Книгу Вільяма Лобделла «Втрачаючи віру. Як я втратив віру, роблячи репортажі про релігійне життя» варто прочитати не лише журналістам, які працюють у релігійній сфері — незважаючи на те, що «професійний ризик» прописаний у самій назві книги.
Такий «професійний ризик» чатує щодня на кожного з нас, оскільки ми постійно маємо справу з потоками інформації — в тому числі, про релігійне життя і його «тіньові» сторони. Сторони, про які багато релігійних людей, можливо, воліли б не знати — але інформаційна революція не залишила їм такої можливості
Я свідомо не чіпаю, залишаю осторонь — для любителів — підозри в «замовному» характері цієї книги. А також специфічний вибір російського видавництва на користь тексту про «шик і злидні» американського християнства. У першому випадку я, можливо, з професійної солідарності (а може, через те, що сама дещо знаю про душевні еволюції релігійного журналіста) приймаю на віру щирість автора. У другому — приймаю на віру щирість видавця: він абсолютно чесно видає книгу, яка «продасться». А вона справді продасться. Тому що жанр журналістського розслідування сам по собі мало чим поступається детективу.
Душевна пригода автора є, на жаль, досить типовою: на хвилі «прийняття Бога» якоїсь хвилини, коли жити стало зовсім несила, він, молодий журналіст, який ще не знайшов себе і своєї тематичної ніші, із захопленням і певністю в Божественній опіці береться за релігійні теми. Поступово запал неофіта вичерпується. А інститут Церкви відкриває перед ним свої такі непривабливі «задні подвір’я».
Книга цікава вже тим, що автор — репортер «Лос-Анджелес Таймс» — виявився одним із «першовідкривачів» теми педофілії в Католицькій Церкві США. Крім того, він займався розслідуваннями фінансових махінацій у протестантських церквах і організаціях. Все побачене і почуте, врешті-решт, привело його до думки про те, що якби Бог існував — не просто якийсь трансцендентний Бог, який створив світ і пішов собі далі, а Бог — «люблячий батько», про якого вчить Церква, — Він не стерпів би такого неподобства в себе під носом. Загалом, найменше, ким є автор книги — героєм Боккаччо.
Можливо, у багатьох віруючих ця книга викличе відторгнення або насмішку над ідеалізмом неофіта, який «поліз» кудись там, будучи «непідготованим». Я не поділяю думки цих критиків. Хоча б тому, що до Церкви ми всі приходимо приблизно однаково «непідготованими». А що стосується журналіста, то «лізти» — це якраз його безпосередній обов'язок.
Питання про те, чи варто «лізти» світському журналістові в церковні справи і як саме це робити — одне із непростих питань, піднятих цією книгою. У мене, наприклад, викликав величезний інтерес розділ, в якому автор описує стан релігійної журналістики у світських ЗМІ і свої відчуття чи не першопрохідця на цій «цілині». В американських світських медіа релігійна тема з'явилася відносно недавно — на початку-всередині 90-х (наша українська релігійна журналістика робила перші кроки приблизно в той самий час). Незважаючи на те, що, власне, релігійні ЗМІ «для широкого кола читачів» існували і в Європі, і в США вже давно (в Україні їх майже не видно і досі), тема релігії, релігійного життя впевнено вийшла на шпальти і в ефіри світських медіа тільки в останні десятиліття. І це, напевно, остання соціальна сфера «першого світу», яка так довго опиралася інформаційній революції та свободі слова.
Автор книги починав з абсолютно позитивних, дуже «американських» матеріалів про «шляхи до Бога» в долях різних людей, нарисів про життя громад, знайомств з різними релігіями, конфесіями та деномінаціями, що діють у штаті Каліфорнія, а далі — і по всій країні. Але професія журналіста рано чи пізно повинна була відвести його від парадних фасадів – до чорних входів. Для Лобделла це був шоковий досвід. І якщо до пори до часу він заспокоював себе тим, що це все — «окремі випадки» і «надуживання на місцях», то педофільський скандал його підкосив. Драматизму сюжетові додає те, що автор натрапив на цю тему якраз в той період, коли сам готувався до свого першого причастя — формального вступу до Католицької Церкви. Він досить чесно описує, як йому не хотілося братися за цю історію, як довго він відкладав стос аркушів судової справи — ніби щось всередині опиралося. Але врешті-решт, він був змушений зробити це — за наполяганням редакції. І він «вліз». А «вилізти» вже не зміг — вартувало йому опублікувати першу статтю, присвячену чи не першій доведеній до суду справі про розбещення священиком неповнолітнього, як подібні історії посипалися на нього з усіх боків. Неначе вже давно тільки того й чекали.
Будучи людиною захоплено-релігійною, автор спершу сприйняв це як знак згори про те, що він покликаний допомогти Церкві очиститися — і взявся за роботу з запалом новонаверненого і ревністю професіонала. Але коли виявилося, що викриття в «церковній» сфері не дають не те що «негайних» — взагалі жодних результатів, що не тільки єпископи і власники проповідницьких каналів, але самі парафіяни, чий священик виявився педофілом, масово стають на бік священика, а не жертви, тоді автор, за його власним визнанням, «зламався». Церква не хотіла очищатися. Навіть найкращі люди в ній закривали очі на злочини і продовжували подавати руку лиходієві.
Американська релігійна журналістика все-таки дуже сильно відрізняється від нашої. Звісно, не тільки релігійна, — просто у цій сфері мені простіше робити висновки. Ми у всьому майже завжди бачимо в першу чергу політику, якусь умовну (або цілком певну) «вертикаль» — до них апелюємо і внутрішньо готові до того, що «політика» виявиться сильнішою, що переважить не конкретна людська доля, а груповий, інституційний інтерес. Але для американця — уродженця протестантської країни з прецедентним правом — все зовсім навпаки.
Чим же ми ризикуємо, стикаючись з повнотою інформації про церковне життя?
Відповідь Лобделла досить песимістична. Хоча він сам заявляє, що зовсім навпаки — він позбувся «ілюзій», «подорослішав», зрозумів, що шукав у Церкві підтримки і опори, які дорослі люди повинні знаходити в собі. Релігійна віра, надія на Небесного Отця в корені інфантильні. А Церква — це інститут, який наживається на наших слабкостях. Шлях від захопленого богопізнання до атеїзму описаний автором з граничною відвертістю. Уже тільки цим книга може бути цікавою для всіх, хто цікавиться «релігійною психологією», оскільки автор не скупиться ні на суб'єктивні оцінки, ні на докладні описи своїх переживань. «Книжковий» формат, врешті, дає таку можливість журналістові, який не має можливості проаналізувати власний суб'єктивний досвід у своїх публікаціях.
Дорікнути авторові можна лише одним: профдеформацією. Журналіст, особливо той, що практикує специфічні жанри на кшталт репортажу, тим більше, журналістського розслідування — свого роду «санітар лісу». А тому, хто без упину поглинає не надто здорову їжу, рано чи пізно доведеться відчути всі принади інтоксикації. Це проблема не тільки релігійного журналіста — працюючи в будь-якій сфері, пов'язаній з критикою, включаючи книжкові огляди, можна прийти до висновку, що людина, цивілізація, весь цей світ нікуди не годяться, котяться прямо в Армагеддон, і шкодувати про це навіть не варто. Причому це стосується не тільки тих, хто виробляє інформацію, а й тих, хто її так само нестримно споживає.
То ж чи варто мирянину, до того ж, неофітові, зазирати за завісу церковних секретів? Які, напевно, недаремно, ретельно оберігаються від розголошення, «щоб не бентежити». Як якось сказала мені — на зорі моєї кар'єри релігійного журналіста — колега з церковного видання: «тобі я цього сказати не можу — ти надто нестійка у вірі». Але де проходить межа між страхом «спокусити нестійкого» і простим і дуже комфортним небажанням «виносити сміття з хати» — навіть якщо це сміття вже заповнило хату до самої стелі?
Питання про необхідність соціальної критики у випадку релігійних інститутів у нас залишається все ще не просто без відповіді — але навіть без чіткого формулювання. «Церковні корпорації» цьому опираються — їм підходить невизначеність статусу, що відкриває величезні можливості для маніпуляцій аж до найвідомішого «лебединого» ототожнення себе з Церквою і з Самим Христом. Але якщо для більшості українців Церква — це в першу чергу інститут, то для американського віруючого (в тому числі журналіста) Церква — це в першу чергу громада, це вірні, конкретні люди з конкретними долями. Ми майже звикли жити в ситуації розриву між трьома «земними» іпостасями Церкви – Церкви-єрархії зі своїми корпоративними інтересами, політичними і бізнес-зв'язками, Церкви-кліру (свого роду «клерки» в цій корпорації), і Церкви-громади, що представляє собою одночасно «клієнтів» і «платників податків». Ми звикли до цих розривів, хоч так і не усвідомили їх, залишивши можливість для міфології і маніпуляцій. Але, як показує Лобделл, ці «розриви інтересів» можуть виявитися фатальними — і для конкретної людини, і для окремо взятої душі і, врешті-решт, не виключено, що для самого інституту. Головний месидж цієї книги «церковній» аудиторії — про те, що ненависна секуляризація сталася зовсім не через «масонську змову» або ще якісь «зовнішні» сили. Жоден ворог не здатен заподіяти Церкві більше зла, ніж творить всередині себе вона сама.
Читаючи книгу, я неодноразово відчувала, що розумію автора так, як може розуміти тільки колега: «що тут робить репортер Лос-Анджелес Таймс?» «Чому ці писаки лізуть у наші справи?» «Це наша Церква — самі розберемося!» «хто він такий?» «я не скажу ні слова, поки цей безбожник не вийде з залу!» Скільки разів я чула подібні слова на свою адресу? І, незважаючи на довгі роки в професії, отримую подібні «відгуки» чи не після кожної публікації. Автор має рацію: «Церква не хоче очищатися». Так само, як не хоче «очищатися» політика, корумпована бюрократична машина, медіа, школа... Як не хоче «очищатися» кожен із нас — тих, хто ходять чи не ходять до Церкви. Кожен, хто говорить про необхідність очищення, виглядає небезпечним підбурювачем. Перевірено на мучениках.
Цю книгу слід читати якомога більш неупереджено — хоч релігійній людині це буде нелегко через упевненість в тому, що подібні тексти і взагалі гучні викриття, що супроводжуються настільки ж гучними узагальненнями, сильно віддають «інформаційною війною». Автор, на мою думку, писав цю книгу, радше, як «роман дорослішання» — в ній немає пропаганди, немає атеїзму, піднятого на щит. У ній, що б не говорив автор, взагалі немає атеїзму. Тільки усвідомлення втрати.
Незважаючи на «ризики» і незалежно від «стійкості у вірі» я рекомендую цю книгу. Особливо тим, хто подумує про кар'єру в сфері релігійної журналістики — як добрий зразок жанру. А для тих, хто йде в цю сферу «за покликом серця», а не «за завданням редакції» — ще й у якості попередження. Яке стосується не лише професіоналів-журналістів — ми всі, громадяни Глобальної Мережі, тією чи іншою мірою «професіонали» в області створення і поширення інформації. Цілком можливо, що моя колега була права: тому, хто «нестійкий у вірі», але дорожить нею, краще чогось не знати. Але можливо, має рацію і Лобделл: це досить інфантильно — наче ховатися під ковдрою невідомо від чого. Лише в одному не залишається сумнівів і обидва праві: це буває дуже важко, майже неможливо — протиснутися між «знати» і «вірити». Неважливо, чи мова про Галилея, чи про репортера районної багатотиражки. Репортеру, мабуть, навіть важче.
Помоліться за репортерів.