В самому серці сонячної Одеси причаївся невеликий католицький храм – костел св. апостола Петра. Його, напружена подіями, 100-літня історія – це тернистий шлях становлення та розбудови римо-католицької громади міста.
Зведення храму розпочалося у 1913 році за ініціативи Олександра Вассаля, потомка заможних французьких емігрантів, що мешкали в Одесі з кінця XVIII століття. Як свідчить історія, родина Вассалів займала поважне місце не лише серед чисельно емігрованого у той час французького дворянства, а й на своїй батьківщині. Досить близька родичка одеських Вассалів, Альбіна де Вассаль була дружиною Шарля Монтолона, ад’ютанта Наполеона Бонапарта, а згодом коханкою останнього. Після смерті імператора, значна частка статків була заповідана подружжю Монтолонів.
Сам Олександр Вассаль вже народився в Росії й був добре відомим за межами Одеси. У Криму та Херсонській губернії його знали як голову французьких переселенців півдня. Маючи великі статки, він посилено займався благодійністю й разом зі своєю сестрою Софі опікувався релігійною громадою земляків. В своєму заповіті 1912 року він писав: «Як віруючий католик, я не можу не звернути увагу на те, що римо-католицька церква в Одесі, на Катериненській вулиці, нині за розмірами своїми вже не задовільняє потреб багаточисельних молільників центральної частини міста... З огляду на це я вирішив виділити з мого дворового місця в м. Одесі, на Гаванній вулиці №3, невеличку ділянку розміром сто п’ятдесят три квадратних сажні... і і понад це 23 тис. рублів заповісти для спорудження на цій ділянці каплиці з приміщенням для проживання священика».
Зведенням храму практично керував священик Огюст Манільє, який особисто вів переговори з міністром віросповідань у Петербурзі щодо створення незалежної парафії. Французьке консульство трималося осторонь й не підтримувало Манільє навіть у поданні клопотань. Проте вже 22 вересня 2013 року у приморському місті єпископ Тираспольської дієцезії Кеслер освятив каплицю. Вона не випадково отримала назву св. Петра — ще здавна покровителем та заступником моряків і рибалок вважався апостол-рибалка Петро.
Першим настоятелем парафії, яка тоді налічувала близько 900 осіб, став італієць о. Огюст Манільє. Покликання, що несло людям іскру віри та надії Божої, обернулося для нього важким випробуванням. Саме в 20-х рр. XX сторіччя розпочалися релігійні утиски з боку радянської влади, гоніння на церковних служителів. Під час примусової евакуації французьких священників, о. Манільє покинув Одесу. Ще більш важкою виявилася доля його послідовників: заборони, арешти та ув’язнення. Серед них були о. Пьєтро Леоні та о. Жан Ніколя, які не залишили свою паству на самоті, хоча були обвинувачені в «антирадянській пропаганді» і неодноразово засуджені.
З 1935 по 1941 в Одесі вперше зачиняють Упенський кафедральний собор РКЦ, в 1936 році підривають храм св. Климентія, видатна споруда якого у свій час належала до архітектурної енциклопедії Г. Барановського. З 1949 року, коли кафедральний собор був остаточно зачинений та переобладнаний на спортивну залу, костел св. Петра по вулиці Гаванній залишається єдиною діючою католицькою парафією не лише в Одесі, а й на всьому півдні України.
Особливою для католиків Одеси стала дата 8 січня 1958 року. Саме цього дня з Вільнюсу до міста прибув о. Тадеуш Хоппе, щоб прийняти душпастирство й оселитися в приміщенні підвалу храму, адаптованому під кімнату. Це був перший священик із Салезіянського згромадження в Одесі. Через значні обмеження з боку влади, він не мав змоги у своєму служінні у повну силу працювати в салезіянській харизмі, опікуючись молоддю. Проте все життя поклав на відбудову та примноження римо-католицької громади міста, дбаючи про духовність мирян і відновлюючи парафію. Йому вдалося повернути громаді парафіяльний будинок знищеного храму св. Климентія та зал для катехизації і зібрань парафіян, за його ініціативи кафедральному собору передано ікону Успіння Діви Марії та Хресної Дороги.
10 листопада 2003 року Тадеуш Хоппе відійшов до Бога, його поховали в Одесі. У річницю смерті у підвальному приміщенні костелу св. Петра, де він мешкав, було відкрито музей, присвячений цьому видатному душпастирю.
У згадку про нього, його послідовник, отець Андрій Бачинський, писав: «Уже за життя отця-прелата його кімната була своєрідним санктуарієм, сповненим чимось небуденним, непересічним, вона дихала специфічною атмосферою. Кожний міг прийти до о.Тадеуша, відвідати його, порозмовляти. Він завжди був удома і завжди готовий прийняти. До його кімнати входили, немов на аудієнцію до високого сановника і важливої особи, державного діяча і розсудливого дипломата, священика – і разом з тим до людини з гарним почуттям гумору, доброго сповідника й порадника, а зрештою – як до батька».
Нині збережена святиня відзначає своє 100-ліття й пишається надбанням попередників. Понад 300 парафіян, серед яких чимало молоді, мають змогу чути Слово Боже на рідній мові, оскільки служіння ведеться українською, російською, польською, в’єтнамською, англійською, французькою, іспанською та латинню. Восени цього року здійснилася ще одна мрія салезіян – при храмі відкрито дитячо-молодіжний ораторій. Це місце, де можна віднайти віру в себе і Бога, заручитися підтримкою наставника і друга. Саме так, як колись заповідав Джованні Боско – засновник Салезіянського згромадження, покровитель молоді.