Понтифікат Івана Павла ІІ у документах КДБ. Погляд на Папу з Києва
Анджей Ґраєвський
«Враховуючи те, що обрання Войтили на Папу може призвести до значної активізації католиків в Україні, органи КГБ УССР розробляють методи активної протидії підривним задумам Ватикану», – йдеться у звіті генерала Віталія Федорчука, голови КГБ УССР від 1 листопада 1978 р.
У книзі під назвою «Затятий антикомуніст. Понтифікат Івана Павла ІІ у документах КГБ УССР (1979–1991» я наводжу результати досліджень, які проводив в Києві наприкінці січня ‒ на початку лютого 2020 року. 31 документ походить зі спеціального державного архіву Служби безпеки України. 9 із них були створені 1-им Управлінням КГБ УССР, тобто розвідкою. Вони знаходяться в окремому державному архіві Служби зовнішньої розвідки України. Він є недоступний стороннім дослідникам, і я отримав документ завдяки люб’язності керівництва цієї установи. Перший із цих документів був написаний у листопаді 1979 року й описує реакцію КГБ на обрання Івана Павла ІІ. Останні припадають на серпень 1991 року, коли Совєтський Союз розпадався, а Україна крокувала до своєї незалежності. Запит мав тривати далі, але через кілька днів після мого виїзду з Києва почалася пандемія, а потім Росія вторглася в Україну. Отже, незабаром буде можливість для подальших досліджень.
Радянські реакції
Ці документи дозволяють зрозуміти важливість української тематики для понтифікату Івана Павла ІІ та роль Папи для отримання релігійної свободи в Совєтському Союзі, а особливо, — для легалізації Греко-Католицької Церкви. Цікавими в цих документах є оцінки того, як новий Папа ставився до комунізму, а також застереження для влади щодо наслідків, які можуть випливати з понтифікату, передусім для ідеологічної злагодженості Совєтського Союзу. Вони також пропонують широку панораму релігійного життя в Україні протягом останнього десятиліття совєтської імперії, з особливим наголосом на місці, яке займає Католицька Церква в цій країні. Виняткове значення в цій збірці мають два документи: шифрована телеграма голови КГБ України генерала Віталія Федорчука до голови КГБ Юрія Андропова та шифрована телеграма генерала Миколи Черпака зі Львова до генерала Федорчука. Ці таємні документи були написані відразу після замаху на життя Івана Павла ІІ у травні 1981 року і мають бути проаналізовані в цьому контексті.
Серед документів переважають аналітичні та інформаційні матеріали, підготовлені керівництвом КГБ України для ЦК Компартії України. Водночас є й оперативні документи, наприклад, плани організаційно-агентурної діяльності, яку проводило Управління контррозвідки в Києві та його відділи у Львові та Хмельницькому, передусім, в напрямку боротьби з ідеологічним противником. Така боротьба стосувалася не тільки католиків. Понтифікат Івана Павла ІІ зумовив ідеологічне «бродіння» в усьому суспільстві й сприяв відродженню багатьох релігійних спільнот, особливо т.зв. вільних євангельських церков. В 1980-х роках вони відважніше шукали можливості діяти поза рамками, які були встановлені законами СССР стосовно релігії.
Ворог «номер один»
Варто звернути увагу на специфічну, надзвичайно заідеологізовану мову цих документів. Офіцери КГБ не лише описують конкретні події, але завжди дають їм ідеологічну оцінку. Особливо яскраво це видно в описах підпільної Греко-Католицької Церкви. Для наступних поколінь чекістів вона був символом українського націоналізму, ворогом «номер один» і головною перешкодою в реалізації плану совєтизації України. Варто додати, що репресії проти греко-католиків, які проживали в межах Речі Посполитої, почалися одразу після її розпаду. В лютому 1839 році на синоді в Полоцьку було ліквідовано Литовську та Білоруську унійні єпархії, а в 1875 році ‒ Холмську. Греко-католики утвердилися лише в Східній Галичині, яка перебувала під владою династії Габсбургів. Вони зміцнили свої позиції в міжвоєнний період XX ст., але після війни Сталін вирішив знищити цю Церкву руками російського православ’я. У березні 1946 р. органи НКВС організували т. зв. собор у Львові. На ньому було ліквідовано Греко-Католицьку Церкву в Східній Галичині, а вірних і духовенство примусово приєднано до Московського патріархату. Ті, хто не хотів підкорятися російському православ’ю, платили за свою вірність папі багаторічними засланнями в «трудових таборах», ув’язненням, а часто й життям. Ці історичні перипетії й оцінки часто повторюються в документах КГБ, які я публікую, особливо в описах окремих греко-католицьких священиків та єрархів та в оцінках організацій українських емігрантів. Доповіді та аналітичні записки КГБ кінця 1970-х – початку 1980-х років повторюють ті самі негативні, антиукраїнські кліше, що мають місце в документах НКВС періоду 1939–1945 років. Це свідчить про особливе місце у «відомчій пам’яті» релігійної тематики, особливо щодо Греко-Католицької Церкви. Це й пояснює майже алергічну реакцію керівництва КГБ УССР на обрання Івана Павла ІІ, який з перших хвилин свого понтифікату виявляв стільки симпатій до греко-католиків. Зазначалося, що невдовзі після своєї інтронізації Папа прийняв на аудієнції духовного лідера греко-католиків кардинала Йосифа Сліпого. Можливість легалізації Греко-Католицької Церкви розглядалася спецслужбістами в ширшій перспективі. Як написано в одному з документів, «сьогодні уніати вимагають власної Церкви, завтра захочуть власної держави». Тому телеграми з Києва, надіслані до Москви приблизно 13 травня 1981 року, сформульовані в такому тривожному тоні.
До того ж в теперішній російській пропаганді антиукраїнські наративи відіграють таку саму роль, як і за царських чи совєтських часів. В Росії кожен прояв українського патріотизму чи акцент на духовній ідентичності українського народу оцінюють як прояв націоналізму чи навіть фашизму.
Історичний перелом
Необхідно для початку згадати позицію попередніх пап, щоб зрозуміти значення перелому, який відбувся завдяки Івану Павлу ІІ у питанні свободи релігії в Совєтському Союзі, зокрема, і його прихильності до греко-католиків. Папа Іван XXIII обмежився в 1963 році діями, аби звільнили з ув'язнення майбутнього кардинала, а тоді ще митрополита Йосифа Сліпого. Він це зробив під тиском греко-католицьких єрархів, які протестували через те, що на ІІ Ватиканський Собор була запрошена делегація Московського патріархату, а українські ієрархи, вірні Апостольському престолу, перебували на той час в «трудових таборах» і тюрмах в нелюдських умовах. Папа Павло VI уникав публічних виступів на тему свободи релігії в Совєтському Союзі. Також не виступав на тему того, що була репресована Греко-Католицька Церква.
Папа Іван Павло ІІ вчинив інакше. З самого початку він включив у широку душпастирську програму захист прав віруючих в Україні. Метою цього було розширення території релігійних свобод, а водночас і будування мостів до східного християнства. Завдяки підтримці Папи греко-католики в підпіллі пережили чергову хвилю репресій в 1980-х роках. Нові можливості для них відкрилися лише тоді, коли в 1986 році були розпочаті глибокі суспільно-політичні зміни, які ініціював новий генсек ЦК КПСС Михайло Горбачов.
Багато документів із моєї збірки стосуються періоду підготовки до святкування Тисячоліття Хрещення Київської Русі. До цієї події увага Івана Павла ІІ була прикута віддавна. Ініціатором святкування ювілею був кардинал Йосиф Сліпий. У листі, надісланому Папі в листопаді 1978 року, він розглядав святкування Тисячоліття Хрещення в 1988 році як можливість привернення уваги до долі Церкви, засудженої Сталіним до повного знищення. Це надихнуло Івана Павла ІІ докласти великих організаційних і дипломатичних зусиль, щоб використати святкування Тисячоліття заради нового релігійного «відкриття» на Сході. Опубліковані в моєму збірнику документи чітко свідчать про те, що підготовка до святкування Тисячоліття Хрещення Київської Русі стала важливим напрямком діяльності Івана Павла ІІ щодо Совєтського Союзу і, ширше, у відносинах зі східним християнством. Можливо, папська ініціатива була одним із найважливіших факторів, що спонукали совєтську державу та Московський патріархат до організації урочистостей, які згодом мали великі наслідки для релігійного життя в Совєтському Союзі. Це призвело до зміни законів у стосунку релігії і прав віруючих, які були з 1918 року однією з основ совєтської держави.
Документи, зібрані в моїй книзі, є вагомим внеском в оцінку історичної ролі понтифікату Івана Павла ІІ, який, скориставшись сприятливою геополітичною ситуацією, виграв війну. Більшовицький атеїзм вів її проти всіх релігій, намагаючись позбавити людей права вірити в Бога заради «соціальної та політичної утопії». Ці кагебістські документи підкреслюють важливість «питання греко-католиків» у великому євангелізаційному плані Папи, яке не втратило своєї актуальності й сьогодні.
Проте моє дослідження є вибірковим і потребує продовження. Ось чому я закликаю створити дослідницьку програму, яка б дозволила зібрати документи по всій Центрально-Східній Європі та впровадити понтифікат Івана Павла ІІ в його історичну реальність – великий каталізатор мрій людей про свободу, водночас показати, як ця мрія змінили хід історії.
Про автора. Журналіст «Gość Niedzielny», керівник відділу «Світ». Доктор політичних наук, історик. Працює у редакції «Gość» з червня 1981 р. У 1980-х роках був активістом підпільних структур «Солідарності». Він є автором багатьох книг, серед яких: «Агджа був не один», «Важке примирення. Чесько-німецькі відносини 1989–1999», «Комплекс Юди. Поранена Церква. Християни в Центральній та Східній Європі між опором і колабораціонізмом», «Вигнання». Нагороджений Хрестом Pro Ecclesia et Pontifice, Хрестом Свободи та Солідарності та Почесним знаком Bene Merito. Його спеціалізацією є новітня історія Польщі та Центрально-Східної Європи, історія Церкви, Святого Престолу та його діяльність в сучасному світі.
Переклад з польської Ігоря Скленара із збереженням стилю автора
