Велика поширеність пієтистських і споріднених рухів на Заході (пуританство, методисти, квакери, римо-католицький "чуттєвий" містицизм) пояснюються відповідністю цих ідей західному раціонально-практичному типу мислення
Дмитро КУЗЬМЕНКО. — "Релігія в Україні", 23 березня 2010 року
Пієтизм проти церковності
Пієтизмом зазвичай називають релігійних рух, який уперше чітко оформився у середовищі німецького лютеранства. Однак це явище здавна існувало і в римо-католицькій церкві (Фома Кемпійський, Тереза Аквільська, Йоан Хреста), хоч і не виявлялось у вигляді окремих доктрин. Пієтизм надає особливого значення особистому благочестю, релігійним переживанням віруючих. На момент появи у 17-му столітті рух протиставлявся традиційному лютеранству, де робився акцент на догматичному обґрунтуванні розбіжностей з римо-католицизмом. Богослів’я виявилося незрозумілим широким верствам парафіян, що й призвело до появи пієтистських рухів. Завдяки нехтуванню догматикою пієтизм легко пройшов і в інші протестантські рухи, активізувався в римо-католицизмі і навіть проявився у Православ’ї [1].
Велика поширеність пієтистських і споріднених рухів на Заході (пуританство, методисти, квакери, римо-католицький "чуттєвий" містицизм) пояснюються відповідністю цих ідей західному раціонально-практичному типу мислення [2].
У чому ж небезпека пієтизму для християнства у цілому і для Православ’я зокрема? На перший погляд нібито нічого поганого й антихристиянського пієтизм не пропагує. Однак на небезпечність цього явища неодноразово вказували визначні православні богослови, наприклад, протоієрей Георгій Флоровський та Христос Яннарас. Останній навіть запропонував термін «єресь пієтизму».
Сутність пієтизму
Першочергового значення пієтизм надає індивідуальному благочестю, яке зазвичай протиставляється догматичному богослів’ю. Практичне або активне благочестя (praxis pietatis) для пієтизму — це здійснення добрих вчинків, щоденний самоаналіз на предмет удосконалення власної доброчесності (яка відповідає певним об’єктивним критеріям), регулярне вивчення Біблії з метою практичного застосування її морального вчення, наслідування Христа, підкреслено емоційна молитва, прагнення до відчуття живого спілкування з Богом, відчуття перебування під Його пильним наглядом, цілковитий розрив зі світом і світськими розвагами (кіно, театр, танці, інтернет, позарелігійне читання тощо). Все це проявляється в явних сепаратистських тенденціях, коли перевага надається приватним зібранням для молитви чи вивчення Біблії, які протиставляються офіційній Церкві та власне церковному життю [3].
Згідно з пієтизмом пізнання Бога відбувається шляхом «переродження» людини, що розуміється як втілення у життя морального закону Євангелія та емоційне переживання божественних істин. Пієтизм скасовує усі догматичні визначення віри й підміняє їх оманливими індивідуальними відчуттями. Він стає «адогматизмом» — заперечує або применшує значення богословських істин («де просто, там ангелів сто»), перебуває в опозиції до пізнання, іноді доходячи до чистісінького агностицизму, замаскованого моральністю. Нерідко (у римо-католицькій церкві та у Православ’ї практично завжди) пієтизм не виступає прямо проти догматичних істин, нібито визнає їх, однак на духовне життя його послідовників усі ці істини не мають ніякого впливу, залишаються для них «мертвою буквою» [4].
Внутрішньоцерковні пієтистські рухи консервативного крила («ревнителів Православ’я») об’єднує нехтування догматикою, зневагою до освіти і пізнання, ігнорування законної церковної ієрархії й тотальний непослух її рішенням (натомість довіра якимось невідомим авторитетам — «старцям»), основний акцент на індивідуальних психологічних відчуттях (пошук чудес, особливих духовних станів і переживань). Цей рух представлений особами єпископа Діомида (Дзюбана), єпископа Іполита (Хилька), певними настроями у Свято-Успенській Почаївській Лаврі, окремими братствами, що борються з ІНН, а також мережею ультраконсервативних «духівників» і їхніх «чад», що подекуди скидаються на секти й поступово переходять в «істинно-православні» групи. Однак, важливо відрізняти «ревнителів Православ’я» як небезпечний антицерковний рух від просто активних вірян, ревнителів без лапок, діяльність яких визначатиметься їхньою церковністю і не протиставлятиметься Церкві та ієрархії.
«Політичне Православ’я», найбільш численні течії якого виникали у речищі «ревнителів Православ’я», після демаршу єпископа Діомида й, особливо, після обрання нового патріарха, швидко переорієнтувалось на більш ліберальні позиції. Тепер воно позиціонується як «місіонерське», тому принаймні така риса пієтизму, як відмова від світських розваг, йому невластива. Так само як і погляди на спасіння, як на індивідуальне благочестя. Власне, у цих колах останнім часом взагалі ніяких поглядів на спасіння і благочестя не спостерігається (ті, хто цим переймався, перейшли у більш консервативні групи), усе сповнене виключно політичної риторики. З пієтизмом цей рух споріднює лише жорстка критика церковної ієрархії (тих, хто не виражає певні політичні переконання), формування паралельних Церкві структур (розгалужена мережа «братств» і «союзів») й зібрань (мітинги, хресні ходи), повне нехтування догматикою в реальному житті (але без її відкритого заперечення). Тут протиставлення відбувається не за лінією «індивідуальне благочестя» — позиція Церкви, а через протиставлення місцевої церковної структури помісним Церквам іншим регіонам, наприклад «доброчесна Русь» («і я, як її представник») — «аморальний Захід» (а то й «аморальна Греція», «претензії Фанару» тощо).
*
Отже, пієтизм як форма релігійної свідомості й практики, що суперечить вченню Православної Церкви й нехтує самим поняттям Церкви, виявляється широко вкоріненим не лише за її межами — у протестантизмі, римо-католицизмі чи православних розколах, а й всередині неї самої. Однак Православ’я засуджує і викриває ці нездорові тенденції через своє догматичне вчення, праці Святих Отців й провідних богословів, вірних Переданню, рішення Соборів і Синодів.
Посилання
1. Schmidt M. Pietismus. — 1972.
2. Яннарас Х. Свобода етосу. — К.: Дух і Літера, 2003. — С. 109-111.
3. Bouyer L. Orthodox Spirituality and Protestant and Anglican Spirituality. — London, 1969. — P. 174-175; Яннарас. — С. 102.
4. Яннарас. — С. 108.
5. Иларион (Троицкий), священномученик. Христианства нет без Церкви. — М.: 2007. — С. 25-78.
6. Яннарас. — С. 104.
7. Schmaus M. Katholische Dogmatik. — Vol. II. — Part 2. — Munich, 1955. — P. 64.
8. Tawney R.H. Religion and the Rise of Capitalism. — Penguin Books, 1975; Fanfani A. Catholicism, Protestantism and Capitalism. — London, 1935.
9. Флоровский, Г. Пути русского богословия. — Париж, 1937.
10. Яннарас. — С. 115-121.
11. Цит. за: Яннарас. — С. 120-121.