Перш за все Синод, який нещодавно завершився в Римі не був присвячений виключно вище описаній темі розлучень, чи, що більше, темі ставлення до гомосексуалізму. Хоч таке враження й може скластись, якщо перечитувати повідомлення про нього як в світових так і в українських ЗМІ. Його темою були питання, пов’язані з різними душпастирським викликами щодо родини в контексті євангелізації.
Бо Церква, заснована для того, щоб вести всіх людей, а особливо охрещених, до спасіння, не може покинути напризволяще тих, хто був з’єднаний Таїнственним шлюбом, але забажав укласти новий зв’язок. Тому Церква чинитиме невтомні спроби, щоб відкрити їм шляхи спасіння.
Familiaris Consortio, 84
Фраза винесена у епіграф цієї статті була написана у 1981 році Папою Іваном Павлом ІІ. Міститься вона у документі під назвою Familiaris Consortio (Сімейна спільнота), який був підсумком роботи Синоду Католицької Церкви щодо сім’ї, що тривав у вересні-жовтні 1980 року, тобто майже 34 роки тому. Цей документ по суті на сьогодні залишається одним з головних джерел вчення Католицької Церкви про подружжя та сім’ю, оскільки він більш повно розкрив те, що стисло було викладено на цю тему в Душпастирській конституції про Церкву в сучасному світі (Gaudium et spes) ІІ Ватиканського собору – головної події католицького світу ХХ століття. Цей документ, видається, дав відповіді на всі запитання, проте оце: «Церква чинитиме невтомні спроби, щоб відкрити їм шляхи спасіння» ніби залишає деякі питання відкритими до дискусії. І така дискусія з новою силою розпочалась 33 роки по тому.
Суть питання
Католицька Церква, базуючись на словах Христа про нерозривність шлюбу укладеного між чоловіком і жінкою: «що Бог з’єднав, того людина нехай не розлучає» (Мт. 19,4), стоїть на тому, що подружня обіцянка: «є невідкличною особистою згодою» (Gaudium et spes, 48). Таким чином в католицизмі не існує такого поняття як «розлучення». Раз розірвавши зв’язок, людина не може отримати дозволу на повторний шлюб. Вона може: або прожити на самоті увесь свій життєвий шлях, який їй залишився. І тоді Церква, за певних обставин і в результаті певного процесу, визнає за його подружнім зв’язком стан «сепарації». Це означає, що його/її шлюб і далі є дійсний, але подруги живуть по окремо. При цьому така людина залишається повноцінним членом Церкви, тобто таким, який може брати участь в абсолютно всіх її вимірах, в тому числі приступати до Таїнства Євхаристії – Причастя. Або існує інший варіант і він є найбільш поширеним. Людина укладає новий союз, але вже без благословення Церкви і відповідно від цього втрачає деякі свої «права» в церковній спільноті. Зокрема вона не може приступати до Таїнства Євхаристії.
Причина тут ось в чому. Євхаристії передує Таїнство примирення, або сповіді. Хоч це два окремі Таїнства, проте вони дуже тісно пов’язані між собою. Через Таїнство примирення людина відновлює мир у стосунках із Богом і ближніми, який був порушений гріхом, обіцяючи при цьому виправитись. У випадку повторного цивільного шлюбу, у неї під час Сповіді постає дуже важкий вибір. Або пообіцяти розірвати свої стосунки із новим чоловіком/жінкою, або відійти від сповідальні ні з чим. Оскільки співжиття такої людини з новим подругом є фактично регулярним «ходіням на ліво» і попередній її шлюб Церква не може скасувати. От і виходить, що твій «колишній/колишня» — твій справжній чоловік/жінка, а нова — це коханець чи коханка. Знаю від знайомих священиків (яким доводилось говорити про це людям) і від людей, які поставали перед таким вибором, що це розмова не з простих. І дуже часто закінчується трагічно – людина відходить від Церкви взагалі.
Одна моя знайома, почувши на сповіді, що її справжнім чоловіком є той, з яким вона укладала шлюб, а не той з яким вона перебуває в цивільному, довгі роки взагалі не переступала поріг храму. Все, що вона могла сказати, це лише: «Нехай на себе подивляться». Це дуже стандартна реакція і нехтувати нею Церкві також не варто. Якщо її служителі чи вірні не можуть показати високої планки християнського життя, ці звинувачення будуть часто слушними. До храму вона не наближалась допоки не виявилось, що її попередній чоловік взагалі не був охрещений на момент шлюбу. В таких випадках в Церкві передбачена певна процедура, яка встановлює, що шлюбу взагалі не було. Це так зване «уневажнення шлюбу». Існує інституція на зразок суду, яка провадить розслідування і якщо в ході цього процесу виявиться, що хтось з одружених мав певні перешкоди до укладення шлюбу, то такий зв'язок може бути визнаний недійсним. Моїй знайомій в цьому сенсі пощастило, вона змогла укласти з своїм цивільним чоловіком церковний шлюб. Але так трапляється далеко не в усіх випадках.
Такою на сьогодні є приблизна схема католицької практики щодо подружжя.
Відмінною вона є у Православних Церквах. Там Церква випрацювала дещо лояльнішу до людської слабкості доктрину, згідно з якою людина може отримати дозвіл на повторний зв’язок (дозволяється не більше двох разів). Цей новий зв‘язок не є аналогічним першому Таїнству. Але людина не втрачає можливості приступати до Євхаристії. Теоретично, це відбувається після деякого процесу покаяння, але на практиці приблизно так як у випадку із укладанням повторного цивільного шлюбу. Розрив, заява, розгляд і будь-ласка одружуйся вдруге. Якщо людина бодай елементарно практикує свою православну віру, то цих трьох разів їй вистачить на все життя. Цікаво, що в цьому серйозному питанні Православна Церква, яка може звинувачувати Католицьку в лібералізації практики посту, виявляє наскільки крайній лібералізм, що багато католиків від такої доктрини впадають у глибокий шок.
Дискусія
Перш за все Синод, який нещодавно завершився в Римі не був присвячений виключно вище описаній темі розлучень, чи, що більше, темі ставлення до гомосексуалізму. Хоч таке враження й може скластись, якщо перечитувати повідомлення про нього як в світових так і в українських ЗМІ. Його темою були питання, пов’язані з різними душпастирським викликами щодо родини в контексті євангелізації. І більша частина його підсумкового документа присвячена різним аспектам душпастирства сімей в контексті сучасної культури та різних викликів сучасності. Проте тон всій подальшій полеміці заклала дискусія, яка розпочалась за кілька місяців до Синоду. Умовно її розпочав кардинал Вальтер Каспер, який виступив за те, що за певних обставин католиків, які розірвали укладений шлюб і одружились вдруге, (світським шлюбом) можна допустити до Євхаристії. Так Церква, на його думку, проявить себе не лише справедливою, але й милосердною. Слід зазначити, що кардинал Каспер не вважає, що такий допуск може стосуватись всіх без виключень. Наскільки я зрозумів з його статей, це якраз могло б стосуватись меншості. Тієї меншості, яка незважаючи на те, що в минулому мала укладені шлюби, на даний момент є добрими парафіянами, ревними у вірі християнами і готовими відбути певний покаяльний період (який може бути досить тривалим). Звісно це не стосується патологічних випадків, коли чоловік лишає дружину з трьома дітьми і одружується з новою особою. Адже у вже згаданому Familiaris Consortio зазначалось, що існує певна градація у вимірі зруйнованого подружжя. Адже один з подругів міг щосили боротись за збереження подружжя, але в кінці-кінців залишився наодинці та ще й з дітьми. Якщо така людина зустрічає іншу, готову розділити з нею життя, допомогти у вихованні дітей, то чи не може бути Церква милосердною до них і дати їм можливість жити повнотою церковного життя? А, і на цьому слід наголосити, участь в Євхаристії, згідно вчення Церкви, належить до ключових моментів християнського життя. Євхаристія творить Церкву. Ті, хто від неї відлучені, чи не беруть участі, не до кінця є з’єднаними зі церковною спільнотою. Це питання є дуже серйозним і слушним. Також Вальтер Каспер, як довголітній провідний католицький екуменіст, запропонував застосувати «екуменічну концепцію» до розгляду питання шлюбу. Полягала вона в тому, що Церква може визнавати певні елементи «церковності» і в світському шлюбі. І таким чином вони можуть як ділитись присутніми духовними дарами в цьому зв’язку із спільнотою, так і приступати до Євхаристії.
Але такий підхід провокує не менш слушне зустрічне питання: а як тоді трактувати цей новий зв’язок? Це шлюб? Ні. Оскільки його неможливо укласти, якщо немає підстав уневажнити попередній. Тоді, що це? Щось на зразок православного благословення повторного зв’язку? Відповіді на це запитання на разі немає. Слід додати, що Вальтер Каспер не був одинокий у своїй позиції і його погляди отримали підтримку. Він скоріше став головним рупором м‘якої лінії, за що й отримав всю критику на свою голову.
Проти тез кардинала Каспера виступила низка інших прелатів Католицької Церкви. На світ з‘явились навіть цілі книги, які містили міркування на тему. Дехто з опонентів просто стояв на «букві закону». Інші давали не менш слушні практичні відповіді. Так, зокрема, прозвучала думка, що кількість повторно одружених цивільним шлюбом і які бажають приступати до Євхаристії є дуже малою в порівнянні з тими сім’ями, які є в церковному шлюбі і не беруть участі в житті Церкви взагалі. І що Церква повинна в першу чергу займатись поверненням цих сімей до Церкви, а не кидати всі сили на специфічні випадки повторних зв’язків. Префект конгрегації доктрини віри кардинал Герхард Мюллер у своїй книзі «Hope on the Family» пише ще про інше. За його словами Церква просто не в силах міняти вчення, яке не вона встановила, а Христос, але багато з тих, хто приступає до Таїнства шлюбу, насправді є лише охрещеними католиками і рідко практикуючими свою віру християнами. Тому постає питання: чи можна вважати всі такі шлюби, як такі, що були укладені з дотриманням всіх необхідних передумов. І в цьому ключі виникла думка, що слід переглянути процедуру уневажнення шлюбів, зробити її легшою і швидшою. Це питання слушне з тієї причини, що якщо особи, які укладали шлюб не надто добре усвідомлювали, що вони чинять, то чи можна вважати їх зв'язок відповідним вимогам Церкви? Проти такого підходу виступив кардинал Каспер у своїй промові на Синоді зауваживши, що це може спонукати до враження ніби Церква звершує такі Таїнства, які згодом гіпотетично можуть бути визнані недійсними. Тому єпископи міркували про необхідність ґрунтовнішої підготовки перед уділенням Таїнства шлюбу, а також сумліннішого проводу молодих сімей. Цей підхід можна назвати єдиним і конкретним запропонованим виходом задля покращення ситуації.
Слід сказати, що розмови тривали не лише серед представників вищої ієрархії, але й серед священиків, богословів і простих вірних Католицької Церкви. І свідчили, що в цьому питанні Церква торкнулась дуже болючого нерва і швидкого рішення не буде.
Дискусія, яка тривала протягом кількох місяців, не дала вичерпних відповідей на поставлені питання, але стала плідним і відкритим діалогом. Чи не вперше в історії Церкви за цим обміном думками змогли слідкувати всі бажаючі. Такої форми зрештою вимагає і сам сучасний світ – вірні хочуть знати, про що говорять їхні пастирі. Синоду багато хто очікував з надією, багато хто з острахом. Атмосфера стала справді гарячою і багато в чому нагадувала обговорення напередодні публікації Енцикліки Humanae Vitae (1968) Папи Павла VI, в якій зокрема було засуджено вживання контрацепції. Ці баталії нагадували 60-і роки ще й тому, що як тоді, так і тепер Церква зазнавала активного тиску ззовні. Тоді це була хвиля «сексуальної революції», сьогодні підхід Католицької Церкви до питань шлюбів західне суспільство часто розглядає як дискримінаційне. Така надмірна «політизація» лише ускладнює для Церкви пошук відповідей на поставлені питання. Бо часто в цих дискусіях постає слушне питання: чи людям справді так хочеться брати участь в житті Церкви, чи це лише боротьба за «рівні права» у доступі до тих чи інших Таїнств Церкви, без огляду на церковні правила?
Синод
Сам Синод дав менше інформації, ніж вся попередня дискусія. Видається, що окрім всіх попередніх тез не прозвучало нічого нового. Зрозуміло, що всі очікування були спрямовані на кінцевий результат. Хоч тут слід зазначити, що на Синоді проявились цікаві тенденції пов’язані із сучасним розвитком Католицької Церкви. Полягають вони в тому, що більшість католиків на сьогодні проживає зовсім не в тих країнах, де популярні теми розлучень і повторних шлюбів. Тому єпископи Африки, Азії, Близького Сходу дещо дистанціювались від суто європейсько-американських тем, особливо пов’язаних із гомосексуалізмом. Вже давно було відомо, що їх турбують зовсім інші питання: бідності, полігамії, освітнього розвитку вірних тощо. Як не крути, а Католицька Церква стрімко розвивається в Південній півкулі (в Африці до 2025 року очікується зростання до 230 мільйонів католиків, у 2005 році їх вже було 135, а, приміром, в Південній Кореї щороку відбувається 100 000 хрещень) тому голос південних католиків буде ставати щораз вагомішим на таких всесвітніх форумах. І те, що кардинал Каспер дозволив собі сказати, що «африканці не повинні розповідати нам, що робити» викликало шквал критики. За ці слова його навіть звинуватили в расизмі.
Загадковою була ситуація з оприлюдненням попередньої версії підсумкового документу під назвою Relatio Synodi. Як з‘ясувалось невдовзі учасники Синоду були здивовані, а дехто обурений деякими формулюваннями документа - єпископи не впізнали там своїх думок. І навіть з‘явились конспірологічні теорії, що його хтось без відома отців доопрацював. Стосувались вони головно найбільш контроверсійних тем, про які і йде мова в цій статті. Перш за все стосовно ставлення Церкви до гомосексуалізму. Через невдалий переклад на англійську світовими медіа миттєво поширились новини, що Католицька Церква змінила ставлення у цьому питанні. Дехто вбачав в цих непорозуміннях «змову лібералів», проте, за словами Блаженішого Святослава – глави УГКЦ (інтерв’ю американському виданню Crux) здивований документом був навіть кардинал Вальтер Каспер, якого вважали очільником змови. Скоріш за все мав місце людський фактор і документ вирішили відправити на доопрацювання та продискутувати в групах. В кінці-кінців його проголосували і три пункти з 62 з нього випали. Для повноцінної присутності в тексті кожен пункт повинен був набрати не менше 2/3 голосів, але найбільш гарячі теми не пройшли. Про що ж в них йшлось? А нічого особливого. В них лише викладені різні думки про можливість допущення повторно одружених до Євхаристії і з зазначенням, що це питання ще потребує певних досліджень. Пункт 55, який говорить про ставлення Церкви до гомосексуальних пар вже був більш конкретний. По-перше, в ньому чітко було сформульовано, що не існує жодної підстави для порівняння чи віддаленої аналогії між гомосексуальними зв’язками і планом Божим стосовно родини і подружжя. При цьому документ фактично повторює вчення Катехизму Католицької Церкви, що Церква шанує людську гідність осіб із гомосексуальними нахилами і закликає уникати дискримінації. Але навіть у такому вигляді цей пункт набрав 118 проти 62, тобто менше 2/3.
Цікавим виявився крок Папи, який виступив у завершальний день Синоду. Властиво позиція Папи була для всіх найбільшою загадкою. Оскільки Синод не може нічого прийняти без Папи, як примаса, то всі розуміли, що від нього залежить все. Напередодні Синоду медіа його зараховували, то в табір лібералів, то консерваторів. Хоч і можна було передбачити, що він стоїть вище цих схематичних поділів. Взагалі Синод важко назвати полем, на якому зійшлись ліберали і консерватори. Більшість все таки виходила за рамки цих умовностей і знаходились десь по середині – між релятивістською пастирською доцільністю і бетонним буквоїдством, про що свідчить кінцевий документ. Промова Папи виглядала як васерваґа – він закликав уникати крайнощів – чи то законництва, яке не бачить особи чи релятивізму, який не знає закону: треба уникати спокуси перетворити каміння на хліб, пригадуючи першу спокусу Христа в пустелі (Лк. 4, 1-4). Вочевидь маючи на увазі, що легкі рішення щодо складних питань може привернуть увагу, але в кінцевому підсумку лише нашкодять. А з іншого боку він закликав утриматись від спокуси перетворити хліб на каміння. Каміння, яким фарисеї хотіли побити грішницю (Ів. 8,7), каміння, які за словами євангеліста Луки можуть стати «не підйомним» тягарем для вірних (Лк. 11,46).
Папа вирішив включити в Relatio навіть ті пункти, які не набрали необхідних 2/3 голосів із зазначенням кількості скільки було «за», а скільки «проти». Сам Документ є лише проміжним підсумком дискусії і не має жодного зобов’язуючого характеру. Тема залишилась відкритою до наступного року, коли відбудеться наступний Синод присвячений темі сім’ї. Зокрема вона потребує серйозного історичного дослідження.
Сам Синод показав дещо ширшу перспективу стосовно Католицької Церкви. Папа Франциск, який вже на початку свого понтифікату анонсував широкі реформи в системі управління Церквою багато говорив про необхідність розвитку колегіального виміру Церкви. Цей аспект є важливим також в стосунку екуменічного діалогу із східною православною Церквою. Рівень свободи дискусії і взагалі відкритість Папи на слухання різних голосів в Церкві свідчить, що в цьому напрямку є суттєві зрушення. Взагалі важко навіть уявити собі сьогодні такий рівень вселенської чи помісної колегіальності в середовищі православних, а така колегіальність чи соборність, згідно православним вченням, становить одну з фундаментальних рис Церкви.
Ще одним важливим виміром Синоду стало залучення до обговорення вірних. Хоч це було не вперше, проте це залучення вийшло на якісно новий рівень. Вони не мали права голосу, проте право висловитись вони мали. Спершу через опитування, яке було проведене напередодні Синоду через спеціальні анкети, а згодом декілька пар з різних країн світу могли виступити перед всім Синодом і їхні виступи в рамках дискусії були важливими.
Польові дослідження українського… контексту
Голос України в цій дискусії був практично відсутнім. Я тут не говорю про Блаженішого Святослава, який брав досить активну участь в засіданні в Римі. Маю на увазі перш за все те, що не було проведено жодного анкетування серед вірних, яке було ініційоване Римом. І зрештою було б дуже корисним самій УГКЦ, щоб знати температуру власного церковного тіла. Анкет ніхто, окрім окремих відповідальних осіб в структурі Церкви, не бачив і не тримав в руках. Не брали участі в полеміці також і українські священики і богослови. А сказати їм таки було що. Про це свідчить жвава дискусія в соціальній мережі (зокрема в групі «Дискусійний клуб УГКЦ» в Facebook). Кілька запропонованих тем, пов'язаних із Синодом викликали лавину коментарів від священиків, богословів і простих вірних. Загальна канва дискусії йшла тим самим шляхом, що й світова. Були як прихильники ригористичної лінії так і ті, хто виступали за м‘якіші підходи. І поділ аж ніяк не проходив між клиром і мирянами, бо часто видається, що в цій полеміці вірні вимагають лібералізації, а священики стоять на оборонних позиціях. Звучали дуже слушні і цікаві думки від прихильників кожної з сторін.
Підсумки дискусії заслуговують окремої статті, але можна виділити найбільш ключові точки. Перш за все невідомою є статистика кількості тих, хто розірвав церковний шлюб, утворив новий зв'язок проте не порвав із Церквою і щиро бажає брати повноцінну участь в житті Церкви, приступати до Євхаристії. І таких людей слід чітко відділити від тих, хто просто хоче вдруге повінчатись в храмі. Наша ситуація ускладнюється тим, що християнство – це традиційна релігія для України і укладення церковного шлюбу абсолютно не передбачає, що особи живуть глибоким християнським життям. Гарна церемонія в день весілля дуже часто є лише одним з пунктів в програмі святкувань. І нерідко не найголовніший. Головне, щоб вийшли гарні знимки. Суспільна думка, особливо галицька, немов вимагає цієї церемонії, тому дуже часто ті, хто прагнуть отримати «церковне розлучення» для повторного шлюбу зовсім не переймається тим, щоб воно стало початком глибокого християнського життя. Вимога зводиться до простого і банального: ми хочемо, щоб було як в усіх людей, РАГС, ХРАМ, ресторан – дайте нам другий шанс. Скільки у нас є випадків не такого штибу, а власне того, про що дискутували перед Синодом кардинали достеменно мабуть невідомо. А їм йшлось, я повторюсь, про тих людей, хто хоче жити повнотою церковного життя, а не лише мати гарні фото з шлюбу. Хоча... ця тенденція може з часом і змінитись, я навіть переконаний, що вона змінюється, і все більше буде нових пар, для яких шлюб в храмі не буде чимсь необхідним.
Ця розмова поступово допровадила до питання уділення шлюбу. Які є передумови для цього? На сьогодні існує практика підготовки до подружжя. Але сама суть шлюбу в нашій традиції вимагає, щоб ця людина не просто відбула кількамісячну підготовку, а ще до того пройшла доволі тривалий шлях християнської ініціації, катехуменату чи містагогії. Тобто повільно і поступово була впроваджена в таїнство віри. Підготовка молодят до шлюбу за кілька місяців схожа на спробу вишколити пілота «Боїнга» за три тижні. Шлях впровадження у віру, так щоб людина стала свідомою і відповідальною своєї християнської ідентичності, це не менше кількох років, а не місяців. Натомість перед вівтарем дуже часто стоять люди, які отримали поверховий експрес-курс, а не серйозне впровадження «від Адама і Єви». Вочевидь це не є виключно українська проблема, бо у вже згадуваній книзі кардинал Герхард Мюллер пише, що багато з тих, хто приступає до шлюбу є лише формально християнами і тому й близько не усвідомлюють тієї відповідальності, яку беруть на себе. В цьому контексті зрозуміло постає питання, чому в нас вінчають всіх підряд? Скільки у нас є відмов в уділенні Таїнства? А, як зазначав дехто з диспутантів, відмовляти у нас треба як мінімум 50-ти відсоткам бажаючих. Це така ще оптимістична цифра. Чи не повинна Церква брати на себе відповідальність за те, що дала молодятам гранату в руки не попередивши, що вона не навчальна? Дуже часто їм обриває руки і вони зі сльозами приходять назад, а їм кажуть: «Перепрошуємо, граната була бойова. Руки назад пришити не можемо». Також слід говорити про подальшу формацію молодих сімей, щоб вони не потрапляли з церковного порога у «відкритий космос». Звісно є добрі ініціативи в цьому напрямку, але без знання статистики важко говорити про їх справжній успіх.
Низку слушних питань викликає проблема розлучень у стосунку до інших практик Церкви. Учасники дискусії не раз ставили питання, чому можна полишити монашество, священство і при цьому не втратити право брати участь в Євхаристії, а людина, яка розірвала Таїнство шлюбу, таке право втрачає? Або Таїнство священства чи «монаші шлюби» є значно нижчими в очах Бога, і тоді чому Церква трясеться навколо покликань і формування священиків і так занедбує те, що повинно стояти на першому місці. Або ж слід «закрутити гайки» всюди. Парадоксальною виглядає ситуація, коли ми порівнюємо людиновбивство і розірвання шлюбу. Вбивця може приступити до сповіді, отримати розгрішення і після покутного періоду приступити до Євхаристії. Повторно одружені в цивільному шлюбі такого шансу не мають. Звісно йдеться не про патологічні випадки, а про такі, наприклад, коли особа зазнає фізичних знущань в сім’ї і змушена її залишити. Чи така людина приречена на одиноке життя аж до смерті? На ці питання немає на разі відповідей.
Дискусія тривала й довкола богослов’я Євхаристії, її ролі в житті християнина. Що означають в даному контексті слова Христа, що не проститься людині лише хула Духа Святого… (Мт. 12, 31-32) Але це вже тема для не одної статті, а мабуть цілої книги.
***
Так виглядає, що тема християнської сім’ї стала не лише темою ХХ століття, але буде й темою ХХІ. Справа в тому, що впродовж століть сім’я була досить недооціненою в житті Церкви. Їй відводилась роль поблажки людським слабкостям, чи навіть поблажки людській сексуальності. Такий собі «узаконений блуд». Все що нижче пояса часто трактувалось як зло саме по собі. Сімейним людям відмовлялось навіть у гіпотетичній можливості осягнути бодай підніжок у драбині християнської досконалості. Це було зарезервовано виключно для осіб неодружених, монахів. Прикметним є той факт, що Східна Церква не вшановує серед своїх святих жодного подружжя, яке було прославлене як власне сім’я, а не через мучеництво чи інші заслуги, не пов’язані напряму із специфічно сімейними стосунками двох осіб. Початок зміні парадигми започаткував щойно папа Лев ХІІІ наприкінці ХІХ століття. Саме від нього починається процес переосмислення вчення Церкви про шлюб і сім’ю. Але ще навіть до середини ХХ століття суттю подружжя було лише відтворення роду. Людська сексуальність, як дар Божий, була реабілітована Папою Іваном Павлом ІІ. З того часу сім’я це не просто поблажка людській слабкості, але школа досконалості, в якій людина зростає, стає тим, ким покликана стати.
Дані роздуми не враховують всього спектру питань про сім’ю, які стоять сьогодні на порядку денному, головно в зв’язку із сучасною культурою. Тому вона може видатись однобокою, але ті питання, які були підняті, заслуговують обговорення. Тим паче вони залишились відкритими Папою Франциском до мінімум наступної зустрічі Синоду. Якщо питання гомосексуальних зв’язків Синод, як виглядає, закрив (навіть в такому «закритому» вигляді цей пункт був провалений на голосуванні), оскільки вони вступають в конфлікт з самим осердям християнської антропології, то питання повторно одружених пар не так просто закрити, оскільки ситуації в житті бувають дуже різні і ці ситуації часом ставлять серйозні виклики сучасній практиці Церкви.
Анатолій БАБИНСЬКИЙ