Політичне православ‘я – це феномен в сучасному російському православ‘ї,  поширений серед вірних та священиків Московського Патріархату, головним чином в Росії та Україні. Його ключова суть полягає в тому, що задля досягнення певних соціальних та суспільних цілей Православної Церкви православні люди мають право використовувати у своїй діяльності політичні інструменти та методи.

Термін «політичне православ‘я» тісно пов'язаний із поняттям «політичного ісихазму», який був введений у вжиток в 60-х роках ХХ століття Геліаном Михайловичем Прохоровим[1]. За словами сучасного дослідника політичного аспекту ісихазму Володимира Петруніна: «Молитовна практика ісихазму являє собою не тільки сотеріологічну перспективу, а й має важливий соціально-політичний вплив. Пізньовізантійський період являє собою приклад цього впливу, коли Ісусова молитва фактично стала «політичною молитвою», орієнтованою на перетворення православної ойкумени»[2]. Єзуїт о. Тома Шпідлік у своїй праці «Русская идея: иное видение человека» говорить, що політичний аспект ісихазму в Російській імперії полягав в тому, що православний цар покликаний допомагати Церкві привести суспільство в гармонію з християнською вірою[3]. Таким чином, поняття політичного ісихазму відноситься до політичних аспектів стосунків Церкви із суспільством і державою[4].

У XIV столітті в Візантії послідовники ісихазму отримали вплив практично на всі сторони життя візантійського суспільства, в тому числі на політичну діяльність. Окрім прагнення до перетворення життя суспільства відповідно до вчення Православної Церкви, політичний ісихазм характеризується яскравими антизахідними, антилатинськими настроями, оскільки в момент найбільшого розквіту ісихастького руху в Візантії частина керівної верхівки імперії активно шукала шляхів порозуміння із латинським Заходом з метою отримання підтримки проти турецького завоювання Візантії. Рух ісихастів стояв в опозиції, до будь-яких спроб порозуміння з Римо-Католицькою Церквою зокрема і Заходом загалом. 

Згодом Московське князівство, а пізніше Російська імперія перейняла візантійський ісихазм включно з яскравим антикатолицьким  забарвленням. Тому один із сучасних ідеологів політичного православ‘я Аркадій Малер так характеризує явище політичного ісихазму: «Разом з цим я вважаю, що богословський потенціал паламізму  (ісихазм  отримав імпульс до розвитку через Григорія Паламу) тільки починає розкриватись. Паламізм – це власне та остання границя, яка відділяє православ‘я від католицизму, і його онтологічне значення ще не усвідомлене»[5].

Окрім антизахідного характеру, політичний ісихазм характеризується імперіалістичним інтегралізмом, що було притаманно як візантійцям, так і згодом росіянам. Проте не всі дослідники ісихазму погоджуються, що він може включати в себе певну політичну програму. На думку російського дослідника Сергія Хоружого, саме поняття «політичний ісихазм» є неприпустиме, оскільки  політизація ісихазму, як духовної практики, веде за собою втрату ісихазмом своєї природи і тому в підсумку «політичний ісихазм» перестає бути духовним рухом, а стає просто політичним[6]. Тому він вважає, що в Візантії відбувалась поступова «ісихізація» політики, а не «політизація» ісихазму.

«Політичне православ‘я» практично включає в себе основні принципи політичного ісихазму. Один з- сучасних ідеологів цього руху Єгор Холмогоров зазначає, що «Під політичне православ‘ям чи православною політикою ми розуміємо посильне людині використання специфічних політичних засобів для реалізації специфічних політичних цілей, які заповідані Богом через Святе Передання Православної Церкви»[7]. За словами Холмогорова, окремі цілі, які стоять перед Православною Церквою (в поставлені перед Церквою самим Богом: «голосом Святого Духа») потребують певного суспільного ладу, якого можна досягнути тільки через використання політичних інструментів[8]. Таким чином , розвиток Православної Церкви та досягнення нею всіх цілей може бути досягнуто тільки через впровадження в життя певних політичних ідей. Політичне православ‘я характеризується протиставлення «православної цивілізації» іншим цивілізаціям, та необхідністю відокремлення православного суспільства від інших цивілізацій[9]. Серед цілей політичного православ‘я Холмогоров виділяє три:

1. Підсилення впливу Православної Церкви на життя цілого суспільства і політику, що передбачає перетворення православ‘я у загальнонаціональний політичний консенсус. Православ‘я, на думку ідеологів політичного православ‘я, покликане стати базовою ідентичністю;
2. Закріплення православної політики, як державної політики Росії;
3. Третій імператив політичного Православ‘я тісно пов'язаний з розумінням Росії як «Третього Рима», як особливої духовної реальності, яка протистоїть антихристу. І відповідно до цього російське православ‘я і держава має геополітичну завдання в Божому плані спасіння. Звідси випливає необхідність «православної місіонерської експансії». Яскравим прикладом такої полічтино-церковної експансії є слова одного з ідеологів руху Кирила Фролова: «У XXI столітті православ'я поширюється по нитках Газпрому».

Відповідно до цих імперативів Росія, в уявленнях політичних православних, є певною особливою реальністю і матеріальною і духовною: Святою Руссю, що дає право Холмогорову сказати що: «Ідея Святої Русі передбачає, що руських святих в Царстві Небесному буде стільки, що вони будуть не тільки окремими людьми, але саме Руссю»[10]. А розбудова цієї Святої Русі тут на землі передбачає створення цілісної інфраструктури спасіння[11]. Ця православна держава, за словами Єгора Холмогорова, є Катехоном , особливою політичною системою, яка здійснює стримування за допомогою правових та військових засобів «таємниці беззаконня» («катехон» на противагу «аномії» (беззаконню) не дозволяє силам зла запанувати над світом), а саме альтернативного політичного устрою, який кінцевою метою має воцаріння антихриста. Таким чином , православна російська  держава протиставляється іншим політичним системам (головно західному світу) як таким, що породжені владою темряви. Свою місію Катехона Росія отримала у спадок від Візантії, а Московський Патріархат став Вселенським з того часу[12]. Попри ці всі специфічні ознаки політичного православ‘я і Єгор Холмогоров і Аркадій Малер стверджують, що політичне православ‘я – це всього на-всього просто Православ‘я і нічого більше. За їх словами,  все, про що говорять «політичні православні», закладене в саму природу Православної Церкви та її вчення[13].

Ідея месіанізму Росії, Святої Русі в розумінні ідеологів руху передбачає також політичну та церковну єдність народів Росії, України і Білорусі. Тому під шквал критики активістів політичного православ‘я найчастіше попадають ті,  хто не розділяє з ними ідеології триєдиної Русі та виступає хоча б за мінімальну автономію в рамках Російської Церкви[14]. На думку політичних православних, державна незалежність України і Білорусі є негативним явищем в житті та діяльності Православної Церкви та для місії Святої Русі в світі.

ПОЛІТИЧНЕ ПРАВОСЛАВ‘Я В УКРАЇНІ

На практиці діяльність груп, які підтримують політичне православ‘я в Україні, виливається в протестні акції проти священноначалія Української Православної Церкви, які, на думку політичних православних, намагаються відділити УПЦ (МП) від Московського Патріархату. Критика керівництва УПЦ (МП) призвела до того, що на Архиєрейському Соборі 21 грудня 2007 року «політичне православ‘я» було засуджене.

За словами Митрополита Володимира: «Так зване «політичне православ'я », з точки зору якого часто виступають деякі навколоцерковні діячі, є вкрай небезпечним явищем, яке відводить людей від православ'я,  яким воно було передано нам Отцями Церкви. Воно розпалює політичні пристрасті, провокує непослух єрархії, вносить ворожнечу в Церкву». Разом із засудженням самого явища «політичного православ‘я» було засуджено діяльність «Союзу православних громадян України» та його очільника Валерія Каурова. У 2011 році за «політичне православ‘я» було відлучено від Церкви голову «Союзу Православних братств України» Валерія Лукіяника: «Синод зазначив, що Лукіяник В.Б., його послідовники та однодумці вносять у церковну огорожу гасла політичного змісту, ставлять себе в опозицію до священноначалія та проводять діяльність, яка компрометує Церкву і шкодить її авторитету в суспільстві, має відкрите сектантське забарвлення та характер так званого «політичного православ’я»,  засудженого Архиєрейським Собором УПЦ  21 грудня 2007 р.»[15].  

У своїй ювілейній доповіді з нагоди 20-ліття Харківського Собору Предстоятель УПЦ (МП) Митрополит Володимир ще раз пригадав про засудження явища «політичного православ‘я» в Українській Православній Церкві (Московського Патріархату): «Деякі суспільні організації, що позиціонували себе як православні, фактично пропагували політичні ідеї. Тому 11 листопада 2008 року Священний Синод Української Православної Церкви, розглянувши це питання, засудив політичне спрямування діяльності деяких братств України та інших громадських організацій і відкликав благословення на їх діяльність (Журнал № 93). І сьогодні наша Церква принципово засуджує так зване «політичне православ’я» і закликає єпископів та священників не використовувати церковний амвон для пропаганди будь яких політичних ідей»[16].

Незважаючи на засудження  «політичного православ‘я» на найвищому рівні Української Православної Церкви цей рух залишається популярним в певних колах УПЦ (МП) та підтримується деякими єрархами і духовенством. В Росії ідея  не була засуджена, хоч і не отримала офіційної схвальної оцінки з боку очільників Московського Патріархату, а багато ідей з «політичного православ‘я» присутні в доктрині «Русского мира» Патріарха Московського Кирила, яку він активно пропагує.

В Україні найактивнішими пропагандистами ідей політичного православ‘я залишається: «Союз православних братств в Україні» (лідер В. Лукіяник), «Союз православних громадян України» (лідер Валерій  Кауров), ГО «Единое отечество», «Православний вибір» (лідер Юрій Єгоров), «Російська співдружність» (Олександр Прокопенко), «Народний Собор» (Ігор Друзь), «За Русь Святу і віру православну», Православне братство в ім'я Царя-мученика Миколи ІІ, Православне братство в ім'я святого преподобного Лаврентія Чернігівського та різні козацькі організації проросійського імперського спрямування.

[1] Владимир Петрунин. Политический исихазм и его традиции в социальной концепции Московского Патриархата. Серия «Богословская и церковно-историческая библиотека». СПб.: Алетейя, 2009. – 164с.

[2]В. Петрунин  «Социальная этика православия: исихастская перспектива» Тезисы доклада

[3] Тома Шпидлик.  Русская идея: иное видение человека / Пер. с франц. В. К. Зелинского и Н. Н. Костомаровой. — СПб.: «Издательство Олега Абышко», 2006. — 464 с.

[4] Владимир Петрунин. Политический исихазм и его традиции в социальной концепции Московского Патриархата. Серия «Богословская и церковно-историческая библиотека». СПб.: Алетейя, 2009. – 164с.

[5] Аркадий Малер. Политический исихазм // http://www.raskol.net/content/arkadii-maler-politicheskii-isikhazm

[6] С.С.Хоружий Исихазм и «политический исихазм»: к уточнению понятий  // http://synergia-isa.ru/wp-content/uploads/2012/05/hor_polit_isikhasm.pdf

[7] Егор Холмогоров. Политическое Православие // http://www.pravaya.ru/leftright/472/3579

[8] Там само.

[9] Там само

[10] Там само

[11] Там само

[12] Аркадий Малер. Открытие политического православия // http://www.zavtra.ru/cgi//veil//data/zavtra/07/733/41.html

[13] Аркадий Малер. Что такое политическое православне // http://old.win.ru/civil/1568.phtml

[14] Там само

[15] Священний Синод УПЦ відлучив Валентина Лукіяника від церковного спілкування // http://orthodoxy.org.ua/content/kiiv-svyashchennii-sinod-upts-vidluchiv-valentina-lukiyanika-vid-tserkovnogo-spilkuvannya-27357

[16] Доповідь Митрополита Володимира «УПЦ на межі тисячоліть: досягнення та виклики»// http://religions.unian.net/ukr/detail/11445