Пієтизм: "мінне поле" для християнства
Дмитро КУЗЬМЕНКО. — "Релігія в Україні", 23 березня 2010 року
Пієтизм проти церковності
Пієтизмом зазвичай називають релігійних рух, який уперше чітко оформився у середовищі німецького лютеранства. Однак це явище здавна існувало і в римо-католицькій церкві (Фома Кемпійський, Тереза Аквільська, Йоан Хреста), хоч і не виявлялось у вигляді окремих доктрин. Пієтизм надає особливого значення особистому благочестю, релігійним переживанням віруючих. На момент появи у 17-му столітті рух протиставлявся традиційному лютеранству, де робився акцент на догматичному обґрунтуванні розбіжностей з римо-католицизмом. Богослів’я виявилося незрозумілим широким верствам парафіян, що й призвело до появи пієтистських рухів. Завдяки нехтуванню догматикою пієтизм легко пройшов і в інші протестантські рухи, активізувався в римо-католицизмі і навіть проявився у Православ’ї [1].
Велика поширеність пієтистських і споріднених рухів на Заході (пуританство, методисти, квакери, римо-католицький "чуттєвий" містицизм) пояснюються відповідністю цих ідей західному раціонально-практичному типу мислення [2].
У чому ж небезпека пієтизму для християнства у цілому і для Православ’я зокрема? На перший погляд нібито нічого поганого й антихристиянського пієтизм не пропагує. Однак на небезпечність цього явища неодноразово вказували визначні православні богослови, наприклад, протоієрей Георгій Флоровський та Христос Яннарас. Останній навіть запропонував термін «єресь пієтизму».
Сутність пієтизму
Першочергового значення пієтизм надає індивідуальному благочестю, яке зазвичай протиставляється догматичному богослів’ю. Практичне або активне благочестя (praxis pietatis) для пієтизму — це здійснення добрих вчинків, щоденний самоаналіз на предмет удосконалення власної доброчесності (яка відповідає певним об’єктивним критеріям), регулярне вивчення Біблії з метою практичного застосування її морального вчення, наслідування Христа, підкреслено емоційна молитва, прагнення до відчуття живого спілкування з Богом, відчуття перебування під Його пильним наглядом, цілковитий розрив зі світом і світськими розвагами (кіно, театр, танці, інтернет, позарелігійне читання тощо). Все це проявляється в явних сепаратистських тенденціях, коли перевага надається приватним зібранням для молитви чи вивчення Біблії, які протиставляються офіційній Церкві та власне церковному життю [3].
Згідно з пієтизмом пізнання Бога відбувається шляхом «переродження» людини, що розуміється як втілення у життя морального закону Євангелія та емоційне переживання божественних істин. Пієтизм скасовує усі догматичні визначення віри й підміняє їх оманливими індивідуальними відчуттями. Він стає «адогматизмом» — заперечує або применшує значення богословських істин («де просто, там ангелів сто»), перебуває в опозиції до пізнання, іноді доходячи до чистісінького агностицизму, замаскованого моральністю. Нерідко (у римо-католицькій церкві та у Православ’ї практично завжди) пієтизм не виступає прямо проти догматичних істин, нібито визнає їх, однак на духовне життя його послідовників усі ці істини не мають ніякого впливу, залишаються для них «мертвою буквою» [4].
Пієтизм розглядає факт спасіння у Христі як індивідуальну подію чи перспективу, потверджує індивідуальну побожність як суб’єктивний процес «автономного» спасіння, переносить саму його можливість у сферу індивідуальних моральних зусиль, частково або цілковито ігноруючи роль Церкви.
Взагалі поняття Церкви не відіграє для руху особливої ролі. Вона розглядається як щось вторинне — чи то зібрання морально очищених індивідів, чи то допомога і доповнення до персонального релігійного відчуття. Церква починає слугувати «релігійним потребам» людей, індивідуалістичним емоційним та психологічним прагненням.
Православна церковність як заперечення пієтизму
Для православних християнство — це не якесь абстрактне філософське чи моральне вчення. Християнство — це Церква, і поза Церквою ніяке християнство неможливе, як влучно зауважив російський богослов, священномученик Іларіон (Троїцький) [5]. Спасіння ж є подією в лоні Церкви, Боголюдського організму — тіла Христового, чий спосіб існування має своїм прообразом Святу Трійцю, єдність у спілкуванні особистостей. Тільки у Церкві можна досягти єдності з Богом і ближніми у любові, скласти одне ціле. І ця єдність забезпечується спілкуванням у Євхаристії — грецьке «κοινων?α», що традиційно перекладається як «причастя», означає «спілкування», «співучасть» і «взаємовідносини». Спасіння є діяльною особистою участю у соборному тілі Церкви, де людина спасається попри її індивідуальну недосконалість, де відновлюється її цілісність і неушкодженість, де її гріх перетворюється на можливість отримати через покаяння благодать і любов Божу. У Церкві індивідуальне виживання перетворюється на особистісне життя в любові та спілкуванні.
Для пієтизму ж взагалі не існує онтологічної істини про єдність та єдиність Церкви. Він не сприймає сутність людського життя як особистісну співбуттєвість і спілкування в любові, як преображення смертної індивідуальності до вічного життя. Як зазначає Х. Яннарас: «Етика пієтизму спотворює літургійний та євхаристійний етос (моральність) Церкви, єдність життя і спілкування тих, хто кається, і тих, хто досяг досконалості, святих і грішників, перших і останніх, вона неминуче перетворює Церкву на конвенційну (за згодою) інституційовану корпорацію людей, що сповідують індивідуальну релігійність» [6].
Надання переваги особистій моральності перед церковною призводить до повного викривлення християнського віровчення. Оскільки будь-який єретик, чи навіть узагалі не християнин, може бути цілком благочестивим і моральним, то стираються усі рамки між Церквою та іншими релігійними спільнотами. З’являються ідеї про «спасіння за межами Церкви», причому не в сенсі святоотецького вчення, де припускається можливість спасіння грішників, що потрапили у пекло, за молитвами Церкви і живих вірних, а також говориться, що ті, хто не знав Христа і закону, будуть судитися за законом їхньої совісті. Пієтизм вважає, що будь-яка людина може спастися за межами Церкви шляхом індивідуальних зусиль. Таким чином відбувається моральна асиміляція єресей, що дуже характерно для протестантизму, а також і для ліберального крила Православ’я. У консервативних православних колах пієтизм частково відображається у русі «ревнителів Православ’я» та явищі етнофілетизму (самопроголошені автокефалії та «політичне Православ’я») і теж стирає межі Церкви, коли російське чи українське «народне благочестя», незалежно від рівня церковності його представників, іноді протиставляється решті Православ’я.
Особливо яскраво згубну дію пієтизму видно на прикладі таїнства сповіді. У пієтизмі сенс таїнства зводиться до визнання провини під примусом впровадженого правила, яке вимагає відшкодування через призначення покарання. Тобто сповідь перетворюється на різновид раціональної юридичної угоди, на психологічно принизливий але необхідний акт врятування моральної самозадоволеності егоцентричної свідомості. Це юридичне розуміння гріха й покаяння призвело до римо-католицької концепції «сатисфакції божественної справедливості через смерть Христа на хресті» [7], а вершини своєї абсурдності набуло у славнозвісному явищі індульгенції, що змусило майже всі протестантські деномінації взагалі відмовитися від сповіді.
Сповідь у Православ’ї має за мету зміну в житті людини, означає «μετ?νοια», трансформацію розуму — результат аскези, конкретне зусилля, яке здійснює людина аби упокорити свою бунтівну індивідуальну волю волі спільноти святих. І така зміна, що дозволяє подолати екзистенційне відчуження особистості, не є індивідуальним досягненням, що скасовує або карає переступ індивіда. Вона можлива лише через вихід з індивідуалістичного існування — до повноцінного існування в любові і взаємних з Богом та іншими. Те, що відбувається під час сповіді, та й увесь процес покаяння не завжди піддається раціональним дефініціям, про нього можна сказати: «як з отим чоловіком, що кидає насіння в землю: чи спить він, чи встає, чи то вночі, а чи вдень — насіння те кільчиться й росте. А як — він сам не знає. Сама від себе земля плід приносить» (Мр. 4:26-28).
Однак, незважаючи на повну розбіжність з православним віровченням, це явище ніколи не було засуджено як єресь. Причина головним чином полягає в повному адогматизмі пієтизму. У Православ’ї пієтизм приймає будь-яку догматику і не протестує проти неї. Але й не живе за нею, як вже говорилося. Все це ускладнює, а то й робить неможливим офіційне засудження явища як єресі, адже де-юре ці ідеї не проголошуються. Саме такий завуальований характер пієтизму робить його дуже небезпечним для Церкви явищем.
Наслідки пієтизму на Заході
Пієтизм справив визначальний вплив на релігійну думку Європи й сформував «соціальне» розуміння Церкви, вбачаючи у її покликанні різноманітні соціальні служіння, практичну діяльність заради суспільної вигоди. Вість про спасіння перетворилася на заклик до індивідуальної та колективної моральності.
Важливо також зауважити, що поява і розвиток пієтизму тісно пов’язані із розвитком західноєвропейського капіталізму [8]. Пієтистська й капіталістична ідеологія спільна — прагнення до безпосереднього, кількісно й об’єктивно оцінюваного результату. У першому випадку цей результат очікується від індивідуального благочестя й моральності, а в другому — від важкої праці, чесності, ощадливості, раціонального використання талантів.
Духовна криза західного, а, ще більшою мірою, пострадянського суспільства спричинена саме цим домінуванням індивідуалізму, відсутністю прагнення до єдності, до спілкування, до причасності іншому. Людина розглядає життя лише як можливість для самоствердження, для індивідуального існування — чи то шляхом накопичення багатства й комфорту, чи то шляхом накопичення особистих «духовних чеснот». У такий системі координат людина реалізує себе у спілкуванні й любові лише двома способами: як домінуюча над іншим, або як підлегла іншому. Справжньої єдності у любові не досягається, або вона важкодосяжна.
За таких умов надзвичайно ускладнено існування Церкви. Їй дуже важко відповідати своєму єдиному призначенню — вести людей до спасіння та єдності з Богом. По-перше, як інституція, вона обвішана велетенською кількістю різноманітних соціальних та гуманістичних обов’язків, часто змушена йти на компроміси з владою (особливо це помітно у Фінляндії, де Православна Церква є другою державною релігією), висловлюватися політкоректно і толерантно. По-друге, їй дуже важко зламати стереотипи пієтистського мислення, що глибоко вкорінені у західноєвропейській релігійній свідомості, зокрема пошук християнської єдності на основі індивідуальної моральності — одна з основ любові західноєвропейців до екуменізму.
Наслідки пієтизму на Сході
Уперше пієтизм явно проник в Православ’я під час церковних реформ Петра І, який намагався повторити протестантські моделі церковного устрою. Активно допомагав йому в цьому архієпископ Феофан Прокопович, чиї твори втілювали «панування латино-протестантської схоластики» [9]. Богословський вплив Феофана Прокоповича через посередництво Феокліта Фармакіди досяг і Греції. У сукупності з бароковими та чуттєвими романтичними впливами пієтизм суттєво підірвав українські та російські традиції богослужіння й іконопису.
Особливо загрозливих масштабів пієтизм сягнув у Греції в першій половині 20 століття — там різноманітні пієтистські «рухи» та «братства» утворили, фактично, паралельну церковній ієрархії структуру [10]. Хоч розпочиналось усе цілком невинно — як рух за відродження парафіяльного життя, катехизацію населення, відродження богословської думки й систематизацію видань. Однак у богослів’ї й церковному житті учасники руху намагалися копіювати чужі Православ’ю римо-католицькі й протестантські ідеї, а найнебезпечнішим стало те, що практично з самого початку рух протиставив себе офіційній Церкві. Формально не відокремлюючись, його представники мали свої власні парафії, своїх власних священиків і духівників, і навіть єпископів, проводили окремі зібрання «для своїх» і т.д. Це негативне явище у Греції було подолано лише наприкінці 20 століття завдяки відродженню справжнього православного богослів’я і містики. Останню крапку поставила декларація Священного Кіноту Святої Гори Афон: «Через поширення логіки та мови західних теологів і духовних поглядів, що походять з досвіду недолугої пієтистської ментальності, не залишається місця тайні містичного єднання православного богослів’я та живого досвіду [...] пієтизм, який гадає, що обожнення полягає в удосконаленні характеру, має бути відкинутий у самій своїй суті [...] Пієтистські ідеї про святість як "вдосконалення характеру" просто вражають своєю безсилістю, коли залишаються віч-на-віч з досвідом наших святих, котрі прийняли Христа у свої серця "як світло, як реальний та істинний шлях, уздріння незримого й розуміння незбагненного, форму без форми і явище поза явленням"» [11].
Натомість у цей час пієтизм активізувався у пострадянських країнах, де набув дещо відмінних і досить специфічних форм. В Україні й Росії це чотири взаємовиключних явища: національно-політичні розколи, «ревнителі Православ’я» (внутрішньо-церковні і схизматики), «політичне Православ’я», крайні ліберальні рухи (теж як внутрішньо-церковні, так і схизматичні). Як можна помітити, окрім пієтизму тут наклалося багато інших явищ (етнофілетизм, етатичні тенденції, філопротестантизм, лібералізм тощо), що до певної міри ускладнює аналіз. Однак можна знайти основні тенденції, що об’єднують ці рухи.
У тих, хто офіційно відійшов від Церкви, більшою чи меншою мірою можна знайти пієтистське розуміння спасіння на основі індивідуальних відчуттів («я відчуваю благодать — отже, вона у нас є») з частковим або повним відкиданням не лише канонічного права, а й догматики, і при цьому екуменічне прагнення до єдності усіх з усіма попри канонічні та догматичні перепони, «у дусі любові» (хоча присутня і тенденція до повної самоізоляції, особливо серед деяких російських «істинно-православних»). Це окремі настрої усередині УАПЦ, поширені ідеї в УПЦ КП, незліченна кількість дрібніших самостійних церковних організацій в Україні та Росії, від крайньоліберальних до ультраконсервативних.
Внутрішньоцерковні пієтистські рухи консервативного крила («ревнителів Православ’я») об’єднує нехтування догматикою, зневагою до освіти і пізнання, ігнорування законної церковної ієрархії й тотальний непослух її рішенням (натомість довіра якимось невідомим авторитетам — «старцям»), основний акцент на індивідуальних психологічних відчуттях (пошук чудес, особливих духовних станів і переживань). Цей рух представлений особами єпископа Діомида (Дзюбана), єпископа Іполита (Хилька), певними настроями у Свято-Успенській Почаївській Лаврі, окремими братствами, що борються з ІНН, а також мережею ультраконсервативних «духівників» і їхніх «чад», що подекуди скидаються на секти й поступово переходять в «істинно-православні» групи. Однак, важливо відрізняти «ревнителів Православ’я» як небезпечний антицерковний рух від просто активних вірян, ревнителів без лапок, діяльність яких визначатиметься їхньою церковністю і не протиставлятиметься Церкві та ієрархії.
«Політичне Православ’я», найбільш численні течії якого виникали у речищі «ревнителів Православ’я», після демаршу єпископа Діомида й, особливо, після обрання нового патріарха, швидко переорієнтувалось на більш ліберальні позиції. Тепер воно позиціонується як «місіонерське», тому принаймні така риса пієтизму, як відмова від світських розваг, йому невластива. Так само як і погляди на спасіння, як на індивідуальне благочестя. Власне, у цих колах останнім часом взагалі ніяких поглядів на спасіння і благочестя не спостерігається (ті, хто цим переймався, перейшли у більш консервативні групи), усе сповнене виключно політичної риторики. З пієтизмом цей рух споріднює лише жорстка критика церковної ієрархії (тих, хто не виражає певні політичні переконання), формування паралельних Церкві структур (розгалужена мережа «братств» і «союзів») й зібрань (мітинги, хресні ходи), повне нехтування догматикою в реальному житті (але без її відкритого заперечення). Тут протиставлення відбувається не за лінією «індивідуальне благочестя» — позиція Церкви, а через протиставлення місцевої церковної структури помісним Церквам іншим регіонам, наприклад «доброчесна Русь» («і я, як її представник») — «аморальний Захід» (а то й «аморальна Греція», «претензії Фанару» тощо).
*
Отже, пієтизм як форма релігійної свідомості й практики, що суперечить вченню Православної Церкви й нехтує самим поняттям Церкви, виявляється широко вкоріненим не лише за її межами — у протестантизмі, римо-католицизмі чи православних розколах, а й всередині неї самої. Однак Православ’я засуджує і викриває ці нездорові тенденції через своє догматичне вчення, праці Святих Отців й провідних богословів, вірних Переданню, рішення Соборів і Синодів.
Посилання
1. Schmidt M. Pietismus. — 1972.
2. Яннарас Х. Свобода етосу. — К.: Дух і Літера, 2003. — С. 109-111.
3. Bouyer L. Orthodox Spirituality and Protestant and Anglican Spirituality. — London, 1969. — P. 174-175; Яннарас. — С. 102.
4. Яннарас. — С. 108.
5. Иларион (Троицкий), священномученик. Христианства нет без Церкви. — М.: 2007. — С. 25-78.
6. Яннарас. — С. 104.
7. Schmaus M. Katholische Dogmatik. — Vol. II. — Part 2. — Munich, 1955. — P. 64.
8. Tawney R.H. Religion and the Rise of Capitalism. — Penguin Books, 1975; Fanfani A. Catholicism, Protestantism and Capitalism. — London, 1935.
9. Флоровский, Г. Пути русского богословия. — Париж, 1937.
10. Яннарас. — С. 115-121.
11. Цит. за: Яннарас. — С. 120-121.
