Грузинська Церква зберегла власну єдність та високий рівень підтримки грузинського суспільства тільки тому, що зробила свій однозначний моральний вибір. УПЦ МП таку внутрішню єдність втратила, розділившись сама в собі.
Грузинська Православна Церква, яка зараз переживає серйозні випробування, стоїть на важливому, можна навіть сказати, історичному роздоріжжі. Певна географічна ізольованість, національна унікальність та межування з Росією останні 200 років формують її багатовекторну і не дуже стабільну міжцерковну політику. Ця політика, на погляд зовнішнього спостерігача, є наслідком двох ключових чинників: питання виживання та збереження власної ідентичності. Близькість до агресивної країни, яка не помічена в схильності до поступок та компромісів, примушує Грузинську Церкву поводитись обережно, публічно декларуючи дружні стосунки з Російською Церквою. Адже саме РПЦ наполягає, що Грузинська Церква традиційно тяжіє до російського протекторату, входить до орбіти її впливу та певною мірою отримує фінансову допомогу з російської ж кишені. А тому начебто дає майже повний карт-бланш росіянам діяти на канонічній території ГПЦ відповідно до власних геополітичних інтересів.
А канонічна територія Грузинській Церкві дісталась дуже непроста. На сьогодні це територія Грузії, включаючи Абхазію та Цхінвальський регіон (т.зв. Південну Осетію), а також історичні області, які зараз є територіями Туреччини та Азербайджану. На момент розпаду Радянського Союзу стосунки між народами, що входять в сферу канонічної відповідальності ГПЦ, вже були в стадії загострення. У 1992 році внаслідок грузино-абхазької війни ГПЦ де-факто втрачає контроль над Абхазією, вбивство двох священнослужителів ГПЦ Андрія Курашвілі та Юрія Ануа стає приводом для термінової евакуації грузинського населення. Грузино-осетинський конфлікт 1991-1992 рр. теж фактично призвів до втрати Грузинською Церквою контролю над Цхінвальською єпархією з центром в Цхінвалі. Остаточно ситуацію було «забетоновано» у 2008 році, коли Росія провела військову операцію проти Грузії, внаслідок якої Абхазія та Південна Осетія (яку, нагадаю, в Грузії іменують Цхінвальським регіоном) оголосили себе незалежними державами і отримали визнання від Росії. На даний момент 20% території Грузії окуповано сусідньою державою.
Отже, Грузинська Церква опинилась в епіцентрі цих етнічних конфліктів. Попри те, що зазвичай церковні лідери публічно відхрещуються від політичного фактору як засобу впливу на церковні справи, політика та Церква тісно взаємопов’язані. Самопроголошення Абхазією та т.зв. Південною Осетією незалежності від Грузії фактично залишило за бортом чинного Католикоса-Патріарха всієї Грузії Іллю ІІ. Він не відмовився від цих канонічних територій, але ані він, ані грузинське духовенство не можуть там служити. У Цхінвальському регіоні ГПЦ не дають офіційної реєстрації (без якої не можна займатись релігійною діяльністю), Патріарха Іллю ІІ навіть називають «ідеологом грузинського фашизму» за те, що він благословив відновлення конституційного ладу Грузії. Зауважу, що попри це, з одного боку РПЦ наполягає на тому, що Абхазія та Цхінвальський регіон – канонічна територія Грузинської Церкви, не звинувачує ГПЦ в благословенні саме грузин на війну проти сепаратистів та не вимагає від грузин досягти «миру за будь-яку ціну». З іншого боку, Росія ігнорує факти порушення прав ГПЦ на цій території та не закликає абхазів та осетин допустити до себе грузинських священників. Щось подібне є в Кіпрській Церкві, але це не тема нашого дослідження.
Грузинська патріархія, прекрасно розуміючи роль російських військ в підтримці сепаратизму бунтівних автономій, вже давно наполягає на терміні «окупація грузинських територій» та наголошує на необхідності виведення окупаційних військ. Під останніми прямо мається на увазі російський «миротворчий» контингент. Відповідно, є розуміння, що канонічна територія Грузинської Церкви знаходиться під російською окупацією.
Але святе місце порожнім не буває. Як відомо, де ступає чобіт російського солдата, там раптом з’являється і Російська Церква. З самого початку війни в Грузії Російська Церква робила вигляд, що є ледь не ключовим охоронцем цілісності канонічної території ГПЦ. Помісні Церкви реагували на російську окупацію дуже мляво, навіть не намагаючись назвати окупанта по імені. Це було дуже вигідно очільникам РПЦ, які натякали, що самі все розрулять і допоможуть Грузинській Церкві відновити повний контроль над сепаратистськими утвореннями. Всім було зрозуміло, що це не відповідає дійсності, і що РПЦ, користуючись слабкістю Грузинської патріархії, почала повзучу гібридну анексію Абхазії. Згадаємо заяву тодішнього голови ВЗЦЗ МП протоєрея Всеволода Чапліна одразу після нападу Росії на Грузію в 2008 році: «питання (церковних юрисдикцій та сфер пастирської відповідальності) повинні вирішуватися на канонічному полі в ході діалогу між двома Церквами». З якого дива проблеми ГПЦ на окупованих територіях мають вирішуватись між двома Церквами (одна з яких, вочевидь, РПЦ), Чаплін не пояснив. Але тут не потрібно бути генієм: замість канонічної принциповості РПЦ запропонувала політичні кон’юнктурні домовленості. Грузинську Церкву просто примусили обміняти лояльність до РПЦ, в першу чергу в українському питанні, на відмову від визнання автокефалії Абхазії. З т.зв. Південною Осетією важче, адже туди зайшли старостильники (представники невизнаного «кіпріанівського синоду») і взяли на себе духовну опіку православних осетин. Є інформація, що Патріарх Кирил неодноразово пропонував «кіпріанівцям» увійти до складу Російської Церкви, а переговори з цього приводу вів безпосередньо «президент Південної Осетії» Анатолій Бібілов. Втім, є ще один варіант, якщо РПЦ на знак протесту проти «свавілля Фанару» почне визнавати всіх старостильників світу та вступати з ними в євхаристійне спілкування, Тоді у Аланської єпархії таки є шанс випросити у РПЦ визнання власної автокефалії. Це дасть РПЦ можливість повноцінно увійти в грузинський канонічний простір Цхінвальського регіону.
Але ж головне питання не в нездорових стосунках між РПЦ та ГПЦ. А в тому, чому ГПЦ втратила частину своїх канонічних територій. Відповідаючи на нього, можна знайти дуже багато паралелей з Україною. Та ж війна, та ж анексія та окупація частини території, та ж країна-агресор, та ж самоізоляція окупованих територій. Але є декілька ключових відмінностей.
Чи може Церква, чия паства розділилась етнічно та воює між собою, бути понад сутичкою? Чи може вона дозволити собі уникнути будь-яких моральних, етичних, духовних оцінок воюючих сторін та описувати таку ситуацію як «братовбивча ворожнеча»? Адже війна – це не стихійне лихо, якому неможливо запобігти, і не раптова епідемія психозу. Це сукупність вмотивованих рішень та свідома організація ресурсів, направлених саме на руйнування, знищення противника. І для Церкви, чиїм обов’язком є виявлення причин гріха, дуже важливо зрозуміти мотиви війни, її причини та формальні приводи для її розв’язання. Можуть заперечити, що паства Римо-Католицької Церкви регулярно воювала між собою, влаштовувала геноциди і так далі. Не торкаючись зараз концепції війни та миру РКЦ, виробленої на ІІ Ватиканському соборі через призму прав людини, зауважу, що тут починає працювати закон великих чисел. Юрисдикція РКЦ – вся планета Земля. Уникнути при цьому війн між паствою просто неможливо. Структура Православних Церков все ж інакша: вона прив’язує помісність політично та географічно до конкретних державних кордонів. І це накладає на помісну Церкву певні обмеження та моральні обов’язки. Quod licet Joivi non licet bovi. Якщо Церква не вважає за потрібне дати зрозуміти, що мотиви однієї з воюючих сторін для неї більш неприйнятні, менш виправдані або більш спровоковані, така Церква перетворюється на морально паралізований конвейєр требовиконувачів, на сіль, що втратила солоність. Або тут можна ставити питання, а чи не покриває свідомо така Церква розділення країни, рівноцінною духовною опікою натякаючи воюючим сторонам, що «ви праві, і ви праві теж».
Свого часу Грузинська Церква прийняла сторону саме грузин у війні з абхазами. Навряд чи цей вибір був з легких. Заклик Бориса Єльцина «беріть собі суверенітету скільки зможете проковтнути» на Кавказі мав важкі наслідки. Абхазький національний рух на історичній грузинській території, що почався ще до розпаду СРСР, тодішнє грузинське керівництво пов’язало з ісламським фактором, і ГПЦ не спростувала це звинувачення. І втратила Абхазію, евакуювавши звідти грузинське духовенство. А спроби повернутись туди викликали спротив. А тим часом РПЦ наскільки було можливо насичувала Абхазію священницькими кадрами (хоча релігійність абхазів надто перебільшена). Так склалась ідеологема, що «РПЦ підтримує абхазів, а ГПЦ – виключно грузинів» (останнє, до речі, невірно). Тобто, для абхазів Грузія стала агресором, а Росія – захисником. Відповідно для грузинів Росія – агресор, а Абхазія – окупована нею територія. В цій ситуації бути над сутичкою практично неможливо. Закликати сторони до миру і порозуміння можна скільки завгодно, але в ситуації війни – це тільки благочестивих набір звуків без їхнього реального наповнення. Не можна мати вигляд благочестя, відрікшись від його сили (2 Тим.3:5). Грузинська Церква взяла на себе відповідальність визнати факт окупації частини своєї території Росією, за що втратила доступ на цю територію. За будь-який моральний вибір доводиться розплачуватись. Патріарх Московський Кирил, не засудивши військову агресію своєї держави проти України, втратив можливість власну та свого єпископату з Росії вільно приїжджати в Україну. Проте, на відміну від Грузії, в Україні залишилися проксі РПЦ – УПЦ МП.
Нарешті підходимо до головного: чи права була Грузинська Церква, і що в цій трагічно патовій ситуації можна зробити? Благословити обидві воюючі сторони? Кинути напризволяще віруючих на окупованих територіях, які відмовляються від духовної опіки Грузинської Церкви? Адже певною мірою Церква притримується позиції, що для неї віруючий – це тільки віруючий. Щось на кшталт клятви Гіпократа, коли лікар зобов’язаний лікувати будь-якого пацієнта, навіть злочинця.
І тут треба визнати, що канонічна принциповість дуже часто входить в протиріччя з пастирським імперативом, а пастирський імператив – з непереборною жорстокою реальністю. Це навіть не конфлікт акривії та ікономії. Адже іноді вибір між милістю та справедливістю свідомо зробити просто неможливо – тому що неможливо прорахувати їхні наслідки. І у канонічних засад, і у пастирства є дещо спільне – це педагогічний ефект, який має бути досягнуто через застосування тих чи інших засобів впливу задля припинення зла. У випадку Грузії Церкві довелось зробити важкий вибір. Тим більше, що світове православ’я залишило ГПЦ наодинці зі своєю проблемою.
Помісні Церкви як сукупність церковної повноти не зібрались на всеправославну нараду, щоб розглянути це питання. Хоча проблему можна було б тимчасово вирішити завдяки узгодженому з ГПЦ «обмеженому контингенту» (постійному або ротаційному – неважливо) духовенства з інших помісних Церков, прямо не задіяних в конфлікті – в надії на те, що колись знайдеться прийнятне і для абхазів, і для грузинів політичне рішення. Такий вихід міг би бути компромісним прецедентом для всіх Церков, які зіткнулись з війною.
І от в умовах канонічного невтручання та пастирської байдужості помісних Церков Російська Церква вирішила присвоїти собі право замінити грузинське духовенство в Абхазії своїм власним. Для цього не обов’язково оголошувати про перехід «Абхазької Православної Церкви» (Піцундської та Цхум-Абхазької єпархії ГПЦ) в юрисдикцію РПЦ. В якості пробної кулі було запущено проект створення «парафій» на території російських військових баз в Абхазії та Цхінвальському регіоні («там же наші громадяни, ми повинні надавати їм духовну підтримку»). Це вже не говорячи про співслужіння представників Моспатріархії з єреєм Віссаріоном Аппліа, який в 2011 р. оголосив про вихід з ГПЦ та очолив «Абхазьку Православну Церкву».
І тут є два ключових моменти: канонічний та етичний.
Про канонічну неприпустимість подібних агресивних антигрузинських кроків було чітко оголошено в останньому листі Патріарха Іллії ІІ до Патріарха Кирила:
«Російська Православна Церква збирається в допомогу керівництву військових частин, розташованих в Абхазії, Цхінвальському регіоні, Киргизії та Арктиці направити священнослужителів, що нещодавно отримали духовну освіту. Російська Православна Церква завжди визнавала і визнає юрисдикцію Грузинської Церкви як в Абхазії, так і в Цхінвальському регіоні, і саме тому для нас незрозумілі такі наміри, і це нас всіх ставить у складне становище. Виходячи з канонів Церкви, неприпустимо без нашого дозволу направляти священнослужителів інших Церков як для служіння у військових формуваннях, так і серед населення. Такі дії напружують і загострюють стан справ».
Але, як бачимо, жодні благання не впливають на політику РПЦ. За великим рахунком, у Грузинської патріархії є можливість подати прохання Вселенському Патріарху про розгляд цієї справи на Всеправославній нараді. Якщо помісні Церкви не йдуть до ГПЦ – ГПЦ може прийти до помісних Церков за допомогою.
Тепер щодо етичного моменту. Верхом цинізму є рішення РПЦ окормлювати російські окупаційні війська на території начебто дружньої ГПЦ. Церковний бойкот та недопущення окупаційних військ до церковних таїнств – ось найкращий метод педагогічного впливу Церкви на моральний стан окупантів.
І тут ми повертаємось до України. УПЦ МП постійно наголошує на тому, що вона єдина Церква, яка «єднає» всю країну – лише тому, що і на підконтрольних Україні, і на окупованих, і на анексованих територіях є її парафії. Тобто, єдність начебто полягає в духовній опіці і окупантів, і захисників України. Думка про те, що хтось з них неправий та в педагогічних цілях має бути позбавлений такої опіки, керівництву УПЦ МП навіть не приходить в голову.
УПЦ МП хвалиться, що принципово молиться за мир та виступає проти війни. Але це тут, на підконтрольній Україні території, її очільники, священники голосно закликають зупинитись, простити, «просто припинити стріляти», шукати шляхи налагодження мирного співіснування… А чи робить вона те ж саме в «ЛДНР» та Криму? Будь ласка, пруфи в студію. Відео, роздруківки проповідей. Де б єпископи УПЦ МП не просто медитували про настання якогось сферичного миру в вакуумі, а чітко закликали бойовиків НВФ та очільників цих терористичних квазі-республік відректись від всіх тих «референдумів», від мови ненависті до українців, від героїзації військових злочинців? Де б священники, які ще 5 років тому бігали на барикади з російськими прапорами та приймали присяги у «ополченців», почали вмовляти «народну міліцію» скласти зброю, а свою зазомбовану паству – обнулити все, що було за ці 5 років, розірвати фейкові паспорти «ЛДНР» і полюбити Україну? Але все, що ми бачимо – це те, що за лінією розмежування немає жодного бажання до реінтеграції. Причому в таких словесних виразах, що не залишається жодних сумнівів в справжніх настроях того населення.
Нехай ніхто не обманюється: вибір УПЦ МП «бути понад сутичкою» призвів не до збереження її внутрішньої єдності, а до трагічного розділення. Це її паства воює одна проти одної. І ця Церква без жодних докорів сумління благословляє всіх і відспівує всіх. Але ж чому почуття моральної провини за участь в «братовбивчій війні» нав’язується лише одній стороні? Де моральні рефлексії іншої сторони? Чи викликати такі рефлексії – не духовне завдання Церкви?
Грузинська Церква зберегла власну єдність та високий рівень підтримки грузинського суспільства тільки тому, що зробила свій однозначний моральний вибір. УПЦ МП таку внутрішню єдність втратила, розділившись сама в собі. Поки окуповані та анексовані території існують окремо від України, це не дуже помітно. Але чи можна уявити, що після реінтеграції Донбасу за один стіл можуть сісти віруючі УПЦ МП – мати загиблого на Донбасі військового ЗСУ та мати загиблого «ополченця», та під керівництвом батюшки обнятися, простити один одного, сказати «Христос посеред нас»? Не уявляється картинка? Так отож.