихожанин Російської Православної Церкви. Так тут і дотепер. Дружину і трьох красунь-дочок перевіз на Харківщину, де за ціну маленької дрогобицької квартири придбав солідну садибу і завів господарку. Має вже внука, а його старший син перебуває монахом на Атосі. Декілька разів на рік їздить додому. Завдяки свому заробітку і жінчиному підсобному господарству не бідують, навіть мають можливість подорожувати по святих місцях за кордоном.

Розмовляючи, ми зайшли до великого будинку, котрий побудували грецькі будівельники, а Ярослав напару із греком Мойсеєм його доробляють - українець тут явно за старшого. Мойсеєва сім’я втекла із Греції у 40-х роках під час громадянської війни до Чехо-Словаччини, а в час радянської інтервенції 1968 року чомусь виїхала до радянської Середньої Азії. Зараз він одружений з українкою з Чернівців, добре розмовляє російською.

Ярослав швиденько приготував розкішний обід: салат із редьки, яблук і зелені, заправлений соняшниковою і оливковою олією, яєшню плюс по великій канапці з ікрою. Всі продукти натуральні, власного виробництва (окрім ікри), тут навіть хліб печуть у всіх монастирях. Вина випили по 100 грамів – їм ще працювати. Після суботи на львівських канапках і розвантажувальної неділі на сухарях, насінні і каві я наївся від пуза. Їжа була пісною, однак строгого посту перед Атосом мені не вдалося дотриматися в повній мірі.

Ввечері як стемніло заніс їм пачку львівіських сухарів (просили щось з України) і сфотографував як перебирають від листя щойно струшені оливки. Технологія збору проста: під деревом розстеляють клейонку і патиками збивають на неї весь урожай – чорні і зелені плоди вперемішку. З них в монастирі чавитимуть олію. На засолку ж оливки збирають відбірні, дуже акуратно.

Ярослав щасливий чоловік – мало що знає про політичну кризу в Україні, життя його родини від цього майже не залежить. Греки на своє життя трохи жаліються – середня зарплата робітника 800Є, а іноземного – до 600Є. Рівень цін доволі високий. Ярослав підтвердив, що на Харківщині люди бояться НАТО, мало що знають про голодомор та інші радянські репресії. Зовсім не чув (навіть він – галичанин!) про нищення українських чоловіків і юнаків шляхом їх мобілізації та виставляння на передову лінію атаки після визволення сіл і містечок від німців. Радянська пропаганда надовго сформатувала світогляд і цінності українців з-поза Збруча.

Порадив, що о 7-30 катер «Мала Св.Анна» пливе аж до самого потрібного мені скиту Святої Анни, що в Есфігмені паломників також запросто приймають ночувати, що змії отруйні влітку в час парування, а зараз отрута у них майже пропала і їх не видно. Побачимо.

4. НА СВЯТУ ЗЕМЛЮ.

Офіс видачі перепусток в Уранополісі відчинено із 7-30 до 13-00 щодня. Отже наступного ранку о 7-00 я вийшов із хати вже з наплечником, щоб зайняти чергу біля офісу, першим отримати діамонітіріон і, як дасть Бог, добігти до катера на 7-30. Яким же було моє здивування, що офіс вже працював! Отже, грецька непунктуальність має і добрі моменти. Людей ще було мало і за декілька хвилин за 25Є я вже мав документ на своє ім’я (на світлині), внесене у їхній компютер 5 місяців тому. Це давало мені право чотири дні перебувати на Атосі.

Катер вже стояв коло пристані, але тільки-но починав заправлятися. Виявляється, тепер він відпливає о 8-00.

Посадку почали о 7-50 силами одного поліцейського, котрий перевіряв пропуски і паспорти. На Атос не має права потрапити жінка — такий тут закон. Поліцай та й команда кожного парома і катера за цим слідкують. Навесні 2008-го албанські контрабандисти висадили на берег Атосу кількох нелегальних емігранток — ну не знали хлопці, що то за земля. Монахи повелися спокійно — передали дівчат в руки поліції, котра їх забрала з півострова. А одна войовнича американська феміністка таки колись зуміла всіх обдурити і висадилася у порту Дафні на берег. На Атос не лише заборонено перебування жінок, але й для всіх заборонено купання в морі.

Екзальтована дама вирішила за одним разом порушити всі табу — вона відбігла вбік, роздягнулася, показала себе жінкою та й скочила в море купатися. Її доля була сумною — нещасну зжерли акули. Тут небезпечні акули не водяться — надто холодні води, але коли надійде команда з Неба, то зухвальця можуть з’їсти навіть цілком мирні рибки.

Заборона жінкам відвідувати Атос має давню історію, я читав різні версії. Зокрема про Палкідію, дочку грецького імператора Феодосія, котра повертаючись із Риму у Візантію захотіла побачити монастир Вартопед, розбудований на пожертви її батька. Її зустріли з відповідними почестями, однак на вході у головний храм вона почула голос від ікони Богородиці: «Навіщо ти сюди прийшла, тут монахи, навіщо давати їм привід для спокусливих помислів? Відійди звідси, якщо бажаєш собі добра». Перелякана царівна мовчки пішла геть. А монахи Атосу прийняли звичай, щоб з того часу жодна жінка не потрапляла на заповітну землю.

Інша історія пов’язана з дружиною султана Мурата Першого — сербською царівною Маро. 1470 року вона на розкішному кораблі привезла тутешнім монастирям багаті дари, але і їй не вдалося пройтися по березі. Згідно з легендою її зустрів ангел і попросив повернутися на корабель. З того часу навіть худоба на Атосі лише чоловічої статі. А у літні місяці для жінок організовують морські екскурсії — весь півострів можна обплисти на катері, любуючись чудовими краєвидами, монастирями і скитами. Окрім того в прикордонних до Атосу селах є всі умови для відпочинку як на звичайних морських курортах.

Наш катер плив швидко, зупинявся лише там, де виходили пасажири і прибув до пристані Дафні вже о 8-45. Тут також всіх зустрічав поліцай. Відчаливши від Дафні та обігнувши мис ми побачили всю у хмарах величаву гору Атос. Катер весь час плив настільки швидко, що я ледве встигав робити нотатки і фотографувати монастирі. Вздовж цього південно-західного берега розташувалося багато монастирів, скитів, сторожових веж, келій пустельників у лісі та на скелях — деколи на неймовірній висоті. Цей катер надто швидко пливе, щоб побачити всі красоти — краще подорожувати повільним паромом. І які ж брудні у тому катері віконні шибки, через які я намагаюся щось сфотографувати!

О 9-45 вже допливли до пристані скиту Святої Анни. На березі — монахи, робітники і мули, на яких і перевантажують все привезене добро. Поліцая не видно, пропуску ніхто не питає. Іду з маленької пристані круто вверх широкими сходами до скиту. По-вертикалі це якихось 300-350 метрів, але де мої юні роки! Всі зайві речі я залишив в Уранополісі, однак десь 13 кг за спиною таки несу. Знаю по Карпатах, що у перший день походу має вийти з тіла вся зайва вода, щоб сіль відклалася аж на наплечнику, а на другий день буде максимальна втома і біль у ногах. Однак останній раз я ходив по горах з наплечником рівно 22 роки тому і зараз тренованості явно бракувало.

По дорозі мене постійно обганяли валки мулів — тут вони універсальний засіб пересування і доставки вантажів. Мули невеличкі, до 120 см у холці, але дуже витривалі. На одного такого сідає людина, або приторочують до сідла 40-60 кг вантажу. Тому всі сходи від пристані до скиту конкретно в лайні, однак мули менше смердять, аніж коні. Починаючи сходження, виламав собі суху палицю — так легше йти. Але знайти рівну палицю у зарослях південної рослинності було нелегко.

Поки дійшов до скиту то відчув «повний кайф» від стрімких грецьких доріг. В цьому місці скелі від пристані піднімаються дуже круто вгору, до висоти 400 м пологих ділянок ландшафту майже не трапляється. Тому я вирішив зайти у скит Св. Анни і трохи перепочити. Грецькі, ірландські, австрійські паломники дійшовши до скиту залишалися у ньому на ніч, це тільки мене час підганяв, щоб рухатися дальше. Всім новоприбулим монахи відразу подали традиційне частування (на світлині): кубок холодної джерельної води, 30 г грецької анісової горілки «узо» і шматочок смачнного лукуму власного приготування — все дуже доречне для стомленого мандрівника.

Скит Святої Анни найбільший і найстарший на Атосі. В головній церкві скиту знаходиться нога Святої Анни — матері Богородиці. Багато будівель скиту розкидані по всьому крутосхилі, але вже не всі вони заселені. Тут я також побачив мініатюрний цвинтар із чотирма хрестами. Великих цвинтарів на Атосі не потрібно. Коли монах помирає, його закопують неглибоко в землю без труни. За три роки могилу розкопують. Якщо тіло зотліло — це знак, що чоловік був праведним. Його череп і кості виймають, обмивають вином, на черепі надписують ім’я і складають у «кістницю», де окремо зберігаються черепи і окремо всі інші кості. Особливо праведних людей пізнають по гарних запахах, які виділяють їхні череп і кості. Якщо ж за три роки тіло повністю не зотліло, то його наново присипують землею і ще цілий рік інтенсивно моляться за душу цього брата. Видно не встиг він за земного свого життя стати достатньо праведним, помер із нерозкаяними гріхами і потребує допомоги.

Останки святих людей у нашій Києво-Печерській Лаврі є нетлінними. У чому тут різниця із ситуацією на Атосі я не знаю. Може справа в інакшому кліматі?

5. СВЯТА ГОРА — АГІОН ОРОС.

На диво монахи не змогли показати дороги на гору Атос, а згідно з картою вона через цей скит є найкоротшою. Тому прийшлося зійти трохи вниз до стрілки на роздоріжжі, яку запримітив під час підйому і піти довшим обхідним шляхом. Краще б я цього не робив і продовжував питати дорогу через скит — мій маршрут виявився втричі довшим і складнішим. Я траверсував гору до скиту «Мала Анна», трохи блукав і надибав будиночки кількох пустельників, але вони навіть не вийшли на стукіт, щоб мені допомогти порадою. Нарешті вийшов на правильну стежку і почав підніматися вгору. Коли дочвалав до позначеного на карті хреста (Ставроса) на висоті 750 м, то вже був добряче втомленим. Там чекав мене наступний сюрприз. Вивіска на дереві сповіщала, що притулок Панагія на ремонті і нічліг у ньому неможливий. В околицях хреста (на світлині) також ночувати ніде, до Панагії ще майже 6 км і 750 м по-вертикалі, темно буде вже о 18-й (позавчора час поміняли на зимовий), а зараз 14-30 і втома вже сильно сповільнює пересування. Врахувавши все це я зважився на авантюру — тобто пішов догори.

В юності у горах стимулювала присутність дівчат, частину вантажу котрих несли хлопці, а тому мали підстави перед ними фраєритися. Тут же я ішов цілком сам. Ішов і на себе злився — дві години тому мене обігнала валка мулів із порожніми сідлами, а погонич запропонував підвезти — запитав «таксі?». Мені ж хотілося пройти шлях самотужки та й грошей зайвих нема. А на мулах отримав би фору перед настанням темноти, вони ідуть втричі швидше за нав’юченого туриста, ще й у сідлі відпочиваєш. Тепер вечоріло і мене більше ніхто не обганяв.

Нічого так не допомагає, як добра молитва.

Останні півтори години я ішов при світлі зір — ще в літаку зауважив, що на Атосі (вид на нього на світлині) буду мати новий місяць, котрий, як відомо, не світить. Але які чудові і яскраві були зорі — навіть ледь захмарене небо не могло заслонити їхнього сяйва. Ще й блистів неймовірно чіткий Чумацький Шлях, вказуючи напрямок до вершини Атоса. Тут я оцінив постійну наявність мулів на маршруті цієї стежки — запах їхнього гною періодично підтверджував, що я таки не заблукав. Та й сама стежка при зорях менш-більш проглядалася. Я так розігрівся, що ішов у самій сорочці і тонкій вітрівці, хоча вже похолодніло.

Панагія — це по-грецьки «Пречиста», загальний термін для називання Богородиці. Як не дивно на Панагію я таки втрапив, хоч вже ледве чвалав від утоми крочками по 30 сантиметрів.

Тамтешні робітники ввімкнули собі дизель-генератора і дивилися телевізор, але мене відфутболили геть — у приміщення без світла і дверей. Вкінці цієї кімнати були двері до каплиці, в якій було значно тепліше і хтось раніше спав на матраці на підлозі. Щоб не спати в каплиці я переніс матрац на одне з іржавих металевих ліжок, накрив його своїм великим дощовиком, каріматом і постелив спальник. Вийшла чудова тепла постіль, бо вночі тут було близько нуля — Панагія на висоті 1500 м. Перекусив сухарями і жменею соняшникового насіння, а води залишилося всього грамів 300. Добре, що мав ліхтаря — інакше господарювати в темряві було б важко.

Через дві години я прокинувся із відчуттям, що виспався, а тіло вже вариться. Почав методично скидати із себе весь одяг, який натягнув, залізавши у спальник. Він нагрівшись виявився неймовірно теплим і мені стало справді гаряче. Так чергуючи сон і молитву (чомусь періодично прокидався) добув я до ранку і чудово відпочив. Молочна кислота у м’язах від якої мали би боліти ноги, майже розсмокталася, напевно від горячі спальника. Встиг сфотографувати схід сонця — він тривав всього 15 хвилин, а потім сонце залізло під хмари. Наплечник залишив у капличці і пішов до вершини Атоса. Без вантажу іти було легко — вертикаль у 530 метрів подолав трохи більше, ніж за годину — беріг сили на весь день.

На вершині гори, яка фактично є 2033-метровим мармуровим утворенням, стояла маленька бетономішалка і вже працювало троє робітників — будували другу церковцю. Матеріали і воду доставляли на мулах. Пейзаж був чудовий, але легка димка трохи завадила робити фото. Гора у бік півострова дуже стрімка, підйом можливий лише з південного боку, де змійкою в’ється крута стежка. Колись якийсь екстремал спробував зійти з гори в бік півострова, але мусив викликати рятувальників — добре, що мав мобілку біля себе. Найвищим пунктом вершини є кількаметрова брила мармуру із залізним хрестом, встановленим у 1897 році.

Малесенька церква Преображення Господнього на вершині наполовину заповнена книжками і мішками з гіпсом. Вночі тут мав правити Службу Божу священник із Пантелеймонівського монастиря, але на то не виглядало. Мене вразила нова маленька ікона святого Ушакова — в перуці, мундирі, при орденах, зі шпагою в руці. В другій руці текст во славу Росії — ні слова про Бога чи Віру. Або я чогось не розумію, або прости їх, Господи, слуг Твоїх немудрих, що таких святих канонізовують.

Спуск із вершини зайняв півгодини. У Панагії взяв наплечника і випросив у робітників води на дорогу. Виявляється тут всюди працюють албанці, тому так негостинно поводяться. На спуску зустрів москвичів — троє піднімалися без наплечників, а священника, решту групи і весь багаж везли дві великі валки мулів. Може ту нічну Службу Божу перенесли на сьогодні?

Біля хреста-Ставроса на розвилці стояв дружелюбний неосідланий мул і я, снідаючи, поділився з ним сухарями. Знизу підійшли двоє старих австріяків-католиків, котрі вже десятий раз на Атосі. Від ранку піднялися на 750 метрів від рівня моря і були із себе дуже задоволені. Ще б пак — таке навантаження у такому віці. Від їхньої зупи я відмовився, бо була вже 14-та, а мені ще 13 кілометрів іти до Великої Лаври. Разом із вже здійсненим підйомом на гору в цей день світило подолати десь 22 кілометри. Цих 13 кілометрів я йшов весело — дорога майже горизонтальна, важких ділянок було небагато. Згідно з «картою досвіду проходження віддалей», яку мали австріяки, до Лаври від хреста шлях триває 5 годин, але я добіг за 3-40 і встиг ще до смерку. Лише було трохи дискомфортно переходити із сонячних траверсів у лісові гущавини — весь спітнілий потрапляєш у холод. Про цей перехід потім у монастирях і ще довго у Львові мені нагадував сильний кашель.

Шкода, що коли ішов від хреста до Великої Лаври, розрядився акумулятор фотоапарата і по дорозі вдалося зробити лише декілька кадрів. Зустрів молодого монаха, котрий весело йшов назустріч у незашнурованих черевиках, спортивних штанах і підкоченій попід ремінь рясі. Трохи розмовляв англійською і спитав дорогу до скиту Св. Анни. Він румун із скиту Тіміоу Продроміу (Івана Предтечі) — сусідньої з Великою Лаврою румунської обителі, великої і гарної як монастир. Була четверта пополудні, згідно з картою до скиту йому іти ще 10 кілометрів по незнайомій дорозі, де буде лише один вказівник — біля Ставроса. Останній кілометр буде крутим спуском із рівня 750 до 350 метрів, а проходити його прийдеться у темряві, бо о 18-00 вже ніч.

Монах подякував, однак молодечий запал переміг — таки пішов уперед. А я — у свій бік, однак помолився за його безпеку. За півгодини, коли я відпочивав, він знову з’явився. Каже, що злякався дикої ділянки дороги у лісі коло розвилки до скиту Св. Ніла і вирішив іти завтра зранку. А запалившись моєю розповіддю про Атос спробує також і туди піднятися. Добре, що він повернувся — хлопчина ще зелений і ризиковний, зачарований романтикою, міг заблукати. Але я, зрештою в душі такий самий, хоча вже обережніший і маю необхідне у горах спорядження.

Таким чином я отримав попутника на наступних кілька кілометрів. Попереднього дня також бачив в районі гори кількох монахів, але значно старших. Дехто з них мовчки кивав на вітання, дехто відповідав. А монах, котрий збирав хмиз коло Ставроса, зник у лісі як тільки мене зауважив — може він самітник, може має обов’язок мовчання?

6. ВЕЛИКА ЛАВРА.

До Лаври дійшов ще завидна, але дико втомлений. Дуже натерло плече лямкою наплічника, бо цілком мокра майка під ним скрутилася у шнурок. У Лаврі взяв теплий душ, але біль у плечі дав знати про рану. Окрім традиційного привітального почастунку я ще дістав смачну холодну вечерю: кашу з каляфьором, солоні маслини і хліб. Ліжко отримав у порожній кімнаті на 10 осіб.

Велика Лавра або Лавра Святого Атанасія — найстарша і найбільша на Атосі за територією, вона займає перше місце в єрархії тутешніх монастирів. Собор Лаври святий Атанасій почав будувати у 963 році. По дорозі в бік румунського скиту можна знайти його келію, але я про це не знав. Святий Атанасій похований у храмі Лаври, але заповів не турбувати свого гробу. Тому можна поклонитися лише його символічному надгробку. На подвір’ї Лаври стоїть найбільший на Атосі фіал (ротонда) для водосвяття, а поряд з нею — 1000-літній кипарис (на світлині).

Лаврі належить вся територія, що знаходиться на кінці півострова навкруги гори Атос — всі скити, келії та угіддя. Серед них знаменита Пустеля — кам’яні схили південного і східного спуску від гори Атоса до моря. В районі званому Карулія скелі останні 100-200 метрів опускаються до моря майже прямовисно. Багато монахів пустельників мають свої келії-печери в цих скелях у майже недоступних місцях, до яких можна дійти лише тримаючись за прикріплені до каменю ланцюги та драбини. Вони проживають у цілковитій самотності, а доставлені човном харчі підтягують собі в кошиках на шнурку. Все, що бачать — це море, скелі і небо, а сенс життя — молитва. Окрім Карулії в цій околиці є ще монаші поселення Керасія, Катунакія та декілька скитів.

Коли їв на самоті холодну вечерю у великій кімнаті біля приймальної архондариків (монастирського готелю), то мав нагоду розглядати на стінах портрети грецьких королів і героїв визвольної боротьби з турками — крутих вусатих хлопів, обвішаних попід груди пістолями і ятаганами. Лорда Байрона — грецького національного героя серед них я не побачив. Шкода, що не знаю історії Греції — там ще було багато старовинних портретних і групових фото, однак я не розумів, хто на них зображений. Очевидно одне — релігія у цій країні була важливим фактором національного визволення. На жаль, в Україні православ'я в сили історичних причин не відігравало подібну роль.

Служба Божа у Лаврі мала початися о 2-30, але дзвони побудили всіх о 2-00, щоб люди відбули вранішній туалет. А вже на саму Службу закликав монах стуком по ручному дерев’яному билові. Це лише нам здається, що Служба Божа на Атосі відбувається серед ночі, коли більшість європейців спить. Час тут цілком відмінний — у більшості монастирів нова доба настає із заходом сонця. Тобто коли сонце сховалося за обрій стрілки годинників виставляють на північ. Тому початок Служби на час мого перебування відповідав десь восьмій годині ранку нашого часу. У приймальній архондариків висять два годинники (на світлині) і легко порівняти місцевий і звичайний грецький час.

Служба тривала до 6-40. Відразу потім зібрався, але прогнозованого о 7-00 автобуса вже не застав. Може він і був, але я не знав, що він зупиняється аж за вертолітним майданчиком. А може це був один із тих бусиків, що забирали паломників. Вони були всі замовлені цими групами і у жодному з них вільних місць не знайшлося.

Попереднього вечора монах-архондаричний (менеджер готелю) і зранку монах, котрий розкладав речі на продаж, сказали, що катера може і не бути, певності жодної немає. Тому і погнав я відразу після Служби шукати автобус, а не пішов на спільну трапезу в розкішну старовинну трапезну. Добре, що потім хоч випив маленьку чашку кави на веранді, де після трапези зібралися ситі паломники. Греки паломництво на Атос часто організовують як екскурсію — без поспіху, із заздалегідь замовленим транспортом, не беручи великого багажу. Я зі своїм солідним наплечником виглядав як біла ворона. Але двоє австрійських дідів у горах, котрі з наплечниками піднялися до обіду від рівня моря на 750 метрів висоти, викликали повагу і певність, що не я один тут такий романтик.

Однак рана на плечі вимагала якогось транспорту. Не потрапивши у черговий бус, я таки пішов вниз на пристань, донісши наплечник на одній лямці. Свою палку, з якою подорожував перші дні, залишив біля вхідної брами. Вона легка і міцна — може що комусь стати у пригоді. Пристань Великої Лаври була звичайним бетонним берегом у невеликій затоці, до якої від моря веде коридор із скель, тому із самої пристані обрію моря не було видно. Поряд старовинну сторожову вежу ремонтують якісь робітники. На пристані ані душі. До ймовірного прибуття катера залишається майже дві години і я вирішив не чекати пасивно, а молитвою спрямувати хід подій у потрібне мені русло. Якщо катер не прибуде, то прийдеться тягнути наплечник кілометр назад вгору до монастиря і платити біля 60Є за таксі — для мене це фінансово неприйнятно. Отже я гарно помолився, щоб катеру стало потрібно прибути на цю останню на маршруті порожню пристань. Надії було мало — слабий я ще у вірі. Твердо знав те, що коли катера не буде, то значить мені приготований трохи інакший сценарій подорожі, аніж я собі запланував.

Коли з-за півострова вдалині з’явилася якась рибальська шхуна я видряпався на оборонний мур і як Робінзон Крузо почав махати руками. Човен плив у потрібний мені бік, але з такої віддалі і на фоні темного лісистого берега мене заледве чи зауважили. А до перформенсу із білою майкою, прив’язаною до довгої тички я ще не дозрів. Тим паче, що робітники з вежі щось незрозуміле мені прокричали. Зліз я з муру, сів на наплечник і кріпко задумався. Із задуми вивів мене звук двигуна і прямо переді мною з’явився катер, що запливав у цю крихітну бухту. Двоє греків з катера ніяк не розуміли моєї дикої радості — напевно я трохи дурнувато виглядав. Катер був цілком порожнім, нікого не привіз і ніщо не вивантажував. Жодної логіки у його прибутті не було. Була Вища логіка — Божа допомога для мене. Вздовж північно-східного побережжя півострова курсує лише один цей катер раз на день і Велика Лавра є останньою пристанню, до якої мало хто пливе — більшість паломників туди доїзджає автотранспортом. Отже моя молитва матеріалізувалась у велику допомогу.

7. ІВЕРОН.

Катер коштував 6Є і через 20 хвилин я вже виходив на пристані Іверського монастиря, до котрого по звивистих гірських дорогах треба би було йти десь двадцять кілометрів. Кажуть, що власне до цього місця вітер пригнав корабель, на якому у 44-му році Божа Мати з Іваном Богословом пливли на Кріт відвідати єпископа Лазаря — того самого, котрого Господь оживив на четвертий день після смерті. Як тільки Богородиця ступила на берег Атоса (на іконі) античні політеїчні атрибути почали руйнуватися, а вражений народ усвідомив значимість незнаних їм гостей. Захоплена красою півострова Богородиця попросила Господа віддати їй в подарунок весь Атос і Голос із неба сповістив: «Нехай буде це місце Твоїм уділом, садом Твоїм і раєм, а також спасительною гаванню для тих, хто бажає спастися!».

Дуже шкода, що у католицьких джерелах факт відвідин Атосу Богородицею замовчується. Доки нам, християнам кожна конфесія буде інтерпретувати на свій лад Слово Боже та історію Церкви?

Це вперше я прибув у монастир зранку як нормальний паломник. Зайшов у приймальню архондариків і став чекати на поселення. Старий монах прийшов аж за годину, щоб розселити нас по кімнатах. Після мене прийшло ще двоє молодих греків, котрі допомогли мені зрозуміти написаний грецькою денний розпорядок, і двоє молодих росіян — Сергій та вчений єромонах із Соловків, котрих на авто з порту Дафні сюди привіз місцевий російський робітник. Горілкою узо тут не частували, а холодний трав’яний чай і лукум у вазі вільно стояли у великому порожньому холі архондариків. Попри намагання стримуватися, я за годину чекання таки наївся лукуму (натурпродукт власного виробництва!), і чай був просто чудовий. Як і в Лаврі тут у книгу записуєшся сам, однак є різниця — потрібно вказати вік і не потрібно підписуватися.

В Івероні горілкою таки почастували групу греків, котрі прибули пізніше. Видно ми не дочекалися організованої зустрічі. Щоб зробити знимки ще засвітла я вийшов поза монастир. Як і в Лаврі тут дуже гарно обробляють поля, але Лавра має значно більше угідь. Бачив тут і теплиці, і капельний полив овочів на відкритому ґрунті. Фрукти та овочі, які монастирі самі вирощують, в значній мірі покривають їхні потреби. Городи і сади звідусіль оточують Іверон, займаючи всі менш-більш горизонтальні ділянки ландшафту.

На дорозі за монастирем у бусик вантажилася велика група російських священників — їх тут подорожує дуже багато. І раптом до мене підійшов Дмітрій-Марчел — румун із сусідньої кімнати в Уранополісі. Товариський і англомовний. Він обходив Іверон у пошуках входу, а прибув сюди пішки із сусіднього монастиря. Допоміг йому поселитися у своїй кімнаті і отримав приємного співрозмовника. І він, і Сергій, котрий також жив з нами, моляться дуже ретельно, а зайшовши до церкви цілують всі ікони — навіть грецькі монахи поводяться стриманіше. Але на їхньому прикладі я зміг побачити важливі елементи поведінки православних паломників.

Потім в Іверон прибули також парижські росіяни з хлопчаками, що мешкали у сусідньому будинку в Уранополісі.

Я переписав розпорядок Іверона: вночі о 2-30 початок молебеня, 4-30 Літургія, 9-30 трапеза, 15-30 Літургія, 16-30 молебінь перед іконою Іверської Богоматері, 17-00 трапеза, 17-30 акафіст до Богородиці.

Ікона Іверської Богоматері чудом сама припливла на Атос. Коли у ІХ столітті у Візантії за наказом імператора розпочалося нищення ікон (іконоборство), ця досить велика ікона була власністю вдови, що проживала поблизу Нікеї у Малій Азії. В її будинок увірвалися солдати, один з них вдарив ікону списом. Кров, що потекла з обличчя Богородиці, перелякала солдатів і вони порадили вдові якимось способом уберегти цю святу ікону від неминучого знищення. Вдова з довгою молитвою поклала ікону вночі на морські хвилі.

Іконоборство припинилось у 843 році завдяки Синоду, скликаному імператрицею Теодорою, і монахи Атосу приймали у ньому вагому участь. Невдовзі після того імператор Василь І визначив Атос як місце перебування виключно аскетів, заборонивши вхід на цю землю пастухам і подорожнім, що прибувають без релігійної мети.

Двісті років після події у Нікеї на березі Атоса поблизу грузинського (Іверського) монастиря сиділи монахи і побачили стовп світла, що піднімався від води до неба. До берега у вертикальному положенні підпливала ікона, від якої виходило світло. Монахи спробували її взяти, але чудесна ікона не давалася їм в руки. Нарешті покликали старого пустельника Гавриїла, котрий перехрестившись дійшов до ікони по поверхні води і приніс її на берег. Монахи почесно поставили ікону на вівтарі церкви, але зранку здивовано побачили її над вхідними воротами, і так повторилось декілька разів. Увісні старцю Гавриїлу було повідомлено, що ця ікона не потребує охорони, а сама охоронятиме всіх. Її залишили над ворітьми, а згодом побудували над нею церковцю. Згідно з повір’ям ікона колись сама покине півострів і це буде знаком для монашої братії, щоб також відійти з нього, позаяк перед кінцем Світу весь Атос піде під воду, щоб ця свята земля Богородиці не бачила жахіть земного кінця.

Отже всі ми о 15-30 вже були в церкві, а за годину перейшли до малої церковці — місця перебування знаменитої чудотворної ікони Іверської Богоматері (Портаітіси) (на світлині). Перед тим всіх паломників завели у церковну каплицю, де у срібних окладах покоїться надзвичайно багато святих реліквій, це можливо найбільша збірка на Атосі. А всього на Атосі зберігається більше чверті всіх святих реліквій християнського світу. У горизонтальних стелажах під склом покоїлися більші та менші часточки 150-ти святих людей, оправа яких імітує форму частин людського тіла, а також реліквії, зокрема частки Животворящого Хреста та інструменти, ужиті при розп’ятті Господа. Шкода, що ми мусіли швидко проходити вздовж стелажів і я не читаю по-грецьки. Тому навіть не усвідомив до яких неймовірно важливих і чудодійних реліквій мав щасливу нагоду торкнутися. Але аура і запах повітря у цій маленькій каплиці були просто неймовірними.

Ікона Іверської Богоматері розташована за склом у золотому окладі. Поверх окладу висять різноманітні цінності — гірлянди золотих монет, орденів, хрестів, єпископських відзнак. Колись один бідака попросив хліба в монастирі, але йому відмовили. На дорозі його перестріла незнайома жінка, подала золоту монету, звеліла повернутися в монастир і купити хліба. Монахи з жахом побачили, що отримана за хліб монета відсутня на намисті окладу ікони. З того часу вони нікому вже хліба не жаліли.

О 17-00 всі перейшли у величезну розкішну трапезну. Вісім довжелезних мармурових столів на кам’яних опорах, за кожним на дубових лавах може сісти сорок осіб. Однак заповненими було лише два столи — один монахами і один паломниками та робітниками. В Івероні на даний час менше сорока монахів і всі вони греки — останній грузин тут помер у 1955 році. В часи СРСР приїхати на Атос монахам із Грузії було нереально, тому грузини втратили свій монастир, котрий займає почесне третє місце в єрархії монастирів Атоса.

Після молитви всі сіли до столу, однак кілька монахів сиділи просто так, без їжі. Протягом трапези монах читав Святе Письмо. Кожен за столом мав скляночку червоного вина, тарілку варених овочів, кусок цитрини, яблуко і два великі фаршировані рисом перці. На спільних тарілках були солені маслини, хліб і невеликі шматочки фети. У великих дзбанках стояла джерельна вода. Все дуже смачне, особливо після кількох днів дієти. Однак я поплатився за повільне розкошування їжею — не встиг доїсти кусок перцю і допити третину доброго вина. Бо за командою гонга всі різко стали з-за столу (як в армії), помолились і пішли на вихід. При виході на вулицю стояло троє монахів у глибокому поклоні. Я подумав — може наклали на себе якусь повинність?

О 17-30 більшість паломників були вже знову коло чудотворної ікони, де служили акафіст. Після нього паломників попросили не валенсатися по монастирю і тим більше не шуміти. Бажано бути в архондариках, або можна прогулятися. Зайшовши в кімнату після прогулянки я застав росіянина і румуна за ревною молитвою перед маленьким іконостасом. Паломництво на то і є, щоб постійно молитися, тим більше у такому святому місці. Але мені як більш світському чоловікові ще належало до того звикати.

Теплої води тут не було (добре, що у Лаврі прийняв душ), але працювало опалення. Лягли спати десь після 20-00, бо вночі ставати на Службу. Дзвони били коло 1-45, щоб монахи поставали і прибралися. О 2-20 дерев’яним калатанням всіх скликали до церкви. В цьому монастирі правила менш строгі — можна не йти на молебінь грецькою мовою, а відразу о 4-30 на Літургію. Храм вночі освітлює лише декілька олійних лампад перед образами. Над столиками читців висять олійні лампади в абажурах і світять лише на книги. Це чудово, що можна стояти у дерев’яних стояках (стасидіях), спираючись ліктями на бильця. Також у них є сидження щоби присісти, або їх можна розкласти у повноцінне крісло. У Лаврі на довгій Службі багато паломників позасинало. Тут ми краще виспалися, бо прийшли незадовго до Літургії. Перед Літургією запалюють ще кілька свічок і припиняється монотонне читання — на сон вже не так хилить. Цікаво, що початок Літургії був у великій церкві, а основна частина — сусідній меншій. Як і у Лаврі після відправи тут роздають просфору — великі шматочки Святого Хліба.

В інтернеті я читав про незабутнє враження від атоського звичаю, коли в певний момент Літургії монахи запалюють і розхитують у темній церкві велике панікадило. Однак мені на жодній з Літургій у 5-ти монастирях не довелося цього побачити.

Після Літургії нас чекала перекуска в трапезній — гарячий чай, хліб і оливки, адже сьогодні п’ятниця. Сідали до столу і ставали хто коли хотів, без молитви. О сьомій ранку повернулися в кімнати щоб доспати. Однак перед восьмою зайшов працівник монастиря і незрозумілою мовою, але очевидними жестами порекомендував вимітатися геть. Ще звечора я накупив пам’яток — тут досить великий вибір, набагато кращий ніж у Лаврі. Лише тут продавали у маленьких розфасовках свячену афонську олію, яку мене друзі просили привезти до Львова.

Катер у напрямку монастиря Пантократор має відпливати десь о 10-45. Тому я ще мав час на трапезу, що розпочиналася о 9-30. Хоча була п’ятниця перед кожним стояло вино і тарілка смачнющих бобів в олії з якимись овочами, на спільних тарелях — солоні оливки, хліб, помідори і шматочки цибулі. Помідори явно власного виробництва — рожеві, але запашні і дуже смачні. Цибулі греки майже не їли, лише я. Навчений звечора, я все з’їв швиденько. Виявляється, що брати, котрі стоять при виході у глибокому поклоні, — це повар, стільничий і читець, котрі таким чином смиренно перепрошують, якщо комусь не вгодили.

Румун Димитрій-Марчел ще до сніданку пішов в Карею — адміністративний центр цієї монашої республіки. Наплечник у нього легенький і туди з Іверона близько — біля години ходу. Іверон розташований на березі десь посередині півострова, великих висот тут вже немає і Карея вивищується не більше 300 метрів над рівнем моря. Це своєрідна столиця монашої республіки. Все, що є на півострові, належить двадцятьом монастирям. Адміністративна влада належить Священному Кіноту, що складається із представників монастирів, обраних на один рік. Також в Кареї знаходиться грецький державний адміністратор (губернатор) Атосу, котрий є представником Міністерства закордонних справ. Атос згідно з конституцією і Хартією 1924 року є самоврядною частиною Греції. Однак всі монастирі підпорядковуються лише напряму Константинопольському Патріархові, а Есфігмен здається взагалі нікому (насправді грецькому старостильницькому синодові. — РІСУ). На Атосі перебуває зараз приблизно 1700 монахів у монастирях, численних скитах і келіях. Щодня сюди дозволяють в’їзд не більше ніж 120 паломникам терміном на 4 дні кожному. Це обмеження не розповсюджується на персональних гостей монастирів і духовних осіб.

Після трапези я тепло попрощався із Сергієм та єромонахом. Ще раніше мав нагоду вислухати погляди Сергія, але не вступав із ним у політичні дискусії — надто вже заангажованими були його висловлювання. Благочинний і глибоковіруючий Сергій можливо був колись в одній із «гарячих точок» російської імперської політики. Для Афганістану він замолодий, значить — Чечня. Опинившись на людському моральному дні, яким завжди є війна, побувавши у самому епіцентрі зневаги до Законів Божих, пізнавши грані жорстокості, підлості та цинізму людського єства, не стримуваного жодними обмеженнями, люди потім шукають порятунку в екстремальній, деколи фанатичній релігійності. Дивився я на цього великого бороданя із глибоким шрамом на обличчі, слухав його єлейну оцерковлену мову і думав — а чи тепер зміг би ти випустити у мене чергу із свого «калаша», чи повним і безповоротним є оце твоє очищення? А якщо тобі імперські батюшки талановито вкладуть у голову, що воюєш за Святу Віру із силами диявола і наперед відпустять всі гріхи — то що тоді, стрілятимеш? Хотів би вірити, що він цього вже не зробить.

8. ПАНТОКРАТОР І СКИТ СВЯТОГО ІЛЛІ.

Тим же катером, що і вчора, за 10 хвилин я доплив до Пантократора (монастиря Христа Пантократора — Вседержителя). Ззовні монастир не справляє великого враження, але коли зайти на внутрішнє візантійське подвір’я — то відкривається чудова архітектура із старовинними склепіннями і балконами, прикрашена помаранчевими і лимонними деревами та декоративними рослинами. Приймальна архондариків по-сучасному оформлена, дуже гарна. Є велика книга відгуків, де окрім грецьких багато також російських записів (навіть від паломників з України), кілька записів сербською і якась розлога абракадабра німецькою із малюнками прапора НДР (може тут побували ветерани Штазі?). Прийняли мене прохолодно, ніякого почастунку. Ліжко дали у цілком порожній кімнаті, де частина ліжок були двоярусними. Перевірили мій діамонітіріон — це вперше на Атосі. Запитав їх про Марію Мораітіс, мою знайому гречанку, котра написала, що добре знає братів із Пантократора. Ніяк не прореагували.

Зрештою ніяка протекція мені не потрібна, на сьогодні мій діамонітіріон ще дійсний. Взагалі-то я мав би зараз бути в Кареї, щоб за 25Є продовжити дозвіл ще на 4 дні. Але наплечника я на таку віддаль нести ще не можу, та й Сергій порадив, що в осінньо-зимовий сезон людей тут мало і продовжувати дозвіл не обов’язково. Ну то будемо ризикувати — інакше не вистарчить часу на всі заплановані монастирі. Принаймні Пантократора я би у цьому випадку не побачив, а він вартував відвідин! Зокрема лише у Пантократорі я побачив на дверях цікавий візерунок — інкрустований хрест, складений із орнаменту багатьох малих зірок Давида. Яка правильна і точна ілюстрація єдності, тяглості Старого і Нового Заповітів, зокрема слів Христа про те, що Він прийшов не заперечити, а доповнити попереднє Вчення.

А недоплачені Атосові кошти за два дні перебування компенсую пожертвами у монастирях, все ж таки мене тут безплатно годують і ночують.

До Літургії о 15-00 ще було дві години і я погнав до скиту Святого Іллі, що належить до Пантократора і мальовничо видніється на горбах поблизу. Цей колишній чисто український скит, заснований на Атосі єромонахом Паїсієм Величковським, відомим аскетом-подвижником, уродженцем Полтави. Згодом його заселили козаки-мазепівці, ветерани Полтавської битви, котрі в молитві і духовному подвигу доживали тут свого віку. Скит довго називали «козацьким», його приміщення остаточно передали українцям у 1746 році. Тут наш великий співвітчизник старець Паїсій переклав із грецької «Добротолюбіє» та твори засновників християнської аскези. Взагалі-то в реєстрах багатьох афонських обителей ще у XVI-XVII століттях записано багато ченців проти імен котрих стоїть слово «козак».

Скит Св.Іллі чудово виглядав здалеку, а за півгодини ходи я зміг пересвідчитися, що він такий же гарний і зблизька. Як і в Пантократорі, тут ведуться ремонтні роботи і триває збір оливок. По дорозі із скиту поверталося двоє стареньких православних французів, що розмовляли лише французькою і грецькою мовами, тому не могли зі мною порозумітися. Зате у скиті побачив двох росіян — молодих, інтелігентних і освічених. Розговорилися. Їх світогляд — типова позиція, як і в Сергія: Росією вже 90 років правлять не-росіяни, в сучасному уряді давно вже немає жодного русака, то все масони — американські маріонетки. Це вони розв’язали непотрібні війни у Чечні і Грузії, роблять все для роз’єднання слов’янських народів і взаємної сварки православних. Це власне вони колись винищували українців. Негідник Бжезінський вважає, що православ’я залишилося останньою перепоною до встановлення їхнього світового панування. Тому всі сили світового зла зараз направлені на знищення власне православ’я, відповідно ми маємо гуртуватися і протистояти їм всім, бо ми слов’яни-брати, і т.д. і т.п. Прийшлося їм представити іншу позицію, хоча при цьому, на жаль, знову відволіктися від прочанського настрою. Добре, кажу, хлопці, ми брати, але наше братерство має невеличку проблему — 20 мільйонів винищених Москвою українців лише у двадцятому столітті. А «слуги диявола» — НАТО-вці ще кров’ю жодного українця після створення НАТО не заплямувалися, то чому їх маємо боятися? Російські пацани конкретно "потухли".

Монах-грек як тільки почув, що я з України — відразу згадав Величковського і показав його криницю коло храму (на світлині). Її цілющою водою запили ми з росіянами по чарці озу за слов’янську дружбу і вони пішли далі — в Пантократорі не ночуватимуть. Монах відчинив мені церкву — ясну і чудову — на противагу старовинним та темним монастирським храмам. Іконостас був неймовірно пишним у золотому сяйві. У храмі були лише монах і я — можна було милуватися цією красою і молитися скільки завгодно. Мені навіть дозволили сфотографувати інтер’єр, але без ширококутного об’єктива це неможливо — таким великим був чотириярусний іконостас.

Монах каже, що на нього пішло дві тони золота — дар міста Одеси, а всі ікони це дар міста Києва. По всій церкві дари царів, князів і адміралів російської доби. Великі гроші отримали перемогу — не надто довго скит зміг втримати козацький статус. Монах каже, що сюди приїздив Ющенко, але він "нездалий чоловік, бо тягне за американцями".

От так-то браття-росіяни навіть грецьким праведним монахам вправляють мізки на свій лад. Навіть тим, що належать до Константинопольського Патріархату.

В Пантократорі мені було не дуже комфортно — ні з ким словом перекинутися. Правда була група священників із Грузії, але трималися окремо. Один із них почув, що я з України, але на контакт не пішов. Дивно і нетипово як для грузина.

Служба Божа о 15-00 була дуже короткою — за годину всіх запросили в трапезну. Вона гарна, але значно менша Іверонської. Дерев’яні столи по 6 місць кожен, овочева зупа, солені маслини, хліб, яблука, фруктовий салат-компот і шматочок смачного щербету. Спільної молитви нема — перехрестився та й їж. Нема також обмеження по часу — коли закінчив, то перехрестися і виходь. Коли хтось розповідає про загальні афонські правила, то він напевно небагато монастирів відвідав, або ж про них усіх судить із досвіду перебування лише у російському Пантелеймоні.

Однак нас із подвір’я не відпустили і знову запросили до церкви. Тепер Служба тривала ще годину у першій частині храму. До речі, в основній частині храму стоїть найстарший на Атосі іконостас (дуже темний) і чудодійна свята ікона Богородиці Геронтіси — покровительки монастиря, одна із найбільш шанованих афонських чудодійних ікон. Знамениту ікону Христа Пантократора хтось колись чомусь передав у російський Ермітаж.

Було не зовсім зручно після ситої вечері знову цілувати образи, але такі тут правила. Після відправи всі вийшли, а за деякий час я побачив, що монахи знову пішли в церкву вже самі. Їхній спів було чути ще довго після заходу сонця.

Як і в Івероні теплої води тут нема. Хоча санвузол також охайний і все обладнано по-сучасному.

Море б’є об скелі попід самими вікнами — досить малими і вузькими, чуюся як Монте-Крісто. Однак є у тій романтиці трохи тривоги — море хвилюється, чи прибуде завтра катер? Тільки-но розлігся я під шум моря, як зайшов молодий колумбійський православний священник із прищавим юнаком — американцем із Каліфорнії. Ішли з Кареї цілих шість годин, бо заблукали, останні години просувалися в повній пітьмі. Монахи дозволили їм не ставати о другій ночі на Службу. Зрештою я також планував піти аж на четверту — на Літургію. Вночі хлопчина пішов у туалет — вище поверхом по візантійських балконах, що оперезують із подвір’я всю будівлю як в кам’яниці Корнякта у Львові. І через хвилину мені на живіт щось заскочило. Спросоння я навіть не встиг злякатися — інстинктивно крикнув «псика!» і шуганув із себе кота точнісінько так, як роблю це із наглою кицькою у себе вдома. Реакція виявилася правильною — хлопчина нехотячи впустив кота, котрий чатував під дверима і яких повно у всіх монастирях. Цей дружелюбний нічний гість потім скакав ще й на священника і довго мандрував по кімнаті, задоволено муркочучи. Вночі тут абсолютна тиша і тому його муркотіння звучало як робота дизельного двигуна. Мусив його відловити і виставити геть. Коти тут невеликі, короткошерсті. Цей був біло-жовтий і так лащився, що аж шкода було його викидати.

Служба Божа тривала з четвертої до шостої ранку і я вперше отримав на Атосі Святе Причастя. Потім всі розійшлися досипати. Рано побачив СМСку, що вдалося продати автомобіль, який я так необачно придбав у дипломата рік тому і ніяк не міг розмитнити. Богу дякувати, що вирішилася ця складна проблема — напевно не без допомоги Богородиці Геронтіси.

Із санвузла через вікно вдалося зробити фото стіни монастиря із вікнами кімнат та келій над скелястим морським берегом. За моїми акробатичними вправами здивовано спостерігав старенький француз, котрий голився стоячи у капцях і смугастій піжамці — такого класного «ретро» я вже давно не спостерігав.

Коли в умивальнику погано сходила вода і я витягнув із зливного отвору клак довгого волосся, то автоматично вилаяв подумки жінок, що вічно «забивають» каналізацію. Але ж де їм тут узятися? Це просто хтось із неакуратних монахів мив і розчісував бородате обличчя. Хоча однієї миті я ніби таки побачив зі спини молоду жінку, котра спішила подвір’ям. Але нею виявився молодий послушник у м’якому одязі та із зібраним у хвостик розкішним чорним волоссям.

Знову вдарив дзвін, скликаючи о 8-30 на молитву. Після неї — відразу в трапезну. Тепер все відбувалося як в Івероні — молитва перед їжею, читання святих книг, закінчення по команді гонга і троє монахів у глибокому поклоні при виході, а з другого боку четвертий — із піднятою у благословенні рукою. Я сидів за столом поряд із французами. Навпроти — англомовний грек, котрий переклав між мною і французами декілька фраз. Французи похвалили вино, а грек додав, що його роблять на Атосі в одному місці централізовано для всіх монастирів.

Перед відходом з монастиря я зайшов у приймальню і залишив у книзі відгуків розлогу подяку — першу написану там українською мовою.

Яке тут розкішне море! Круті порослі лісом скелі — і відразу прозора глибінь — ідеальні умови для плавців. Без возлежащих на сковорідці пляжного піску тілес. На жаль правила Атосу не дозволяють купання в морі. Монахи миються лише в душах і лазнях (тих не бачив, але кажуть ніби вони є). Їм заборонено купатися в морі з простої причини — не можна оголювати тіло. А заодно з монахами цю заборону поширили на всіх відвідувачів півострова.

Вночі ідучи на Службу бачив прекрасне зоряне небо. Але зараз так захмарилося, що з берега не видно скиту Св. Іллі — хмари опустилися нижче 100 метрів. Однак море спокійне і катер вже поплив у бік Великої Лаври. Отже до Есфігмену сьогодні я таки доберуся.

9. ЕСФІГМЕН.

Прийла СМСка зі Львова — сьогодні, 1-го листопада, як і щороку буде спільна заупокійна Служба Божа на Личакові за душі хлопців, котрі перестріляли один одного у битві за Львів далекого 1918-го. Цікаво, чи знову всі греко-католицькі єрархи поїдуть у Прилбичі, зігнорувавши нагоду спільної молитви? Чи знову лише священники УКУ провадитимуть невеличку українську громаду? Чи знову ця громада так бідно виглядатиме на своїй землі супроти численних польських паломників, монахів і харцерів, котрі привезуть десятки тисяч свічок і поставлять їх на всіх забутих, також і українських могилах? Коли вже дозріємо, щоб менше понтів, а більше діла? Може цього року вже буде краще? Але я буду там лише молитовно — час на Атосі і в Україні однаковий, о 14-00 я приєднаюся до друзів-львів’ян, продовживши розпочату ще вночі молитву за душі померлих.

Очікую катера на пристані монастиря Пантократора. Краєвид із східного берега Атоса чудовий — до обрію лише море, аж до невидимої Туреччини. Західний берег від Уранополіса до скиту Св.Анни інакший — там неподалік тягнеться довга гряда островів і обрію немає, бо за 15-20 кілометрів видніється громаддя другого «пальця» Халкідіків — грецького регіону, що має форму долоні із трьома пальцями і котру ще називають «тризубом Нептуна». Халкідіки є частиною північної Грецької провінції Македонії, столицею якої є Салоніки. Два пальці Халкідіків — це типові курортні зони, що широко рекламуються як туристичні атракції. Атос — це крайній східний «палець», лише він має цілком особливий у всій Греції статус, значення і унікальну для прагматичної сибаритської Європи атмосферу. Ця земля стійко протистоїть нашестю новітніх безпардонних варварів-туристів. ЄС не раз намагалася примусити Грецію відкрити цю територію для туристів і уніфікувати (тобто опустити до рівня «цивілізованого» світу) умови її відвідування. Лише така затято-православна нація як греки із її хитрющим і комбінаторним населенням може дотепер протистояти цьому пресінгу.

Плисти катером із Пантократора до Есфігмена хвилин двадцять. Я пішов робити фото до свого улюбленого відчиненого вікна, але його довелося ділити з румуном із Тімішоари, котрий фільмував берег камерою. Він вважає, що зараз загострилася боротьба цивілізованого прагматичного світу проти Атосу тому, що молитви цих блаженних монахів ідуть просто до Господа і оберігають все наше людство від остаточного упадку в прірву матеріалізму, бездуховності та невір’я.

Як на мене, релігія на Атосі існує в найчистішому вигляді, бо не обслуговує інтересів жодної держави чи релігійного клану, не заплямована грошолюб’ям і фарисейством священників. На сьогодні Греція завдяки Атосу є одним з основних оплотів світового православ’я.

Однак православ’я, як і майже кожна інша гілка християнства, також грішить непростимою гординею, вважаючи себе і лише себе хранителем Справжнього Слова Божого. Така позиція не веде до екуменізму, перешкоджає об’єднанню всіх розісварених між собою християн у Єдину Соборну Апостольську Церкву. А отже всі християнські конфесії є однаково відповідальними за порушення Господньої Заповіді про єдність Христової Церкви.

«Філімата Юда» (поцілунок Юди) — журнал із таким заголовком лежав у приймальні архондариків монастиря Есфігмен. А під заголовком — декілька знімків патріарха Варфоломея Першого, котрий обнімається із Папою Іваном-Павлом Другим і кардиналами та щось там із ними підписує. Чудова ілюстрація концептуальної позиції цього монастиря: «Православ’я або смерть!».

Від пристані мене спрямували навколо основної споруди монастиря попри овочеві поля у задні вхідні ворота. На городах змонтовано крапельний полив рослин, овочі зеленіють і висаджена нова розсада — благодатна земля, адже сьогодні першого листопада. У чудових воротах, розписаних фресками зі Старого Заповіту сиділо троє старих монахів, один з котрих трішки володів англійською. Він скерував мене на третій поверх по сходах з подвір’я — аж там була приймальня архондариків. В цьому приміщенні вперше на Атосі окрім пасквіля на Патріарха я побачив ікони і картини-«страшилки» з чортами.

У книгу відвідин записався сам — там не було графи для номеру діамонітіріона, але були нові рубрики: запит імені матері та віросповідання. Я написав «український ортодокс», що зрештою вважаю правдою. Адже хрестив мене підпільно у греко-католицькому обряді настоятель Успенської церкви блаженної пам’яті отець Могиляк, котрий задля збереження свого життя формально на той час перейшов у радянське православ’я. От такі були у нас львівські релігійні переплетення. Не знаю, чи є якась різниця в православному і греко-католицькому обрядах хрещення? Я її не зауважив, хоча доводилося бувати на різних хрестинах.

На головній вежі монастиря три прапори: жовтий із чорним візантійським двоголовим орлом, на тій самій тичці чорний із білим грубим хрестом (як на швейцарському прапорі), а на другому флагштоці темний із великим білим хрестом на все полотнище — здається, це старо-грецький прапор. Не було кого спитати про значення цих прапорів. Але мені стало легше від усвідомлення, що «улюблений» нами двоголовий орел не є російським винаходом — його вони поцупили у Візантії так само, як кольори прапора у голландців і церковний патріархат у нас.

На стінах приймальної архондариків висять портрети героїв визволення Греції — як і у Великій Лаврі, але приємно, що також є ще портрет лорда Байрона. Показувати діамонітіріона, дяка Богу, не просили (адже він сьогодні вже протермінований) — лише запитали чи його маю. До речі на пристані перед тим як мені дозволили вийти із катера туди зайшов поліцай чи військовий і перевірив у шкіпера журнал.

У приймальню зайшов монах і спитав чи я не голодний? Ні, бо у мене відчуття, що я постійно тут об’їдаюся, незважаючи на на дворазове харчування пісною овочевою їжею. Може власне так і має виглядати мій фізіологічно комфортний денний режим — підйом о четвертій над раном, сніданок о восьмій, обід о четвертій пополудні і о дев’ятій вечора люлю спати? А може просто так діє відсутність стресів, довгі молитви, позитивні емоції, натуральна здорова їжа, а основне — енергетика цього святого закутку Землі?

Від кави я не відмовився. Принесли звичайну грецьку каву, а до неї узо, лукум і воду. Кава була аж густа, я скільки не варив сам — так не виходило. Згадав дружинину критику за багато води і мало кави — ну що вдієш із скупердяйською натурою? Потім дали ліжко в кімнаті, де вже троє з восьми ліжок були кимось розстелені. Ліжко було біля самого вікна, із видом на море та пристань, із широким підвіконням на якому власне пишу ці нотатки під шурхіт хвиль і легесенький бриз. Тут архондарики на третьому поверсі, частина кімнат мають вікна у двір (на світлині) із видом на монастирську церкву, оточену виноградом і деревами, густо всіяними мандаринами, цитринами та іншими екзотичними плодами. Але краще мені дивитися на море, аніж ковтати слину, згадуючи шальне дитинство на деревах сусідських садів.

Не все так гладко у цьому житті — поки оце писав, зайшов монах, попросив мій діамонітіріон і кудись із ним пішов. А я сьогодні мав би його продовжити, або покинути Атос. Але на все Божа Воля, тому прошу допомоги у Господині цієї землі, щоб мене не погнали звідси геть.

Чекав монаха з півгодини та й пішов на Службу Божу. Тривала десь дві години — якраз молився одночасно із відправою на Личаківському цвинтарі у Львові. Храм тут такий самий, як і в інших монастирях: притвор опоясує внутрішній храм із півночі, заходу і сходу. Відповідно, троє дверей провадять із притвору у храм — все так само як було у Храмі Соломона. Стояки для молитви (стасидії) є і у храмі, і в притворі, також всюди багато ікон та пречудових старих фресок — стіни розписані ними суцільно. По боках притвору — каплиці.

Після молитви о 16-30 вечеря. Паломників і гостей небагато, зато монахів — більше 50-ти: від юних послушників до древніх старців. Після їжі як і в інших монастирях роздають по ложечці якоїсь сипучої солодкої суміші, як суха кутя — варене зерно, родзинки, цукор, різані горіхи. Люди беруть хто в долоню, хто на паперову серветку і відразу їдять. В неділю бачив, що ця страва свячена — великий круглий пляцок із такої суміші, посипаний цукровою пудрою, оздоблений великим хрестом із родзинок занесли на тарелі на олтар перед Службою Божою і принесли потім до сніданкового столу.

Хліб у цьому монастирі подають досить черствий, але перед кожним є гострий ножик із зубчиками, щоб його врізати. Збоку кожної тарілки лежить індивідуальна порція хліба — десь як 1/6 буханця нашого «Карпатського». Як і у всіх монастирях, тут кожен дістає свою індивідуальну пісну страву — тарілку зупи, варених бобів чи інших овочів — все дуже смачне. По вечері всі стають і перед завершальною молитвою двоє монахів обходять столи, щоб кожен поклав недоїджений ним кусень хліба у вистелену полотном мидницю.

Після вечері мене далі ніхто не турбував. Я обійшов монастир і зробив трохи знимок. Тут дуже строгі правила, щоб на мене косо не дивилися, деякі кадри робив дуже дискретно. За вікном господарського приміщення побачив чорний малий плакат із білим хрестом і написом «Ортодоксія е Танатос» (православ’я або смерть).

В Есфігмені досить багато монахів і робітників. Статус «оточеної фортеці православ’я» та ореол істинних ревнителів віри та обряду притягує нове поповнення монашої спільноти. Власне аграрне господарство на досить високому рівні, майже як у Великій Лаврі, а в бухті мають добру базу рибальського промислу — катери та сіті. Однак риби на столах я не бачив навіть у неділю — можливо рибальство є просто засобом заробляння коштів на потреби монастиря. Також у цьому монастирі я не бачив будівельних кранів і великих ремонтних робіт, але стан будівель був цілком пристойним. Напевно всі потрібні ремонти та будівельні роботи братія виконує поступово власними силами, без допомоги держави і будівельних фірм. Тому сучасних інсталяцій не видно, але нема і занедбаних приміщень.

У кімнаті я знову був сам — троє молодих греків, що поселилися раніше від мене кудись подалися з речами — може в іншу кімнату до своїх товаришів. Я до приїзду сюди переживав — як буду спати, бо правило не дозволяє роздягатися, а я не знав чи буде тут постіль. Однак ліжка виявилися такими ж, як і в попередніх монастирях — залізні, але не з панцирною сіткою, а металевими пластинами, з’єднаними пружинами. Однак зверху завжди лежить 2-сантиметрова плита типу ДСП, що робить постіль жорсткою, а на ній матрац. Мені так спати комфортно, але для інших це може бути випробуванням. Була тут і постільна білизна із двома традиційними коцами, але я зауважив, що вдень сусід-грек спав під коцом одягненим. Мені ніхто нічого про це не казав (майже ніхто не володіє англійською), але я вирішив не порушувати древній звичай. Добре, що мав легкі спортивні штани з собою.

Про грецькі подушки — особлива мова. Чи в Уранополісі, чи в монастирях — вони всюди однакові: щось середнє між малою подушкою і „ясіком” (маленька, часто дитяча подушка — ред РІСУ), десь розміром 60х30 см і досить плоске, 7-10 см товщиною. Спати доволі незручно , та ще й з такого матеріалу зроблені, що у валик їх не скрутиш. Напевно вся Греція звикла на таких спати і їм так добре.

Спробувати заснути о сьомій вечора доволі екстремально, але напевне фізіологічно правильно, позаяк сонце зайшло вже більше години тому. Бо що ще робити коли у цьому монастирі немає електричного освітлення? Дизель-генератор вмикають лише для господарських і виробничих потреб. У кімнаті стоїть допотопна «нафтова лампа», точна копія винаходу Лукасевича у XIX столітті. Такі самі лампи цілу ніч світять де-не-де у коридорах — туалет знайдеш, але двері своєї кімнати треба пам’ятати добре, щоб щасливо повернутися. Монахи по будинку і по дворі ходять як шахтарі — з яскравими світлодіодними ліхтариками на шапках або в руках.

Це була ніч із суботи на неділю 2-го листопада. Заснути під шурхіт хвиль і сюрчання якоїсь осінньої цикади мені вдалося лише на 2-3 години. О 12-45 забамкав дзвін, який я проігнорував. О 1-30 забамкало знову і я пішов до церкви — спати тут не дадуть. Не блукав у пітьмі — коло моєї кімнати старовинні дерев’яні сходи ведуть вниз, а десять метрів далі починаються сходи на паперть церкви. Я виявився єдиним із паломників і робітників, хто прийшов так рано на всю Службу. Але це була нагода відчути, як відбувалися Служби Божі 1000 років тому в часи cвятого Антонія Печерського, котрий власне у цьому монастирі був монахом до переходу у Київ. Храм дуже темний, лиш тьмяні олійні лампади перед образами і олією освітлені абажури читців. Треба бути дуже уважним, щоб не зіткнутися з монахом, цілим у чорному, котрий стоїть у тіні чи молячись скулився у своїй стасидії.

Я знову зайняв стасидію у притворі напроти фрескового зображення cв. Антонія Великого. До речі, тут, як і в інших монастирях, монахи, входячи в церкву, цілують також і фрескові ікони, які на відміну від дерев’яних не закриті склом. Тому фрески на висоті до півтора метра в гіршому стані, аніж вище. Монахи Атосу особливо почитають Богородицю, яку вважають єдиною владичицею Святої Гори. Однак основою їхньої особистої молитви є Господня молитва «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, грішного!», котру можуть по-різному скорочувати, аж до короткого «Киріє, елейсон!». Це прохання повторюється десятки разів із використанням чоток — однакових кораликів на вовняній нитці, на око їх десь 50 штук.

Я вже розрізняю декілька грецьких слів — по аналогії до словосполучень та мелодики речитативу української Літургії. Я знаю Літургію погано, дослівно українських слів не пам’ятаю, однак для уточнення свій греко-католицький молитовник витягати не ризикував. Моляться тут ревно — на сніданок я вийшов із церкви аж о восьмій ранку.

Вино до вечері подавали біле, а зранку — червоне. Паломники п’ють дуже стримано, по 100-150 грамів, а багато хто обходиться взагалі без вина. До сніданку кожен отримав ще по пластиковій пушечці дуже густого молочного продукту — як квасне молоко, грам по 300, воно бралося ложкою кусками, було кваскувате і добре. Яблуко я сховав у кишеню, це можна. Ну то все чудово, але де ж мій діамонітіріон? Пішов у архондарики, однак молодих монахів, невисоких, чорнобородих багато — хто із них його у мене взяв? Але монах, що варив каву на кухні, просто показав на шухляду під книгою записів. Там лежала купа діамонітіріонів і мій був зверху. Як же все було просто.

Тепер я зовсім О.К., можна йти досипати. Але чомусь не спалося. Тому відразу вирушив до Хіландару — гарною дорогою і постійно фотографуючи околиці ішов менше години. Ще виходячи через тильну браму Есфігмену таки сфотографував розпис стін і купола цих воріт — царі Давид і Соломон, всі біблійні пророки — чудо. Однак там завжди на сонечку ніжаться старі монахи, а їх у кадр брати не можна. Але я вже покидав цю обитель і нагло зняв те, що вдалося, не зачіпаючи монахів.

10. ХІЛАНДАР.

Остання частина дороги до Хіландара особливо гарна — між струнких високих кипарисів. По карті мало би бути набагато дальше і крутіше вгору. Насправді монастир розташований не вище 150-200 метрів над рівнем моря. Тут також іде інтенсивний ремонт — два підйомні крани, напівзруйновані стіни підперті та скріплені сталевими балками. Якийсь приємний чоловік завів мене і ще трьох сербів у почекальню, дав лукум, воду і каву. Вільного місця і тут у кімнатах було багато — люди, котрі прибули бусиком одночасно зі мною, виявилися робітниками, котрих розмістили цілком в інших приміщеннях.

Монастир засновано у ХІІ столітті сербським царем Стефаном І Немані та його сином Рацко. Відмовившись наслідувати престол, Рацко втік на Атос і став монахом Савою. Згодом його батько також прийняв постриг на Атосі під іменем Симеона. Обоє після смерті канонізовані як святі. Біля стіни монастирської церкви Введення у храм Пресвятої Богородиці стоїть срібний саркофаг, з якого тіло св. Симеона перенесли колись у Сербію, а із порожнього саркофага крізь стіну храму проросла виноградна лоза. Вона вже більше як 700 років плодоносить і її ягоди чудесним чином виліковують від безпліддя.

Це єдиний монастир на Атосі, де не обирають настоятеля. Найбільшою святинею монастиря є чудодійна ікона Божої Матері «Троєручниця». У VIII столітті вона була особистою іконою св. Івана Дамаскина. Він інтенсивно протестував проти політики іконоборства і писав гнівні листи візантійському імператору Леону ІІІ Ісавру. Як міністр дамаського халіфа св. Іван був недосяжним для гніву імператора Візантії, але той зумів оббрехати його перед халіфом. За кару халіф відрубав св. Іванові кисть правої руки, але святий випросив цю кисть собі. Від довгої молитви перед іконою Богородиці він заснув, а прокинувшись побачив, що кисть приросла, рука неушкоджена, а йому було явлено завдання безперервно працювати цією рукою на захист церкви і святинь. Як подяку св. Іван приробив срібну кисть до ікони, яку назвали «Троєручниця». Ікону він після свого постригу в монахи передав у Лавру Святого Сави.

Далі ще цікавіше. У ХІІІ столітті королевич Рацко — монах Сава став сербським архиєпископом. Лавра Св. Сави привезла до Сербії і подарувала йому ікону Богородиці «Троєручницю». Пізніше, під час нашестя турків, серби намагалися врятувати ікону від знищення, а тому поклали її на осла і пустили його вільно — під опікою Богоматері. Осел сам прийшов на Атос і зупинився перед монастирем Хіландар. Під час чергових виборів настоятеля Богородиця об’явила, що сама займе цей пост. Тому Її святий образ — ікона «Троєручиця» — дотепер розташований у храмі на настоятельській кафедрі, а монастир вибирає лише намісника.

Поки я чекав на поселення, розпитав про чудодійний виноград, по котрий властиво сюди і прийшов. Якраз потрібний мені єромонах Симеон був на місці. Поки він вів бесіду з іншими відвідувачами мені дозволено було вписати в окрему російськомовну книгу скільки завгодно імен для поминання померлих і уздоровлення та ощасливлення живих. Я приніс свій поминальний блокнот, який готував до цієї поїздки і вписав у книгу всіх-всіх, включно з борцями за волю України від Петлюри до Шухевича і Кука. Нехай помоляться брати-серби за їхні душі, а то тільки з росіянами дотепер водять дружбу. Монах не взяв грошей за виноград і молитву, але радо прийняв гроші як пожертву на монастир. Так-що все вийшло по-чесному.

Архондарики (готель) в Хіландарі найкомфортніші зі всіх і єдиним мінусом є наявність вже стандартних грецьких подушок. Нововідремонтована будівля, тепла вода, дерев’яні інтер’єри, електричне освітлення. До речі, на Атосі всюди п’ють воду з кранів — водопостачання у монастирях із гірських джерел. На стіні нашої кімнати висіли репродукції ікон Христа (добре збереженої) і Богоматері (понищеної часом). Мій сусід серб Іван бачив їх оригінали у ризниці монастиря — це ікони ХІІІ століття. Іван — географ, доктор наук, кілька років працював у Нідерландах. За цю добу ми з ним англійською і російською переговорили про все на світі. Я розкрив йому очі на Україну, він мені — на Сербію. Хоч дружину має українку з Дніпропетровська і не раз бував як на сході, так і на заході України — про реальну нашу історію не знає майже нічого, відповідно як і його дружина. Однак будучи сербом він добре знав технологію яничарства і тому легко зрозумів його російсько-радянський аналог та, відповідно, результат обманкуртення населення південно-східних регіонів України.

Дуже цікаво було розмовляти із цим інтелігентним європейцем про НАТО, екуменізм, світову моральну і фінансову кризу, слов’янське братерство та уроки історії. Зійшлися відразу на тому, що з духовної платформи Атосу вся геополітика і національні проблеми видаються як безмежно далекими, так і цілком неважливими. Як і я, він вперше на Атосі, але інакше побудував своє перебування — в одному лише сербському монастирі, без суєти пересувань, для молитви і самовдосконалення. Внаслідок моїх розповідей вирішив ще на один день піти в Есфігмен, але не в понеділок, бо там у пісний день дають лише хліб і воду.

Однак щодо молитви і самозаглиблення то я цілком успішно практикував їх одночасно із значним фізично-туристичним навантаженнями. Головне себе правильно налаштувати.

Значна частина монастиря Хіландара зруйнована і стіни будівлі підперті сталевими конструкціями (на першій світлині це добре видно). Інтенсивно виконуються значні будівельні роботи. Це результат великої пожежі, що трапилася в монасирі не так давно. Можливо внаслідок цього для паломників обладнано цілком окреме приміщення за стінами монастиря, із сучасним ремонтом.

Іван із цікавістю вислухав мої «інтернетні» знання про чудодійний виноград Святого Симеона (на світлині), а потім попросив почитати отриману від монаха інструкцію. Він чув про ці справи, але досить поверхово. Має рідного брата, котрий одружений вдруге, дружині вже сороківка, а дітей не мають. Однак прочитавши текст настанови Іван вирішив не просити винограду для брата — нехай він сам сюди приїде, увірує і попросить. Цілком правильно, тільки так і можна братові допомогти — відразу пізнати підхід до справи мудрого чоловіка.

У понеділок рано перед виходом із монастиря я дочекався відкриття крамниці, де витратив невеликий залишок коштів на пам’ятки та іконки. Ціни тут можливо найнижчі від всіх попередньо відвіданих монастирів. Лише тут у продажі я побачив монастирське вино. Не втримався і купив дві пачечки ладану для знайомих священників. На Атосі можна купити ладан десятків різних ароматів, розфасований у малесенькі картонні коробочки. А для церков він продається на кілограми і набагато дешевше.

Не порівняти запах тутешнього ладану із тим, яким обкурюють наші храми. Тут монахи і паломники вдихають дим як парфуми, навмисне нахиляючись до кадила. Священник під час відправи обкурює весь храм по-периметру, всі закутки і всіх людей, а не як у нас — лише вівтарну частину. Обкурює принаймні двічі, другий раз оригінальним кадилом на стержні, котрим коливає в горизонтальній площині. Думаю, що якби у нас так ретельно обкурювали храм і людей, то нейтралізовували б тих енергетичних вампірів, що ідуть до церкви не молитися, а набиратися чужої енергетики і тому часто можна побачити, що під час Служби Божої знову хтось зомлів.

11. КЕЛІЯ СВЯТОГО АНТОНІЯ ПЕЧЕРСЬКОГО.

Виходячи із Хіландара я хотів потрапити на есфігменську пристань у час, коли катер буде відпливати у бік Великої Лаври — щоб мати певність у його наявності в цей день на морі. Альтернативний варіант був сісти о 12-20 в Хіландарі на автобус, котрий їде впоперек півострова і завозить паломників на пристань протилежного берега до приходу парому з Дафні. Якби катер з Великої Лаври не прийшов, то на цей автобус я вже не встигаю повернутися — це мінімум півгодини бігом. Однак крамницю в Хіландарі відчинили пізніше і хоч до пристані я дойшов швидко, катера вже не застав. А спитати про нього не було в кого. Однак я таки хотів повернутися назад катером, щоб побачити повністю і цей берег півострова. Тому вирішив ризикнути і чекати на пристані.

Отже добрих дві години провів я на пристані під яскравим, але лагідним листопадовим сонцем, милуючись Есфігменом ліворуч і стрімким пагорбом праворуч, з хрестом на вершині та маленькою капличкою на крутизні. І не знав, що власне ця капличка стоїть на місці келії рідного і чудового нашого святого Антонія Печерського.

Каюся, що через це незнання не піднявся на пагорб і не помоловся у келії св. Антонія Печерського. Хоча молився я до нього за наш народ і державу під час відправи у церкві, стоячи напроти фрескового образу св. Антонія Великого. Аж коли повернувся з Атосу, то дрогобичанин Ярослав сказав, що келія над пристанню власне і побудована над домівкою св. Антонія Печерського. Родом він був із Любеча під Черніговом і називався Антипом. Він відвідав Константинополь, але пішов геть від його шумного життя. Невідомо коли він прибув на Атос, але у 1013 році ігумен Есфігменського монастиря Феоктист благословив його повернутися на Україну-Русь. Однак після заворушень та вбивства Святополком Бориса і Гліба св. Антоній повернувся знову на Атос і остаточно перебрався до Києва аж у 1028 році за Ярослава Мудрого, започаткувавши Києво-Печерську Лавру і українське монашество. Хоча в російських православних текстах датою заснування ним Києво-Печерської Лаври вважається 1051-й рік.

Дасть Бог — ще колись потраплю знову в Есфігмен і зможу вівідати келію нашого святого.

Знічев’я підняв бамбукову тичку і поміряв глибину навколо пристані, яка мала вигляд невеликого пірса. З трьох боків глибина була 1 м, 1.3 м і 2.2 м відповідно. Море було спокійне і рівне, як скло — цікаво, до якого боку пірса причалить катер? На дотик вода вже прохолодна — менше 20*С. Коли я тиждень тому плавав в Уранополісі, то ще було 21-22*С. Атос всього на 2 градуси північніше широти Палермо (Сицилія). Пам’ятаю, що у 1992 році в такий час поблизу Палермо вода була значно тепліша, незважаючи на 3-бальний шторм (ясно, що крім українців там ніхто не ризикував плавати). Можливо на Сіцілії гарячі вітри із Сахари роблять воду теплішою, а може літній сезон 2008-го року в Європі вцілому видався холоднішим за інші роки?

12. ПРОЩАННЯ З АТОСОМ.

З причалу моря не видно — заслоняє навалений із кам’яних брил хвилеріз, що завершується маленьким маяком. Перед 12-ю годиною я виліз на великий валун, щоб виглядати катер — ніби-то воно щось допоможе. Але катер таки стрімко виплив з-за ближнього мису і мені відлягло від серця. Причалив катер з того боку, де глибина була 1.3 м. Однак як тільки я заскочив на палубу, то усвідомив, що оце щойно зробив останній крок із цієї Святої Землі.

Катер був майже повний — пристань Есфігмена є останньою зупинкою перед портом селища Ієрісо. «Моє» вікно було вільним, але побачив я мало що цікавого для зйомки. Стрімкі прибережні скелі за Есфігменом поступово перейшли у лагідні пагорби, густий ліс на яких підступав до самого моря. Часто ліс залишав вздовж моря вільні смуги піску — чудові пляжі. Завдяки приналежності цієї території до Атосу тут не може бути навіть мови про якісь готелі, пляжі чи будь-яке використання цих теренів для туристичної індустрії. Завдяки охороні з боку монашої республіки цей чудовий закуток природи залишиться назавжди недоторканим. Можливо бурхлива діяльність новітніх варварів — безоглядних воїнів капіталу і прибутку призведе до того, що цей півострів колись стане єдиним заповідним куточком природи з-посеред курортно-привабливих ландшафтів Землі.

Північно-східний берег Атосу, що тягнеться від Великої Лаври до селища Ієрісо, перед кінцем атоської території має великий «зуб», що врізається своєю скелястою громадою в море. Кінець зуба — це окремі скелі, на останній з яких також є малий маяк. Але не потрібно огинати весь «зуб» — фарватер між скелями достатньо глибокий для катера.

Позаяк на афонську землю і назад можна дістатися лише морським шляхом, то публіка на катері була доволі різношерстою — від такого зарослого в джинсах як я — до респектабельних «матрацних паломників» із дорогими валізками. По півострову вони каталися замовленими бусами, а особливо «круті» — на таксі, які можна замовити у Кареї. Існує, правда, одна доріжка, яка веде через кордон з Атоса до Уранополіса, однак я не чув, щоб нею хтось добирався. Інтернет каже, що сухопутний адміністративний кордон Атоса закритий наглухо і вздовж нього їздять солдати на джипах з кулеметами на дахах. Це звучить трохи як чергова «страшилка», але перевірити не встиг. Мав план прогулятися до кордону під час двох днів вимушеного очікування в Уранополісі, але бажання поплавати, а потім спілкування з Ярославом цьому завадило. Адже дні були короткі, швидко темніло.

Коли сідав на катер, шкіпер дав команду помічникові перевірити мій багаж. Це щоб пересвідчитися, чи не вивожу я цінностей, тобто чи не вкрав чогось у церквах і скитах. Хлопче, як це ти хочеш перевірити мій наплечник — я маю все виймати? Але команди на морі не обговорюють, молодик проглянув перші два шари мого щільно упакованого «добра» і дав собі спокій. Пощо та формальність, коли на пристані потім все огляне поліція ( я бачив таку сцену в Уранополісі)? Однак коли ми через годину причалили в Ієрісо нас взагалі ніякий контроль не зустрічав — виходь на берег і чеши на всі чотири боки. Ну і греки — неймовірні халявщики!

Я підійшов до неприглядної автобусної зупинки навпароти пристані , щільно заповненої катерами, яхтами і рибальськими шхунами. Ще спитав котрогось грека чи тут зупиняється автобус до Уранополіса і той підтвердив. Він саме сідав у свого неймовірно запорошеного «Пасата», вкритого ще й густим шаром опалого листя. Тут коло пристані залишають свої авто паломники, відпливаючи на Атос. Грек так і рушив, навіть не струснувши листя — дасть газу і воно само злетить. Коли я тиждень тому їхав затемна із Салоніків автобусом, то спросоння запам’ятав цю зупинку завдяки яскраво освітленій корабельній пристані. Отже спокійно чекаю на автобус. Якесь таксі піпікнуло, стишивши хід — чи не бажаю сісти? Ні, дякую — ще нема другої пополудни і у мене економний сценарій подорожі. Прогнало кілька туристичних автобусів, зігнорувавши моє махання — я ж не бачу здалека чи вони туристичні. Але яким було моє здивування, коли також не зупинився автобус із надписом «КТЕЛ Халкідікі»! Водій лише показав великим пальцем руки позад себе — мовляв, іди в село, я тільки там зупиняюся.

Зваливши наплечник на спину я почвалав у бік села. Вздовж моря стояли маленькі кустарні верфі, де будували рибальські шхуни — цікаве видовище. Зрештою дорога роздвоїлася і, як це часто буває у Греції, без жодного вказівника. Але назустріч ішла молода чорнокоса дівчина. Все мені пояснила ламаною англійською. Добре, що у цю грецьку провінцію ще не докотилася мода на ходячі бухенвальдські скелети — тут ще багато дівчат і молодих жінок із розкішними формами античних скульптур, з чудовим густим волоссям. А може то я після Атоса так яскраво сприймаю жіночу красу?

Прогулянка до селища мала свій плюс — на вказаному дівчиною місці я не лише побачив людей, що очікували автобуса (без жодного натяку на споруду, подібну на зупинку), але й прочитав інформацію, що на побережжі, котрим я оце пройшов, 700 років до н.е. був найбільший порт північного середземномор’я — Акантос.

Півгодинна дорога автобусом обійшлася всього у 1.5Є — добре, що не спокусився на таксі.

На кінцевій зупинці в Уранополісі перепитав водія свого автобуса, чи буде завтра зранку рейс о 5-30? Він підтвердив — він же і виконував цей рейс, ще проїхавши ввечері до Салоніків та повернувшись назад.

На зупинці якихось двоє північного вигляду європейців намагалися розшифрувати грецький графік руху. Попросив себе сфотографувати. Виявилися норвежцями, завтра пливуть на Атос до скиту Св. Анни. Ще з дому заздалегідь забронювали собі місця на повільний паром о 9-45 до Дафні. Справжня європейська передбачуваність має і свої мінуси — про рейс «Малої Св. Анни» о 8-00 вони не здогадувалися, не все є в інтернеті. А їм якраз цей рейс найкраще би підійшов. Тобто завтра вони доберуться до своєї мети на 5 годин пізніше можливого. До речі, в інтернеті найдешевший нічліг в Уранополісі на ці дні можна було замовити за 35 Є, а реально знайти такий самий вдалося за 15 Є — після двох днів моя господиня погодилася на знижку. Ще минулого року я виявив, що в інтернет потрапляє десь 20% інформації про реальні можливості поселення у Греції.

13. ДОРОГА НАЗАД. УКРАЇНСЬКІ МІСЦЯ.

Прийнявши у «своїй» кімнаті душ, полікувавши стерте плече і підрівнявши тижневу бороду я взяв одну із афонських іконок та й пішов до Ярослава. Він якраз закінчував роботу і зрадів моїй появі, бо за багато років майже не бачив тут земляків-галичан. Дуже картав себе, що забув розповісти де шукати келію св. Антонія Печерського і про найбільшу на Атосі Андріївську церкву (на світлині) з прекрасним іконостасом (на світлині нижче) поблизу Кареї, але я і так би її не побачив. В Кареї також знаходяться знамениті чудотворні ікони «Милуюча» («Достойно є») та порівняно недавно перенесена з Хіландару «Молокогодувальниця» (V-VI століття). Перед іконою «Милуюча» сам Архангел Гавриїл у постаті старця-монаха навчив молодого послушника як чудовими поетичними словами величати Богородицю, попереджуючи вживане тоді древнє величання Святого Косми «Чеснішу від херувимів...» фразою «Достойно є...».

Вже після мого відплиття на Атос Ярослав довідався від монахів про ремонт на Панагії, переживав як я дам собі раду. Добре, що не встиг попередити — я би змінив плани і не побачив стількох неймовірних красот із мармурової вершини Атосу.

Рана на плечі і кашель, який заробив женучи у Велику Лавру, не дозволили мені ще раз поплавати в морі. Але на Атосі я отримав щось набагато більшого, ніж задоволення від довгих морських запливів. Скоректоване благотворною аурою Святої Землі та її монастирів людське єство назавжди залишиться під впливом цих позитивних змін.

Автобус чемненько о 5-30 виїхав з Уранополіса до Салонік, акцептувавши мій зворотній квиток з відкритою датою повернення. В салоні автобуса було лише двоє пасажирів, але поступово у селах позаходило багато людей. Якраз зійшло сонце, коли перетинали гірський кряж. Поресед зарослів диких гірських трав виднілося багато вуликів — у листопаді тут ще триває медозбір. Потім дорога пролягла посеред широкої долини поміж двох гірських пасем. Напевно тут чудовий мікроклімат (навіть дозріває бавовник!), всі поля оброблені, працює досить сучасна техніка, але навіть у такому аграрному раю видніються дуже похабно зорані наділи.

Дивно, що з п’ятої ранку автобус до Салонік їхав аж три години — довше аніж у вечірньому мороці. З автостанції можна добратися до аеропорту двома міськими автобусами. Однак до відльоту залишалося дві години, тому я вирішив не ризикувати — вже знав, що автобусами добиратися тут досить довго. Коли їхав з Уранополіса, то спитав водія, чи не висадив би він мене по дорозі в найближчому до аеропорту місці? Він скривився і пояснив, що іти прийдеться більше семи кілометрів і там зле зупинятися. Може просто не захотів? Однак і я відмовився від цієї ідеї, враховуючи хаотичну грецьку забудову та незнання маршруту. Таксівки під’їзджали досить жваво — черга формується коло в’їзду на автостанцію, але до аеропорту попутників не виявилося. За лічильником вийшло 8.5Є і старий грек-водій залишився задоволеним, отримавши 10Є. Отже один міський автобусний квиток у мене залишився невикористаним як ще одне маленьке нагадування про подорож.

На жаль я не зміг побувати у багатьох важливих для українців місцях Атоса — болгарському Зографському монастирі, де є келія Івана Вишенського, Андріївському скиті та його знаменитій церкві, Вартопеді та Ставроникітському монастирях (на світлині вище), що були колись густо заселені монахами з України. Ставроникіта пов’язаний з іменами патріарха Єремії та князя Констянтина Острожського. Зрештою ми колись також володіли і монастирем Святого Пантелеймона (на світлині нижче) — теперішньою обителлю Російської Православної Церкви.

Першою руською/українською обителлю на Атосі був заснований за часів князя Володимира монастир, названий на честь Богородиці Ксилургу, яким ченці Київської Русі володіли до 1169 року. У зв’язку із дуже великою кількістю руських ченців їм потім передали древню обитель Святого Пантелеймона, згодом відому під назвою «монастир руських», чи «кіновій Каллімахідів». Монастир Ксилургу залишили також у володінні наших ченців. Древній український монастир тепер називають «Старий Русик», а Пантелеймонівський монастир на сучасне місце перебазувався пізніше. Зрозуміло, що у ті часи Росії ще й в помині не існувало. Однак з плином часу і втратою української державності всі наші обителі опинилися в руках росіян або греків. Внаслідок частих руйнувань від піратських набігів і пожеж монастирі Атосу не могли існувати без значної фінансової підтримки відповідних православних держав — Сербії, Болгарії, Грузії, Молдови, Греції та Росії. А хто платить гроші, той і стає фактичним володарем.

Може колись дійде до об’єднання українських церков і Константинопольський Патріарх виділить для українців один із пустуючих монастирів чи скитів, щоб і ми мали свою духовну домівку на Атосі.

Потенціал Атосу величезний. Мені відкрилася лише малесенька його часточка — рівно стільки, на скільки я заслуговував і скільки міг вмістити (усвідомити). Впевнений, що кожному паломнику Атос відкривається по-різному. Головне — прибути туди з чистим серцем, мирними помислами, без релігійних штампів та упереджень, з надією отримати незвичайні духовні дари.

ПАМ’ЯТКА ПАЛОМНИКАМ.

(надрукована на зворотному боці діамонітіріону, переклад з грецької мови)

НЕОБХІДНІ ВИМОГИ ЩОДО СЛУЖІННЯ.

Дорогі служителі Святої Гори Атос,

Вітаємо вас з приїздом на це святе місце молитви, миру, розкаяння, усамітненої праці та постійного служіння Святій Трійці. Перебуваючи тут з великою гостинністю, для збереження святості вам дуже потрібно знати наступні вимоги:

1. Одяг і вся ваша присутність загалом повинні бути скромними і доброчесними, щоб відповідати цьому святому місцю.
2. Ваші телефони повинні бути вимкненими у церкві, на трапезі і під час перебування у всіх храмах Божих.
3. Не ходіть без дозволу в інші будинки і місця, окрім місць в яких вас приймають.
4. Дотримуйтеся спокою і тиші у церкві, на відправах і шануйте розпорядки та вимоги кожного храму Божого.
5. Заборонено використання пристроїв телебачення, радіо і музичного відтворення.
6. Куріння заборонене взагалі.
7. Виявляйте особливу пильність щодо питань запобігання пожежі. Суворо заборонено встановлювати намети під відкритим небом.
8. Заборонено приносити зброю, приводити собак і полювати.
9. Відеозйомка суворо заборонена. Відповідні пристрої та матеріали конфісковуються органами охорони правопорядку.
10. Заборонено без попереднього дозволу фотографувати монахів та всередині приміщень.
11. Період перебування становить чотири дні, а у кожному з монастирів — один день. Для уникнення труднощів подбайте про те, щоб попередити монастир про свої плани у ньому гостювати.
12. Якщо ви маєте спеціальне місце проживання, тобто вас запрошено одним конкретним монастирем, то не просіть гостинності у іншому, бо це є порушенням правил гостинності Святої Гори.

Нехай Пресвята Богородиця благословить ваше служіння і все ваше життя.

СВЯЩЕННА ЕПІСТАСІЯ СВЯТОЇ ГОРИ АТОС.

(Хоча в цій інструкції нічого не сказано про заборону купання, але наскільки нам відомо, вона існує дотепер і її строго дотримуються під загрозою видворення з території Атосу)

* * *

НАСТАНОВИ БЕЗПЛІДНИМ ПОДРУЖЖЯМ, ЗІБРАНІ ІЗ СВЯТОГО ПИСЬМА

(цей текст додається до виноградних ягід із лози св. Симеона в монастирі Хіландар).

На південному боці соборної Хіландарської церкви кожен паломник зауважить високорослу виноградну лозу, що широко розрослася і шатро якої лежить на спеціальній сітці. Її стовбур виходить із стіни на висоті півтора метри від землі із гробу святого Симеона (Стефана Немені), який знаходиться всередині храму коло самої стіни. Хіландарська історія розповідає про цю лозу наступне. Коли св. Сава прийшов із Карейської келії в монастир через сім років після смерті св. Симеона (13.02.1200 р.), щоб підготувати перенесення тіла св. Симеона в Сербію з метою примирення його розісварених братів, хіландарські монахи безутішно плакали. Тоді св. Симеон з’явився увісні ігумену Методію і сказав, як необхідно переносити на батьківщину його тіло, і що для втішення хіландарської братії з його пустого гробу проросте лоза і поки вона буде плодоносити, доти його благословення буде спочивати на Хіландарі. Те, що ця лоза збереглася до наших днів і щороку без винятку щедро плодоносить (хоча окрім обрізки жодного іншого догляду за нею не здійснюють, жодних заходів проти філоксери та інших шкідників чи хворіб не проводять), є великим чудом Божим, і тим самим великою моральною потіхою і духовним сприянням для нашого Хіландарського братства і всіх віруючих сербів.

Однак лоза не лише цим знаменита, вона має і другу властивість: від її плодів виліковується безпліддя подружніх пар, котрі з вірою і молитвою приймають цей чудодійний засіб.

Найдавніша згадка про це дійшла до нас із 1585 року, коли один турок привів свого сина-первістка і залишив його в Хіландарі на службу Богові, оскільки отримав його як і другу свою дитину після вживання винограду св.Симеона.

З того часу і до сьогоднішнього дня наш святий монастир постійно роздає паломникам, або відсилає поштою тим, хто до нього письмово звернувся, цей чудотворний виноград.

Колись на Святу Гору приїзджало багато паломників із Росії і часто просили цей виноград. Тепер на нього є попит у Греції, оскільки в останній час наслідки його вживання просто дивовижні.

Тут варто навести один приклад, повчальний для тих, хто хотів би скористатися виноградом св. Симеона. Мова йде про пані Катерину Р. із Салоніків, котра запропонувала своєму чоловікові попросити в Хіландарі виноград св. Симеона. Однак він не погодився, оскільки не мав достатньої віри. Тим часом його дружина постаралася сама роздобути цей виноград і почала поводитися згідно з настановами про його вживання, виконуючи також частину зобов’язань, які мав би виконувати її чоловік. Коли Господь благословив їх першим зачаттям, ця жінка відкрила чоловікові свій вчинок і потім ця родина на знак подяки підтримувала постійний зв’язок із нашим монастирем.

Серби віддавна знали про цей чудодійний виноград. У нашому Хіландарі збереглися старі друковані настанови його вживання. Але в останні десятиліття його перестали просити, а нове покоління взагалі про нього не знає.

Із фільму про Хіландар багато сербів на батьківщині і в діаспорі знову довідалися про лозу св. Симеона. Першим після перегляду цього фільму попросив виноград і отримав потомство Микола Дж. із Вустера (Англія).

Оскільки зараз попит на виноград св.Симеона зріс також з боку сербів, то Управа нашого монастиря вирішила обновити і видати в новій формі стару інструкцію про вживання цього чудодійного винограду.

Враховуючи, що люди в наш час змаліли вірою, вважаємо, що перед вживанням цього чудодійного винограду потрібно себе підготувати. Наведемо один приклад. Недавно і знову в Салоніках стався такий випадок. Один священник, у котрого не було дітей, проїзджаючи через наш Хіландар взяв виноград св. Симеона, але відклав час його вживання. Одного разу котрась із його прихожанок попросила дістати для неї такий виноград і він віддав їй свій власний. За деякий час, після недільної Літургії ця жінка, сіяюча з радості знову дякувала священнику за цей подарунок. «Якщо б я сам мав її віру, то і у мене зараз були б діти», — сказав нам зовсім недавно цей священник, коли знову проїзджав крізь наш монастир.

Нема кращого підручника для вивчення віри, ніж Святе Письмо, так само, як нема кращої сфери для її застосування, ніж щоденне життя. Господь наш Ісус Христос під час свого перебування на землі завжди питав того, над ким здійснював чудо зцілення: «Чи віруєш ти?». Або після зцілення говорив йому: «Віра твоя врятувала тебе!». Отже, наша віра — завжди необхідна умова, щоб Господь сотворив із нами Своє чудо.

Тому ми радимо читати 11-ту главу Послання до Євреїв, де особливо говориться про віру, її силу і значення у нашому житті.

Оскільки нашу віру підтримує і примножує щира молитва, то власне їй потрібно приділяти особливу увагу. Той, хто живе у молитовному єднанні з Господом, той приймає Його обітниці із Св. Письма, як наприклад: «Просіть, і буде вам дано; шукайте, і знайдете; стукайте і вам відчинать» (Мат.7.7); або «...все, що будете просити в молитві, вірте, що отримаєте — і буде вам» (Марко 11.24) і просить у Господа (але настирливо!), щоб ці обіцянки на ньому виконалися. І Він завжди з радістю творить це як Отець наш небесний, бо Господь в одному місці св. Євангелія говорить: «Отже, якщо ви, будучи злими, вмієте давати вашим дітям благі подаяння, тим більше Отець ваш небесний дає блага тим, хто просить у Нього» (Мат.7.11).

Сильна віра святих наших отців Симеона і Сави спонукала їх залишити мирську славу і прийти на Святу Гору, щоб знову-таки з вірою відродити Хіландар і з ним відродити весь свій сербський народ, служачи йому і по цей день перед Гсподом. Нехай і вам, безплідним подружжям, будуть вони прикладом і підтримкою у вірі та здійсненні вашого батьківського прагнення мати потомство. Моліться їм, щоб вони укріпили вашу віру і доповнили вашу молитву своїм заступництвом перед Престолом Всевишнього Життєдавця.

Ми просимо подружжя, яких Господь після вживання винограду св. Симеона благословить потомством, повідомити про це нашу Управу, щоб через періодичне оголошення цих фактів укріплялася віра і інших безплідних людей.

Адреса для повідомлень:

MONASTERE HILANDAR, 63086 KARYES, MOUNT ATHOS, GREECE.

Подружжя, котрі бажають за Божим благословенням мати плід свого лона, повинні звернутися з молитвами до св. Симеона Мироточивого, котрий, залишивши своє сербське царствування, став подвижником Святої Гори Афонської. Він заснував монастир Хіландар, в якому і помер після довгих і великих трудів задля досягнення богоугодного життя, за що і отримав від Бога дар творити чудеса — розв’язувати безпліддя тих подруж, котрі із вірою до нього звертаються.

Для цього береться виноград і гілочка з цієї виноградної лози, яка чудесним чином проросла із самого гробу св.Симеона. В один комплект входять три виноградини і один пагінець зрізаної лози. Цей шматочок лози кладуть у пів-оки свяченої води — 650 грамів (ока — застаріла міра ваги, приблизно 1280 гр.). Цю воду обидвоє п’ють перед кожним вживанням їжі протягом 40 днів. Потім чоловік з’їдає одну виноградину, а дружина — дві інші. Протягом цих 40 днів подружжя повинно дотримуватися наступних правил: їсти лише пісну їжу і щодня творити по 50 поклонів, 25 зранку з молитвою «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас», і 25 ввечері з молитвою «Преподобний отче Симеоне, моли Бога про нас». Весь цей час необхідно утримуватися від подружнього співжиття. Після 40 днів вони повинні висповідатися і причаститися Святих Христових Тайн і тоді Господь за їхньою вірою з благословенням Своїм подарує їм плід їхнього лона.

Після зачаття, за весь час вагітності і годування грудьми потрібно повністю припинити статеві стосунки і жити в чистоті. Мати пророка Самуїла Анна три роки годувала свого сина Самуїла, живучи весь цей час у чистоті, а потім мала ще дітей, хоча всі вважали її безплідною, тому, що «де хоче Бог, там перемагаються закони природи», а народження дітей — це дар Божий, а не людський винахід, оскільки Господь говорить: «Я є Той, Хто створює людину і створює Духа в людині». Апостол заповідав батькам перебувати в пості і молитві, щоб подружні стосунки підпорядковувалися вищим цілям, щоб ті, хто має дружин були, як і ті, що не мають (1 Коринт. 7.29).

Потім він наказує подружжю, щоб вони не були рабами свого тіла, але в духові ходили, оскільки всі християни призвані Богом не в нечистоту, але у святість.

Подивімося на тварин, які за законами природи, даними від Бога ще при створені світу, дотепер строго виконують цей закон абсолютно точно, оскільки після зачаття плоду не допускають статевих стосунків не лише до родів, але і під час годування. А людина, як самі бачите, часто буває гіршою від худоби і підпадаючи під вплив пристрасті, забуває свою гідність, дану їй від Бога, Котрий створив її згідно Свого образу і вигляду, і порушує закон Божий, псуючи свою природу. І накликає тим самим на своє потомство праведний гнів Божий. Наслідком праведного Божого гніву стає невірність і всякі біди, невиліковні хвороби, від яких страждають діти, рання і передчасна смерть чоловіка чи дружини чи милих їм дітей. Чи ж можливо перерахувати жахливі прояви Божого гніву над подружжями, котрі загубили страх Божий і підпорядкували себе тілесним бажанням, і над тими, хто не підкоряється Богу і Його закону. Такі фактично вбивають себе, своїх дітей і потомство до третього і четвертого коліна, а також позбавляють себе назавжди Царства Небесного.

Подружжя повинно і до вилікування від безпліддя строго дотримуватися і зберігати церковні правила, встановлені для одружених, а саме: утримуватися від інтимних стосунків напередодні святкових і недільних днів, напередодні середи і п’ятниці, протягом всіх чотирьох постів, встановлених Церквою, а особливо під час Великого Посту. Решту часу вони можуть у страху Божому жити подружнім життям, оскільки Господь дав чоловікові дружину як помічницю для спільного життя, і благословив їх і сказав їм: «Плодіться і розмножуйтеся», але не заради похотливого сладострастя, яке не знає ні часу ні міри у своїй нестримуваності.

Тому просимо вас, благословенні християни, духовні діти наші во Христі і улюблені брати наші за хрещенням, зберігати своє подружжя у всякій чистоті і правді Божій, слідуючи всім заповіддям Божим, і тоді Небесний Лікар душ і тіл наших вилікує ваше безпліддя і побачите на своїй сім’ї благословення Всевищого. А за творення чинів милосердя для бідної братії Христової не лише отримаєте дар народження дітей, але й наслідуєте Царство Небесне, котре обіцяне для люблячих Бога, і будете разом зі всіма тими, хто вгодив Богові ділами милосердя, у чому нехай допоможе нам істинний Господь наш Ісус Христос заступництвом Пречистої і Преблагословенної Його Матері Діви Марії, молитвами святого Симеона Мироточивого чудотворця і всіх святих Афонських, нехай унаслідуємо всі блаженний кінець цього життя і перейдемо із цього тимчасового життя у життя вічне, де довіку будемо прославляти Найсвятіше Ім’я Пресвятої, Животворящої і Нероздільної Трійці, Отця і Сина і Святого Духа, тому і славу возсилаємо на віки віків, амінь.

Благословення Сербської Царської Лаври, монастиря Хіландара, Свята Гора Афонська.

(Власний переклад з отриманого російського примірника).

* * *

КОРИСНА ІНФОРМАЦІЯ ДЛЯ ПОДОРОЖІ

• Рейс Львів-Салоніки компанія «Карпатейр» виконує тричі на тиждень. Квиток, замовлений 3 місяці наперед коштував у жовтні 2008 року 2014гр. Це значно дешевше, ніж летіти з Києва «Аеросвітом» чи з Будапешта «Малєвом».
• В Салоніках міський автобусний квиток в кіосках коштує 0.5Є на 1 годину, з ним можна їхати різними автобусами у всіх напрямках. Якщо квитка немає, то в касі автобуса його можна придбати за 0.6Є, але треба мати монети. З аеропорту в бік міста їде єдиний автобус, який проїзджає повз залізничний вокзал.
• Із залізничного вокзалу до автостанції «КТЕЛ Халкідіки» їде автобус №2 або №31 до зупинки Воулгарн (Voulgary), звідки ще 1 зупинку потрібно їхати із тим самим квитком автобусом-експресом №36. Від аеропорту недалеко до автостанції — спочатку їхати автобусом №72 до магазину «ІКЕЯ», а потім експресом №36. Або на таксі (вартість до 10Є).
• Автобус Салоніки-Уранополіс відправляється від «КТЕЛ Халкідіки» о 5-30, 6-15, 8-30, 10-45, 12-45, 14-30, 17-45. Автобус Уранополіс-Салоніки відправляється о 5-30, 8-00, 9-30, 13-00, 14-15, 17-45. Якщо брати квиток відразу в оба боки то він коштує 19.5Є (жовтень 2008р.).
• Замовлення діамонітіріону — телефоном через офіс у Салоніках +30-2310-252578. Потім факсом +30-2310-222424 потрібно надіслати копію 1-ї сторінки свого закордонного паспорта. За 2-3 тижні до приїзду знову подзвонити і підтвердити свій приїзд.
• Діамонітіріон видають з 7-30 до 13-00 в офісі у провулку, що відходить з центру Уранополіса в бік моря попри бензозаправку JET. Ціна пропуску на 4 дні 25Є. Потім його можна продовжити в Кареї ще на 4 дні за 25Є.
• Від пристані селища Уранополіса зранку відправляються катери о 8-00, 8-45, 10-40 і паром о 9-45.
• Від пристані селища Ієрісо зранку відправляється катер о 8-35.
• В Уранополісі варто придбати карту масштабом 1:50000 за 8Є, вона досить точна.
• Деякі ціни на пересування швидкими катерами: з Уранополіса до скиту Св.Анни — 15Є, з Великої Лаври до Іверона — 6Є, з Іверона до Пантократора — 5Є, з Пантократора до Есфігмена — 7Є, з Есфігмена до Ієрісо — 11Є.
• Якщо подорож планується більшою групою, або не в осінньо-зимовий сезон, то заздалегідь потрібно подзвонити в монастирі і забронювати собі місця нічлігу. Як правило в одному монастирі можна перебувати один день.
• Плануючи подорож в осінньо-зимовий сезон потрібно врахувати можливість шторму, під час якого катери і паром в рейси не виходять. На півострові в цей час також можливі дощі, що утруднить пересування.

Генеральне консульство України в Салоніках:

ГЕНЕРАЛЬНИЙ КОНСУЛ
ШУТЕНКО Сергій Олександрович
АТАШЕ
БІЛЕНЬКИЙ Ігор Євгенович

АДРЕСА:
1, Il.Oplopiou Str.,
54625 — Thessaloniki
Greece

ТЕЛЕФОН:
(8 10 30 2310) 500045
ФАКС:
(8 10 30 2310) 527 260
E-mail:
[email protected]
[email protected]

ГОДИНИ РОБОТИ:
09:00 — 18:00
09:00 — 16:30 (влітку)
ВИХІДНІ ДНІ:
субота, неділя

* * *

ДЖЕРЕЛА ІНТЕРНЕТ-ІНФОРМАЦІЇ

1. Телефони для замовлення пропусків:
http://www.inathos.gr/athos/en/VisitMountAthos.html

Зателефонуйте в офіс Святої Гори в Салоніках (т.30-2310-252578, факс 30-2310-222424) від понеділка до п’ятниці з 8-30 до 14-00, у суботу з 10-00 до 12-00 і замовте пропуск для відвідин (діамонітіріон). Потім надішлете факсом копію першої сторінки свого закордонного паспорта. За 2-3 тижні до приїзду потрібно ще раз подзвонити і підтвердити свій приїзд.

2. Афон і Україна:
http://www.cerkva.info/2006/04/18/afon1.html

3. Монастирі та їхні телефонні номери (код Греції 30 + код Атосу 23754 + 5-значний телефонний номер) :
http://www.athos.ru/monastery.asp

4. Карта, інструкції, статті, монастирі і скити:
http://sv-afon.orthodoxy.ru/

5. http://archive.travel.ru/greece/4540.html

6. Вперше на Афоні (матеріали):
http://www.agion-oros.orthodoxy.ru/doc29/slov.html