Чи варто пірнати в ополонку на свято Водохреща? Що про це говорить Церква? Які є традиції в інших країнах? Чи дійсно хрещенська вода змиває гріхи? Що робили цього дня наші пращури, і взагалі, якими є українські традиції цього дня? Коли почали масово пірнати в ополонку? Що не так з фразою «у здоровому тілі – здоровий дух»? І до чого тут методички войовничих атеїстів?
Джерело: Лівий берег
ередина січня. Ранок. Мороз. Сила-силенна людей цього дня йде до водойм, аби зануритися у крижану воду. Хтось – бо вірить, що це дає духовне очищення. Хтось – бо перевіряє себе на міцність і вважає, що «у здоровому тілі має бути здоровий дух». Хтось – бо так робили наші діди та прадіди. І поки жіноча половина хизується стрункою фігурою, модним купальником і гарним педикюром і постить контент у соцмережах, чоловіча активно зігрівається алкоголем і не добирає слів при контрастних температурах.
Окрема історія з політиками, які пірнанням в ополонку намагаються сподобатися виборцям і хоч якось підняти свій рейтинг. Так роблять нині, так робили попередники, їхні попередники і попередники їхніх попередників.
Останнє десятиліття пірнання на Водохреща в ополонку перетворилися на загальнонаціональний флешмоб. Вірусно розходиться, обов’язково публікується в соцмережах і популярний незалежно від віросповідання, світогляду чи місця проживання.
Звичку масового занурення у воду на Водохреща, якщо я не помиляюся, у публічний простір увів Віктор Ющенко. Саме з його подачі це стало вважатися українською традицією.
Однак історики доволі скептичні щодо цього. Наприклад, фахівець з історії українського православ’я, кандидат наук Сергій Шумило переконує, що в традиції українського народу ніколи не було звичаю масового пірнання в ополонку. Він, зокрема, наводить спогади старого запорожця Микити Коржа, які записав наприкінці ХІХ ст. професор Дмитро Яворницький:
«Всі козаки, піхота, артилерія й кавалерія збиралися на площі перед церквою і стояли тут рядами по куренях, без шапок, до завершення богослужіння; всі одягали найкращий одяг, озброювалися найкращою зброєю; над кожним куренем майоріли особливі розмальовані прапори, котрі тримали хорунжі, сидячі на гарячих, чудово прибраних конях. Після закінчення Божественної Літургії з церкви виходив настоятель із хрестом у руці, за ним парами йшли ієромонахи з євангеліями, іконами, у дорогому одязі; за духовенством злагоджено, рядами, з хоругвами та важкими гарматами ступали козаки; за козаками – маси простого люду, і всі разом висипали на середину Дніпра, на Йордан. Тут усі ставали шеренгами й слухали службу Божу. Коли архімандрит уперше занурював хрест у воду, козаки одночасно гримали таким залпом, що від того удару аж земля стогнала. А глядачів вкривав густий дим, мов пітьма… Заспокоївшись на кілька хвилин, поки розсіювався дим, а настоятель ще раз занурював хрест у воду, козаки знов стріляли, цього разу скільки кому заманеться...»
У цьому описі немає свідчень про занурення, однак є характерні епізоди про залпи гармат. Традиція стрілянини зі зброї на Водохреща описана не одним етнографом. Сергій Шумило пояснює відсутність традиції пірнання особливим, шанобливим ставленням українців до хрещенської води. Її вважали великою святинею, а тому не забруднювали власним тілом, а навпаки – брали додому пити. Загалом же побожні українці хіба що могли вмити лице йорданською водою, але не пірнати. Вважалося, що освячена вода має цілющу силу, а тому використовували її як ліки. За свідченням етнографа Богдана Лепкого, так робили у Дрогобицькому повіті. Водою лікували різні хвороби шкіри.
Інший кандидат історичних наук, етнолог Юрій Пуківський наводить приклади занурення українців в ополонку. Однак із цих свідчень видно, що вони були не масовими, а скоріше поодинокими. Так, Олександр Потебня у праці «О мифическом значении некоторых обрядов и поверий» (1856) наводить декілька прикладів купання хворих. Такі самі дані фіксують фольклорист Анатолій Свидницький і народознавець Володимир Ястребов. Автор слів національного гімну, етнограф Павло Чубинський наводив приклади пірнань на Канівщині, але зазначав, що це роблять лише «деякі молоді селяни». А от Михайло Максимович писав, що молодь лише вмиває лице водою. Митрополит Іван Огієнко стверджував, що в Києві на Водохреща «завжди кілька хлопців кидалися у Дніпро». Практикували українські парубки й штовхання один одного до води. Такі звичаї помічені на Бойківщині та Буковині.
Тобто повністю відкидати звичай занурення не можна, але все ж таки серед українців він не був масовим.
Православна церква України вже декілька років поспіль веде просвітницьку кампанію щодо хрещенських пірнань в ополонку. Зазначається, що це не церковна традиція, а також засуджується вживання спиртних напоїв, нецензурна лайка в поєднанні з пірнанням і триразовим перехрещенням.
Є велика спокуса оголосити цю традицію російською і не притаманною православним зовсім. До речі, на фоні падіння довіри до РПЦ і відтоку вірян церковні піарники винайшли вихід у Водохрещі. Вони закликали не судити про РПЦ за мізерною відвідуваністю різдвяних богослужінь, а подивитися на кількість плавців в ополонках. Тобто за рахунок чисто світської публіки церковники намагалися намалювати собі цифри. Гарна спроба, але всі все одразу зчитали. Адже як відомо, на Водохреща в сусідній країні пірнають у воду навіть мусульмани. Там це вже не суто релігійне дійство, а скоріше спортивно-патріотичне, як колись норми ГТО. Але річ у тім, що в тій чи іншій формі купання все ж таки присутні і в інших церквах.
До прикладу, в Єрусалимському патріархаті цього дня віряни на спомин Хрещення Господнього занурюються в річку Йордан. Правда, у тій місцевості температура води цієї пори року становить 12-16 градусів тепла, що не створює такого стресу для організму, як пірнання за мінусової температури.
У греків є традиція на свято Епіфанії (Богоявлення Господнього) діставати хрест з води. Священник, а у Стамбулі патріарх, освячуючи воду, кидає дерев’яного хреста, а з берега пірнають плавці. Хто першим дістає хрест, той перемагає та отримує якийсь подарунок від громади. У народі вважається, що ця людина буде щасливою. До речі, такий самий звичай побутував ще на початку ХХ ст. у Таврійській губернії. Гадаю, що не без впливу місцевих греків.
У болгар на Йордановден є традиція хороводів по пояс у річці. Народні вірування обіцяють теж плюс 100 до здоров’я. Подібні традиції є в сусідній Македонії, там це свято зветься «Водіци».
Той самий Шумило пов’язує традицію пірнати в ополонку на Водохреща з розвитком руху моржування в пізньому СРСР. Також він наводить цитату з методичних рекомендацій для лекторів з атеїстичної пропаганди:
«Зимнее купание, а также окунание в прорубь на т.н. религиозный “праздник крещения”, кроме чисто практической замены его содержания на атеистическую традицию праздника зимнего закаливания, подрывает уважительное отношение к “святой воде”...»
Історик доходить висновку, що наприкінці 80-х моржі отримали своє професійне свято на день Водохреща, а в українців з’явилася нова «споконвічна традиція».
Загалом доволі дивно чути популярну радянську фразу «у здоровому тілі – здоровий дух» від людей на Водохреща. Оскільки сама ця теза ув’язує стан душі до стану тіла, узалежнює це. Тобто матеріальне визначає духовне, або кажучи мовою марксистської філософії – «Буття визначає Свідомість». Це матеріалістична й атеїстична концепція. Дуже дивно, коли людина гордо її проголошує, а за пару хвилин пірнає «В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа» з триразовим хрещенням.
Це насправді показує, що хрещенські пірнання в наш час дійсно виникли з радянських традицій моржування і, може, навіть спеціально, аби десакралізувати релігійне свято; людям, правду кажучи, все одно в що вірити чи заради чого пірнати, аби як усі.
Поширене уявлення, що хрещенська вода очищує від гріхів, теж має мало спільного з церковним віровченням. Гріх є категорією духовною, це стан душі чи психологічне явище, а тому його неможливо змити фізичними, матеріальними субстанціями. Той, хто каже про очищення гріхів водою, демонструє не християнське, а язичницьке, магічне мислення.
Але такі погляди якраз і є традицією. Бо наші пращури теж вірили, що вода змиває гріхи. А тому і лікували водою хворих (бо хвороби ж у традиційному світогляді – то від гріхів). До речі, в ополонку пірнали ще й ті, хто водив козу, тобто віншувальники, які перевдягалися в костюми нечистої сили. Люди розуміли, що це гріх, і спокутували його водою.
Кожному самостійно вирішувати, чи пірнати сьогодні в ополонку. Моя справа лише нагадати чи то пояснити, що з церковним і духовним це дійсно має мало спільного.