Сарнів – мальовниче село на Волочищині. Здавна славиться цілющою водою. З усієї околиці люди з’їжджаються до криниці, що має в народі назву Загребельна, бо, кажуть, тут вода особлива – цілюща.
Донині тут понад ставком знаходять колоди панської купальні.
„Про лікувальні властивості нашої води відомо здавна, – розповідає місцева жителька, в минулому вчителька історії та голова сільради Галина Крет. – Колись тут, поруч з криничкою, понад ставком, була панська купальня. Донині люди знаходять дерев’яні колоди цієї будівлі. У 40-х роках минулого століття сарнівську воду почали вивчати науковці. І навіть планували тут збудувати санаторій. Але розпочалася війна і на тому все зупинилося. Переказують, що до війни джерел з цілющою водою у Сарнові було більше, але люди їх засипали, щоб сховати від окупантів. Вже пізніше наша землячка Ніна Нестерова знайшла та дослідила інше джерело з лікувальною водою – у Сатанові. Тож водолікарню і санаторно-курортний комплекс звели вже там. За дослідженнями, сарнівська поступається сатанівській „нафтусі” лише тим, що в ній немає заліза”.
Лікує сарнівське джерело шлункові хвороби. Сарнівчани кажуть – перевірено на собі. А ще вода довго не псується, має приємний смак та характерний сірко-водневий запах.
Про цілющі властивості води добре знав і місцевий священик – нині покійний отець Володимир Герасимчук. Прихожани пригадують, що він місцеву воду називав „голодною”, а з джерела, що в сусідній Куровечці, „ситою”. А все тому, що вона пробуджує апетит та знімає біль у шлунку. Розуміючи, наскільки джерело важливе для громади, священик вирішив облагородити місцину довкола та збудувати тут купальню. Адже часто біля кринички зупиняються прочани, що йдуть у Почаїв. Тут вони відпочивають, беруть в дорогу воду, а щоб подорож була успішною. А в криничку кидають на згадку монети.
Там, де нині капличка, міг би бути санаторій.
Тож разом з громадою отець Володимир звів довкола кринички загорожу, купальню й невеличку капличку. А після смерті священика продовжувати справу, фундамент якій заклав батько, взявся син – Олександр. Свого часу в місцевому храмі при батькові він служив дияконом, а згодом прийняв священний сан та став настоятелем місцевого Хресто-Воздвиженського храму.
Продовжуючи справу батька, отець Олександр разом з громадою нині піклуються і про реставрацію місцевого Хресто-Воздвиженського храму. Адже в стару намолену сарнівську церкву, як і до джерела, приїжджає багато людей за зціленням.
„Збудований наш храм з дерева, – розповідає священик. – Йому вже онад 160 років. Згадки про церкву є в Юхима Сіцінського. Той писав, що дерев’яний храм, який до цього був у селі, знесли через його ветхість і звели новий – на кошти місцевих панів. Заклали його повністю з дерева”.
В 30-х роках минулого століття в храмі було зерносховище. А за часів німецької окупації церкву відкрили для богослужінь і з того часу її двері ані на день не зачинялися для прихожан. Силами громади та меценатів храм потроху реставрують.
Священик каже, що важливо зберегти автентичність храму.
„Храм – пам’ятка дерев’яної архітектури, – каже отець Олександр. – Тож хочемо зберегти його стиль, щоб не втратив автентичності: зняти дерев’яну обшивку, замінити бруси, обробити антисептиком, утеплити і знову обшити так, як було до цього. Навіть колір – блакитний – змінювати не будемо. Аби храм не втратив свого обличчя”.