Постанова Синоду РПЦ щодо єп. Іоанна Боднарчука (1989)
Глибоко сумуючи зi спокуси, яку принiс у душi вiруючих колишнiй єпископ Iоанн, закликаємо православних чад церковних не мати iз забороненим у священнослужiннi духовенством нiякого молитовного спiлкування i не звертатися до них за здiйсненням таїнств, щоб не погубити свої душi для спасiння i вiчного життя.
ПОСТАНОВА
Священного Синоду Руської Православної Церкви
14 листопада 1989 року
На розширеному засіданні Священного Синоду пiд головуванням Святішого Патріарха Пимена
МАЛИ МІРКУВАННЯ про заштатного єпископа Іоанна (Боднарчука), який учинив розкол у Львiвськiй єпархiї.
ДОВІДКА: Протягом останніх років преосвященний єпископ Iоанн, колишнiй Житомирський, неодноразово звертався з клопотанням до Святiшого Патрiарха i Священного Синоду про переведення його з Житомирської єпархії в одну з єпархiй закарпатського регіону України, мотивуючи значним погіршенням стану його здоров’я. Так, в одному iз своїх прохань єпископ Iоанн пише „Стан мого здоров’я... з кожним днем погiршується” (23.06.88 р. i 23.11.88 р.). Про „постійне погіршення стану здоров’я” говориться i в проханнi від 10.07.89 р. i 25.07.89 р. „Не допустiть, щоб я помер наглою смертю”, — в проханнi вiд 01.08.89 р. У проханнi від 23.08.89 р. він повiдомляє, що перевод необхiдний йому для того, щоб „не поправити своє здоров’я, а зберегти своє життя”.
На одному з подiбних прохань Святiший Патрiарх Пимен поклав таку резолюцiю:„09.08.89. Єпархії не вибирають, i даються вони архiпастирю не для пiдтримки здоров’я. Слiд покласти душу свою за вiвцi своя”.
На пiдставi його прохань i поданого ним медичного висновку та фотографії в оголеному виглядi з припискою: „знiмок, який, як менi здається, вичерпує всi питання”, розглянувши це, Священний Синод 13 вересня 1989 року ухвалив єпископа Iоанна звiльнити за штат з визначенням йому персональної пенсiї для лiкування i по одужаннi його мати мiркування про призначення на кафедру.
Однак пiсля цього єпископ Iоанн у листi на iм’я Святiшого Патрiарха i Священного Синоду вiд 18.09.89 пише: „стан мого здоров’я дає можливiсть менi активно i плiдно трудитися на нивi Христовiй... Я повен сил та енергії”. Враховуючи це, епископ Iоанн був запрошений на засiдання Священного Синоду З жовтня 1989 року, на якому Священний Синод ухвалив: „Беручи до уваги, що преосвященний Iоанн, на пiдтвердження попереднiх прохань, подав медичний висновок, яким i керувався Священний Синод при усуненнi його вiд керiвництва Житомирською єпархiєю, запропонунати преосвященному єпископу Iоанну подати медичний висновок про його працездатнiсть з тим, щоб надалi мати пiдставу для мiркування про призначення його на кафедру”.
Пiсля цього 9 жовтня 1989 р. єпископ Iоанн подав прохання „призначити його на архiєрейське служiння”. До цього прохання було додано медичний висновок iншого змiсту, що вiн „цiлком працездатний”
Слiдом за цим 22 жовтня 1989 р., всупереч церковному канону, — „єпископ, який залишив свою єпархiю внаслiдок хвороби, не може нi висвячувати, нi займати церкви i самовладно священнодiяти без дозволу мiсцевого єпископа” (Сардикiйський Собор, правило 17),—самовладно вiдправив Божественну лiтургiю в храмi свв. апостолiв Петра i Павла Львiвської єпархiї, висвятив диякона й учинив розкол, назвавши його „Українською автокефальною апостольською православною Церквою греко-українського обряду”, а себе – її „першоiєрархом”.
А 1 листопада 1989 року телеграмою повiдомив у Московську Патрiархiю „...про свiй вихiд зi складу iєрархiї Руської Православної Церкви”.
За благословенням Патрiаршого Екзарха всiєї України митрополита Київського i Галицького Фiларета, постiйного члена Священного Синоду, преосвященний архiєпископ Львiвський i Дрогобицький Iриней, тимчасовий член Священного Синоду, мав тривалу i докладну бесiду з єпископом Iоанном i напучував його, дотримуючись церковних канонiв, не учиняти розколу в Церквi i не роздирати хiтону Христового. В цьому ж дусi ченці Свято-Успенської Почаївсъкої Лаври i духовенство Львiвської єпархії при особистих зустрiчах з єпископом Іоанном переконували його зберегти єднiсть Церкви i не порушувати церковного миру.
Однак усе це не справило нiякої дії на єпископа Iоанна.
Згiдно з церковним судочинством єпископ Iоанн був запрошений на засiдання Священного Синоду 13 листопада 1989 року для розгляду його справи. У двох телеграмах 12 i 13 листопада єпископ Iоанн вiдмовився прибути на засiдання Священного Синоду i сповiстив, що назавжди вибув з пiдлеглостi Руськiй Православнiй Церквi i що вiн одержав сан архiєпископа вiд очолювача так званої Української автокефальної Правосланної Церкви у США „митрополита” Мстислава Скрипника, який не перебуває в євхаристичному та канонiчному спiлкуваннi з Православними Церквами через своє неканонiчне походження.
Так звана Українська автокефальна Церква стала одним з видiв церковних розколiв, який виник на Українi в 1921 роцi в умовах церковних смут i настроїв та увiйшов у свiдомiсть православного народу як Церква „самосвятiв”. Це найменування пояснюється тим, що всупереч церковним православним догматам i канонам священики самовiльно „висвятили” собi єпископа, проте, як вiдомо, єпископа можуть, згiдно з апостольськими правилами, висвятити два чи три єпископи, а священики таких повноважень у Церквi не мають. Тому ця релiгiйна організація нiколи не була визнана жодною Православною Церквою.
За часiв фашистської окупацiї України для пiдтримки окупацiйного режиму i за його допомогою були спроби створити релiгiйну органiзацiю, яку теж називали „Українською автокефальною православною Церквою”.
Усе це робилося всупереч церковним канонам, проти волi законної iєрархiї. І цього разу, як i в першому випадку, ця релiгiйна органiзацiя, котра називала себе „Українською автокефальною православною Церквою”, була вiдхилена Православними Церквами.
Ця релiгiйна органiзацiя не була визнана українськими православними єпископами на окупованiй Українi i була засуджена Архiєрейським Собором Руської Православної Церкви 28 березня 1942 року.
Єпископ Полiкарп Сикорський, як очолювач так званої української автокефальної православної церкви, та єпископи були позбавлені священного сану, священики, висвяченi ними, визнанi незаконними, а священнодійства їхнi — безблагодатними.
Таким чином, їхнi послiдовники, де б вони не iснували, не визнаються i не можуть визнаватися Православною Церквою нi єпископами, нi священиками.
За мiркуванням, яке мало мiсце, Священний Синод вважає, що тяжким грiхом i духовним падiнням єпископа Iоанна, колишнього Житомирського, є те, що вiн через самочинне „зборище” i заяву про свiй вiдхiд од Матерi-Церкви учинив розкол, „iнший олтар пiднiсши” (Апостольське правило 31). Цим вiн завдає шкоди не лише своїй душi, а й вiдвертає вiд Церкви i веде за собою деяких нестiйких клiрикiв i мирян. Такий грiх, якщо вiн залишиться нерозкаянним, за вченням святих отцiв Церкви, не змивається навiть мученицькою кров’ю.
УХВАЛИЛИ: 1. Виходячи з усього вищевикладеного і на пiдставi 15 Правила Константинопольського Двократного Собору, згiдно з яким, якщо єпископ насмiлиться вiдступити вiд спiлкування зi своiм Патрiархом i вчинить розкол, то Святий Собор постановляє позбавити такого всякого священства, — Священний Синод, констатуючи впертiсть i нерозкаяннiсть єпископа Iоанна, з глибоким жалем i з почуттям болю, турбуючись про єднiсть Церкви i маючи пiклування про спасiння вiруючих, змушений заявити про позбавлення єпископа Iоанна священного сану i чернецтва (див. II Вселенський, правило 6; Карфагенський 38; Антiохiйський 5; Карфагенський 10; Константинопольський двократний 13 та iн.). Надалi iменувати його Василем Миколайовичем Боднарчуком. Усi священнодiйства, якi можуть вiдправлятися ним пiсля даної постанови, вважати недiйсними, хіротонії — безблагодатними, церковнi розпорядження — незаконними.
2. Надалi до розкаяння забороняються у священнослужiннi клiрики, котрі мають церковне спiлкування з Василем Боднарчуком, а вiдправлюванi ними священнодiйства i таїнства — вважаються безблагодатними i неспасенними, згiдно з Апостольськими правилами 10 i 11, якi твердять: „Коли хто з вiдлученим вiд спiлкування церковного помолиться, хоча б це було в домi: такий нехай буде вiдлучений”; „Коли хто, належачи до клiру, з вiдлученим вiд клiру молитися буде: нехай буде вiдлучений i сам”.
3. Глибоко сумуючи зi спокуси, яку принiс у душi вiруючих колишнiй єпископ Iоанн, закликаємо православних чад церковних не мати iз забороненим у священнослужiннi духовенством нiякого молитовного спiлкування i не звертатися до них за здiйсненням таїнств, щоб не погубити свої душi для спасiння i вiчного життя.
4. Дану постанову Священного Синоду довести до вiдома єпископату, клiру i мирян Руської Православної Церкви.
5. Просити Святiшого Патрiарха Пимена сповiстити про це рiшення Священного Синоду Предстоятелiв Помiсних Православних Церков.
Патрiарх Московський і всiєї Русi ПИМЕН
Патрiарший Екзарх усiєi України, митрополит Київський i Галицький ФIЛАРЕТ
Митрополит Ленiнградський і Новгородський АЛЕКСЙ
Патрiарший Екзарх Бiлорусії, митрополит Мiнський i Гродненський ФІЛАРЕТ
Митрополит Крутицький і Коломенський ЮВЕНАЛIЙ
Архiєпископ Івано-Франкiвський і Коломийський МАКАРIЙ
Архієпископ Рязанський і Касимовський СИМОН
Архієпископ Волинський і Ровенський ВАРЛААМ
Архієпископ Львiвський і Дрогобицький IРИНЕЙ
Архiєпископ Тернопiльський і Кременецький ЛАЗАР
Єпископ Iвановський і Кiнешемський АМВРОСIЙ
Єпископ Пензенський і Саранський СЕРАФИМ
Керуючий справами Московської Патріархії митрополит Ростовський і Новочеркаський, Патрiарший Екзарх Захiдної Європи ВОЛОДИМИР
Джерело: „Православний вісник”, 1990, №2, лютий. — С. 2-4.
