Завершився візит патріарха Варфоломія до України. Перший в історії візит першого серед рівних до України на рівних. Вселенські патріархи ніколи не приїздили до України, щоб служити з Київським митрополитом на рівних. Ніколи. Це, безумовно, важливий момент в нашій історії. Не тільки ПЦУ, православних, але й усієї країни. І так, це про суб’єктність держави.
Джерело: Лівий берег
Що від цього візиту отримала Україна, ПЦУ та сам патріарх Варфоломій, які глибинні психологічні корені бурхливої реакції РПЦ, які трансформації відбулися з головним драйвером візиту – президентом Володимиром Зеленським? Про все це у спеціальному матеріалі LB.ua.
Уперше за тисячу років, надто за всю історію Східної Церкви в Україні, перший серед рівних у світовому православ’ї прибув до Києва на рівних. Служили два предстоятелі: перший у Диптиху і останній. Уперше в історії Київський митрополит був рівним Вселенському патріарху. Це видно навіть по богослужбовому протоколу: обидва предстоятелі тримали в руках жезл – символ влади і представництва. До прикладу, митрополит Онуфрій, як би його не намагалися виставити незалежним від Москви, не має права тримати жезл на спільному богослужінні з іншими патріархами. Епіфаній має.
Патріарх Варфоломій приїхав не тільки до наймолодшої Церкви, але й відвідав найбільшу у світі православну країну. За державною статистикою кількості релігійних парафій, Україна – абсолютний лідер православного світу. У нас зосереджено понад 19 тисяч православних парафій. Для порівняння: друге і третє місце – за Росією та Румунією, 17 і 16 тисяч громад відповідно. А такі традиційні православні країни, як Греція, Сербія, Болгарія чи Грузія, мають ще меншу релігійну мережу – 8, 3,5, 2,5 та менше від 1 тисячі парафій відповідно.
І це не просто хизування. У цих цифрах насправді і криється причина постійної уваги Варфоломія до України. Його намагання виправити «українське питання» були продиктовані, в тому числі, і пастирською потребою. Повернути до спілкування мільйони українців. Адже тих, хто перебував у штучній канонічній ізоляції, було в рази більше, ніж вірян таких церков, як Александрійська, Антіохійська, Єрусалимська, Албанська, Польська та Чеська разом узятих.
Якщо перефразувати відомий вислів «не право сили, а сила права», то про Варфоломія можна сказати, що він діє не каноном примусу, а під примусом канону. Він обернув свою церковну владу не для покарання, а для вивільнення.
У середовищі Московського патріархату, коментуючи візит Варфоломія, вдавалися до найрізноманітніших вигадок: і що почнуться нові «захоплення» храмів, і що Київ передасть Фанару цінну нерухомість, і що Константинополь от-от проголосить унію з Ватиканом. Але всі ці «прогнози» більше були схожі не на аналіз, а скоріше на психологічну проєкцію. Перенесення власних планів і думок на іншого. У РПЦ ніяк не второпають різницю двох геополітичних церковних моделей, а тому власні стратегічні плани постійно приписують противникові. Це раз за разом призводить до помилки, але Моспатріархія з настирливою послідовністю готова щоразу ставати на граблі.
Зрозуміло, що, окрім пастирської опіки, в патріарха Варфоломія була ще низка причин розв’язати гордіїв вузол українського православ’я. Очевидно, що після автокефалії Київ буде природним союзником Константинополя на міжправославній арені. Так само, як і УПЦ МП гратиме у збірній Москви. Питання в самих засадах цих блоків і коаліцій. Програма Варфоломія – це відкритість і розвиток православ’я. Розвиток, а не консервація на рівні етнографічного музею. Він готовий до перегляду та реформ. Реформ обережних, але назрілих. І це не про якійсь ультраліберальні речі, якими лякають пропагандисти. Сам по собі Варфоломій є доволі консервативним, однак є церковні проблеми, які не вкладаються в рамки дихотомії «лібералізм/консерватизм». Це питання посту та календаря, літургійних новацій і ролі вірян у громаді. У церкві є стільки реліктів попередніх епох, що питання, наприклад, ЛГБТ просто на горизонті не видно, бо воно загубилося в черзі нагальних проблем. І Варфоломій хоче ці проблема вирішити.
Натомість РПЦ не хоче нічого міняти, бо, по-перше, боїться власної пастви, яку ж самі нацькували, що все має бути непорушним. По-друге, що більше буде змін, то більше питань і прав у рядових вірян, а кому це в Моспатріархії потрібно? Куди цікавіше будувати історіографічні концепції «Святої Русі», нав’язувати політичний вплив сусідам через церкву, мову та історію.
По суті, Фанар будує таку собі Британську співдружність на церковний лад. Де є формальна роль голови, але всі володіють реальною незалежністю. Тобто є автокефальні церкви і перша по честі Церква-Матір, яка їх породила, дала незалежність, а зараз лише є духовним авторитетом. І є РПЦ, яка будує другий Варшавський блок, де всі формально незалежні, але всі рішення приймаються у Москві.
З неприйняттям змін, до речі, і пов’язана така бурхлива реакція Московського патріархату на цей візит. Десятиліттями вони відчували себе у привілейованому становищі, були визнаними і фактично монополістами канонічності. Візит Варфоломія – це, перш за все, удар по їхньому конструкту «канонічної території». Так, вони звикли, що в Україні були якійсь альтернативні православні, якісь «розкольники». Але допоки їх ніхто не визнавав, це не становило проблем для МП. Але коли сам Вселенський патріарх їде до України не на їхнє запрошення, не до них, а до вчорашніх розкольників... Саме на цьому моменті в багатьох, як кажуть, зірвало дах. Це наочне, візуальне свідчення того, що під МП пливе їхня канонічна територія. Цього вони не простили Варфоломію і тим, кого він реабілітував.
Роками в УПЦ МП казали красиві слова про примирення і прощення, але по факту з’ясувалося, що це не більше ніж риторичний прийом. Коли ж їхніх, як вони казали, «братів» реабілітували, то радості ніхто не відчув. Навпаки. Тривога змінилася на гнів. Московський патріархат це старший брат з притчі про блудного сина. Який не тільки не сприйняв повернення брата, але й пішов далі, вчинивши заколот проти милосердного батька. Причин такої поведінки маса: і не розуміння реалій (особливо в Онуфрія), і відсутність емпатії, але найголовніше – це гординя.
Ця гординя стала причиною ультиматуму, який УПЦ МП виставила президенту Зеленському щодо молитви Ради Церков на День Незалежності. Або він, або ми. Президент в останній момент відступив, аби, вірогідно, не псувати свято. Але варто віддати йому належне: за два роки на Банковій в нього сталося навернення. Він зрозумів важливість релігійного чинника для держави. І якщо актор Зеленський міг дозволити собі кепкувати з Томосу, називаючи його термосом, то президент Зеленський на екваторі своєї каденції такого вже точно не зробить. Зараз він куди більше схожий на Петра Порошенка взірця 2019 року, ніж на самого себе два роки тому.
Зеленський пройшов ту саму трансформацію, що Кучма, який на початку каденції був секулярною людиною, обіцяв тісніші зв’язки з Росією та російську другою державною, а під кінець правління актуалізував питання автокефалії.
Єдине, що, на мою думку, було проґавлено, то це участь патріарха Варфоломія у Кримській платформі. Константинопольський патріархат також має свою історію, пов’язану з Кримом. По-перше, це давня його єпархія – Готсько-Кефайська, єпископи від якої навіть брали участь у вселенських соборах. По-друге, ця Готська митрополія була анексована Російською церквою, коли Катерина ІІ захопила Крим. Тобто Його Всесвятості є що розказати про Крим, Росію та анексію. Світове православ’я і патріарх Варфоломій, як його головний представник, можуть бути ще одним фактором тиску і впливу на Москву для деокупації півострова. Бо як можна говорити про всеправославну солідарність, коли одна православна країна захоплює території інших православних країн, як це було у Криму, на Донбасі, в Абхазії чи Цхінвалі?
***
Візит патріарха Варфоломія зміцнив Україну та її суб’єктність, продемонстрував, що тут є самостійна церква, що це не канонічна територія Москви і що Київ включений у світ цивілізованого православ’я. Непогано, як для третього року церковної і тридцятого року політичної незалежності.