Переслідування Католицької Церкви

14.03.2019, 13:04

Коли ж несправедливо чинять щодо твого друга чи знайомого, раптом розумієш, якими дикими є оті інші випадки несправедливості.

Жодна сльоза не впаде з наших очей, коли ми бачимо страхітливу статистику воєн і катастроф. Біди незнайомців є стерпними. Щодня я бачу газети з купою репортажів про несправедливість: про злочини без кари чи покарання через помсту; про шалену нерівність в суспільстві і ошуство в політичному та економічному житті; про дітей, які вмирають від голоду і жорстокості; про працівників, розорених безжальними наймачами; про ненависть між сусідами; бюрократичну байдужість; убозтво бідних, приречених на таке собі рабство через неможливість вільно розпоряджатися своєю робочою силою. Якийсь час я обурююся. Потім повертаюся до своєї егоїстичної і поблажливої рутини.

Коли ж несправедливо чинять щодо твого друга чи знайомого, раптом розумієш, якими дикими є оті інші випадки несправедливості. В Австралії нещодавно засудили кардинала Джорджа Пелла, якого зазвичай називають третім номером в ієрархії Ватикану, – за сексуальні домагання, скоєні в 1996 року. Якщо цей чоловік – достойна людина, яка, як я точно знаю, є побожною і порядною, – є винним, то я назавжди відмовляюсь вірити у свою здатність пізнавати людей. Я спілкувався з ним багато років тому, коли був в Австралії, де читав лекції, і після дослідницької роботи у Бостоні та Мельбурні наприкінці 90-х років і на початку нового тисячоліття. Я мушу визнати особисту зацікавленість, оскільки кардинал дуже мені допоміг, популяризуючи мою ідею, чи радше мою концепцію: про єресь качура Дональда, аспект американської національної винятковості, згідно з якою громадяни у будь-якому міжнародному конфлікті зазвичай думають, що саме вони хороші і правильні, а всі решта помиляються. Дональд в своєму особистому житті відчуває наслідки – гнів і фрустрацію – від власне цієї зарозумілої позиції віри у свою моральну вищість. Інший Дональд, який зараз мешкає в Білому домі, демонструє таку саму відсутність самоусвідомлення самого себе. Звісно, для того, щоб жити насправді щасливим життям, треба дотримуватись настанов Сенеки та Ісуса Христа: ми мусимо враховувати ймовірність того, що рацію має інший, і перевіряти наші ідеї із застосуванням строгої критики і справжньої об’єктивності.

Але не через мою симпатію до Джорджа Пелла я переконаний в його невинуватості, а також через факти цієї справи. Єдиний, хто його звинувачує, це зрілий чоловік, із явно успішним в матеріальному плані життям, в якого нема жодного відомого мотиву, щоб вигадати свою розповідь. Проте вона виглядає неймовірною. А з огляду на те, що австралійські закони дозволяють гіпотетичній жертві сексуальної агресії давати свідчення у формі відеоконференції, неможливо було піддати його ефективному перехресному допиту. Гіпотетичний випадок мав місце за 20 років до того, як заявник згадав про нього вперше. Звісно, є спогади, які з часом не стираються, але оманливість пам’яті вимагає доказів, аби можна було вершити правосуддя. У випадку Пелла доказів не те що не існує, усі обставини схиляють до звільнення звинуваченого. Точна дата події невідома, але йдеться, мабуть, про перший чи другий раз, коли новообраний архієпископ служив месу в своєму соборі, що, ймовірно, збіглася із сотими роковинами освячення храму. За таких обставин завжди є кілька священиків, які переодягаються після меси, і сталося так, що в той час в захристі архієпископа робили ремонт і той був змушений переодягатися в захристі каноніків, в оточенні людей. Але, за словами заявника, Пелл перебував там лише для того, аби підстерегти двох хлопчиків з хору, які намагалися вкрасти вино, і примусити одного з них до феляції.

Як пояснити, що настільки мало переконлива історія дійшла до суду і закінчилася вироком? Пелл палко обстоював найменш популярні доктрини Церкви, особливо неприпустимість аборту, контрацептивів, розлучення, сексуальної вседозволеності і гомосексуальних практик. Кампанії секуляристів і атеїстів проти нього були постійними і нещадними. В інших випадках його звинувачували у різного роду зловживаннях – сексуальних, фінансових, у приховуванні безчинств колег, – але без наведення доказів і здобуття довіри. Врешті-решт переслідування добилося своєї мети: не лише ув’язнивши звинуваченого і цим завдавши йому публічної образи, а й наразивши його на ненависть простолюду, який святкує його засудження гидкими гулянками, волаючи, аби він вмер і «горів у пеклі».

Виглядає так, що мало ймовірно, аби католицький священик нині міг розраховувати на справедливий і безсторонній розгляд справи. У невинного вимагають, аби він розплатився за гріхи винних. Презумпція невинуватості перетворюється на незаперечну вину. Якщо кардинал О'Браєн є педерастом, то ним буде і кардинал Пелл. Якщо кардинал Маккаррік домагається неповнолітніх, то Пелл це також робитиме. Занадто легко вдаватися до таких зле обґрунтованих звинувачень, аби зруйнувати життя людини, чия поведінка є по-людськи бездоганною, єдині справжні нападки якої були супроти світських цінностей, політичної коректності і суспільства потурання.

Варто підкреслити ще два висновки. У випадках гіпотетичної сексуальної агресії треба знову наполягати на такому самому рівні доказової бази, як в інших кримінальних розслідуваннях. Священики є не єдиними, хто наражається на шантаж, крах і відчай через зловмисні доноси. Політики також страждають через це: нещодавнім помітним випадком була справа лорда Бріттана, колишнього британського міністра закордонних справ, невинуватість якого у звинуваченнях у сексуальних домаганнях малолітніх вийшла на світ Божий лише після його особистого краху і трагічної смерті (а за нещодавніми повідомленнями англійської преси, якась продюсерка документальних фільмів хоче поновити звинувачення). Педагоги живуть під дамокловим мечем, боячись, що покараний за лінь чи невихованість учень висуне звинувачення, яке розчавить життя невинного вчителя. На робочих місцях колеги, наймані працівники і наймачі зловживають зловживанням, обмінюючись звинуваченнями, аби вдовольнити особисті амбіції, програми і образи. Атмосфера затруюється. Панує невдоволення і моральний розклад. У випадку Пелла брак егалітарного ставлення є очевидний: антиклерикали воліли проявити довіру до скаржника, бо він скаржник, аніж до священика, бо він священик.

Мас-медіа мусять відмовитися від сенсаційності і кампаній із переслідувань. Церква стала жертвою вартого жалю стандарту репортажу про випадки сексуальних зловживань. Наведемо ключовий приклад. Буцім найбільший скандал, стосовно єпархії Філадельфії (США): минулого року було опубліковано дані проведеного церковною владою розслідування щодо семи десятиліть історії сексуальних ексцесів, учинених священиками і монахами. «Сім десятиліть безчинств!» – кричали газети і радіостанції. «Вирок Церкві за моральну неспроможність!» Не беручи до уваги, що у велетенській єпархії кількість викривальних заяв (багато з яких були недійсними) була невеликою: в середньому три-чотири на рік. Ясна річ, Церква, як і будь-яка людська інституція, має своїх святих і своїх демонів, але не є очевидним, аби серед духовенства було більше грішників, аніж поміж усіх решта: цілком навпаки, посвячене життя зазвичай нагадує тим, хто його веде, про глибоке відчуття моральної відповідальності і рутинну перевірку свідомості. Ми продовжуємо карати винних, але з дотриманням норм. Продовжуємо уважно вислуховувати звинувачення, але ніколи не жертвуємо нашою критичною здатністю. Продовжуємо реформувати корумповані інституції, але знаючи міру і не влаштовуючи полювання на відьом.

Правосуддя не може бути правосуддям, якщо воно не є егалітарним. Якщо визнається правосуддя для жертв, але не є дозволеним для звинувачених, воно перестає бути правосуддям. Для мого друга Джорджа Пелла залишається апеляція, а отже – можливість не так облегшити його страждання, як показати, що попри усе, людська гідність, рівність перед судом і вірність правді залишаються в силі.