Концтабір під золотими куполами (ч.2)
Продовження. Вступ про книжку і перші її підрозділи тут
Дисклеймер: і якщо хтось захоче придертися, то всі персонажі та локації є вигадані, всі збіги з реальними людьми та подіями випадкові
Проживання: Ave, Caesar, morituri te salutant
Якщо потрапляв до лав семінаристів, то на найближчі чотири роки питання із житлом у Києві було вирішено. Після семінарії можна було вступити у академію й жити на Печерську в центрі міста ще чотири роки. Навчання і проживання було безкоштовним. Відносно безкоштовним, звичайно. За наше проживання і навчання платили, зрештою, пересічні віряни з усієї України. Семінарію утримувала Київська митрополія, куди пожертви йшли з регіональних єпархій.
Тож безкоштовний сир, як казала мудра Маргарет Тетчер, буває тільки в мишоловці.
Всіх студентів заселяли у два гуртожитки на території Києво-Печерської лаври. Лавра поділяється на Верхню та Нижню. Верхня – це там, де стоїть Успенський собор XI століття, Велика лаврська дзвіниця проекту архітектора Шеделя XVIII століття та Трапезна церква XIX століття.
Нижня – це комплекс печер, де у XI столітті жила свята братія монастиря та його засновники – святий Антоній і Феодосій Печерські. Ми були не святі, але теж жили у Нижній лаврі, але не в печерах, а в гуртожитках, або, як їх називали, келіях.
Вся територія лаври є культурною та історичною спадщиною ЮНЕСКО, але є багато але. Студенти жили у 55-му і 60-му корпусах Нижньої лаври, які, по-суті, є новобудовами 2008-2010 років. Їх звів тодішній ректор семінарії, митрополит Антоній (Паканич). Але зазіханням на історичний об'єкт я це б не назвав, бо в історичну спадщину багато коректур вніс ще Радянський Союз. Так, на місці сучасних корпусів семінарських гуртожитків була, увага, майстерня з виготовлення комсомольських значків.
Як писав Еклезіаст, немає нічого нового під Сонцем. Так, пропагандистська майстерня видозмінилася, але зараз тут штампують не значки, а юних комсомольців.
Історію про значки розповідав корінний киянин і регент семінарського хору отець Роман (Подлубняк), вже покойний. На підтвердження своїх слів він показував з десяток різноманітних значків з п'ятикутними зірками, бюстом Леніна, червоними прапорами та вічним вогнем. За його словами, він знайшов їх, гуляючи між корпусами гуртожитку і адміністративним корпусом семінарії, де в нас були лекції.
У будь якому разі зараз там живуть студенти. Для семінаристів першокурсників відводилося декілька великих мансардних кімнат 60-го корпусу. У моїй жило 13 чоловік. Ще раз. У одній кімнаті жило 13 чоловік! З кожним старшим курсом селили у кімнату з меншою кількістю осіб. Це було своєрідне покращення житлових умов семінариста, що рухається по "житейскому морю воздвизаемому зря напасти бурею" до "дємбєля". Так, на другому курсі у кімнаті вже було 11 чоловік. На третьому і четвертому - вже не більше чотирьох.
Пам'ятаю як я зайшов у кімнату і вибрав для себе чи не єдине одноярусне ліжко біля вікна. Все було облаштовано як у поганенькому хостелі. Було багато двоярусних ліжок, декілька комодів і шаф та один стіл. 3G Інтернет ще тільки з'являвся, як і ноутбуки у моїх одногрупників. Тому подивитися фільм збиралася практично всі жителі кімнати, а то й сходилося на це пів корпусу. Проте це практично одразу перестало бути лампово. Табір і намет на тиждень-два - це лампово. 13 хлопців у одній, хоч і великій кімнаті на один рік - це виклик. Це казарма.
Спершу ми багато жартували після відбою і розказували на всю кімнату історії із церковного життя. Через декілька днів історії закінчилися і хотілося спати. Проте це було не легко. Храп, кашель, човгання тапок, поодинокі розмови - якби це все записати і покласти на музику, то, думаю, вийшов би гарний експериментальний трек психоделічної какофонії.
Всьому цьому дійству додавав фарб запах 13 тіл, які перетравлюють вечерю, чобіт, які стоять біля кожного ліжка, та шкарпеток, які теж часто були такими брудними, що стояли біля студентів. Один із моїх одногрупників спав завжди вдягнутий у підрясник на голому матрасі і замість душа обтирався спиртом. Якщо б у мене відібрало нюх, то я й зараз би згадав той спертий запах, який виїдає очі.
Сакраментальні розваги
Якщо довго працювати за якимось фахом, то можна отримати професійну деформацію. Із церковними "спеціальностями" так само. При чому це накладало відбиток на все життя. Ми, як і всі нормальні студенти, не тільки жили і навчалися, а й розважалися. Й розваги теж були навколосакраментальні.
Наприклад, братія підстерігала когось, хто нерозважливо заснув під час якогось наряду на кухні, або занятті. Таких могли жартома постригти в монахи, або відспівати. Передати текстом вираз обличчя потерпілого, який прокидався посеред "таїнства" неможливо. Я думаю, що десь приблизно так виглядає воно у пасажирів тонучого корабля, хто йде на дно у задраяних каютах.
"Со свя-ты-ми упок-о-о-ой, Христе-е-е, души р-а-а-аб твоих", - погодьтеся, відкривати під такі мелодії очі щонайменше дивно. Ще до того ж, коли тебе оточує моноліт з декількох фігур у чорному, що співають кожен на свій лад.
У мене був один такий випадок, коли я був в наряді. Від жарки і шкварки обезсилений я вирубився просто на лаві у трапезній. Коли прокинувся, то мої руки тримали запалену свічку, а навколо стояла, співала і лахала братія разом із Важкоробом. Прокинувся, посміявся і пішов чистити картоплю.
Молитва: весь іконостас моли Бога за нас
Сама назва учбового закладу "духовна семінарія" передбачає, що молитва мала б займати там одну із провідних ролей. Формально день за розкладом починався і закінчувався спільними молитвами. Ясна річ - на старослов'янській.
Варто ще згадати, що й розпорядок дня у семінарії був як у казармі. Обов'язковий підйом і "забєг" на вранішню молитву. Молитва починалася о 8:00. Прокидалися ми, як і належить втомленим студентам, о 7:55. 30 секунд йшло на те, щоби вдягти підрясник і застелити постіль. За чотири з половиною хвилини було спуститися із мансарди на вулицю та добігти 300 метрів до трапезної, де читалися вранішні молитви.
Хто запізнювався, того з обіймами чекала інспекція, яка вимагала писати пояснювальну. Якщо ти не приходив на молитву, то ти також мусив її писати, якщо тебе не було на рандомній перекличці, або тебе сплячого у кімнаті застав інспектор. Однак якщо ти лишався у кімнаті і тебе застав інспектор, то на тебе чекав джекпот. Студента заставляли писати пояснювальну і відправляли на виправні роботи на овочевий склад чи в позачерговий наряд. При особливому натхненні інспектора та його поганому настрої легко можна було отримати й "тропар".
Молитва теж читалася оперативно. Головне, щоб якнайшвидше і формально ВСЕ, ЩО ПЕРЕДБАЧЕНО ПРАВИЛАМИ.
Особливим умільцям давали кличку "спрінтер". За розповідями, рекорд вранішнього молитовного чину Київської духовної семінарії становив вісім хвилин. Неквапливо їх можна було читати десь 15-20.
Це, насправді, парадоксально, бо студенти не любили, коли їх читають довше. Одного разу ввечері після якогось свята я викликався на вечірнє молитовне правило й роздумливо молився хвилин 20. Після цього наді мною піджартовували інші семінаристи. Вони хотіли встигнути у місто, бо на свята вечірні молитви за розкладом були раніше і у студентів залишалося більше вільного часу.
Зазвичай у будні дні вечірня молитва відбувалася у семінарській церкві на Дальніх печерах, куди рідко хтось заходив крім семінаристів.
Збоку похід на вечірню молитву виглядав, я підозрюю, епічно. Ввечері з двох гуртожитків (академії і семінарії) на вулиці лаври порціонно випльовувалися студенти у чорному. Вони поспішали встигнути у визначений правилами час, щоб не було проблем із інспекцією. Було не до прогулянок. Всі вони йшли в одному напрямку, інколи в ногу. Це створювало химерний ефект. Досі пам'ятаю звук 300 одночасно таких, що вдаряють по асфальту чобіт і шурхіт підрясників на вітрі. Шууурх-шууурх-шууурх-шууурх. Якщо масштабувати картинку, то можна уявити як все це дійство зливається у одну довгу чорну гусінь. Ця гусінь у повних сутінках прямувала до семінарської церкви, а коли досягала її, то миттєво засмоктувалася всередину як пилососом.
Деякі особливо кмітливі семінаристи, які завчасно знали, що будуть запізнюватися на вечірню молитву, лишали свої підрясники в якихось кущах поряд з академічним храмом. В кінці молитв вони добігали до церкви, вдягали його і плавно доєдналися до усього іншого “колективу”.
Залишити підрясник в гуртожитку і потім забігти за ним було “палевом”. Коли братія була на молитві, то один інспектор почасти перевіряв гуртожиток, щоби там не залишалися братчики. Інший інспектор був у церкві, щоби звідти ніхто не входив і не виходив завчасно. Після молитви студентів часто переписували. Тих, кого не було, чекали жорсткі наслідки, про які я вже писав.
Набожність серед студентів існувала, але була радше рідкістю. Чим доросліше курсом ставав студент, тим меншою була його набожність. Часто-густо на старших курсах її заміняв алкоголізм.
Однак сходити у печери після навчання було доволі популярною практикою. Один час я з друзями ходив туди так часто, що знав у якому саме місці лежить певний святий (яких біля 50-ти), і міг пройти печери інтуїтивно без жодного джерела світла.
Печери
У Києво-Печерській лаврі є Ближні та Дальні печери. Наразі це крипта, де спочивають величні мужі православ'я. Відмічу ще раз, що Києво-Печерська лавра і духовна семінарія - це дві різні структури, які дуже опосередковано пов'язані між собою. Семінарія розташовується на території лаври, ну і, власне, все.
Ці дві структури мають різне керівництво, різні статути та різні цілі. Церква, гуртожитки, трапезна, навчальний корпус - у семінарії все було автономне. Про уклад власне монастиря я знаю опосередковано, тому не беруся про нього нічого писати і оцінювати те, що в той час там відбувалося.
Всю ж семінарську братію вже тоді можна було сміливо згрібати на трактор і вивозити разом із сміттям. Православ'я від цього точно б нічого не втратило, а, можливо, щось би і здобуло.
Печери, натомість, були чи не єдиним місцем, які надавали сенс існування всьому семінарському дійству. Сюди не заганяли і тут не відмічали. В печери завжди йшов з власної волі і відчував себе вільним. У кожного святого була своя історія і свої подвиги, тож коли спускався туди, то переймався відчуттям причетності до чогось величного.
Особливо цікаво і натхненно було приходити сюди на вранішні служби о 5-тій ранку, коли все ще спало. Вузькі і низькі приміщення печер були просто побілені. В них не було світла. Йшли ними зазвичай з свічкою в руках, яка освітлювала декілька сот метрів підземних ходів.
Були й підземні церкви, де служили ще святі Антоній та Феодосій. Там був малесенький престол та іконостас й кімнатка, де не поміщалося більше 10 людей. Тут не можна було розмістити три хори, які б співали оперні арії для тисячі прихожан, як у соборах. У печерах фізично не було для них місця. Натомість декілька монахів легко й щиро справлялися зі службою. Старослов'янська тут знаходила відгомін навіть у стінах. Тому печери завжди були про ламповість, про справжність, про тишину.
Тут служили монахи, за якими було закріплене місце роботи і служіння. Це дуже намолене місце, де почивали святі, раки зі святими мощами яких стояли в нішах праворуч і ліворуч від центрального проходу. Прославляти Господа тут було так просто й органічно, що твій крок резонував із внутрішньою молитвою.
Сумно усвідомлювати, що мощі святих й досі в тимчасовій окупації РПЦвУ. Тоді це не відчувалося так гостро, а структура, принаймні її очільник, митрополит Володимир Сабодан, симпатизував Україні.
Цок-цоккк-цоккккк, спускаєшся сходами вниз. Звук кроків починає відлунювати. Опускаєш голову, щоб пройти, запалюєш свічку, у повній тишині і напівтемряві крокуєш коридорами. Підходиш і прикладаєшся до раки з мощами певного святого. Згадуєш його подвиг й історію - все те, що описано у літературі, серцем говориш із ним. Ділишся всім, що болить, всім, у чому сумніваєшся. Не поспішаєш. Поволі крокуєш до наступного.
Це місце гідності й тиші, де можна було сконцентруватися й помедитувати. Тут відпускав усі тривоги і переживання дня й шукав відповідей.
Святі отці, що лежали у печерах, на відміну від більшості викладачів, були набагато кращими педагогами і вміли без слів пояснити сутність віри та любові.
Великий піст: картопля в мундирах і квашена капуста
Цікаво, що хоч я і навчався у духовному закладі певної конфесії, але ж цей заклад був на території України, тож державні свята мали би бути обов'язковими для всіх. Але в системі державним святам надавали опосередкованого значення. Інколи взагалі не надавали.
Натомість вся увага була зосереджена на святах церковних. Особливе місце займав Великдень. Студентство під час нього навіть змінювало звичайний молитовний репертуар і у радісному настрої співало гімни, в яких славився Христос: "Пасха, священная наша Пасха. Приидите Пиво пием Новое..."
Досі дуже люблю цей гімн, у якому під Пивом розуміється Сам Христос. У Греко-Католицькій Церкві, щоправда, чомусь замість "пиво" співають "пиття", або "питво". Як на мене це дивно, бо виробництво пива вимагає певної технології, бродіння, хмелю, процесу. Чому так легко "Пиво" стало "питвом" мені дивно. Ну, маємо що маємо.
Щоб зустріти Великдень треба було пройти гру на виживання. Протягом тижня студенти проводили десь понад п'ять годин вранці і десь три години ввечері у церкві. Навчання у цей період не було взагалі. Зазвичай весь цей час проводили на навчанні, або роботі. У період же Великого Посту не було ні одного, ні іншого.
Мотиви у керівництва семінарії у тому, щоби долучати до монаших практик вчорашніх школярів, можливо, були й найкращі. Мабуть так нам хотіли показати як поруч з нами займаються подвигами благочестя. Але вісім годин в церкві щодня для тих, хто провідчував аскезу і досяг ісихії (безсловесної молитви у спогляданні Божественного сяйва), було, може, й нормою, але для звичайних пацанів це було як політ у космос без підготовки.
Пам'ятаю як зранку, годині о 6-й, ми всі йшли на службу, з якої поверталися десь об 11-й. Весь цей час треба було бути включеним у те, що відбувається. Не просто бути фізично присутнім на території церкви, а й роздумувати над змістом текстів, які зачитував почасти просто бубонілися собі під ніс: нерозбірливо та поспіхом.
Дуже для багатьох цей час був випробуванням, яке кожен долав згідно зі своєю фантазією. Знаю що деякі хлопці, щоби проводити час з користю, читали у церкві різні книги, які вкладали у молитвослови. Так я знаю, що деякі за період Великого посту стоячи у церкві прочитували "Божественну комедію" Данте — сім кіл пекла було для них дуже симптоматичними. Надихнувшись їх досвідом я брав із собою збірник поезії Василя Симоненка.
Цікаво, що молитовний спринт аргументувався тим, що у монастирях внутрішнім розкладом було передбачено читати всі молитви десь вісім годин. Натомість ті, хто прочитував молитви зі швидкістю світла ще й очікували похвали, бо ж вони виконували "п'ятирічку в три дні".
Це було схоже як по радіо читають скоромовкою текст після реклами, який ніколи не можна зрозуміти. По радіо з того масиву я встигав схопити хіба що "всі права застережено". Такі поодинокі фрази було чутно і зрозуміло й на службі, просто безперервний потік мовлення був по п'ять годин поспіль.
Тож зрештою ми з одним братчиком знайшли віддалений парк недалеко від Трапезного храму, де ніколи не було чергових інспекторів. У храмі бубонілися чимшвидше молитви, а в парку ми спокійно сиділи, говорили про вічне, пили каву та не переживати, що нас може застукати інспектор та послати в наряд.
Коли ми поверталися зі служби, то на нас чекав чудовий обідо-сніданок: картопля у мундирах без олії із цибулею і квашеною капустою. Олію ставили на стіл окремо, і для того, щоб показати "вищий" рівень аскези, картоплю їли сухою. Мій шлунок такої аскези не витримав і дуже скоро я отримав початкову виразку.
Зате таке обмежене харчування призводило до величезної кількості ініціатив. Моїм одногрупникам із дому передавали безмірні клітчасті сумки із провізією. Всі завжди ділилися з усіма. Це часто були котлети, ковбаси, курки і поросята - все те, чого не можна було їсти у піст. Креативне студентство виходило із моральних дилем творчо і придумувало за нагоди нові молитви, щоб узаконити дійство. Однією з таких була "Порося, порося, превратися в карася". Після цього можна було їсти з чистою душею.
"Конец всем святым и православию"
Життя у закритому закладі і жорсткість правил породжували величезну кількість усних творів мистецтва. Як правило, їх знали всі студенти і принагідно використовували у різних ситуаціях.
Одні з найрозповсюдженіших: "Троє Вас і троє нас, Господи, помилуй нас, "Весь іконостас моли Бога за нас", "Порося, порося, превратися в карася", "С миром изыдем".
Були ще такі твори мистецтва, які присвячувалися тільки певному викладачу. Особливо добрим і справедливим до студентів був єпископ Никодим. Це був єпископ-помічник митрополита із Білої Церкви і на заняття він спеціально двічі на тиждень приїжджав до Києва.
Це був високий статечний чоловік у дорогій вишитій рясі з пишною доглянутою бородою та в окулярах, які тільки додавали йому інтеліґентності. Він багато жартував і усміхався. Єпископ дуже гарно знав внутрішній устрій семінарії, зневажав інспекцію та "стукачів".
Через це студентство дуже його поважало. Було великим задоволенням слухати те, як він веде свій предмет. Він викладав "Літургіку" і на моїй пам'яті ніхто не знав її так добре.
В принципі, багато священиків користуються такими собі шпаргалками - посібниками з богослужбовими указаннями. Священство УГКЦ навіть користуються онлайн-аплікацією, яка дуже сильно спрощує життя.
Там зібрані короткі нотатки: що має співатися і що читатися на щодень, окремо для кожної служби. Сутність предмету “Літургіка” полягала в тому, щоб студент вмів знайти в книгах те, що потрібно читати і співати без цих шпаргалок.
Це дуже-дуже не просто, позаяк існує чотири види служб, які кардинально відрізняються одна від одної. Не треба було знати всі молитви для кожної служби, але треба було розуміти звідки їх взяти. Потрібно чітко уявляти собі де брати ту або іншу пісню із чотирьох книг, які мають біля 20 томів.
Єпископ Никодим не просто це знав, а вмів популярно пояснити. Проте мені літургіка давалася тяжко. Всі числа і книги перемішувалися у мене в голові у один великий вінегрет.
На парах я ще сяк-так відповідав, але екзамен був для мене викликом. Я прів над богослужбовими книгами і перечитував конспекти декілька днів, поки не зрозумів, що я нічого не знаю. Вночі перед екзаменом мені прийшла в голову геніальна річ - скласти вірша в честь єпископа і уповати на Боже милосердя.
Перед екзаменом більшість із нас пішло молитися в печери. Після цього всі розтяглися у коридорі семінарії і напружено перечитували конспекти сидячи просто на плитці.
Настала моя черга. Як зараз пам'ятаю, що заходжу в аудиторію і руками, які трясуться від страху, тягну білет. Я вже передчував, як зганьблено буду сидіти з "Типіконом" в руках шукаючи в ньому вчорашній день і хаотично листати "Мінею" і "Октоїх". Все, що я знав про них, це те, що в "Типіконі" зібрані загальні правила як служити службу, у "Мінеї" - співи місячного циклу, а у "Октоїху" тижневого. Власне, це все.
Але, о диво! О, Боже милосердя! Я витягую білет, у якому було два питання. Одне з них було простісіньке, на інше відповіді я не знав. Саме тому я вирішив одразу зайти з козирних карт.
"Вы знаете, я так вдохновился тем, как вы преподаете, что сегодня ночью сочинил о вас стихотворение. Разрешите, пожалуйста, прочитать перед ответом".
Текст вірша я вже не згадаю, але єпископ був дуже потішений.
Одне з питань було кого поминає диякон на Великому вході під час Літургії. Якщо ви навіть не навчаєтеся у семінарії, а просто щотижня відвідуєте Службу Божу, то ви знаєте відповідь на нього.
Я з радістю промовляю слова, за які мені б зараз було б соромно. В російській транскрипції старослов'янського тексту це виглядає так:
“Великаго Господина и Отца нашего Кирилла, Святейшаго Патриарха Московскаго и всея Руси, и Господина нашего Владимира, Блаженнейшего Митрополита Киевскаго и всея Украины, да помянет Господь Бог во Царствии Своем, всегда, ныне и присно и во веки веков”.
Друге питання у мене вже не питали, а тільки уточнили, чи зможу я підготуватися самостійно до служби по книгам.
“Разумеется!”, - відповів я не секунди не сумніваючись, хоча для підготовки б у мене пішло астрономічно багато часу.
“Ну хорошо, четыре тебя устроит?” - дивлячись крізь мене запитав єпископ. Ми двоє розуміли, що це подарунок. Я подякував і вийшов із аудиторії.
Через свою доброзичливість єпископ Никодим залишився у семінарському фольклорі. “Я не забуду тебя Нико-ди-и-им, твое архиерейское благословенье. Я прикоснусь к тебе епископ на мгновение”, - звучали слова однієї із тамтешніх пісень.
Це був світлий 2010 рік. За декілька років Нікодим отримав підвищення: став митрополитом і поїхав служити у місто Ровеньки в Луганську область. Я його любив і поважав і мені було боляче, коли я дізнався, що він співпрацює із колаборантами. Це факт, який є у ЗМІ. Я не знаю, що з цим робити, вочевидь, це вже буде вирішувати український суд.
Листаючи фоліанти на заняттях ми з одногрупниками побачили ще одну геніальну фразу, яка дуже швидко стала крилатою і найкраще описує ситуацію. У православ'ї є багато різних свят. Одні з таких "Неделя всех святых" і "Торжество православія". Коли ж свята закінчувалися, то в кінці книги зазначався кінець якому саме святу. Тож "Конец всем святым и православию" звучав настільки епічно, що студенти його запам'ятали і принагідно використовували у всіх незрозумілих ситуаціях. Так само його зараз використовую й я.
