Про діяльність Православної Церкви України під час війни та про перспективи зникнення РПЦ в Україні Гал-інфо поспілкувалося з ігуменом Кіпріаном (Лозинським), намісником Свято-Іоано-Золотоустівського чоловічого монастиря, благочинним академічного храму св. Івана Золотоустого, деканом богословського факультету Львівської православної богословської академії.
Джерело: Gal-Info
Анна Джунківська
Знаємо, що Львівська православна богословська академія з перших днів війни надає допомогу внутрішньопереміщеним українцям, які постраждали від війни. Розкажіть, як це відбувається?
— Внутрішньопереміщені особи до нас почали приходити з перших днів війни. Владика Митрополит Димитрій одразу зазначив, що у нас є приміщення, які можна використовувати. Оскільки це академія, то ми маємо гуртожитки і вони пристосовані для життя людей. За потреби ми були готові поселяти людей і в аудиторіях навчального корпусу. З перших днів війни до нас почали прибувати люди. У нас мешкали жителі Миколаєва, Харкова, Запоріжжя, Сум, Житомира, Донецька, Києва.
На сьогодні вже немає багато людей, приблизно 35 осіб. Вони постійно змінюються: хтось їде закордон, хтось - приїздить з регіонів, де тривають активні бойові дії. У нас живуть сім’ями в окремих кімнатах. Люди забезпечені харчуванням, ми намагаємося надавати їм усю необхідну допомогу. Також, за бажанням, вони можуть долучатися до богослужінь у нашому храмі, розмовляти зі священниками.
Ми бачимо, що в храмі закрили вітражі, аби вберегти їх від можливих руйнувань внаслідок ймовірних ракетних ударів по місту.
— Храм святого Іоана Золотоустого був збудований ще наприкінці ХІХ ст. як центральний храм монастиря францисканок - для ордену францисканок. На його будівництво жертвували кошти дуже знатні люди. Скажімо, родина князів Ліхтенштайну, аристократичні сім'ї Австрії, Польщі, інші заможні роди, тому він і був збудований з розмахом.
У вівтарній та передній частині храму є унікальні вітражі. Усі три виготовлені у Мюнхені фірмою Ф. Маєра у 1887-1889 роках. Цей храм чи не єдиний у Східній Європі, який має вироби Мюнхенської школи вітражів. Збереглися вони дуже добре. Їх виготовлення профінансувала одна жінка в пам’ять про свою померлу доньку. Лівий вітраж створений на честь св. Меланії, правий - на честь Архистратига Божого Михаїла. Центральний – це є храмовий вітраж Серця Ісусового, на якому Христос зображений з відкритим серцем.
Коли з'явилася загроза ракетних обстрілів, місто одразу почало займатися захистом пам’яток архітектури. У нас унікальний храм, тому місто максимально доклало зусиль, аби захистити вітражі і мозаїку, а також дерев’яні різьблені поручні, які відділяють хори. Усе це автентичне і ми хвилюємося за його збереження. Зараз основні сакральні і мистецькі цінності нашого храму в міру можливостей захищені.
Чи є у академії бомбосховище?
— Пристосованого бомбосховища у нас немає, але є приміщення, які можна використовувати як укриття. Загалом увесь наш корпус - як фортеця з півтораметровими стінами. Вони із дуже міцної цегли. Перший поверх - напівпідвальний і має великі склепіння. Також є крипта під храмом, де похована Марія Муравська - засновниця монастиря. Там також можна знайти прихисток.
Усі ми, напевно, до кінця не вірили, що буде повномасштабне вторгнення росії. Але воно розпочалося напередодні Великого посту у переддень прощеної неділі. Зараз масштаби катастрофи просто вражають, ми бачимо сотні закатованих українців і неймовірну жорстокість окупантів. Які у вас є міркування щодо цього?
— Напевно, до останнього ніхто в це не вірив, хоч війська і стояли на наших кордонах. Розвідка партнерів попереджала нас про загрозу нападу. Скажімо, я ще напередодні розмовляв із багатьма людьми і усі були впевнені, що нападу не буде. Напевно, ми самі намагалися себе переконати у цьому.
Я не військовий аналітик, але думаю, що ця війна перейде у стан перманентний, як він тривав 8 років до цього. Наслідки цієї війни будуть дуже страшними для тих, хто її розв’язав і тих, хто брав безпосередню і пасивну участь у ній. Я маю на увазі російський народ, який є повноцінним учасником через своє схвалення та підтримку цієї війни. Звісно, більшість із них не бере у руки зброю і не йде вбивати нас українців, але в серці вони це роблять.
Христос каже: “Хто подивився з пожадливістю на жінку, той вчинив перелюб із нею в серці своєму”. Він говорить про гріх плотський, але це ж і стосується інших гріхів – злоби, ненависті та вбивства. Якщо в серці ненавидіти людину і бажати їй смерті, то вже в серці цю людину для себе вбиваєш. Росіяни в серці ненавидять українців і вважають, що Україну треба знищити як державу, денаціоналізувати, демілітаризувати та, зрештою, деукраїнізувати. Вони хочуть знищити все українське – культуру, Церкву, мову. І так мислить чи не кожен середньостатистичний росіянин, тому й відповідальність за цю війну несуть усі, а не лише путін та шойгу. Відповідальність на цілому народі і наслідки вони будуть пожинати довго і важко.
Звісно, ми б хотіли бачити Божу кару вже і негайно, але Бог знає краще. Відплата прийде і вона буде страшною для цього народу, бо стільки болю, страждань і сліз, які пролилися на нашу землю, безслідно не зникнуть. Жодна людська сльоза на землю не падає. Якщо прокляття було промовлене несправедливо, то повернеться тому, хто прокляв, а якщо справедливо, то впаде на голову винного як розпечене вугілля.
Я не кажу, що ми повинні проклинати, Церква не вчить цього і не схвалює, я лише кажу, що до нас прийшли люди, які мають темну суть, вони наповнені темрявою. Варто пам'ятати, що темряву неможливо перемогти темрявою. Коли ми посилаємо ненависть, прокляття, то ми поповнюємо цю темряву. Звісно, ми - люди і не можемо так пересилити себе, аби не бажати зла ворогу, аби любити і прощати ворогів своїх - це ідеал християнина. Але це справді складно в умовах війни. Ми ж лише люди і у таких обставинах нам важко виконувати цей ідеал святості. Однак замість того, щоб проклинати і посилати енергію зла, ми можемо акумулювати її у добро і світло, молитися та благословляти наших воїнів, просити Бога за них, подумки покривати їх своїм захистом. І це буде значно корисніше. Що більше ми акумулюємо світла, то швидше ми проженемо цю темряву. Вона сама себе буде знищувати. У цьому суть будь-якого зла та хаосу. Вони знищують самі себе.
Чи сьогодні є переслідування священників ПЦУ на тимчасово окупованих територіях? Як окупанти поводяться із ними?
— Я знаю те, що є в офіційних повідомленнях та отримую інформацію у процесі особистого спілкування. Отця Сергія Чудуновича на Херсонщині нещодавно затримали у Херсоні, адже місто перебуває під російською окупацією. Він майже цілий день був на допиті. За його словами, його не катували, але намагалися вимотати психологічно. У підсумку його відпустили і, на щастя, нічого страшного не відбулося.
Є священники, які загинули. Якщо не помиляюся, то їх двоє, але точної інформації не маю. Спілкуюся особисто із єпископом Харківським і Богодухівським Владикою Митрофаном. Харків перебуває під постійними обстрілами. Він розповів дуже показову і знакову історію про те, як йому довелося звершувати чин поховання одного полковника, який загинув у цій війні. Річ у тім, що священників залишилося мало, багато були змушені залишити місця свого служіння, але Владика прийняв рішення залишитися у Харкові. Він сказав, що залишатиметься зі своєю паствою до останнього. Так і Владика Донецький Сергій, який був у Маріуполі, перебував там до останнього. І лише коли було зруйновано єпархіальне управління, тільки тоді він евакуювався.
Отож Владика Митрофан саме ховав полковника на цвинтарі, коли розпочалося бомбардування. Один уламок летів просто у Владику, але потрапив у труну полковника. Так покійний востаннє захистив невинного від небезпеки. Ось у таких умовах доводиться нашим священнослужителям проводити пастирське служіння.
А як щодо РПЦ в Україні, так званого "московського патріархату"? Знаємо, що приблизно 30 їхніх храмів зруйновані, є постраждалі серед священнослужителів. Що ще має відбутися, аби люди нарешті відійшли від церкви московських агресорів та окупантів? Врешті у Львові також не поспішають з переходом до Православної Церкви України.
— У цьому питанні загалом я абсолютно нічого не можу збагнути. Знаю, що серед поранених був і Владика, він перебував у Святогірській лаврі, яку обстріляли вже кілька разів. Останню загалом можна було вважати оплотом "русского міра" і московщини в Україні. Монастир потрапив під бомбардування і, незважаючи на це, вони продовжують молитися за патріарха кіріла і просувати свої “русскомірні” ідеї.
Незбагненними для мене є заяви одіозного владики Запорізького Луки. Дивує його нерозуміння канонічного права і вчення про церкву, зокрема, про поминання патріарха московського. Він каже, що не поминає Володимира Гундяєва (мирське ім'я кіріла), а поминає патріарха московського, бо так є в статуті їхньої церкви. Він каже, що через російську церкву вони перебувають у єдності зі світовим православ'ям. Лука - це один із очільників церкви, людина з вищою освітою. Неможливо збагнути логіку його заяв, адже частина Запорізької області окупована, є кадри з Бучі та Гостомеля, ми бачимо трагедію звірства і садизм. Натомість, і митрополит Київський Онуфрій також продовжує на літургії молитися за патріарха московського. Це те, що неможливо зрозуміти, я не в змозі збагнути їхню мотивацію.
Загалом, якщо говорити про поминання чи не поминання патріарха кіріла, то пам'ятаймо, що є єпархії, які оголосили, що не поминатимуть і не молитимуться за нього. Як, скажімо, про це заявляли у Львові. Це лукавство, адже, згідно з канонічним правом, місцевий єпископ і не зобов'язаний поминати патріарха. Його зобов'язаний поминати очільник, тобто митрополит Онуфрій. Місцевий єпископ може поминати лише Онуфрія. Поминати чи ні - це нічого не означає. Це не означає вийти з лона цієї церкви. Це лише картинка, яка вводить людей в оману.
Ми маємо страшну війну, трагедії і катування, але вони абсолютно не переконують таких людей, і це найбільше дивує. Тим паче, що кіріл постійно публічно підтримує війну в Україні. Усі його проповіді скеровані на це, він є частиною пропаганди. Він не засуджує вбивства і звірства російської армії, а навпаки - підтримує її.
На Вашу думку, наскільки можна вірити у щирість переходів до ПЦУ, які зараз відбуваються? Невже варто було чекати вісім років війни, щоб зараз прийняти остаточне рішення?
— Думаю, що є багато різних чинників. Загалом я вітаю рішення про переходи, а питання щирості тут на другому плані. Чому зволікали? Напевно, різні причини були. Хтось боявся. Для когось усі ці вісім років війна здавалася далекою. Зараз, коли її відчув кожен, люди почали тиснути на своє духовенство і переходи стають частішим явищем, набирають масового характеру, адже є підтримка людей. Це потрібно вітати. Головна мотивація зараз - це тиск людей, але це прийшло. Хай пізно, але воно є. Мене дивує, чому воно не прийшло ще до інших. Особливо у тих областях, які найбільше страждають під ударами ворога.
Закон про заборону діяльності РПЦ в Україні та про націоналізацію майна може стати додатковим стимулом для переходу в українську церкву?
— Не думаю, що його приймуть. Люди часто кажуть, що треба забирати лаври і парафії. Але у нас достатньо війни, щоб ми ще почали відкривати церковний фронт. Краще нам перемогти у війні, а тоді вже давати раду цим проросійським шовіністичним силам, які розквітали в Україні усі ці роки. У нас достатньо таких політиків, а також діячів культури і церкви. Зараз нам потрібно думати про українізацію в широкому сенсі цього слова. Якби така українізація, яка почалася після 2014 року, відбулася в 90-х роках, то ми б не мали війни, проблеми Донбасу, Криму і російської церкви в Україні. Натомість у нас була русифікація, тому потрібно українізувати зокрема і церкву. Але це не може бути агресивно. Не можна прийти і усе забирати, це не принесе користі. Цей закон може бути прийнятий, але які будуть механізми? Звісно, ми маємо це зробити, але після перемоги. Якщо буде активна українізація, то все стане на свої місця. Прірва між Україною і росією величезна і вона збільшується з кожним днем. Я не думаю, що залишиться багато людей, які далі вважатимуть росіян "братнім народом". Як би це печально не звучало, але найбільшу користь для українізації України зробив сам путін. Та я сумніваюся, що цей закон зараз приймуть, і не думаю, що він принесе більше користі, ніж шкоди.
Але росія роками нав'язувала наратив про "один народ" і зараз використовує це, як привід для вторгнення.
— Як би не намагалися російські пропагандисти, зокрема, і церковні на чолі з патріархом кірілом, зв'язати наші народи - український і російський, - це абсолютно неможливо. Історично ми знаємо, що наші народи розвивалися по-різному і мають різні витоки. Слід розуміти, що росія - це типова орда, це народності, які штучно склеїли між собою в одну федерацію і які не здатні до творіння. Вони здатні лише пожинати чужі плоди. Українці - це народ, який творить, примножує урожай, створює красу, вирощує хліб і дбає про красу дому свого. Натомість росіяни - це орда, яка звикла лише пожинати. Чим займається “русскій” селянин? Збирає гриби, ягоди, ловить рибу. Це збирачі, які забирають у природи, нічого не творять і не віддають. Тому у їхній ментальності - піти і просто відібрати в інших, а не самому виростити, створити комфорт і добробут тощо.
Ми різні. Про що можна говорити, якщо цей народ навіть пісні своєї не має? Він навіть такого найпростішого, як мелодія серця не міг створити… Розумієш це і тоді, коли слухаєш їхні розмови з батьками. Це просто жахливо. Вони між собою спілкуються суцільними матами, а батьки ще й заохочують їх красти чуже. Це страшно, адже перед нами нація, яка не вміє продукувати, а лише забрати силою. Орда набігла, забрала і побігла назад. Пропили і знову треба зробити набіг. Тому ми зовсім різні. Це величезна ментальна прірва між нами, яка ніколи не зникне.
Московський патріархат каже про те, що проситиме про автокефалії у rіріла. Це загалом можливо?
— Я натрапляв на інформацію про те, що деякі єпархії, зокрема, Львівська, звернулися з пропозицією автокефалії. Але в цих пропозиціях не зазначається, в кого вони проситимуть автокефалію. Вони вважають себе у складі РПЦ і логічно, що в неї і проситимуть. Усі можливі сценарії цього - нереальні. Звичайно, що патріарх кіріл ніякої автокефалії не дасть, тим паче, що у кожній своїй проповіді він постійно заявляє про "єдність церкви", "русскава міра", "трієдіний народ" тощо. Він не передбачає взагалі, що московський патріархат може вийти з його так званої "духовної опіки".
Таке прохання виглядає абсурдним ще й тому, що Вселенський Патріарх Варфоломій вже дав автокефалію Українській Церкві. Якщо говорити відповідно до канонічного права, то на сьогодні усі єпископи, які були у складі Православної Церкви у єдності з московським патріархатом, підпорядковуються лише Патріарху Варфоломію, окрім єпископів ПЦУ, яка є автокефальною. Перед Об'єднавчим Собором Константинополь скасував як незаконний, акт передачі Київської Митрополії ХVІІ ст. московській. Він справді був незаконним і це визнають усі історики та історики церкви. Відповідно, Константинополь визнає цей акт передачі недійсним. Тобто Київська митрополія залишається в юрисдикції Константинопольського патріархату за станом ХVІІ ст., як вона перебувала тоді. Відтак усі єпископи отримали запрошення на Об'єднавчий Собор. Кожен отримав це запрошення, але багато єпископів московського патріархату повернули їх Патріарху Варфоломію на знак протесту. Однак після рішення Константинополя юридично зараз вони не підпорядковуються кірілу, а підпорядковуються Патріарху Константинопольському. Відтак просити автокефалію в кіріла немає сенсу. В Україні вже утворилася автокефальна Православна церква України на чолі з Митрополитом Епіфанієм, а усі інші єпископи можуть приєднатися до неї, або ж залишатися у структурі Вселенського Патріарха. Якщо просити автокефалію, то лише у нього, але чи буде він створювати ще одну паралельну юрисдикцію в Україні, якщо він вже дав Томос? Тут немає логіки. Патріарх Варфоломій освічена людина, він - каноніст і робити цього не буде.
Тому наразі такі кроки з боку московського патріархату просто мають на мені вибілити і виправдати себе перед паствою, але це не є реальні кроки до автокефалії чи перехід до української Церкви. Скидається на те, що насправді немає бажання до відділення від московської церкви, або досі чекають, хто ж переможе у цій війні.
Що б Ви побажали українцям напередодні Великодня?
— Зараз побажання одне - це перемоги. Навіть побажання не миру, адже він може бути різним, бо й під окупацією може бути мир, і на цвинтарі є мир, але не такого миру ми хочемо. Україна повинна перемогти і вона переможе. Це не є просто перемога України над росією, чи одного народу над іншим. Це перемога світла над темрявою, цінностей над аморальністю, добра над злом. Це перемога, яку собою символізує Пасха. Знаємо, що шлях до неї пролягає через Голгофу. Христос пройшов Свій хресний шлях і досягнув Воскресіння. Він пройшов цей час страждань та спокутування гріхів людства для того, щоб воскреснути і потім людство воскресити з Собою.
Воскресіння можливе там, де є могили. Воскреснути можуть мертві, живі не воскресають. На жаль, у нас дуже багато могил, страждань і болю. Багато темряви, але завжди після цього приходить воскресіння. Не буває так, що є постійна перемога зла. Я впевнений, що ця Пасха, яка є символом перемоги добра над злом, буде реальною перемогою. Я не військовий аналітик. Можливо, ця війна буде заморожена у якомусь стані, але перемога України є очевидною і ми обов’язково її здобудемо!