Пошук джерела свободи в пострадянській незалежній Україні

П’яні раби здаються собі вільними.
Латинський вислів

Спілкуючись із звичайними українцями, переважно старшого віку (хоча зустрічається і молодь – представники так званих «анархістських», лівих рухів), доволі часто доводиться слухати одну й ту ж тезу: за часів Радянського Союзу народу жилося набагато краще, ніж при сьогоднішній незалежності і свободі. З першого погляду, це твердження не тільки має право на існування, але ще й обґрунтовано ставить під сумнів необхідність свободи: її отримання не забезпечує життя нації та країни. Насправді, сьогоднішнє життя складніше за життя радянське не через кращу ефективність тоталітарної системи СРСР, а тільки через нездатність пострадянських людей (і тих, кого вони виховали) жити вільно. Саме для них свобода – більше прокляття, аніж благословення, оскільки треба навчитися жити вільно, вміти приймати самостійні рішення (відповідно до цього, нести за них особисту відповідальність). Свободу можна порівняти із пультом управління – сама по собі річ корисна, проте даремна в руках людини, яка не знає, що з нею робити.

Відповіддю на причину невміння жити за правилами свободи є відсутність свободи в розумі. Нація фізично живе при демократії і капіталізмі, проте мислить категоріями тоталітаризму і радянського соціалізму. Тут приходить на думку біблійний вислів про вино та бурдюки: «І не вливають вина молодого в старі бурдюки, а то бурдюки розірвуться, і вино розіллється, і бурдюки пропадуть; а вливають вино молоде до нових бурдюків, і одне й друге збережено буде» (Від Матв.9:17). У цьому випадку людський розум, мислення нації – бурдюки, а свобода – нове вино, що прийшло на зміну старому – «тоталітарного розливу». Безумовно, не можна казати: в країні взагалі немає нової генерації, майже відсутні люди із прогресивним поглядом, які мислять категоріями свободи. Проте відомий англійський філософ Герберт Спенсер писав: ніхто не може бути досконало вільним, поки всі не вільні. Отже, в суспільстві ще немає критичної маси вільних людей, щоб кардинально змінити ситуацію в країні. На жаль, Захід досі нас іменує як «пострадянську» країну, а не як «західну і демократичну». Тобто ми позбулися неволі, лишили позаду тоталітарну державу, але не стали демократичною в євроатлантичному розумінні. Застрягли десь в перехідному періоді.

«Пострадянськість» має прояви в усіх сферах повсякденного українського життя. Зокрема, у пошуку національної самоідентифікації. На щастя, зараз не так, як у 2004 році, поширені проросійські настрої – прагнення позбутися української державності та ідентичності заради «слов’янського возз’єднання». Сказати, що їх немає – значить збрехати. Яскравіше проявляється відсутність усвідомлення місії України в світі серед представників політичної еліти. Їхня позиція стосовно євроатлантичної інтеграції або наближення до Росії змінюється від місця оприлюднення: якщо це Європейський Союз – інтеграція з демократичними країнами, Росія – можливість приєднання до євразійської спільноти. Навіть з тим «горезвісним» НАТО ніхто достеменно не розібрався: не прорахував усі позитивні та негативні наслідки – тільки політичні заяви та привабливі гасла. Що говорити про українську еліту, коли вона вся вишколювалась на підручниках марксизму-ленінізму, атеїзму, коли майже кожен встиг попрацювати і зробити собі кар’єру саме у Радянському Союзі.

Певним індикатором незавершеності етногенезу українців є діалектичний погляд на власну історію і дуалізм у виборі «пантеону» героїв. Ніби позитивно сприймаємо День незалежності і навіть його святкуємо, однак ніяк не можемо позитивно оцінити діяльність тих історичних осіб, учасників національно-визвольних змагань, що боролися за українську незалежність. З іншого боку, суспільство ніби засудило радянський режим, але продовжуємо шанувати тих, хто проливав свою кров заради його зміцнення та продовжуємо зберігати пам’ятники, назви вулиць, площ і міст, які пов’язані з «радянщиною». Ці руйнівні діалектика та дуалізм позбавлені раціонального змісту. Вони тримаються виключно на деформованії історичної пам’яті народу, ностальгії за уявною значущістю.

Існує реальна перешкода відсутності рефлексії до переосмислення власного минулого і формування цілісного бачення на майбутнє. Її ім’я – відсутність системи цінностей. Як показав історичний досвід нашої країни, ані марксизм, ані світський гуманізм не виправдали себе. Перша система була зруйнована через всю кризу радянської держави. А гуманістичне тлумачення істини – єдиної істини немає, у кожного вона своя – призвело до фактичного її нівелювання. Тепер ми можемо з гордістю занести собі в актив існування ситуації, коли країна розподілена не безліч гуртків із власним баченням ролі України в світі, власними цінностями (які часто зіштовхуються один з одними) і світоглядом. А це – благодатний ґрунт для різного роду радикальних сил (правого або лівого спрямування), тобто повернення до тоталітаризму. Справжня свобода характеризується отриманням розумного початку, відмови від ірраціонального утопізму, характерного homo soveticus.

Тоді повстає питання: що має стати справжнім джерелом свободи, і де його знайти? Видатний німецький інтелектуал і філософ XX століття Карл Ясперс стверджував, що джерелом свободи людини є Бог. Бог і свобода нероздільні. Стверджуючи свободу без Бога, тим самим обожнюємо людину. А обожнювання людини, з точки зору філософа, знищує як віру, так і філософію як шлях, що веде до мудрості. Фактично, К. Ясперс ширше пояснив вірш із Святого Письма: «Господь є Дух: а де Господній Дух, [там] свобода» (УБТ 2Кор.3:17). Християнство і християнська традиція не тільки можуть стати фільтром, що очистить від радянського, колоніального минулого Україну, але ще запропонує цілісну альтернативу, яка вкрай нам необхідна. Напевно, згадка автора про християнство викличе звинувачення у клерикалізмі, або навіть релігійному фундаменталізмі. Проте історія знає доволі дієву та ефективну матеріалізацію християнського віросповідання в ідеологічно-політичній царині – у християнській демократії. Християнсько-демократична ідеологія стала гармонійним поєднанням найкращих досягнень людства, що мають своє коріння на біблійному ґрунті. Ця гармонія проявляється у мирній співпраці: прагнення реалізації особистого покликання і визнання взаємної залежності; соціальної справедливості і соціально-ринкової економіки; неприйняття релігійного фундаменталізму та верховенство християнської етики; ідея єдності людей і, одночасно, збереження національної ідентичності тощо.

Практика християнської демократії максимально підходить до українських (посттоталітарних) реалій і суспільства, яке ще знаходиться у процесі трансформації. Християнські демократи на чолі з Конрадом Аденауером допомогли післявоєнній Німеччині максимально безболісно і в швидкий термін здолати наслідки тоталітарного минулого, відновити мислення нації і «вилікувати» суспільство. Французький християнський демократ Роберт Шуман допоміг європейським націям об’єднатися заради миру і процвітання. Саме християнська демократія стала тими ліками, що допомогли східноєвропейським і прибалтійським країнам перейти від соціалізму до демократії європейського зразка. Україна на переломі епох не змогла вчасно обрати дієву модель розвитку. Водночас серед усіх країн СНД українська держава не розгубила (точніше – у 2004 році відновила) складові елементи свободи – незалежна від втручання держави преса і вільні вибори. Українське суспільство, у порівнянні із російським, не має прагнення до жорсткого авторитарного управління країною. Отже, християнська демократія ще має сприятливий український ґрунт, на якому може вирости справжня свобода – предмет гордості західної людини і мрії українця.

* Матеріал увійшов до кращих есеїв конкурсу Фонду Конрада Аденауера та Християнсько-Демократичного Союзу Молоді “Libertas”

Микола МАЛУХА,

історик, вільний журналіст, кореспондент РІСУ в Києві