26 липня починається візит до України Патріарха Руської православної Церкви Кирила. В деяких українських ЗМІ, цей візит вже охарактеризували як спробу «загасити пожежу», яка начебто відкрито спалахнула під час Помісного собору УПЦ (МП).
Сприяли цьому й заяви окремих осіб, які відіграють не останню роль в УПЦ. Так донецький меценат Віктор Нусенкис, який робить дуже вагомий фінансовий внесок в УПЦ, назвав Собор «зборищем», та заявив що буде підтримувати фінансово тільки ті парафії, які виступають проти автокефалії. Відома народна приказка говорить: «Диму без вогню не буває», а враховуючи, що дим пішов достатньо густий, напередодні візиту Патріарха російської церкви було б цікаво розібратися чи справді відбулася «пожежа» в московському Патріархаті, чи хтось робить густу «димову завісу» з якоюсь іншою метою? До того ж, коли вже пройшло два тижні з моменту проведення собору, можна обговорити його результати більш спокійно.
- Чи можна погодитись з оцінками деяких ЗМІ та діячів пов’язаних з релігійною сферою, що 8 липня відбувся розкол в УПЦ (МП) між прихильниками автокефалії, та тими хто бажає зберегти церкву в орбіти російського православ’я?
- В жодному випадку не можна погодитися з такою тезою. Почну з того, що повторюсь, що питання автокефалії взагалі не планувалося для розгляду на Соборі. Відповідно до Статуту про управління УПЦ, вона є самостійною і незалежною у своєму управлінні та устрої. Водночас Статут зазначає, що УПЦ є самокерованою частиною Руської Православної Церкви та з'єднана з Помісними Православними Церквами через РПЦ. Така позиція цілком відповідає як Томосу 1990 року, так і Статуту РПЦ. Зауважимо, що Статут про управління УПЦ, затверджений на Соборі, діє з 2007 року і за весь цей час з боку РПЦ офіційно не пролунало жодного зауваження щодо «надмірних прав УПЦ», як це намагався дехто представити на Соборі 8 липня.
З іншого боку, розгляд питання автокефалії на сьогодні видається недоцільним з огляду на відсутність церковної єдності з цього приводу. В певному сенсі найбільша релігійна спільнота відображає у своєму середовищі і відсутність загально суспільного консенсусу з багатьох питань. Не є секретом, що нині в УПЦ є як прибічники автокефалії української Церкви, так і ті, хто бачить її майбутнє лише у формі екзархату РПЦ. І це дійсно заслуга Блаженнішого Володимира, що йому вдається об’єднати в одній Церкві і одних, і інших.
Враховуючи вказане, ще в 2008-2009 роках було визнано, що нинішній канонічний Статус є найкращим для подальшого розвитку Церкви. Відповідно ніякої дискусії з цього приводу на Соборі не передбачалось.
З огляду на це виступи на Соборі прибічників ідеї обмеження прав УПЦ і утвердження «Руської церкви на Україні» носили чисто провокативний характер. Дискусія ще раз продемонструвала наявність в Церкві різних поглядів з цього питання.
Разом з тим не лише ніякого розколу не відбулося, але Собор насправді продемонстрував церковну єдність. Досить показовим є те, що за Ухвалу Собору проголосувала переважна більшість делегатів, а таких, що були проти чи утримались, було, якщо не помиляюсь лише 5. Безумовно, що така церковна єдність є як заслугою її Предстоятеля, так і наочним свідченням його авторитету.
Що ж стосується тих представників мирян, що після Собору заявили про відмову співпрацювати з офіційними церковними органами УПЦ і натомість про свою готовність до співпраці з, скажімо так, «альтернативними» структурами, то і тут важко говорити про розкол. Очевидно, що Церква такі дії переживе. Але ті, хто своїми діями сприяє розколу в Церкві, мали б пам’ятати, що цим вони послаблюють не лише УПЦ, але й РПЦ, поборниками якої вони нібито себе вважають.
- Тоді що взагалі відбулося на під час Собору 8 липня, якщо відкинути спекуляції?
- Найбільш важливим значенням Помісного собору є власне те, що він відбувся. Відповідно до Статуту про управління Української Православної Церкви, Собор є її найвищим керівним органом. Водночас останній Собор Церкви скликався аж у 1992 році. Видається, що скликання Собору стало абсолютно природним зараз, коли УПЦ відзначає своє 20-річчя: минулого року - 20 років Томосу 1990 року і наступного року – 20 років Предстоятельства митрополита Володимира.
Можна мабуть погодитися з думкою деяких коментаторів про те, що якби Собори відбувалися регулярно, можливо і увага до них з боку суспільства та ЗМІ була б меншою. Адже Собор є елементом практичного життя Церкви. Водночас, враховуючи те, що йдеться про найбільшу релігійну спільноту України, суспільна увага до подій її життя є природною.
Але цього року ця увага, на жаль, була підігріта деякими спекуляціями щодо скликання собору і питань, що розглядатимуться на ньому. Було досить дивно читати в багатьох ЗМІ припущення про те, що має відбутися на Соборі, а потім аналіз його перебігу і результатів, виходячи з цих же припущень, при тому, що представниками оргкомітету по підготовці Собору було завчасно дано прес-конференцію щодо тих питань, які будуть виноситися на нього, і таким чином, здавалось би, поставлено всі крапки над «і».
Я поділяю позицію О.Зайця (голови правління Інституту релігійної свободи) щодо того, що проведення Собору є важливим кроком в наповненні статутного положення про самостійність в управлінні УПЦ реальним змістом. Дуже важливим значенням Собору, що, до речі, залишилось поза уваги зайнятими пошуками якихось інших «родзинок», є те, що він затвердив всі рішення Священного Синоду з 1992 до 2011 року. Адже саме Синод практично є органом, що керує поточним життям Церкви. Водночас його рішення для набуття вищої легітимації потребують схваленням церковною повнотою. Що і відбулося на Соборі.
На Соборі не стояли і навіть не планувалися питання, присвячені автокефалії, місцеблюстительству та іншим речам, навколо яких як раз і йшла бурхлива дискусія в багатьох ЗМІ напередодні, та й після Собору.
Що стосується змін і доповнень до Статуту про управління УПЦ, то вони дійсно передбачалися, але вони в жодному випадку не носили революційного характеру і були викликані бажанням привести Статут у відповідність до реальних потреб Церкви. Наприклад, рішенням Священного Синоду цього року було створено Вищу церковну раду, як орган, що має координувати діяльність синодальних установ. Чи потрібен такий координуючий орган? Вочевидь, що потрібен, якщо взяти до уваги те, що у 1992 році у складі УПЦ діяло лише 2 синодальні установи, а зараз їх 28. Чи було б доцільно передбачити у Статуті деякі положення щодо діяльності такої координаційної ради? Очевидно, що так. Другий приклад: 19 років тому УПЦ складалася з 19 єпархій, а зараз - з 45. Очевидно, що збільшення числа єпархій ставило питання і про збільшення складу Священного Синоду. Такі зміни як раз і планувалося затвердити на Соборі. Зазначу, що Статут Церкви є в певному сенсі живою матерією, тому, наприклад, коли в нього у 2007 році вносились попередні правки, це не викликало ніякого ажіотажу.
Водночас на Архієрейському соборі, що передував Помісному, навколо змін і доповнень до Статуту була піднята дискусія. Причому не стільки щодо зазначених вище, які як раз і планувалося винести на затвердження, а щодо пропозицій окремих делегатів, що практично зводились до намагання зменшити рівень самостійності УПЦ на користь її більшому підпорядкуванню РПЦ. Слід зазначити, що деякі з цих пропозицій суперечили не лише чинному Статуту УПЦ, але й статуту самої РПЦ. Враховуючи ситуацію, що виникла, Предстоятелем Церкви митрополитом Володимиром було прийнято абсолютно виважене рішення: дискусію припинити, питання зняти з розгляду, а всі пропозиції щодо змін до Статуту передати для подальшого опрацювання постійно діючій комісії на чолі з митрополитом Донецьким і Маріупольським Іларіоном.
Водночас Собор затвердив Статут у редакції 2007 році. При цьому, попри те, що зміни до Статуту не були внесені, затвердивши синодальні рішення, зокрема і з тих питань, що планувалося прописати в Статуті, Собор надав їм вищу легітимацію, а відтак і вищу юридичну силу. Тобто тепер і координаційна рада, і Священний Синод у збільшеному складі мають усі канонічно-правові підстави для своєї подальшої діяльності.
- Чи можна казати, що ситуація, яка склалась в УПЦ та в інформаційному полі навколо неї, спровокована занадто «енергійними» діями нового керівника російської церкви, які демонстративно підкреслювали несамостійність та приналежність УПЦ до ПЦ та так званого «Русского мира»?
- Наскільки мені відомо, Патріарх Кирил офіційно жодного разу не поставив під сумнів нинішній канонічний статус УПЦ чи висловився за обмеження її самостійності. Більше того, саме під головуванням Патріарха Кирила Помісний собор РПЦ 2009 року затвердив Статут РПЦ, де стосовно Української Православної Церкви зазначено, що вона є самоврядною з правами широкої автономії та в своєму житті і діяльності керується Томосом Патріарха Московського і всієї Русі 1990 року та своїм Статутом, який затверджується її Предстоятелем та схвалюється Патріархом Московським і всієї Русі.
Щодо Собору, то Патріархом було направлено привітання його учасникам, а також представника Московської патріархії. Тобто є всі підстави казати, що Собор відбувся з благословення Патріарха Кирила.
А щодо енергійності… Є абсолютно зрозумілою увага Патріарха до України, якщо згадати, що УПЦ складає третину єпархій усієї Руської Православної Церкви. А крім того, ніхто ж, здається, не дивується тому, що Блаженніший Володимир регулярно відвідує єпархії в Україні і здійснює закордонні візити.
- Наскільки реально те, незалежність УПЦ від РПЦ зміцниться?
- Ще раз нагадаю про те, що згідно із Статутом РПЦ, Українська Православна Церква є самоврядною з правами широкої автономії. І в цьому вона суттєво відрізняється від інших самоврядних церков у складі РПЦ – Латвійської, Молдовської та Естонської. Тобто практично вона вже є автономною Церквою.
Вона має свої керівні та виконавчі органи, сама обирає свого Предстоятеля. Нагадаю, що проведення Собору стало ще одним кроком в наповненні практичним змістом тих прав, що УПЦ має де-юре.
З іншого боку, її нинішній канонічний стан церковною повнотою визнається на нинішньому етапі як найоптимальніший для розвитку Церкви. Зокрема і через наявність дискусії в УПЦ між прихильниками її більшої самостійності та прибічниками ідеї обмеження її прав. Тому можна сказати, що зняття на нинішньому етапі питання щодо перегляду її статусу є тим компромісом, який дозволяє зберегти церковну єдність, а з іншого боку – дозволяє Церкві розвивати свою діяльність і зростати як кількісно, так і якісно.
А таке зростання і посилення ваги УПЦ в значній мірі і буде обумовлювати її майбутнє.
- Якщо автокефалія стане дійсністю, як це відіб’ється на загальному стані в українському православ’ї ? Чи зможе автокефальна УПЦ (МП) стати центром навколо якого об’єднаються всі православні церкви?
- Мені видається, що це питання навряд чи найближчого часу, тому щось зараз стосовно цього прогнозувати є невдячною справою. Але є кілька принципових моментів. Автокефалія як ідея має визріти в самій Церкві і поділятися церковною повнотою. Це не є справа політиків, представників Держави чи окремих ентузіастів. Це є справа Церкви. І проголошення автокефалії не повинно спричинити нового розколу в українському Православ’ї. На сьогодні, мені видається, усі тверезомислячі люди в Україні більш зацікавлені в загоєнні наслідків міжправославного розділення початку 90-х років.
Очевидно, що автокефальна церква в Україні, визнана іншими Православними церквами світу, стала б центром об’єднанням українського православ’я. Хоча я не став би романтизувати і говорити, що автоматично відбудеться повне об’єднання між усіма православними церквами України. Це занадто непрості процеси, на які впливає багато чинників, щоб так думати. Але те, що автокефальна і визнана іншими Православна Церква України стала б однією з найвагоміших православних церков світу – поза сумнівом.