У Львівській Архиєпархії капелани взяли за девіз гасло «Бути поруч». Оце певно найближче відповідає запиту, який є перед військовим капеланством з боку війська – ви повинні бути поруч з нами.
13-14 грудня 2012 року, в Трускавці відбувся VI Всеукраїнський з‘їзд військових капеланів Української Греко-Католицької Церкви. Учасником цього з’їзду був полковник Коханчук Руслан Миколайович, який представив усім присутнім аналітичний звіт за результатом соціологічного дослідження та звернув увагу капеланів на ті ділянки праці, які потрібно перш за все взяти до уваги при душпастирюванні у військовій частині. Зважаючи на те, що священики Стрийської єпархії теж душпастирюють у військових частинах, які територіально знаходяться в її межах, полковник Коханчук погодився дати інтерв’ю прес-службі єпархії.
Коханчук Руслан Миколайович є дияконом УГКЦ, старшим офіцером відділу роботи з громадськими релігійними організаціями і шефських зв’язків Департаменту соціальної і гуманітарної політики Міністерства Оборони України. Він відповідає за координацію церковно-військових відносин, знаходження контактів і полагодження багатьох питань: двохсторонніх, багатосторонніх питань церковно-військової взаємодії.
- Що Вас привело до служіння у війську?
- Кожен вибирає свою професію з якихось внутрішніх своїх переконань, поклику. Вирішив, що буду військовим і після 10-го класу поступив у Військове училище. І так поступово прийшов до Міністерства Оборони України, де, на даний час, працюю.
- Який реальний стан присутності Церкви у війську і який виклик стоїть перед Нею?
- Отже, на сьогоднішній час, в МОУ вже три роки існує Рада у справах душпастирської опіки, до складу якої входять представники семи традиційних Церков і релігійних організацій: УПЦ МП, УПЦ КП, УГКЦ, РКЦ, УАПЦ, Церква Євангелістів, Духовне управління мусульман України.
Ці сім Церков об’єдналися в Раду для того, щоб знаходити спільну мову і спрямувати свої зусилля на відновлення військового капеланства в Збройних Силах України. Відновлення, а не створення. Чому? Тому, що ми вже неодноразово мали при українських військових формуваннях інститут військового капеланства. Він не є для нас новим. Тому мова властиво іде про відновлення традиційно присутнього в українському війську інституту військового духовенства або військового капеланства. Виходячи з цього, зрозуміло, що наших читачів найперше цікавитиме питання: а як працює УГКЦ, яке її місце у війську? Наша Церква виступає як рівна з рівними. Звичайно, відбуваються намагання віддати перевагу окремій конфесії, якогомусь релігійному напрямку. Але хочемо ми цього чи не хочемо - та все ж світ став плюралістичним і в наслідок так само й християнського впливу, те що людина має право вибирати між добром і злом, вона має також і право вибирати як їй вірити і в яку їй Церкву врешті решт ходити. І МНС і ЗСУ не повинні вказувати солдатові, якого віровизнання він повинен бути. Тому обов’язок будь якого військового чиновника, я себе так назву, і військового командира теж, забезпечити задоволення релігійних потреб воїна. Бо він приходить у військо, незалежно від терміну його служби, даючи своє життя державі. Хоча ми зараз ніде не воюємо, і якщо держава вимагає від воїна ризикувати своїм життям то вона зобов’язана надати йому повноту прав, які людина має згідно Конституції та міжнародних правових документів. Основний виклик зараз перед Церквами - це є виклик секулярної свідомості, виклик між духовністю і бездуховністю. Маємо бути свідомі того, що в армію ідуть люди, які мислять утилітарно, можливо, навіть, технологічно і, коли вони вчаться військовій справі, це мислення тільки посилюється: вони вивчають ознаки, за якими розвивається агресія, як це все виникає, відповідно, продумують ходи, як убезпечити себе від тієї агресії; це все формує певний тип мислення – технологічний, а значить - секулярний. Коли приходить релігія, коли приходить священик чи семінарист, він говорить іншою мовою, мовою філософії, поетики і відбувається зіткнення. Саме тут Церкви стикаються з викликом знайти своє місце і навчитися говорити з людиною, промовляти до неї. Бо за всіма цими схемами, алгоритмами, всередині є людська душа. І місце УГКЦ у цьому середовищі я б не виділяв, воно таке саме як і інших Церков.
Звичайно, ми повинні поважати людину, бо можлива така ситуація, що прийде священик однієї конфесії, а людина вже сформувалася в іншому віровизнанні, є членом іншої Церкви, то, відповідно, потрібно поважати саму людину та її релігійні погляди, незалежно від того, чи він католик, чи мусульманин.
- Яке місце капелана у війську?
- У Львівській Архиєпархії капелани взяли за девіз гасло «Бути поруч». Оце певно найближче відповідає запиту, який є перед військовим капеланством з боку війська – ви повинні бути поруч з нами. Коли ми працюємо, коли ми на полігоні, коли ми вчимося, коли ми в бою, коли наші сім’ї руйнуються, - ви повинні бути поруч, ви повинні бути такі, як ми. І це є те місце, за яке капелан повинен боротися, бо якщо він буде поруч, то тоді завоює душу, завоює її не для себе, а для того, щоб серце цього воїна було розгорнуте у вічність, незалежно від того чи цей солдат знаходиться в стані якоїсь небезпеки, бо тоді він обертається лицем до вічності, але і в мирний час він повинен шанувати цей день і цю мить, цих людей, з якими ти є поруч.
- Які є особливості праці священика у війську і, одночасно, які Ви бачите труднощі в капеланстві сьогодні?
- Особливості праці капелана полягають власне у труднощах військового капелана. Бо якщо порівнювати військового священика і парафіяльного, то тут навіть елементарні питання відносно пожертв різняться. Військовий капелан не стане збирати пожертви серед солдатів. По перше, це якось не прийнято, по друге, я навіть вивчав капеланство різних армій, на території військової частини заборонено збирати будь які пожертви. Ти можеш їх збирати поза межами військової частини. Так, наприклад: можна домовитися з якоюсь парафією, що туди будуть приходити військові і вони хочуть пожертвувати на будівництво собору чи на виготовлення плащаниці. Але питання утримання капелана належать виключно до влади, як до Церковної так і до військової. В різних країнах є по-різному. Але військо повинно забезпечити капелана усім. Капелан не повинен займатися великою низкою питань, якими займається парафіяльний священик: він не повинен будувати церкви, він не повинен шукати собі Літургічний посуд, він не повинен шукати собі авто; його цим всім повинні забезпечити – це я кажу про ідеальне капеланство.
І, звичайно, труднощі капелана такі самі, які пов’язані з військовою службою, він повинен знати всіх у війську та бути завжди і всюди разом із ними, він повинен знати дружин і дітей кожного військового, повинен пам’ятати про їхні проблеми, хто де вчиться, хто не вчиться, він повинен бути всім для всіх, він повинен розмежовувати стосунки з молодшим складом і командуванням, повинен знаходити між ними середину. В житті парафіяльного священика його парафіяни і влада міста чи села, в часі його служіння, ідуть крок за кроком, ці дві верстки є окремі. А у військовому капеланстві все є разом: і воїни, і офіцерське командування. Бо вони можуть стояти одночасно в церкві. І навіть питання: вирішити, де має стояти командир? Він не може стояти десь там збоку, він зобов’язаний стояти попереду, незалежно від того, скільки він там хоче чи може стояти, наскільки він сприятиме праці капелана – це питання, які пов’язані з його роботою. Тому це не є легко найти мову з командуванням, з офіцерським корпусом.
Я колись неодноразово, виступаючи на різних конференціях, казав, що «здобудемо офіцерський корпус – здобудемо військо», тому, що солдати приходять і відходять, а офіцери залишаються, вони є кістяком армії, її душа. Душа армії – це офіцерський корпус, який він, ну вибачте, як і наша душа. Коли ми в часі Літургії молимося «вгору піднесімо серця», то хто, яке серце має? Ми ж свідомі того, які наші серця є: чи тверді, чи червиві. Мовимо «вгору піднесімо серця і віддаємо все на рішення Бога». Так і тут. Можливо це специфіка така: хочемо ми цього чи не хочемо, військо є закритою спільнотою. І, звичайно, це накладає свою особливість. Навіть те, що, наприклад, я служив колись на кораблі, коли попри твою каюту протягом дня кожен з членів екіпажу проходить по п’ять, десять разів. І це сотня людей, і це з часом набридає, коли от день сидиш, другий, третій, тобто, ти постійно в цьому.
Звичайно, капелани мають вільний вихід і вони є зв’язковою ланкою між військом, і суспільством, бо самі є представниками військової одиниці. Але, все ж, ти є в замкнутій спільноті, а тому ти є обмежений в своїх соціальних функціях. Навіть, виходячи з кимось на контакт, ти це робиш заради своєї спільноти, заради війська. Це, певно, та особливість і важкість праці капелана.
- Чим потрібно озброїтись капелану ідучи на служіння у військо?
- Знанням і терпеливістю. Знанням, тому що, зокрема, в документах ЗСУ вказано, що основною формою підготовки офіцера є самопідготовка. Тобто, офіцери – це ті люди, які постійно готуються до війни, постійно покращують свої знання, я кажу звичайно про ідеал, якщо порівняти навіть з токарем – він раз вивчився і далі тільки вправляється, а офіцер вивчився, вправляється, і все одно знову вчиться, знову вправляється, якщо хоче бути професіоналом. Тому в нас кожен офіцер має дві і більше вищих освіти, і відповідно, капелан, якщо він хоче вести за собою людей, він повинен бути людиною освіченою, повинен щось більше показати в тих таки культурних та історичних аспектах у певному питанні, він повинен бути людиною начитаною, обізнаною, бути на крок попереду своїх солдатів – це одна з основних вимог.
Друга вимога – це терпеливість. Не скажу, що це особливість тільки військового капеланства, це особливість кожної професії і в світського священства теж. З якогось моменту стає видно для чого ти потрібний. Світський священик мабуть менше це відчуває, тому що до нього завжди хтось приходить: чи то діти, чи старші люди, чи жінки, чи чоловіки – не тільки за Таїнствами чи духовними науками, а просто поговорити. У війську так само, але бувають моменти, коли може ніхто не приходити.
Протягом місяця, що минув, я чув декілька історій від священиків, які були в Миротворчих контингентах і не тільки там, але і тут у нас, і вони казали, що їм здавалося, що навколо них пустота, що вони є зайвими і непотрібними. Так один, наприклад, не вийшов благословляти на марші, як робив це щоденно, бо йому здавалося, що це нікому непотрібно. Тоді вони відмовилися виїжджати, аж поки він не прийде. Виникло відразу питання: а де капелан, чому його немає, він має бути тут. Нам може здаватися, що ми непотрібні нашій пастві чи тим воїнам, війську взагалі, чи єпископу, непотрібні нашим сім’ям, нашим дітям… добре, коли ці «непотрібності» бувають почергово, а коли в один день співпадають всі, то звичайно важко.
- Сьогодні солдат людина віруюча чи атеїст?
- Наприкінці минулого року проводилося соціологічне опитування і одним із блоків питань було питання наскільки віруючим є наше військо. 78% сказали, що вони віруючі, що вони вірять, що Бог є. Цей відсоток міняється, так само як і релігійність по Україні змінюється, тут тенденція підтвердилася. У війську так само цей процент змінюється відносно території – на Заході найбільше, і в бік Сходу зменшується, а на Півдні заледве половина сказали, що вони вірять в те, що Бог є. Проте, абсолютно невіруючою людина не може бути. Так, свідомі того, що кожну потребу треба виховувати, врешті вимолювати. І зараз в нас, за результатами опитування про особисті релігійні потреби, є своєрідний рейтинг, на першому місці якого стоїть потреба святкувати релігійні свята у війську. А тепер питання: у чому це святкування полягає? Застіллі з крашанками, скажімо, чи істинне святкування через участь у Літургії. Приймання Святих Таїнств в цьому рейтингу взагалі аж на сьомому місці із десяти. А коли запитували офіцерів, як командирів, чим має займатися військове капеланство, то у їхніх відповідях уділення Святих Таїнств взагалі було на 14-му місці, а нижче нього хіба, що організація концертів, екскурсій, паломництв. Віруючі люди є. Звичайно, не можемо сказати, що наше військо цілком атеїстичне, ні військо не атеїстичне, люди у щось вірять, але наскільки? Думаю, що тут така ж градація як на звичайній парафії.
- Ми свідомі того, що світ потребує Слова Божого, що Бога потрібно відкривати кожній людині. Чи солдат української армії шукає Бога і чи шукає він відповідей з боку Церкви щодо труднощів пов’язаних з його службою і життям?
- Я, можливо, скажу контраверсійну думку, але мені здається, що солдат більше шукає не Бога, поки що, він більше шукає людяності. А в нас є брак людяності. Звичайно, брак людяності через те, що брак звернення до того, що не є лише в тобі. Ми якось зациклені на суб’єктивності. А, щоб зрозуміти, як працює «система», скажімо в кібернетиці, треба вийти в «надсистему». Якщо бути заглибленим тільки в себе – це буде егоїзм; треба зрозуміти, що є вище мене, що не є я, що не ми, що є вище, ніж ми – я і мій друг, я і мої однодумці, я і моя спільнота військовослужбовців, ніж в принципі я і військо, і тільки зі зв’язком з тим, що є вище, ми можемо, я можу тоді зрозуміти, що є щось більше, і відповідно повернутись обличчям до людини, і стати, врешті решт, людиною. От в нас брак цього розуміння, брак людяності, брак усвідомленого потягу до Бога. Мені здається, що проблема більше в цьому. Немає значення, про що людина говорить, ми довіряємо їй, або ні. Довіряємо за якимось таким внутрішнім, особистісним голосом, незалежно від того, що вона розказує: про Бога чи просто про звичайні речі. В нас брак людяності загалом в суспільстві. Ми не чуємо одне одного, ми не хочемо чути. Іноді наші зібрання можуть бути штучними, через те, що нам сказали щось зробити, до прикладу, піти до церкви чи ін..
- Чи були Ви свідком зцілення людської душі чи навіть тіла в армії Словом Божим, молитвою?
- Треба подумати. Так, щоб одразу, згадується випадок, коли невійськовий, але під час військового паломництва в Люрд, куди ми щорічно їздимо (була вже 17-а поїздка, починаючи з 1995 року), в дорозі, ми були в місті Барі (Італія), біля мощей Миколая Чудотворця з Мир Лікійських, де мали молебень. Серед нас був старенький священик, якому мали робити операцію на руці, бо в нього не згинався палець. Після цього молебню він зцілився і ми були свідками його радості. А взагалі, для мене великим чудом є бачити як змінюється ставлення у Міністерстві Оборони до того, коли говориш про релігійні потреби людей у війську. Я пам’ятаю, коли ще в 2005 році з такою ненавистю і категоричним спротивом сприймалося все, що стосувалося Церкви. Пройшло тільки сім років і вже видно величезний поступ. Навіть факт, що існує Рада у справах душпастирської опіки при Міністерстві Оборони, на яку рівняються зараз силовики інших структур, у це навіть не віриться. Два-три роки тому вийшов указ Президента, ще Ющенка, в якому між іншим зазначено, що Міністерство Оборони започаткувало консультативно-дорадчий орган - Раду справ душпастирської опіки, що оцінюється як позитивний крок до відкритості Міністерства, це можна вважати як елемент цивільного контролю, і взагалі нормальний стан, коли певним чином намагаються задовільнити права людей. І це було відзначено в контексті того, що ми прямуємо до європейських цінностей. Ми говоримо про європейські цінності, а які вони, чи є якісь духовні цінності? Напевно, що є, не тільки структурні, законодавчі, нормативні. Тобто, ми намагаємось забезпечити повне коло прав і свобод. І це дійсно чудо, що за сім років ми так пройшли вперед.
- Чи має слово капелана і його служіння вагу серед військовослужбовців?
- Це залежить від багатьох чинників і від капелана теж. Можна зерно кинути, а можна й каміння, можна гречку приготувати і вона буде сухою, а можна так приготувати, що буде іншою. Так і тут, все залежить від багатьох нюансів. Але, загалом, я скажу, що подекуди, навіть незаслужено, апріорі, капелан користується великою повагою. В нас зараз дуже непроста ситуація серед ставлення різних Церков до різних проблем: історичних, ментальних, політичних, особливо тепер, дійшло до того, що ототожнюють окрему Церкву з певним політичним напрямком або партією і все одно офіцери готові доручити капелану проведення якихось лекцій на патріотичні теми: для одних патріотичною темою може бути бій на Маківці чи отець Кадило, а інші можуть говорити про «царственных мучеников». І все одно дозволяють капеланам говорити на патріотичні теми. Тобто довіра є надвелика.
- Що Ви можете сказати про специфіку праці капелана-священика в українській армії і закордоном?
- Специфіка праці полягає в тому, що ми – українці, все тягнемо на своїх плечах. Тобто ті священнослужителі чи семінаристи, які не є готові до самопожертви – вони не залишаються в цій сфері. Вони ідуть займатися світським капеланством, академічним. Тут, в основному, це повна посвята, тут ти жертвуєш своїм часом, своїми ресурсами, коштами та ін.. Зарубіжний капелан практично більш забезпечений усіма ресурсами. Тому тут їм треба віддати належне, що капеланство стало невід’ємною складовою війська. І різниця власне тільки в цьому, а в багатьох інших речах ми подібні: у них теж є проблеми з командуванням, у них є проблеми з атеїзмом і секуляризмом та ін..
- В який спосіб відбувається формація військового капелана?
- Згідно чинного законодавства, коли богословська освіта не є акредитована державою (винятком є УКУ), говорити про ідеальну, освітню кваліфіковану підготовку майбутнього капелана є важко. Але, за даних умов, є два шляхи: хтось здобуває освіту богословську, хтось офіцерську. Потім, ті, хто здобули богословську освіту, їм би бажано мати ще акредитований диплом, бо його наявність дає можливість призиватися на військову службу, нехай, навіть, в запасі, і отримати військове звання офіцера запасу. Потім можна цього священика запасу призивати в Миротворчий контингент і направити в місію. Зрозуміло, що поки є у нас таке позаштатне капеланство, то тимчасово такий підхід допускається. Але, коли завтра постане питання офіційного призначення капелана у військо, з певними вимогами щодо здоров’я, практики, національної приналежності, то тоді постане проблема в питанні освіти.
Що стосується другого шляху, зі сторони війська, то є декілька людей, котрі здобувши військову освіту, залишивши військо, поступили в семінарію і згодом отримали духовний сан. І фактично, маючи такі два дипломи, ідуть займатися з військовослужбовцями. І це, на даний час, реальний капеланський резерв, який можна розглядати, коли, наприклад, завтра прийде офіційний наказ призначення такої людини у військо, бо є присутні вимоги щодо освітнього рівня кваліфікації.
Тут зразком для наслідування виступає американська модель підготовки капелана, коли духовна особа, священик іде на вісім місяців вчитися у спеціальну школу капеланського служіння.
- Напередодні VI-го Всеукраїнського з’їзду військових капеланів УГКЦ, що проходив у Трускавці 13-14 грудня 2012 року, Вами було проведено соціологічне опитування особового складу щодо релігійних потреб військовослужбовців. Що вразило і які, з огляду опитування, Ваші подальші стратегічні плани щодо капеланського служіння?
- Ну, вразила, напевне, дивна релігійність. Про це зрештою говорить і пише багато людей. Зокрема, Томаш Галлік каже про зріз епохи, яку ми маємо саме зараз. Звичайно наше суспільство ще й зранене радянським часом і воно потребує лікування.
А перспективи, виходячи з дослідження, зрозуміло, що ми хочемо проводити його через кожні два роки, щоб подивитися на динаміку змін. Стратегічна мета ж залишається незмінною – нам потрібен інститут військового капеланства, який буде складовою Збройних Сил України.
- Для чого потрібні з’їзди капеланів?
- Загалом ці з’їзди проводяться трьома Церквами: УГКЦ, УПЦ КП і УПЦ МП. Ці зустрічі, насамперед, свідчать про те, що є якась робота, якась діяльність, а в цій діяльності є якісь проблеми, які треба обговорити. Хтось знайшов вихід і ним ділиться з іншими, виробляються певні спільні підходи щодо душпастирювання, шукається компромісів між діяльністю кожної з Церков.
- Ми живемо в час, коли військові конфлікти не мають місця в нашій державі, дай Бог, щоб так було й надалі. Таке запитання: чи пішли б Ви у бій разом із солдатом української армії?
- Ну звичайно ж (сміється). Це те саме, що запитати священика чи пішов би він когось посповідати, чи послужити Службу Божу. Ви для того вчилися, ви до цього готувалися. Ментально, морально, інтелектуально, як завгодно, тому це питання тут немає сенсу. Але тут, я би інший аспект хотів заторкнути. Є така історія, що в міжвоєнному часі, коли вже була сильною політика пацифікації, запитали митрополита Андрея Шептицького про таке: «От ви зараз висвячуєте священика, а якби ви знали, що він встигне відслужити лише одну Літургію і його за це вб’ють, чи стали б ви його висвячувати, чи варто це робити? І він сказав, що все одно би висвятив, - заради однієї Служби Божої».
Розмовляв о. Зорян Береза,
голова Прес-відділу Стрийської єпархії УГКЦ