"Персональні обміни" мали суперечливі наслідки у практиці взаємин між ІІ Річ Посполитою та СРСР
У міжвоєнний час між Польщею та Радянським Союзом існувала практика обміну «політичними в’язнями» (у найширшому сенсі слова, адже йшлося про осіб, затриманих чи засуджених за дуже різні злочини). Початок цієї практики сягає 1919 року: в Біловезькій пущі відбулися таємні переговори, де домовилися міняти радянських заручників на польських комуністів. У листопаді того ж року в Микашевичах було підписано угоду між польським і російським Червоним Хрестом про обмін цивільними полоненими. Саме тоді з’явився термін «цивільний полонений», який мав замінити поняття «заручник».
Одним із перших прикладів персонального обміну стало звільнення могилівського архієпископа Едварда Роппа (засудженого більшовиками до страти) в обмін на дозвіл комуністу Карлу Радеку проїхати з Німеччини через Польщу до Росії.
У 1920-х роках обміни перетворилися на більш-менш усталений дипломатичний інструмент. Радянська сторона прагнула «витягнути» свою агентуру та отримати «цінні кадри» — освічених комуністів, здатних працювати в Комінтерні, Профінтерні чи в пропаганді. Польща ж, першочергово, намагалася врятувати католицьких священнослужителів та реальних «цивільних заручників».
Оскільки критерії обміну залишалися розмитими, проблема видачі конкретної особи могла тривати роками (як у випадку апостольського адміністратора Житомирської єпархії Теофіла Скальського). Включення до списку чи навіть досягнення угоди не гарантувало здійснення обміну. Так, у 1923 році гучним скандалом став процес в Москві проти 15 представників католицького духовенства, що закінчився розстрілом прелата Костянтина Будкевича － попри його внесення до списку на обмін. Це викликало обурення навіть серед польських комуністів.
З польського боку найрезонанснішим інцидентом стало вбивство у березні 1925 року двох колишніх польських офіцерів-зрадників Валеріана Багінського та Антонія Вечоркевича під час транспортування до кордону з СРСР для обміну. Їх застрелив жандарм-конвоїр, мотивуючи свій вчинок патріотичними міркуваннями. Чи справді це була його приватна ініціатива - так і залишилось нез'ясованим.
Траплялися випадки, коли когось включали до списків, але потім викреслювали. Так сталося з Борисом Савінковим, якого радянська контррозвідка арештувала під час операції «Синдикат». Спершу поляки намагалися його «витягнути», але згодом відмовилися, підозрюючи, що Савінков погодився співпрацювати з чекістами.
Одним із «найекзотичніших» епізодів був випадок із колишнім архімандритом Смарагдом (Павлом Латишенком), засудженим за вбивство митрополита Георгія (Ярошевського). Восени 1924 року радянське посольство в Польщі наполягало на його включенні до списку на обмін. Однак ця ініціатива, ймовірно, не була чітко узгоджена з Москвою: після відмови польського уряду віддавати «попа-терориста» радянський посол Петро Войков отримав розпорядження не наполягати. Судячи з документів, якби обмін відбувся, то йшлося б про священнослужителя Болеслава Уссаса. Згодом він опинився серед тих, кого планували обміняти на Багінського та Вечоркевича; цей обмін мав відбутися у форматі “два на два” (окрім ксьондза Уссаса до Польщі мали повернути одного з працівників консульства Польщі в Тифлісі).
Латишенка планували використати не стільки в антирелігійній пропаганді (хоча і для неї також), скільки як приклад «пригнічення та незаконного переслідування національних меншин» у Польщі (він підкреслював, що є білорусом). У Мінську місцеві комуністи продовжували наполягати на його звільненні навіть тоді, коли справа вже була закрита.
Останні великі обміни відбулися у 1932–1933 роках, коли навіть дозволили виїзд сімей «цивільних полонених». Після цього практика фактично припинилася. Польські дипломати ще намагалися добитися поліпшення умов утримання в’язнів, але вже не їхнього звільнення.
Загалом, наслідки «персональних обмінів» між Польщею та СРСР були неоднозначними. З одного боку, вони виконувавали гуманітарну функцію, дозволяючи врятувати життя та звільнити безпідставно засуджених в СРСР із ув’язнення. З іншого - фактично стимулювали більшовиків до того, щоб брати нових заручників (особливо - з числа католицького духовенства). Далеко не райдужно склались і долі польських комуністів, відправлених до до СРСР - левова частка з них була репресована в 1930-ті за звинуваченнями в роботі на польську розвідку. Так чи так, але цей сюжет викликає дивні паралелі з тим, що відбувається сьогодні, адже показує, наскільки гуманітарні цілі здатні перетворюватися на інструмент політичних маніпуляцій та бути елементом ігрищ спецслужб...