Польська православна церква стане іншою, коли зміниться ситуація в Україні, а потім в Білорусі

Поміж іншого Ева-Марія Галушка розповіла «Хрысціянская візія для Беларусі» про особливості існування Православної церкви в Польщі в минулому та сьогоденні, особливо що стосується ставлення до українського питання, визнання автокефалії ПЦУ та переходу на Новоюліанський календар. Також пані Ева розповіла, якою мовою розмовляв до 14-ти років блаженний мученик о.Єжи Попелушко.

Перебуваючи в керівному складі «Солідарності» Ева Галушка приховувала свою православну ідентичність, щоб не ускладнювати собі життя — тоді її вважали б «росіянкою». Через це вона не змогла б виконувати роботу, яку вважала важливою для Польщі, а саме, боротьбу з комуністичним режимом.

«Хрысціянская візія»: Чи православні чинили опір комуністам? Чи була співпраця з комуністами?

Ева-Марія Галушка: Православний митрополит Автокефальної Польської церкви Діонісій Валедзінський був інтернований у 1948 р. і повернувся із Сосновця до Варшави у 1958 р. пізніше за кардинала Вишинського, але комуністична влада не дозволила йому нічого робити. Деякі православні священики відвідували його, коли він був під домашнім арештом (до 1951 р.), потім під арештом. Таким був, наприклад, настоятель Варшавського кафедрального собору священик Афанасій Семенюк. Я знала, що він проти комуністів. Це ще старе покоління священиків, антикомуністичне. Його весь час переслідувала служба безпеки, комуністи хотіли ізолювати митрополита. Своє «холодне» ставлення до комуністичної влади до 1979 року висловлював також архієпископ Лодзько-Познанський Єжи.

У мене є особиста історія зі священиком Афанасієм Семенюком. Десь за півроку до введення комуністами воєнного стану в мене народився син Андрій. А він був нехрещений – я завжди була зайнята діяльністю в «Солідарності» і підпіллям. А коли запровадили воєнний стан, я зрозуміла, що мене можуть вбити, бо я керувала підпільними структурами. Я весь час переховувалася, бо якби мене спіймали, то вивезли б (в кращому випадку) до Сибіру, ​​як колись наших предків. Я пішла до того священика і через кілька днів ми таємно охрестили мого сина в нижньому храмі Варшавського собору – я йому довіряла.

Чи багато було таких священиків? Чи це був швидше виняток?

Були, але небагато. Нинішній митрополит Сава тоді був єпископом Білостоцьким і Гданським, він став на бік комуністів. У 2009 році польські журналісти опублікували окремі моменти з його біографії про те, що він співпрацював з радянсько-комуністичними спецслужбами. Відомо, що тоді багатьох змушували співпрацювати (…) Згодом я дізналася, що в інших осередках «Солідарності» були два православні священики, які переховували підпільні друкарські станки – ніхто з комуністичних спецслужб на них і не подумав би. Я поки не можу назвати їх імена, щоб не нашкодити їм. Так що серед православних священиків також були ті, хто боровся проти комуністичної влади. Священики на заході Польщі контактували з людьми, яких переселили під час акції «Вісла», тому багато хто добре знав, що таке комуністична влада.

Білосток свого часу був найбільш прокомуністичним. У тому числі й тому, що з цих територій не було виселення, батюшки з цих територій були найбільше пов’язані з владою. Люди боялися, що знову повстане націоналістична Польща і православним знову буде погано, як до війни і відразу після війни.

Комуністи продовжували намагатися роз’єднати людей, але, тим не менш, у 1985 чи 1986 роках у Білостоці навіть були антикомуністичні демонстрації, які влада розганяла водометами – у нашому регіоні почали додавати фарбу у воду, щоб арештовувати пофарбованих людей після демонстрацій. Люди перестали вірити в ті «викопані рови» для православних. Тоді трапилася сумна історія – в лісі знайшли повішеним дуже відомого поміж православних священика Петра Поплавського з Нарві. Жоден православний не повірив, що він сам це зробив. Такі жахливі дії мали місце, звичайно, і проти католиків, не тільки Попелюшко вбили. Навіть, коли вже всі розуміли, що влада зміниться, у 1989 році невідомі (власне, комуністична служба безпеки) вбили священика Суховольця в Дойлідах, а спецслужби поширювали чутки, ніби це зробили православні. Таким чином спроби роз’єднати людей не припинялися до останньої хвилини комуністичного панування.

Як часто комуністично-атеїстична влада дозволяла служити, повертала храми?

Не дуже часто. Але, наприклад, у 1989 році комуністичний уряд дозволив відновити Люблінсько-Холмську єпархію, це було за кілька місяців до падіння цього уряду. Звичайно, це стало приводом для радості православних, які так важко пережили акцію «Вісла» на Люблінщині. Але влада робила це ще й для того, щоб у польському суспільстві не було довіри до православних. Так само було і з греко-католиками. Польське суспільство не розрізняло православних і уніатів. Але такі дії влади не увінчалися успіхом – такі висновки можна зробити з перспективи подій, що відбулися після 1989 року.

На вашу думку, Москва сильно вплинула на місцеву православну традицію культурно і політично?

На мою думку, польське православ’я знищили два чинники – унія 1596 року та політика російського імператора Олександра І. Під кінець існування Речі Посполитої існувала лише Могильовська православна єпархія. Цікаво, що після проголошення Конституції 3 травня 1791 року православні в Речі Посполитій отримали права та устрій, які мали до поділу цієї держави. Але все це тривало лише пару років. Російська імперія прийшла і знищила місцеве православ’я, місцеву православну традицію, насаджуючи російську церкву. Але це також означає, що ця традиція існувала, в певному сенсі, вона відродилася. Приклад Білостока в цьому контексті є найкращим. Православні парафії в Більську- Підляському, монастир у Заблудові та Дорогичині були ліквідовані за правління царя Олександра І. Після цього в частині Царства Польського, приєднаного до Російської імперії, напр., залишилися лише грецькі православні парафії, наприклад, у Варшаві. Здавалося, Унія перемогла.

Після 1839 року, Полоцького собору, почалося відродження, але паралельно – русифікація місцевого православ’я аж до 1918 року, про що багато писав професор Євген Міранович. Відновлення місцевої традиції почалося лише за часів ІІ Речі Посполитої та автокефалії Польської Православної Церкви.

Повертаючись до наших попередніх тем, чи можна сказати, що з часом відбулася чітка радянізація православної ієрархії в Польщі після Другої світової війни?

Так, але вже в 1990-х роках той же митрополит Сава, коли побачив, що постала нова Польща, намагався пристосуватися до нових реалій, хіба він не знав, що документи про його співпрацю з комуністичними спецслужбами не знищені як це сталося з документами інших (в контексті інтерв’ю мова йде про римо-католицький єпископат, ред.) У 1993 році митрополит Сава хотів висунути мене від Білосточчини у виборчі списки до Сейму. Національні меншини мають право висувати свого кандидата навіть в одному окрузі. Євген Чиквін був послом до Сейму від Білостока ще з комуністичних часів до цього (2023-го) року. За весь цей час він дійсно багато зробив для православних у Польщі. Також митрополит від білоруської меншини хотів мене підтримати і внести до виборчих списків, але білоруська меншина Білостока збунтувалася – я вже багато років жила у Варшаві, і вони висунули іншу людину, яка програла вибори і не потрапила до Сейму (…)

Якою є зараз православна спільнота в Польщі? Вона все ще відчуває симпатію до РПЦ? Чи щось змінилося з початком повномасштабного російського вторгнення в Україну?

Я відповім так. Після мого публічного листа до Сави у лютому цього року багато священиків зв’язалися зі мною і від себе та від імені інших дякували за мою позицію, бо не кожен може її озвучити. Так, священику зі Слупська з «Radio ORTHODOXIA» заборонили виступати публічно, і тепер його немає на цьому радіо. З приводу листа Сави до патріарха Кирила публічно висловився і колишній посол Польщі в Греції та Румунії, син відомого православного священика професор Міхаель Клінгер.

Як Ви зараз ставитеся до церковної ситуації в Україні?

Варфоломій скасував рішення 1686 року, за яким Московський патріарх отримав право висвячувати митрополитів у Києві. Але про це в церковному середовищі тут, у Польщі, не говорять. У той час так склалося, що Православна церква була, так би мовити, в руках Москви: православні мусили підкорятися московській владі, а католики — церковній владі в Польщі. Тобто поляки передали Православну церкву московському уряду, про що зараз не прийнято говорити. Московський уряд добре заплатив турецькому султану, щоб схилити до такого рішення Константинопольського патріарха. Так Православна церква в Києві опинилася під Москвою.

На мій погляд, якщо все було зроблено таким чином, і Патріарх Варфоломій скасував таке рішення, то воно не має бути чинним. І це стосується не лише України, а й усієї Білорусі, навіть Смоленщини, усіх територій колишньої Речі Посполитої – і Литви, і Латвії. З канонічної точки зору на одній території має бути одна Церква, а їх дві – ПЦУ і УПЦ. Так само тепер і в Литві, і в Естонії. Але в Естонії на таку ситуацію погодився патріарх Московський. Наскільки я розумію, митрополит Сава сприймає ситуацію в Україні так, що тільки після загального Всеправославного Собору і визнання ПЦУ як самостійної церкви всіма Помісними Православними церквами вона може отримати автокефалію і вважатися «законною». Але, як відомо, Московський патріарх не хоче вибудовувати стосунки з Константинополем і проігнорував Всеправославний собор на Криті в 2016 році. Це не дуже хороша ситуація для Православної церкви в цілому.

Чи є в Польщі православні єпископи, які думають про ПЦУ інакше, ніж митрополит Сава?

Є три, але в нинішній церковній ситуації в Польщі я не буду їх називати. Це єпископи з ближчих до України територій, які стикаються з українськими віруючими. А по той бік кордону найближчі території – це території, де УПЦ майже немає порівняно з парафіями інших Церков. Чим далі на схід України, тим більше УПЦ. На мій особистий погляд, ставропігійна Почаївська Лавра, яка населена не українськими монахами, а росіянами і підтримується проросійськи налаштованими людьми, є проблемною в Західній Україні. Польська православна церква надає допомогу цій Лаврі у якості допомоги Україні, але насправді не допомагає українцям. Це все сумно, тому що, наприклад, до Другої світової війни в Лаврі були проукраїнські рухи.

Чи може Польська православна церква стати більш незалежною у своїх культурних та політичних уподобаннях?

Мені здається, що таких сентиментів до «Святої Русі», які були на Білосточчині, вже немає. На Білосточчині спостерігають за тим, що відбувається в Білорусі. Більшість із них навіть не хочуть більше бути білорусами… І орієнтуються у протилежному сенсі. Але їм цікаво, що Лукашенко скаже про те чи інше. Водночас для багатьох у Білостоку Лукашенко є «білоруським диктатором», який дав людям пенсію і підтримує людей. На жаль, пропаганда працює. І ці ж люди бачать східних мігрантів, їхні трупи, як цих людей забирає польська поліція, і вони впевнені, що поляки винні, що поляки їх морять голодом, штовхають назад у Білорусь. Але вони не до кінця розуміють роль Лукашенка в цій трагічній ситуації. Ставлення до російської церкви та «Радіо Ортодоксія» не змінилося навіть після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. І все це на тлі допомоги українцям, до якої, звісно, ​​долучалося й православне населення. Наприклад, Супрасльський монастир прихистив українські родини та дітей.

А як до таких людей «достукатися», все-таки часи змінюються? І чи є в Польщі інші православні, які інакше думають про російсько-українську війну?

Важко змінити Білосток, він різноманітний, автохтонний, православний і католицький, з великим впливом східної пропаганди. Пропаганда та історія призвели до появи двох протилежних груп у Білостоку – правих польських націоналістів і тієї частини, зазвичай православної, яка їх боїться, пам’ятаючи часи до 1989 року. Посередині – більшість, але вона менш помітна. Вона, незалежно від віросповідання, хоче жити в демократичній Польщі, яка є частиною Європейського Союзу. 24-25 лютого 2022 року я була в Білостоці в місцевій церкві зі знімальною групою, яка знімала про мене документальний фільм. Запитали одного священика про початок війни, на що, зрозумійте рівень сприйняття ситуації цією людиною, отримали відповідь – «це все зробили євреї»… Багато людей мають такі безглузді погляди, але вони не залежать від віросповідання чи національності. Водночас є дуже велика українська діаспора на заході – Познань, Вроцлав, вони, звичайно, по-іншому оцінюють ситуацію.

Тоді постає питання – коли православ’я в Польщі стане «адекватним»?

Стане, якщо українці виграють війну. Тоді буде зміна напрямку Церкви, як після розпаду Радянського Союзу. У своїй діяльності я підтримую Україну по всіх фронтах і з 24 лютого кажу, що Україні потрібно дати авіацію…

У білорусів також будуть свої «5 хвилин», але якщо білоруські демократичні сили пересваряться, то, можливо, через 50 років не буде Білорусі, а Росія зробить тотальну справжню русифікацію.

Польська православна церква буде орієнтуватися на українську церкву чи на російську – у різних питаннях, наприклад, у питанні переходу на Новоюліанський календар?

Я вірю, що після майбутніх змін у Білорусі Польська православна церква зосередиться на Білорусі, тому що православні в Польщі мають дуже сильні зв’язки з білорусами, багато автохтонних православних усвідомлюють себе білорусами. Крім митрополита Сави (він українець за походженням), усі польські православні єпископи є білорусами. Зараз, звичайно, це зміниться, тому що приїхало дуже багато українців. Крім того, дедалі більше православних у Польщі вважають себе поляками. Я думаю, що зв’язок із Московським патріархатом буде слабшати, хоча, треба визнати, він залишатиметься найбільшою православною автокефалією за кількістю віруючих.

Коли Білорусь стане вільною, білоруси матимуть автономію чи автокефалію і зв’язки з Константинополем. Але це не так важливо.

Наприклад, я підтримую перехід на Новоюліанський календар, особливо в містах, де важко перенести робочі дні з 7 та 8 січня, коли є православні свята за старим календарем. Але старше покоління в Білостоку і деякі національні меншини в інших регіонах, наприклад, лемки, виступають за старий стиль. Вони дуже консервативні і зміни їм не нав’язати силою, вони відзначають свята точно по-старому, за Юліанським календарем. З іншої сторони, для молодих людей, які працюють, наприклад, у муніципалітетах та на інших державних посадах, перехід на новий календар вже більш прийнятний і бажаний (…)

Можливо, ви хочете щось додати до цього інтерв’ю?

Хочу ще раз повторити, що Польська православна церква стане іншою, якщо зміниться ситуація, перш за все в Україні, а потім і в Білорусі. Поки Білорусь буде де-факто російською напівколонією, нічого не зміниться.

А якщо в Україні все зміниться в церковній сфері, а в Білорусі – ні?

Можливо, тоді таких шансів буде менше. Основна опора польського православ’я знаходиться на білоруському кордоні.

Про отця Єжи Попелюшка

Єва Галушко: Католицьке Підляшшя перестало розмовляти білоруською за часів «Солідарності», той же Юрек Папалюшка (Єжи Попелушко, ред.) не розмовляв польською до 14 років. Білоруською мовою розмовляло все його рідне село, а тепер лише старші люди.

Ви знали священика Попелюшко? Розкажіть про ваші стосунки.

У нас були дуже хороші стосунки. Я познайомився з професором Єжи Попелушком у Вищій офіцерській пожежній школі під час страйку, ще до того, як мене ув’язнили. А пізніше я познайомилася з його батьками. Мої знайомі, які теж з ними спілкувалися, казали, що його батьки розмовляють якоюсь незрозумілою мовою, вони взагалі не говорять по-польськи, священик поляк, а його батьки між собою не розмовляють по-польськи… Я знала, що в тому районі — білоруська мова, це село, яке в 1795 році відійшло до прусів, а вони не хотіли там ні православних, ні уніатів, намагалися окатоличити населення. На останньому Дні народження Єжи Попелушка я, як і інші присутні, навіть почули від нього – «це дивно, що поляки мене вважають за великого поляка, а я до 14 років не вмів розмовляти польською». Коли я свідчила про це в різних виданнях, мені навіть дзвонили з Чикаго – просили прибрати ці слова, але я все залишила – адже і присутні гості, і я це чули від нього на власні вуха. Мова йде про православних та їхню білоруську мову, але були й місцеві католики, які свого часу розмовляли білоруською. Для мене Попелушко є символом двох націй: польської, оскільки він вважав себе поляком, і білоруської, оскільки цією мовою розмовляли його предки.

«Попелушко» мені дуже допомогла, насамперед, у справі підпільного видавництва. Завдяки йому я отримала перший «залік» для своєї підпільної організації. Він допоміг мені переховувати сім’ю під Закопаним – оплатив мені проживання, коли я переховувалася від комуністів. Хоча ми познайомилися лише в 1981 році та рідко бачилися, відчувалося, що ми одного духу. Я навіть іронічно жартувала, що я православна полька, а він католик із білоруським корінням, але ми з ним про це не говорили. Лише коли я вийшла із в’язниці, ми спілкувалися частіше, але незабаром його, на жаль, убили. На його похоронах я з групою охорони праці відповідала за безпеку – щоб комуністи не робили провокацій тощо.