Пішов з життя отець-професор Іван Музичка – почесний науковий співробітник відділення релігієзнавства інституту філософії національної академії наук україни. Колеги-науковці з болем в душі переживають цю втрату. Ми будемо пам’ятати отця не лише як доброзичливу людину, патріота-українця, а й як творчо мислячого богослова, науковця-релігієзнавця.
«МИСЛИТЕЛЬ-БОГОСЛОВ ІВАН МУЗИЧКА ЖИВ З УКРАЇНОЮ В СЕРЦІ І ВІДДАНІСТЮ ЇЇ ЦЕРКВІ»
«Мислитель неабиякого формату…, біблійного способу думання» – так охарактеризував отця-професора Івана Музичку екс-глава УГКЦ Любомир Гузар. «Отець Іван – це син української землі, якого не змінив довголітній побут поза її межами, – пише кардинал. – Життя поза межами рідного краю не дуже-то сприяє до великого духовного розвитку. Але тут перед нами милий виняток. Набував богословського знання, працював, душпастирював, навчав у різних західно-європейських країнах, в чужих середовищах високої інтелектуальної та духовної напруги, спілкувався з представниками різних культур, але назавжди залишався українцем. В ньому здійснюються Шевченкові слова: «І чужому научайтесь, свого не цурайтесь».
Оцінюючи свій життєвий шлях, отець Іван в листі до автора цього спомину відзначає, що лише на 30 відсотків він є науковець, бо «радше був при практичній праці, а на науку не залишалося часу. А міг би писати багато! Яке б то там воно було, не знаю, але не було кому мене відповідно використати». Багато сил і натхнення о. Іван віддав співпраці з Блаженнішим Патріархом Йосифом. Свої наукові розвідки, розмірковування-оцінки подій минулого і сьогодення науковець-богослов подавав частіше всього в часописах «Богословія» і «Патріярхат». В останні десятиліття з’являлися його праці у різних наукових виданнях України, переважно релігієзнавчих.
Тематична палітра їх надто широка, але привертають увагу читача насамперед твори, зорієнтовані на висвітлення історії духовного життя в Україні, обстоювання ідеї християнської єдності українського народу, необхідності оновлення церковного життя в дусі Другого Ватиканського собору. Отця Івана турбують питання родинного виховання і мішаних подруж, мирянського руху і душпастирства, екології і демократії. З біллю в серці, а воно в нього було складно опероване, він сприймав нинішні біди суспільно-політичного життя, міжконфесійних і міжцерковних відносин в Україні й прагнув своїми міркуваннями якось цьому зарадити. Основна ідея, яка пронизує всі праці науковця-богослова, – з’ясування ролі і місця християнства в житті особи і народу.
Пуків – село на Прикарпатській Рогатинщині, де 15 листопада 1921 року народився Іван Музичка, завжди було національно свідомим і глибоко релігійним. Тут кожний усвідомлював необхідність у складних перипетіях історії, як зазначає сам отець, «йти серед полум’я війни здобувати Україну», боротися за свою національну гідність, «справжнє національне обличчя». Найкращим заняттям в ньому у вільний час було навіть колективне читання українських книг і часописів. Релігійне життя в Пукові також «стояло високо, проблем не було, церковна дисципліна була строга».
Із Рогатинської гімназії Іван Музичка став кандидатом номер один до Української Дивізії «Галичина». Добровольці до неї «були не якісь головорізи чи паливоди, як часто про них пише ворожа українству пропаганда. Були це молоді люди, які за тодішніх обставин не думали про якусь «нову Європу», яку хотів створити Гітлер, чи новий лад у світі за теоріями нацизму,- зазначає отець Іван. – Вони мріяли насамперед про свою вільну Україну, яку треба у воєнній суматосі здобути чи бути готовими її здобувати… Сидіти зі складеними руками і чекати на те, «що з того вийде», не гідне було б багатомільйонного народу… У складних ситуаціях з’являються різні шукання доріг до своєї волі. Вийшло так, що один наш ворог програв, а інший скористав програшем. Нам доводиться й далі чекати своєї волі» (Музичка Іван. З Ріміні до Риму. Спогад. –Лондон, 1986. – С. 3-4). Зауважимо, що музику маршу “До бою” цієї Дивізії написав саме І.Музичка. Разом з ним до Дивізії пішло ще два його рідні брати.
Попавши до англійського полону, Іван Музичка в червні 1945 року був переведений до табору Белярії біля міста Ріміні в Італії. Саме тут у нього з’явилася реальна можливість зреалізувати свою життєву мету – стати священиком. 26 колишніх вояків Української Дивізії, серед них й Іван Музичка, з 21 листопада 1945 року стали студентами Папської Колегії ім. Святого Йосафата.
Хоч навчальний процес в Колегії і не був організований вдало, відзначають самі її студенти, відсутнім було літургійне виховання і кожний практично був відданий сам собі, проте, як засвідчує життєвий успіх о. Івана Музички (та й отця Івана Шевціва з Австралії, про якого я написав і видрукував велику книгу), ті, хто вмів щадити і використовувати час, любив самостійно працювати, вміло скористалися цим режимом, бо ж “можна було додатково прочитати, пізнати”. “Як над собою працюєш, таким і будеш”, – зауважує о. Іван.
За вісім років навчання в Колегії І. Музичка зміг прослухати (і то проведених за вимогою студентів) по дві лекції з проповідництва і старо-слов’янської мови, одну – з літургіки і три –з історії. Проте, як опісля писав професор, визнаючи гірку правду: “Лекції відбувалися в такому стилі і з таким змістом, що наш ентузіазм їх вимагати відпав” (Там само. – С. 23). Цю традицію зламав Другий Ватиканський собор, встановивши нові вишколи для настоятелів.
В тодішньому стані Української семінарії ім. Йосафата, що в Римі, завинила скоріше Конгрегація Східних Церков, яка цікавилася роботою її тільки під кутом адміністративним і фінансовим, а не навчальним й виховним. Відтак семінарія залишалася схоластичною, віддаленою від життя і потреб Церкви установою. Хоч випускник римського університету й одержував почесний титул “доктор”, але він не набував тут, в семінарії, «зацікавлення, бажання і запалу працювати з пером, писати популярні статті до газет, не вмів навіть охрестити дитину» (Там само. – С. 24).
Отець Іван слушно відзначає: “Чи засада самовиховання в такій важливій справі, як духовне формування священика, є доброю, – можна дуже сумніватися. Вона є легка для виховника-настоятеля, але не дасть потрібний вислід у виховуваного… Духовне виховання охоплює цілу людину, а не тільки її душу і її спасіння” (Там само. – С. 22).
Протягом двох років Іван Музичка вивчав філософію в університеті “Урбаніяна”, вважаючи її важливою для священичої праці, хоч в семінарії на неї дивилися як потрібну тільки для богослов’я, а її вивчення – “змарнуванням часу”. Засуджуючи негативне ставлення до філософії – “занедбаної у нас науки”, професор опісля з болем зауважує: “Люблінський католицький університет в Польщі після війни настільки підніс філософські студії, що сьогодні вперше в католицькім світі заговорили про люблінський томізм! За такий короткий час Польща піднесла свої філософські студії, які так потрібні сьогодні Церкві. Теперішній папа, на відміну від попередніх, які здебільшого були правниками, є філософом. Вислід польських наукових планів! У нас філософське поле стоїть пусткою. Тоді в Атеною, в якому ми вчилися, філософія не стояла високо, але мав він сьогодні вже відомого італійського філософа Корнелія Фабра, який славився своїм методологічним підходом, вмінням захопити філософією своїх учнів і глибиною філософської думки… З його окремого тоді академічного курсу томістичної філосоії скористалося з нас тільки двоє. Наша Церква може бути на нашому філософському полі сівачем і піонером” (Там само. – С.25).
Як і філософію, богослов’я Іван Музичка вивчав в університеті “Пропаганда Фіде”, хоч в семінарії не заохочували до ґрунтовного його вивчення. Враховуючи багатства ватиканських архівів, більшість семінаристів все ж орієнтувалася на історію. Згадаймо тут принагідно праці о. Дмитра Блажейовського. Заслугою безумовною Римської семінарії після Першої світової війни було те, що вони назбирали багато документів для написання історії Церкви в Україні.
Із певним занепокоєнням Іван Музичка відзначає ще й такий факт: “Були здібні студенти перед нами і деяких ми застали. Могли з них вийти вчені для нашого богослов’я і Церкви. Але їх в тому напрямі не формували, або потім змарнували і в Римі не залишився ніхто для студій. В Римі не було жодного українця-професора в університетах! А куди менші народи мали їх”.
З приходом до керівництва Церквою в Римі Блаженнішого Йосифа з’явилася спроба реформування роботи Колегії, проте справа закінчилася тихою “самореформою”, бо ж Конгрегація Східних Церков вважала, що оскільки заклад є папським і “він похвально виконував своє завдання протягом усіх довгих років, то владики не мають права вмішуватися в її діяльність” (Лист Конгрегації від 21 листопада 1966 року).
До приходу в семінарію т.зв. дивізійників життя тут не нагадувало життя Христової родини, живої спільноти любові. Їх поява внесли своєю вояцькою дружбою в її стіни на певний час дух взаємної приязні і життя в любові. “Наш приїзд, – згадує о. Іван, – вніс багато позитивного, що мало вплив на дальший характер діяльності Колегії і поставив цю подію на окреме місце в її історії. Ми, дивізійники, прийшли до Колегії не як вже десь в якійсь семінарії випущені вибранці, щоб в Римі стати скоро докторами і продовжувати свою кар’єру по канцеляріях чи в наукових сферах різних інституцій з чистенькими все новими і делікатними рясами, що так часто бачимо в Римі. Воєнні роки і війни не одного з нас впровадили в тяжку і нелегку працю. При війську треба завжди бути готовим, як не на щось “заубер махен”, то таки завжди, щоб потиснути плечем і натужити руки й ноги. Нічого там без тягару і ваги немає – все якесь залізо. В семінарії св. Йосафата в будинку і на подвір’ї завжди була якась робота. Серед наших попередників мало було охочих до якоїсь праці… Ми ніякої роботи не лякалися” (Там само. – С.31). Саме працею дивізійників було відремонтовано і зроблено придатною для використання куплену ще в 1928 році митрополитом Андреєм і пограбовану в роки війни в Кастельгандольфо віллу. Саме вони тоді дали будівлі назву “Вілла Андрея”.
Дивізійники внесли ще одну новину в життя семінарії: “Ніхто в рясі під час вакацій не ходив, хіба хтось з “докторів” чи “тубильців”. Ми ходили в тому, що мали. Всі кругом знали, що ми –”духовний народ”. Наші сусіди з Колегії пропаганди нам завидували, бо вони під час виконання вакацій ходили в своїх чорних рясах з червоними поясами. Зрештою, в дусі вони признавали, що всіх тих робіт вони в своїх чистеньких рясах не могли б виконувати” (Там само – С. 32). Італійські священики і студенти цю рясу респектували як щось невід’ємне від тіла і такий, зрештою, був припис канонічного права. Ми з дива не могли вийти, коли бачили, що й у футбол грали в рясах. Хто сьогодні годен в це повірити?! Може і спали в рясах…Так робили й наші попередники. Ми зламали традицію… Але на завершення додам, що ця латинська крайність – пересада з рясами в Італії перейшла сьогодні в іншу. Сьогодні вже не пізнаєте тут, хто священик, не цураються навіть джінсів-галанців! Латинники все стрибають по крайнощах!” (Там само. – С.ЗЗ).
Зрештою заслуга дивізійників в тому, що вони добилися зміни офіційної назви Колегії – “Колегія рутено” на “Колегія Україно”. За це активно “воював” і постраждав тоді колега І.Музички по навчанню Іван Шевців.
За всі ці нововведення семінаристів-дивізійників, звісно, недолюблювали в Колегії, вважали їх неортодоксальними. Але вони були добрими студентами. І коли о. Іван у своїх споминах подеколи ставить питання: “Чи не випередили ми цим і нашими новими вимогами до настоятелів деякі постанови Другого Ватиканського Собору?”, то йому можна відповісти: Собор не випередили, але жили в дусі часу, в дусі Христової Церкви любові, а не удільності, окремішності. Тому й залишили помітну і прикладну сторінку в житті Колегії.
В 1951 році Іваном Музичкою була захищена докторська дисертація з богослов’я на тему: “Вода у Східній Літургії”. Ще до закінчення Колегії в травні 1951 року він був рукоположений на ієрея владикою Іваном Бучком. Цей же єпископ забрав його до душпастирства в Європі в листопаді 1953 року. Більше двадцяти років (до листопада 1975) о. Іван служив в парафії м. Волвергамптон в Англії. Тим, що Церква стала духовним вогнищем їх релігійного життя, волвергамптонська громада завдячує насамперед своєму парохові, який до того ж відзначався ще й своєю громадською активністю. Він був катехитом у місцевій Школі українознавства, членом редакційної колегії (два роки – редактором) церковно-релігійного журналу “Наша Церква”, членом Церковного Суду. В ці роки Іван Музичка стає дійсним членом Наукового Товариства ім. Т.Шевченка.
Разом з о. Любомиром Гузаром з 1970 року о. Іван працює в службі Патріарха Йосифа Сліпого. Він був покликаний останнім і до створеного ним в Римі Українського Католицького університету. Тут він викладав катехитику, пасторальне богослов’я і церковний спів. З 1976 по 1985 роки він – проректор університету. Перейшовши звідси на посаду ректора Колегії св. Софії, о. Іван Музичка очолював її аж до 1994 року. З часу свого другого прибуття до Риму отець став парохом української парафії св. Сергія і Вакха.
Особливо вболівав о. Іван за виховання молоді. Йому ніколи не бракувало часу поїхати у виховні молодіжні табори СУМ і Пласту. Він активно залучав молодь до ним же організованих самодіяльних мистецьких гуртків, зокрема хору і оркестру. В розмовах з батьками о. Іван наголошував на тому, що виховання – то систематична праця над рядом рис душі й характеру, відповідальна праця перед Богом, рідним народом та його історією. Під час відзначення п’ятидесятилітнього ювілею о. Івана Музички говорилося, що він “у своїх проповідях глибокорелігійного і патріотичного змісту, коли постає потреба, не вагається вдарити на всі струни української душі…, звертає обличчя молоді до батьківщини – України, до Шевченківської України. В релігійних проповідях о. Іван розвиває тему виховання відповідальності перед Богом, виховання любові до Бога й великих людських ідеалів!”
Саме в останні десятиліття життя розкрився талант Івана Музички як богослова. До того він присвячував себе переважно душпастирюванню, яке в Церкві вбачалося більш важливою справою, ніж наука. Певно тому, вдало зауважує Іван Музичка, “немає в нас такої речі, як українське богослов’я чи філософія, не говорячи вже про інші ділянки науки, на яких священство повинне бути на першому місці. Не дивно тому, чому миряни у нас мали постійно відкриті дороги до секуляризації і для них християнська духовність, християнські науки були невідомими речами й вони шукали всяких інших течій Заходу для своєї поживи. Цей духовний гріх у нас надто довго б’є по нашій духовності і наших вартостях” (Там само. – С.46).
Отець-доктор активно, як співредактор з 1970 року, працював в журналі “Богословія”. Тут ним видруковано десятки наукових статей. Першою з них була “Катехиза в наші часи”. Він є також активним дописувачем часопису “Патріярхат”, який друкував не лише його науково-популярні статті, розмірковування щодо подій суспільного і церковного життя України, а й окремі тематичні проповіді.
З 1991 року о. Іван Музичка щорічно по декілька разів на рік приїздив в незалежну Україну. Тут він працював викладачем Українського Катехитичного центру при Львівській єпархії Греко-Католицької Церкви, виступав з лекційними спецкурсами в різних духовних навчальних закладах і на катехитичних курсах в Києві, Івано-Франківську, Тернополі, Дрогобичі, Жовкві, Зборові. Його лекції слухали й студенти державних навчальних установ, зокрема Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова, Львівської Академії Мистецтв, Києво-Могилянської Академії. Шкода, що всі ці лекційні курси професора-богослова не опрацьовані і не видрукувані.
Мета кожних відвідин отцем Іваном України, як це сам він зауважує, “праця для добра душ і нашої богословської науки”. Він був активним учасником циклу наукових конференцій “Церква і соціальні проблеми”, які проводить Львівська лісотехнічна академія, наукових конференцій з сакрального мистецтва Львівської академії мистецтв, читань, присвячених 400-літньому ювілею унії, які проводила Богословська Академія, щорічних конференцій, які проводить Львівський музей історії релігії в Україні.
Знаменно, що, коли о. Іван бував в Україні, він не минав рідного йому села Пукова і дорого для нього Рогатина, де “завжди залишає їм якесь своє слово”. Іван Музичка постійно співпрацював з релігієзнавцями України. “Здавалося мені, що, ставши пенсіонером, буду мати множество часу, – пише автору цього тексту професор І. Музичка, – а вийшло навпаки: ані праці не зменшилося, ані часу не прибільшилося!.. Дякувати Богу, голова ще працює і то мало не по-стахановському!” (Лист від 23 січня 1995 р.). Проте в кожному листі о. Іван жалівся на стан свого здоров’я, бо ж з роками “сили вичерпуються, так би мовити починають бастувати, а ніякої профспілки немає, щоб допомогла в цьому” (Там само).
В Україну о. Івана постійно вабило почуття туги за нею, прагнення хоч якось допомогти їй в нелегкому здобуванні незалежності, національному й духовному відродженні. “Для мене ні Лондон – Англія, ні тим більше Рим – Італія не були ніколи Батьківщинами, – пише він. – Належав я до тих емігрантів, що був повним чужинцем скрізь, де б не бував. Ніде мене чужина не причепилась ні на крихітку і ніякого сліду не лишала… Я завжди мріяв, чи повернуся колись в Україну. Але якийсь тихий-тихий голос мені неначе шептав, що повернуся. Проте я тому голосові чомусь не вірив, бо як же тоді це було можливим. Але у людей неможливо, а у Бога все можливо! І ось коли таке сталося, я, як “чужинець”, мушу їхати до своєї незалежної Держави, про яку мріяв з дитинства” (Там само).
Не має сенсу переповідати думки-тривоги о.Івана Музички про нинішній стан в суспільному і релігійному житті України. Надамо йому самому слово, скориставшись тими листами-роздумами, які з великим зажуренням він регулярно надсилав автору цієї статті. Про суспільно-політичні процеси в незалежній Україні о. Іван в них розмірковує так:
“Бужусь вночі і чомусь думка зразу ж повертається в цю сторону… Все те, зрештою, доводить до якоїсь духовної втоми і зневіри, а то й якоїсь небезпечної апатії. Навіть немає з ким тими думками поділитися. Колись творили відповідні гуртки, щоб розв’язувати важкі проблеми життя народу. Сьогодні якийсь індивідуалізм все те перекреслив і ніяка, часом і добра думка не знаходить можливості свого розвитку і створених директив. Загубимося в хуторянстві і всяких примітивах. Життя залишить нас при своїй широкій дорозі з простягнутими руками, як це вже почалося… Але якщо та милостиня у формі доларів, то то ще півбіди, а ось коли будемо будь-якої милостині просити, тоді скінчимо пройдисвітами і волоцюгами на шляхах історії й ніхто з нами не буде рахуватися. Як вийти з цього, що придумати, що зробити, щоб ті наші води життя не розлилися широко, не згубили зв’язок з нашими джерелами і не створили ген кругом себе велике болото… Занадто ми народ хуторянський. Польські пани були також хуторянами на своїх хуторах, але жили разом все таки, бавилися разом… Коли ми, старші, не можемо, то полишім вказівки нашим молодим, які певно що будуть розумнішими від нас і виведуть Україну з руїни”.
“Чому так сталося у нас в Україні? Я не раз, слухаючи радіо чи читаючи про те, лютую і не знаю на кого. Хто в тому винуватий? А ми ж колись Європу годували. Саме так і каже один герой-селянин в оповіданні В.Стефаника, коли зібрав після жнив хліб у своїй клуні й засіках: “А тепер нагодую всю Європу!” Ось такий наш гарний селянин: не думав про те, чи сам буде пити і веселитися, а думав, що нагодує всю Європу!!! Ось наша душа! Коли ж скінчиться це наше економічне нещастя? Тут до Італії приїздять тисячі наших жінок і за півдарма працюють як служниці-наймички. Між ними є вчительки, лікарки, вчені, жінки священиків… Прикро дивитися – модерні, новітні бурлаки”.
“Ці наші хвороби в нашім національному дусі й організмі… Думаю, що є дві важкі і шалено небезпечні обставини тих наших недуг: перша, коли хворий не бачить, що він тяжко хворий, думає, що він зовсім здоровий і не потребує ніякого лікування; друга ж, то у випадку дітей, коли залюблені у свою дитину батьки ніяк не вважають, що їхня дорога дитина є хвора і взагалі може бути хворою… То є обставини недуг. Наша батьківщина є хворою, її здоров’я ушкодили дуже важкі історичні окупації і окупанти (які, як європейці в Півн. Америці винищили тубільців-індіан горілкою і всякими своїми способами). Ми стали, за словами І.Франка, наймитами (поема “Наймит”) фізично і психічно. Інакше не можна пояснити наш стан, нашу поведінку і ті грізні події, вчинки, якими заповнені болюче наші будні. Західні держави, які програли війну і були майже дощенту зруйновані, сьогодні відбудовані, живуть розкішно. Наші люди просяться до них на працю справжніх наймитів… Ми стали притчею серед народів. До кого звернутися, якщо не за порятунком, то хоч би за надією? Єдино в людських, очевидно, умовах – до Києва!”.
“До нас тут з Києва приїжджають жінки, з України, чоловіки – рідше. Шукають праці. Справжні бурлаки! Та й в Італії немає праці, а вони раді, якщо щось знайдуть… Мені здається, що тут біда в прикметах народу. Попаде в якусь апатію від всіх своїх труднощів, байдужіє до всього світу, не дбає ні про що, навіть якби з голоду мав гинути. На Заході таких прикмет не зустрінеш. Буде шукати розв’язки, буде битися, грабувати, страйкувати, але буде щось робити, а не жити в якійсь млісній апатії, яка нічого не дає, в знаходженні місця для горілки…Скільки часу треба, щоб виховати іншого типа? Як його виховати? Уряд мусить знайти працю для тих людей, мусить бути хоч якась мінімальна спочатку платня для тих людей, щоб рушити господарку, а головне – індустрію. Готові галушки падати з неба не будуть. Після війни можна було бачити німців, які були повністю упокорені, не стогнали, не співали тужливих пісень, не нарікали, не робили революцію, а взялися до важкої праці. Відтак скоро стали на ноги і сьогодні добробут в них більший, як у тих, хто війну виграв. Ось що означає спільна дисципліна, добрий і мудрий провід, розумна та пильна праця! Мене вже томить те думання про наш рятунок… Добрий був наш нарід, працьовитий, а чомусь долі не має!”.
“Ставлю собі постійно питання: що робиться в Україні, якщо така нечувана біда, коли жінки кидають свої родини і їдуть, щоб бути наймичками в італійців? Я не перебільшую, але їх використовують повністю, живуть як правдиві бурлаки… Є такі, що живуть добре, але то – рідкість. Коли ж та економіка в Україні виправиться? Те саме було після Жовтневої революції і після закінчення війни в 1920 році. Ленін таки, хоч яким не був він принциповим, залишив комуністичні гасла й пішов на дорогу НЕПу, відкрив дорогу для капіталізму, бо бачив, що комунізмом чи соціалізмом державу і економіку не створити. Йдеться про те, що щось робив, щоб поліпшити життя селян, робітників, а не ось так: давайте раду самі собі, хоч би і йдіть в найми…”.
“Шофер заробляє більше, як професор. За тим стоїть справжня трагедія і ніхто не б’є на алярм. Найбільше терпить на цій кризі наша наука, наше мистецтво. Наука у світі сьогодні йде швидкими кроками, а наша стоятиме десятиліттями пасивною, а відтак будемо через якийсь час знову позаду всіх. Темпи наукового розвитку сьогодні є дуже швидкі, а тому будь-яка затримка пропорційно ставить того, хто зупинився, на далекій відстані від розвитку і здобутків. На Заході після війни це сталося. В Англії молоді науковці не могли нічого досліджувати, шукати, бо не було на те коштів. Вони масово їхали в Америку, де ці засоби були…Уряд тому запобіг. З мистецтвом не спішився і наслідки бачились також: молоді письменники не мали фінансів друкуватися, художники не могли організувати виставки, театр також занепадав, бо живе тільки з державних дотацій, з музикою – те ж саме. У нас все те стоїть, застигло. Відтак ми опинилися на сірому кінці світової культури і будемо знову позичати всяку всячину. Але ж ми маємо здібних науковців, інженерів, митців! В Італію постійно приїжджають музики, співаки, диригенти, піаністи, скрипалі різних народів. Не легко дістатися на таку сцену. Найчастіше ними є жиди. Невже в мистецтві вони такі сильні? Ідуть інші національності. Українця жодного ніколи не було. Чому ж це так?”.
Про нинішнє церковно-релігійне життя в Україні о. Іван розмірковує так: “Коли б ми всі тепер – наші православні Церкви (українські і греко-католицька) подумали і зробили подібну Унію, лишаючи Московську і Царгородську в їхній гордій ситуації збоку, ми б зробили велику історичну справу! Ми б стали маяком на церковному і політичному полі Європи, а не м’ячем, який копають всі, щоб загнати його в свої ворота. І тоді Російська Православна Церква в Україні була б екзархатом для росіян в Україні. Ми б мали одного свого Патріарха в дружбі і братолюбії з римським патріархом. Наша Церква за пару років виховала б добре і вишколене священство, народ підтримав би її і прийняв би її виховання. Ми б перед світом були тими, хто показав би що з Христом можна перевиховати народ і збудувати міцну державу. Доказом нашої недолугості є те, що ми за п’ять років самостійності навіть не зустрілися з собою і не почали говорити… Мені здається, що Православна Церква (обидві) можуть дати кращу ініціативу і динамічність для нашого екуменізму, ніж ми – католики. Ми занадто живемо всякими вимріяними амбіціями, передсудами, страхами і постійно з беззмістовним очікуванням чогось, а чого, того й самі не знаємо. Я дуже дивуюся, що митрополит Сабодан (шаную його за вченість і особистість) дивиться вузько на нашу релігійну ситуацію, власне лише крізь московські окуляри”.
“Я сам є великий навіть прихильник патріарха Філарета, а тому мене тривожить нова “віра” в те, що Москва може щось зробити в тій складній міжконфесійній нашій ситуації… Я думаю, що то ніяк не поставить наших справ на добре місце. До того ж важливим є те, як до тієї справи ставиться Рим? Чи не екуменісти римські створили таку нову думку? По-моєму, то є дуже серйозна ситуація і треба б неї поглянути глибоко зі всіма нашими відповідальними людьми за долю наших Церков і нашої церковної єдності”.
“Може я погано знаю політичну ситуацію в Україні, але здається, що все те там в якомусь хаосі і нерозберисі – і на полі політичному, і на церковному. Що з того вийде? Читаю тут, що Московський патріархат є противником приїзду папи в Україну і буде робити якийсь “молитовний похід” проти цього. Це вже забагато! Диктувати нам, кого запрошувати в гості, а кого – ні… Прикро і не хочеться вірити, щоб наш католицький Львів був таким короткозорим, що нібито Москва є десь аж на іншій планеті… Мав я у Львові розмову про ті “залицяння” до Московського патріархату і мало не вийшла сварка. Держаться “канонічної лінії”, хоч на запрошення взяти участь в благословеннях на екзарха Київського і Вишгородського прибув із запрошених лише патріарх Філарет… Мені здасться, що лихо в тому, що ми не вміємо думати здоровим глуздом, а сприймаємо все емоціями, ірраціонально, в більшості – люто, а все те для думки не годиться. Дуже довго ми жили в неволі, яка змушувала думати ірраціонально. І сьогодні ця ментальна руїна, залишилася навіть в парламенті. Часом хочемо, щоб 2+2 було 5! І при тому декламуємо з Шевченка: “В своїй хаті своя правда…” Ані своєї хати не хочемо, ані своєї правди… Страх мене розбирає: все маємо, можемо мати і все те можемо втратити, пропасти в історії як ледачий народ. Нагадувати слід слова-оцінки (гіркі!!!) нашого народу Франком і Довженком. Не можна з ними не погодитися…”.
“Досі ми з нашими православними не говоримо, хоч вони добрі люди і не злі духовні особи, залицяємося непотрібно до Російського патріархату і не маємо самостійної думки про наше відношення до нього. А через те не можемо зустрітися з Папою, бо він мусить приїхати на підготовлений грунт, а не замінований всякими ворожнечами. На екуменістичному полі у нас нічого не зроблено. Чому не зустрічаємося? Чому не маємо власного плану тих відносин? Ви, миряни, повинні почати наш екуменізм. “Згори”, від духовних осіб він – екуменізм – не піде”.
“Що стосується наших журб, то їх не меншає. Говорю і журюся нашою Греко-католицькою Церквою. Ми – в поганій кризі, яка гальмує все. З того вийшло таке, що кожний “щось” робить, в чомусь порпається і при тому дуже радий, що йому все те йде добре. А те “щось” – то дрібні буденні справи, сіра буденщина, а великі вартості Людини, Народу, Церкви, Держави нібито в нас не існують. Але ж ці вартості пов’язані з надто важливими проблемами. Папа постійно про них говорить, а то є речі, які пов’язані з моральними імперативами життя тих великих дійсностей, які опинилися у важкій убогості, покалічені недавнім більшовизмом, згублені в мисленні Народу, потоптані діалектичним матеріалізмом, знехтувані великою кількістю нігілістів, грошолюбів, самолюбів чи інших циніків. Може боїмося так високо сягати і лишаємо ці питання нашим нащадкам, може їм краще буде видно свою духовну вбогість, яку ми їм у спадок залишимо… Ці слова болю відносяться до всіх наших Церков. Всі ми нічого не робимо для нашого відродження… В неволі бодай між собою не сварилися, жили спільним страхом за своє існування. А тепер?”.
“Треба викувати якийсь напрям, який би взяла наша Греко-Католицька Церква вже тепер і не йшла на неудачу. Чи будемо йти за канонічною Церквою, а чи ж будемо шукати канонічності в Стамбулі? Чи будемо підтримувати рідне Православ’я, яке очолює патріарх Філарет..? Російська Православна Церква нехай залишається екзархатом для росіян і нехай не називає себе “українською”, щоб не творити, як це називає о. Блажейовський, нового “котьолка”.
Отця Музичку, що засвідчують його листи, турбувало все: які відносини склалися з УГКЦ в Києві? Чи вдасться завершити будівництво патріаршого собору? Чи здобуте УПЦ Патріархат для Києва? Чи полагодять якось три православні з їх церквами між собою? Чи приїде новий папа до Києва? Чому ми такі, що немає між нами миру і тишини?
Отець Іван Музичка постійно жив Україною і практично, якщо оцінювати віддачу його великого життєвого досвіду, жив в Україні. “І дивне диво, – зауважує він, – добрі миряни прийняли мене з відкритими руками і те, що я досі зробив, крадучи час в Римі, зробив, власне, за допомогою мирян” (Лист від 23 січня 1996 р.). Саме вони виявляють “щиру і справді українську приязнь і готовність допомогти мені зробити ще щось для нашої України”.
Відтак незрозумілим для мене і моїх колег є те, чому так настирливо УГКЦерква тримала десятиліттями людину такого богословського таланту і катехитичної вдачі на далекій відстані від України і на швидкоплинній парафії в Римі. “Голова ще працює”, – писав отець. До того ж, на нього працює і та зібрана роками багата бібліотека, без якої він “жити не може”. Могла б і вона послугувати тут, в Україні, не одному поколінню дослідників. Чи треба було, щоб життя цієї людини проходило в такій суматосі, коли він, розриваючись між Україною і Римом, приїжджав до нас виключно з власної ініціативи і на запрошення добрих людей, які хотіли б мати його допомогу. “Ще трохи і тоді може буду, як Сковорода, мандрувати з сопілкою шляхами України й шукатиму когось, хто хотів би мене слухати”, – писав мені о. Музичка (лист від 14 травня 1996 р.).
В листах Отця звучали слова: “Хотів би я зустрінутися з нашими військовими”; “Кортить мені нарешті подивитися на Україну: я ж Києва не бачив, Львова не оглянув як треба”, “Хотів би оглянути Печерську Лавру (якщо монахи мене, уніата, впустять), бути в Каневі і привітати нашого Кобзаря”, “Приїду до Вас і підемо над Дніпром”. І все це, як писав отець, стане йому доступним, коли він приїде в Україну як турист, а не як робітник, який після постійної місячної, а то й двохмісячної напруженості повертається в Італію “втомленим, захеканим і, немов після війни козак, порубаним”.
Але чи мислив о. Іван Музичка своє життя в іншому, “незахеканому” режимі? Думаю, що ні. Бо ж саме таким він був – наш український талановитий богослов, прекрасний катехит, трудяга на ниві Христовій і на теренах свободи України.
Останні роки свого життя отець Іван мріяв провести в Україні. Він хотів і вмерти на рідній землі, щоб опісля, як він, жартуючи казав і писав мені, його тіло з’їли українські, а не італійські хробаки. В Пукові жила його молодша сестра, до якої він хотів перебратися з Риму, де ще ректорував в тамтешньому Українському католицькому університеті. Але доля розпорядилася так, що сестра від тяжкої недуги померла раніше брата. Із сумом отець пише, що йому тепер прийдеться залишатися в Римі. Тут на 95 році життя Іван Музичко й був покликаний Богом.
Отець спокійно сприймав настання своєї смерті і був готовий до неї. Подам зміст його останнього листа до мене: «Христос Рождається! Дорогий мій Приятелю! Не дивуйтесь, що я тепер довго мовчу і не відповідаю на Ваші листи. Мусів прийти час, коли не легко можна рухатися й хотіти жити. Від червня, я Вам це вже писав, став ніяким, ні до чого нездатним і прийняв повну неміч, яку приносить старість. Не варто бути старим! Треба вибиратися туди, де вже немає ніяких клопотів нашого буття і своє місце тут полишити іншим. Не буду описувати подробиці. Як бачите, пишу ручкою, бо вже не можу це робити на машинці і не безпечно переносити її з її місця на стіл. Інструменти нашої рівноваги не хочуть функціонувати. Лікарі не хочуть лікувати того, кого вилікувати вони непосильні. То – нормальна річ для людини, яка почала дев’яту десятку років. Великий Черчіль перемінився в такому віці в мовчазливу нерухому куклу. Аденауер ще кресав німецький кремінь, але те давало тільки іскри, а вогню воно вже не могло в силі розпалити. Доживете – побачите! Вам ще далеко. Та це Вам для прояснення… Не міг і не можу забути нашої дорогої приязні, хоч не легко було її належно реалізувати через віддаль. Готувався ціле життя для вічності, для якої всі ми створені й іменовані. Але варто було жити і мати приятелів, до яких Ви в мене належите і я Вам вдячний за те! Стремімся туди, де немає ні турбот, ні печалі. І де немає розлуки. Дякую Вам за все, що ми мали і в приязні пережили. Привіт для всього Києва, мого рідного, якого мало бачив. Здоровлю сердечно – Ваш в Христі Іван Музичка».
Автор цього тексту упорядкував праці Івана Музички і видрукував їх в 1999 році як вибрані твори під визначеною самим богословом назвою «Християнство в житті особи і народу». Книга має чотири тематичні розділи: 1. Християнське богослов’я: природа, функціональність, оновлення. 2. Соціальна наука християнства. 3. Проблеми християнського життя. 4. Християнство в контексті історії України. 5. Свята Богородиця – покровителька України. Не переповідатиму зміст цих складових книги. Гадаю, що наш читач її прочитає сам. Тут він знайде розмірковування Івана Музички про сутність богослов’я і його початки як науки в Україні в ХХ столітті, про співвідношення богослов’я із священним мистецтвом, бачення отцем питань особи, демократії й екології в соціальній науці християнства, питань місця і ролі священика й мирянина в праці Церкви, проблем християнського життя. В розділі «Християнство в контексті історії України» увагу читача привабить описання життя і творчості єпископа Луки Жидяти й першого українського друкованого Ірмолая. Шкодую, що не поїхав до отця Івана в минулі роки щоб провідати його і разом з ним опрацювати його великий архів з метою підготовки до друку нової збірки його вибраних творів. Домовлялися на осінь цього року. Домовлялися, але не врахували можливості серця отця ще на роки. Тепер лише турбуюся, щоб архів Івана Музички не пропав і був переданий в Україну до Львова чи то в бібліотеку УКУ, а чи ж в наукову бібліотеку ім. В.Стефаника.
Боляче втрачати людину, яка у своїх листах називала тебе «друже/брате» чи «приятелем», втрачати певне останнього богослова із когорти «дивізійників», яких мені довелося упорядкуванням і видруком їх вибраних творів вводити в науковий світ. Раніше пішли з життя о. Іван Шевців. Святомир Фостун, о. Степан Ярмусь… Тепер не стало й отця-професора Івана Музички. Разом із Греко-Католицькою Церквою сумує й спільнота українських релігієзнавців. Церква втратила свого знаного богослова, ми ж втратили Почесного наукового співробітника Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України.