Слід зауважити, що український народ часто пристосовував християнство до свого земного життя, побуту. Культ Землі, землеробської Праці є основою світобачення українських селян. Такий постійний зв’язок із землею, який називають українським антеїзмом, наклав на їхню духовність відбиток психічної селянськості.
Див. попередні статті:
Поняття Київського християнства, його церковна та просторово-часова ідентифікація
є). Встановлення в Русі-Україні церковних свят на честь подій з історії рідної землі. Наприклад, хрещення Русі у 988 р., освячення Десятинної церкви, вигнання турків від стін Почаївського монастиря тощо.
ж). Проникнення християнських уявлень у фольклор, народно-пісенну творчість і навпаки – язичницьких пісень у християнство. Тут слід зауважити, що ідеологічна перемога писемного християнства привела до поступового забування шедеврів усної народної творчості, інших культурних надбань не писемного язичництва. Проте багато фольклорних творів дійшли до нас завдяки їх християнізації. Ці збережені для української (і не тільки української) культури твори важко переоцінити, адже в своїй первісній формі фольклор – це духовність народу на зорі його формування. Деякі дослідники виводять навіть самобутність української культури саме на основі фольклору.1
Слід зауважити, що український народ часто пристосовував християнство до свого земного життя, побуту. Культ Землі, землеробської Праці є основою світобачення українських селян.2 Такий постійний зв’язок із землею, який називають українським антеїзмом, наклав на їхню духовність відбиток психічної селянськості.3
У свідомості простих людей і в їх духовній творчості (що здебільшого і відбивалось у фольклорі) часто відображались лише ті ідеї, які відповідали їх життєвому досвіду. Тому у піснях на побутові теми так рідко зустрічаються християнські мотиви. Властиве українцям дещо приземлене розуміння біблійних персонажів зробило останніх навіть героями фольклору. Нерідко у щедрівках, колядках й інших поетичних і прозових творах на святих переносяться риси української вдачі, рід занять тощо.
В народній уяві Господь є такий близький до людини, що навіть переймається людським горем:
«Ходить, походить місяць по небі,
Та й кличе, кличе зорю до себе:
Ходімо, зірко, Бога шукати!
Найшли вони Бога у господаря:
За столом сидить, головку склонив,
Головку склонив, слізоньку вронив.
А з тої слізки Дунай розлився...».4
Загальновідомо, як часто в українській народній поезії зустрічаються згадки про сльози Божої Матери та Ісуса Христа. Господь зі святими сам і ріллю обробляє:
«А святий Петро за плугом ходить,
А святий Павло волоки гонить.
А Біг-Господь сам посіває,
А святий Юрко поволочає,
Божая Мати обід виносить...»
Відтак врешті народ уявляє собі Бога також за ідеального господаря:
«Зірниця – сестриця каже:
...Найшли ми Бога-пана господаря».5
Подібні уявлення виступають і у весільному обряді: «Сам Бог коровай місить, Пречиста світить, янголи воду носять».6 Людина, що була на тамтім світі, бачила там старого діда, «що складав пари» (шлюби) – це «був сам Бог».7 У всіх шлюбних церемоніях, навіть при приготуванні вечері також беруть участь Бог, Божа Мати, ангели і святі.8
Власне, національне сприйняття християнства призвело до того, що навіть Трійця в українців набуває своєрідного вигляду: Ісус Христос, Матір Божа та святий Миколай. Таке сприйняття християнського догмату зумовлене певним утилітарно-вибірковим підходом до нього. «Це – надія на заступництво й компенсацію за земні негаразди (тут місія Ісуса Христа), освячення сімейного огнища й місця жінки в ньому (тут – покровительство Марії-Богоматері), пошук сили, яка сприяла б життєвій, зокрема господарській, діяльності (тут – приклад життя святого Миколая)».9
з). Ритуалізація трудових процесів, окалендарювання господарських робіт уже на основі християнського церковно-календарного кола, часто із збереженням елементів язичництва.
Так, культ води, її животворчої сили, у наших предків вилився у глибоку пошану до води. Подібне ставлення до неї не зникло і з прийняттям християнства. В передріздвяний час (від свята введення в храм Богородиці до 9 четверга) було заборонено бити білизну праниками на воді, бо боялись, що це може навести потім хмари на ниви.10 Від Введення до Благовіщення (7 квітня) не можна було також копати землі-глини (тут проявився відголосок свята створення Землі, що відзначався язичниками у квітні). З давніх язичницьких часів збереглась в українців пошана до коноплі – звідси й пішов звичай перетирати коноплі до свята Введення, щоб їх потім не зневажати тертям в часі їх святочного помину.
Найважливіші події з трудового життя українців з часом все частіше відбувались із відповідними православними церковними обрядами. Так, були створені спеціальні молитви і чини на честь закладання будинку,11 переходу на проживання в новий будинок,12 боротьби із шкідниками,13 виходу у далеку дорогу14 тощо.
и). «Освоєння» християнством національних культурних традицій (архітектура, образотворче мистецтво, поезія, література, музика тощо). Причому в образотворчих сферах християнство впливало набагато більше, ніж зазнавало зворотного впливу, адже не слід забувати, що Візантія X-XI століть була однією із найрозвиненіших країн світу.
Однак деякі особливості розвитку української культури не зникли, а залишилися домінуючими при християнстві і є такими й донині. Маємо на увазі культ «Матері», який характерний для більшості народів, однак в Україні набуває ключового значення – весь місцевий дохристиянський і християнський фольклор пронизано ним. «Образ Матері для українців – символ вищої справедливості, правди, всього того, що заслуговує найвищої поваги».15 О.Кульчицький вважав, що для українців найбільш характеристичним є архетип «Магна Матер» – тип «доброї», «ласкавої», «плодючої» Землі українського чорнозему.16 Згадаємо «Мати – сира Земля», «Ненька-Україна» і навіть Запорізька Січ у козаків – «Січ-Мати». Саме жінка-матір є тією істотою, яка єднає навколо себе родину. Тому не дивно, що культ Богородиці став практично основним культом українців. З іншого боку – матріархальний характер родини вплинув на формування певної безвольності, сентиментальності української вдачі.
і). Проникнення у прийшле християнство дуалістичних ідей, що на час хрещення Руси-України мали уже значне поширення на даній території. Під дуалізмом у даному випадку ми розуміємо віру в добру і злу першооснову, першопочаток світу й людини.17 Чітко оформленого бога зла у язичництві не існувало. Його заміняв цілий сонм небезпечних для людини злих сил, начолі з богом ночі і нічного страху Дивом та чортами.18 Зазначимо, що дуалізм був властивий й деяким течіям раннього християнства, зокрема маніхейству, павліканству тощо. Останні вплинули на болгарське богомильство (богумильство), за вченням якого все видиме, матеріальне – створене Сатаниїлом, а лише духовне – створене Богом.
Ці дуалістичні ідеї знайшли своє відображення і в християнстві, що прийшло на Русь-Україну. Їх відгук зустрічається зокрема в Іпатіївському літописі під 986 р. (створення Сатаниїла на 4 день творення світу), літописах волхвів, українських легендах, апокрифах тощо.19 І навіть у Густинському літописі XVII ст. зустрічається запис: «Два суть бози: Єдин Небесний, другий во аді».
У дослідженні етноконфесійної специфіки української культури важливе місце також займає питання ролі самобутньої обрядово-культової сфери українців у створенні цієї специфіки культури. Як писав Б.Д.Греков, «...нова віра не змогла витіснити повністю того, що було частиною самого народу. Тому Церква почала християнізувати пов’язаний з язичництвом побут народу, який, у свою чергу, зіграв величезну роль в обрусінні християнства».20
Зазначимо, що побут українців не відразу зазнав значних змін під впливом прийшлого християнства, бо ж в ньому взагалі відбувається кардинальні зрушення лише при переміні роду занять людей, кліматичних умов, рівня матеріального виробництва тощо, а на більш високому рівні – при змінах в етнопсихології народу. Православ’я змогло нав’язати свою форму побутового життя українцям лише через століття цілеспрямованої праці його місіонерів.
Побутова діяльність, як відомо, здійснюється переважно в умовах сім’ї. Певний «відступ у себе» в історичному аспекті становлення української психіки і формування «селянської структури» українського народу максимально піднесло роль сім’ї у житті українця. Високе становище жінки в українській сім’ї, окрім давньої культурної традиції, завдячує і вищенаведеному аргументові. І не випадково, що українська жінка, як матір родини, як рівноправна господарка, бере активну участь у святочних містеріях, у відправленні родинних культів. Жінці, як і господарю, присвячуються спеціальні сакральні пісні.
Саме жінка готує святкову їжу: вареники, що характерні лише для України і виникли як жертовна страва у культі місяця прадіда; голубці – теж страва із люнарного (місячного) культу. У цих стравах поєднано масу символів. Зокрема голуб є символом творчих сил при створенні світу, а просо – один із перших рільничих здобутків. До української сакральної їжі можна також віднести й плетений калач, кутю, весільний коровай тощо.
Український ідеал сімейного щастя – родина в гармонії й любові. Саме в сім’ї плекався широкородинний альтруїзм, рівність і повага один до одного. Для кожного українця родина – це святість. І тому на святу Вечерю (свого роду родинне свято) прибували небесні гості.
Відзначимо, що Різдво й Щедрий вечір у дохристиянському житті українців – це перш за все свята побутового, родинного культу, в якому господар обійстя є головним жрецем.Лейтмотивом цих свят виступає ідея прадіда всього народу, його культурного лицаря. Саме велика популярність цього мотиву й стала основною причиною невиразності ідеї Христа на Різдво і особливо на Святий Вечір. Адже саме в цих святах склався найбільш самобутній комплекс дохристиянських релігійних ідей, створених народом.
Різдво в українського народу – певна персоніфікація культурної сили, що принесла народові агрокультурні здобутки. Для народу це навіть конкретне єство, що можна взяти на руки і принести до Бога –
«Ой не єсть то, Петре, нияке чудо,
А то єсть святе Різдво.
Було єґо взяти, Петре на руки.
Сюди принести, на стіл покласти.
Зрадовили би ся всі святиї,
Що перед ними Різдво сіло».21
Різдво, Дідух, Коляда в певних варіаціях несуть подібне змістовне навантаження. Це – перший подарунок народу, його прадід і заступник за весь народ перед Богом. Прадід не вмирає назавжди, а відроджується, є він вічно живим. Українська ідея відродження народу у первісній красі і силі подібна до християнської ідеї відродження Ісуса Христа.
Саме з ідеї прадіда, який навчився сам і навчив своїх нащадків збирати сіно й плекати худобу, і пішов характерний лише для українців звичай застеляти долівку сіном у Різдвяний вечір (православна Церква пояснює тепер це тим, що Ісус народився в яслах). З культу прадіда з’явилось і 9 страв із земних плодів, що приносились в жертву на святвечірньому столі. Православ’я замінило їх 12 стравами на честь 12 апостолів. Специфічне тлумачення культу предків сприяло й тому, що колядки і щедрівки співаються при святочних обрядах не як сакральні пісні, молитви, а переважно для збудження і утримання святкового настрою.
Отже, християнські місіонери, діючи психологічно вірно, з врахуванням ситуації, розсудливо, не ставили собі за завдання вигнати старе відразу. До того ж, це було б і неможливо. Така тактика сприяла швидкому екстенсивному поширенню християнства, але, з іншого боку, викликала двовір’я. Тобто народ з нового брав те, що було добре зрозумілим, поєднуючи його із старими, добре відомими і живучими віруваннями. Тому не дивно, що двовір’я було ще дуже живе, реальне і в дванадцятому столітті – про це свідчать також літературні та літописні твори, що дійшли до нас з того далекого часу.22
Двовір’я довгий час залишалось досить сильним в Україні, перетворившись у національну особливість православ’я. І не зважаючи на те, що язичницька ідеологічна основа, за несуттєвими винятками, майже всіх дохристиянських свят, обрядів, звичаїв була знищена, і у цьому відношенні можна говорити лише про двокультність, синкретизм двох обрядово-культових сфер при одній вірі, двовір’я існує і в наш час. Найбільш чітко воно проявляється у народній поезії, казках, приказках, замовляннях тощо. Так, в українській поезії часто описуються обертання людей у птахів, звірів, дерева, трави, каміння. В ній оспівується перехід душі (реінкарнація) скривдженої (вбитої) дівчини (хлопця) у квітку, дерево, а за певних обставин – перетворення цієї квітки, дерева у людину. Причому в деяких оповіданнях душа може поступово «переходити із риби у пташку, потім – комашку» тощо.23 У багатьох народних творах природа оживає розмовляє, думає. А за певних умов і людина може також розмовляти із тваринами, рослинами і навіть зорями й місяцем.24
Дослідження етноконфесійної специфіки української культури і православ’я в Україні має важливе теоретичне і практичне значення не тільки в аспекті осмислення особливостей Київського християнства. Воно пов’язане також із пізнанням процесу становлення й розвитку національної культури, із спробами практично реставрувати, відродити ранні форми народної творчості, в яких дуже важко відрізнити те, що відноситься до релігії, від того, що є чисто народним явищем.
Неврахування саме такої специфіки культури при розгляді, наприклад, процесу формування і розвитку моралі, мистецтва українського народу тощо призводить до перекручення, спотворення історичної правди.
1 Шаян В. Джерело сили української культури. – Лондон-Торонто, 1972.– С. 15.
2 Дет. див.: Колодний А.М. Українська духовність в її релігійних виявах // Релігія в духовному житті українського народу. – К., 1994.– С. 53.
3 Колодний А. Релігійні вияви національної духовности українців // Відомості Митрополії УАПЦ у діяспорі й єпархії у Великій Британії. – 2001. – № 1.– С. 21.
4 Річинський А. Проблеми української релігійної свідомості. – Київ-Тернопіль, 2000.– С. 94.
5 Там само.
6 Вовк Хв. Студії з Української етнографії та антропології. – Прага, б/р. – С. 194.
7 Куліш П. Записки о Южной России. – Т. І. – С. 308-309.
8 Вовк Хв. Студії з Української етнографії та антропології. – С. 218.
9 Колодний А., Бодак В. Український християнський обряд. – К., 1997. – С. 6.
10 Воропай О. Звичаї українського народу (етнографiчний нарис).– T.1.– K., 1991.– С. 455.
11 Требник.– Ч.1.– M., 1979.– С. 239.
12 Там само.– С. 240.
13 Требник.– Ч.1.– M., 1984.– С. 123-126.
14 Требник.– Львов, 1645.– С. 10.
15 Штоквиш О.А. Індивідуальність нації і лінгвістичні особливості етнічної картини світу. Дисертація на здобуття наук. ступ. канд. філос.н. – К., 1993. – С. 109.
16 Дет. див.: Кульчицький О. Світовідчування українця // Українська душа. – К., 1992. – С. 55.
17 Нечуй-Левицький I. Свiтогляд українського народу. Ескiз української мiфологiї.– K., 1992.– С. 77-81.
18 Там само. – С. 47-66.
19 Митрополит Iларiон. Дохристиянськi вiрування українського народу.– Вiннiпег, 1981.– С. 90.
20 Греков Б.Д. Культура Киевской Руси. – М.-Л., 1944.– С. 36.
21 Чубинський П. Труды. – Львiв, 1918.– T.1.– С. 36.
22 Див. докладніше: Власов В.Г. Хронологические вехи християнизации Руси // Вопр. научн. ат.– Вып. 37.– М., 1988.– С. 50-73; Чернецов А.В. Амулеты-змеевики и проблемы «двоеверия» // Вопр. научн. атеизма.– 1988.– Вып.37.– C. 74-88; Носова Г.А. Язычество в православии.– M., 1975.
23 Нечуй-Левицький I. Свiтогляд українського народу. Ескiз української мiфологiї. – С. 72.
24 Там само. – С. 67-74.
Далі буде