Мені пощастило декілька разів побувати в США й Канаді, де найдовше був архіпастирем владика Мстислав.
Розмову вела Ніна БАЙ. — "День", 4 червня 2010 року
5 червня 1990 року. Республіканський будинок кіно, що на вулиці Саксаганського в Києві, — переповнений. На жоден фільм, навіть коли це був шедевр, у цей престижний дім не збиралося стільки людей. І незвичайних: більшість — у рясах, із хрестами на грудях, декілька єпископів — із маленькими дорогоцінними іконками на грудях, званими панагіями, — це символи й ознаки архієрея, тобто єпископа, архієпископа чи митрополита. Звичайно, є й монахи. Багато також світських людей. Не тільки всі сидіння, а й проходи заповнені делегатами Всеукраїнського Православного Помісного Собору, який зібрався, щоб відродити гнану царями й комунобільшовиками святу Українську православну церкву, — ні від кого не залежну, крім Бога. Немеркнуче, історичне значення цього Собору — в тому, що він не тільки відродив, офіційно легалізував УПЦ, століттями гнану псевдохристиянами й безбожниками, а й уперше за 1002 роки (988—1990 рр.) підніс канонічний статус Церкви — з митрополії до патріархату. А якщо патріархату, то значить — повної помісності, автокефальності, незалежності від закордонних церковних центрів.
Делегатом цього Собору від української православної, наукової й творчої інтелігенції був нинішній гість нашої газети, визначний учений в галузі богослов’я, релігійної філософії й мистецтвознавства Дмитро Власович Степовик. Це — один із небагатьох науковців України, які мають три докторські ступені, в тому числі й здобуті на Заході, в Німеччині; звання професора, головного наукового працівника, титул академіка Академії наук Вищої школи України. Та особливість Дмитра Власовича ще й у тому, що він особисто був знайомий із першим патріархом Київським і всієї України Мстиславом (в миру — Степаном Івановичем Скрипником, 1898—1995 рр.) ще до обрання його патріархом 5 червня 1990 року. Якраз про це я мала розмову з професором, автором фундаментальної монографії про першого українського православного патріарха.
— Ви, пане професоре, написали і видали в престижному київському видавництві «Мистецтво» першу фундаментальну монографію «Патріарх Мстислав. Життя і архіпастирська діяльність». Книга вийшла в світ 2007 року, тобто через 14 років після упокоєння патріарха Мстислава. Достатньо часу, щоб перспективно й із позицій сьогодення поглянути на цю постать, оцінити важливість її праці для нашої церкви в момент її відродження. Яким було співвідношення у вашому дослідженні постаті Мстислава джерельно-бібліографічного матеріалу й особистих зустрічей із Мстиславом, його ріднею, близькими, співробітниками?
— Звичайно, документам та надрукованим матеріалам належить у тій праці пальма першості. Мені пощастило декілька разів побувати в США й Канаді, де найдовше був архіпастирем владика Мстислав. Я уважно простудіював за багато років американсько-український журнал «Українське Православне Слово», щорічник «Український Православний Календар» із опублікованими там документами про церковні собори, діяльність консисторії в Канаді й США, послання владики Мстислава на різні свята, його статті й статті про нього. Певна річ, на моєму столі під час праці над монографією лежали багатотомні історії Українських православних церков у США та Канаді, написані церковними істориками Іваном Власовським, Семеном Савчуком та Юрієм Муликом-Луциком. Бракувало, щоправда, матеріалів про громадсько-політичну, державницьку й військову діяльність патріарха років його молодості, членства в польському Сеймі. Тут я скористався спогадами владики, нарисом Миколи Француженка про нього, свідченнями письменника Уласа Самчука та низки інших знайомих патріарха Мстислава. Усе інше я одержав із розповідей самого владики Мстислава, його сина Ярослава Степановича Скрипника, дружини пана Ярослава Софії Іванівни; від доньки патріарха Тамари Степанівни Яровенко. Втім, усіх джерел тут не перелічу, бо до тексту додано 604 примітки й 149 ілюстрацій.
— І розкажіть про обставини, за яких відбулося ваше знайомство з владикою Мстиславом.
— Жодних намірів писати будь-що про Мстислава не було в мене, коли я вперше особисто зустрівся з ним на свято Богородичної Покрови 14 жовтня 1990 року в Духовному осередку УПЦ США в містечку Саут Баунд Брук, штат Нью-Джерсі. Я тоді мав відрядження до США від Академії наук України й проходив дев’ятитимісячне стажування в Українському музеї в Нью-Йорку. Трапилося трохи поїздити по культурних центрах українців у США, й відтак я побував у відомій церкві-пам’ятнику св. Андрія в Саут Баунд Бруці — резиденції митрополита УПЦ США Мстислава. Я тоді причастився з рук владики Мстислава разом із його донькою Тамарою Яровенко. Потім владика запросив мене, Тамару й ще кількох гостей до свого приватного дому в парковій зоні біля цього міста, і ми кілька годин спілкувалися. Мстислав уже знав мене заочно і, як учасника Помісного собору УАПЦ в Києві 5—6 червня 1990 року, багато розпитував про перебіг собору, на якому його було обрано першим патріархом Київським і всієї України. Мстиславу було тоді 92 роки, йшов уже 93-й, але енергії ще мав чимало. Після обіду я мав із ним довгу розмову віч-на-віч, і владика багато мені розповідав про свої молоді роки в Полтаві, в урядовому апараті свого рідного дядька (по материнській лінії) — Симона Петлюри. Звісно, при ньому я нічого не записував, але, повернувшись у Нью-Йорк, на квартирі, де тоді мешкав, багато чого записав із почутого в будинку Мстислава. Зовсім не для того, аби щось писати, а зі звички: я все життя записував у свої щоденники враження від зустрічей із великими людьми. Так було й цього разу. Аж потім, через багато років, виявилося, що це — безцінне доповнення при написанні мною книги про патріарха Мстислава.
Ще кілька слів про те, як владика довідався, хто я. Перед поїздкою до США я мав у ті роки «перебудовної» горбачовської відлиги подібне академічне відрядження до Канади для прочитання курсу лекцій із історії українського мистецтва в Альбертському університеті в місті Едмонтон. Це — шість місяців: із січня до червня 1989 року. Я здружився там із Скрипниками — Ярославом, Софією, їхніми дітьми. Добрі сердечні люди виявилися родичами владики Мстислава. Ярослав не раз телефонував батькові в Америку, що ось тут, мовляв, є один із Києва професор, православний, віруючий, щонеділі — в церкві й щодня читає дуже цікаві лекції. Я вважаю, що Ярко (так його називають і досі) перебільшував мої чесноти, але його знаменитий батько вшанував мене кількома телефонними розмовами й прислав мені зі США низку книг, виданих «фондом митрополита Мстислава».
Але замовник на життєпис владики Мстислава був. І дуже поважний замовник: віруючий український народ. Участь Мстислава в врочистому відзначенні у вільному світі Тисячоліття Хрещення Київської Русі-України 1988 року та обрання його в Києві 5—6 червня 1990 року першим патріархом Київським та всієї України сприяли тому, що він став постаттю «номер один» не тільки української, а й світової преси. Несподівано й цілком випадково виявилося, що я в Києві на зламі 80—90-х років XX століття найбільше знаю про Мстислава. Отож усно я багатьом розповідав віхи його життєпису й був певний, що «хтось» таки напише про нього грубу книжку. Але, знову-таки, і в думці не майнуло, що цим «хтось» стану я.
Ідея книги належить трьом сторонам: патріархові Філарету, видавництву «Мистецтво» та родині патріарха Мстислава — його синові Ярославу й невістці Софії, дочкам Тамарі й Марії, онукам. У цьому контексті я хотів би підкреслити роль Його Святості патріарха Філарета. Адже було всім відомо, що Мстислав у 1992—1993 роках неоднозначно сприйняв об’єднання УАПЦ, в якій він був предстоятелем як патріарх, і УПЦ на чолі з тодішнім митрополитом і екзархом УПЦ Філаретом; і що Філарет був обраний заступником патріарха Мстислава. До об’єктивності, порядності й людських чеснот владики Філарета слід віднести те, що він спокійно переніс чимало прикрощів, зберігши пошану до Мстислава як першого патріарха об’єднаної УПЦ КП.
— У чому це виявилося?
— Багато в чому. Наприклад, владика Філарет, уже будучи патріархом, узяв найактивнішу участь в урочистому відзначенні 1998 року століття від дня народження Мстислава Скрипника, відкритті меморіальної дошки на стіні стилобату Андріївської церкви; зініціював відзначення 2002 року 60-річчя єпископської хіротонії Мстислава; не тільки підтримав написання монографічного дослідження «Патріарх Мстислав. Життя і архіпастирська діяльність», а й оплатив церковними коштами надрукування книги видавництвом «Мистецтво».
— Ви мали змогу спілкуватися зі визначними релігійними діячами. Чи відрізнявся Святійший патріарх Мстислав від інших співрозмовників?
— Так, є з ким порівняти. Досвід підказує, що навіть за одну-дві розмови можна скласти загальне враження про особу. Перебираю в своїй пам’яті зустрічі з сильними світу церковного. Це наші українські православні патріархи Володимир (Романюк) і Філарет (Денисенко). Більшість архієреїв нашого українського єпископату. Папа Іван Павло ІІ — із ним розмовляв разів п’ять. Кардинали УГКЦ Мирослав (Іван Любачівський) і Любомир Гузар. Митрополит УПЦ в Канаді Василь Федак. Кардинал Римсько-католицької церкви Поль Пупар. Єпископ УГКЦ Софрон Мудрий та багато інших. Усі вони — різні особи, кожний по-своєму цікавий та оригінальний. І Святійший патріарх Мстислав займає серед них окреме місце. Дуже колоритна постать. Психологи кажуть, що по 50—60-ти роках людські сили і здібності занепадають. Голос втрачає дзвінкість. Число й результативність контактів із іншими людьми зменшуються. Це — загальні спостереження. Але є винятки. Мстислав- виняток. Я бачив, чув, спілкувався з ним, коли йому пішов десятий десяток життя. І що ж? Вогнистий темперамент! Визначні ораторські здібності. Майстерність проповідника. Миттєве реагування на зовнішні подразники: чиюсь репліку, настрій слухачів тощо. Такі дані властиві молодим і повним сил. А тут енергія променіла з дуже старенького й немічного тіла. Що давало йому силу в такому віці? Думаю, що Божий Промисел, Святий Дух. У всякому разі — Бог не помиляється. І він не помилився, що сильний духом і гарячими емоціями 92-річний старець, син землі Полтавської, став першим православним патріархом України.
— Чому, на вашу думку, Константинопольський патріархат одразу по упокоєнні Святійшого Мстислава визнав УПЦ у США, в той час, як майже півстоліття не робив цього, незважаючи на неодноразові звернення керівництва УПЦ у США й особисто Мстислава та навіть низку поїздок Мстислава в Стамбул для розмов із тамтешніми патріархами Афінагором, Димитрієм та нинішнім Варфоломєєм?
— Грецька православна ментальність своєрідна. А вона віками панує в Константинополі — з 1453 року уже в Стамбулі. Тамтешній патріархат ще з часів Візантії вважається «першим по честі». Ці поділи церков на категорії «по честі» не євангельські, не православні, вони — плід людської гордині. Але є — як є. І як наслідок — «першому по честі» належиться видавати визнання другим, третім, п’ятим, десятим по честі. Видається ярлик, по-грецькому — томос. На практиці це означає: підпорядкуйтеся Константинопольському патріархові, злийтеся з його мініатюрним і безправним у Туреччині патріархатом — і отримаєте томос, а отже — якесь визнання. Владика Мстислав, як і кожний предстоятель церкви, що себе поважає, просив визнання для спільного євхаристійного православного єднання, а не для влиття в чужий патріархат із усіма наслідками; тому й одержував упродовж півстоліття відмови. Щойно він упокоївся, як його єпископи в Америці, зрадивши ідею незалежності УПЦ у США, влилися в Константинопольський патріархат, відійшли від УПЦ в Україні й у такий спосіб дістали якесь визнання. Це сталося 1995 року. А п’ятьма роками раніше таким самим лукавим чином влилася в Константинополь, минаючи матірну УПЦ в Україні, Українська православна церква в Канаді.
До речі, таку саму процедуру запланував 2008 року Константинопольський патріарх і для УПЦ КП: зречення патріаршого устрою, пониження до стану митрополії чи архієпископства, влиття в їхній патріархат і, як наслідок, можливе надання згаданого томоса. Але тут нічого не вийшло, тому що тричі наступати на ті самі граблі може хіба нерозважлива людина й недалекоглядна нація.
— Святійший Мстислав мріяв про єдину Помісну Українську православну церкву з патріаршим управлінням і центром у святому Києві. Він вісім разів за три роки свого патріаршества приїздив в Україну, багато подорожував областями, промовляв — і скрізь закликав до такої єдиної церкви. Не встиг здійснити своєї мрії. Минуло 17 років із дня його смерті. А віз і нині там: єдина Помісна Українська православна церква, до створення якої докладає багато зусиль нинішній Святійший патріарх Філарет і вся 15-мільйонна паства УПЦ КП, все ще існує у мріях та проектах. Чому?
— Відповідь на це запитання — не в храмах чи резиденціях архієреїв, а в урядових кабінетах. Це — політики, і тільки вони, створили ситуацію трьох православних церков в Україні (і вже був недавно намір створити й четверту), бо це було вигідно з огляду на їхні виборчі технології й партійні розборки. В Україні, кажуть, є 140 партій і, якби була змога, вони створили б 140 Православних церков. Над проектуванням хаосу в незалежній Україні працюють поважні установи як у самій державі, так і за її межами. Істинно трудиться для створення з фрагментів єдиної Помісної Православної церкви тільки УПЦ КП: її предстоятель, Священний Синод, єпископат, тисячі священиків, мільйони мирян.
Все інше — блеф: наміри «сприяти» єдності православ’я, ставлення свічок у храмах на великі свята представниками влади тощо й — не ворухнути пальцем для реальної зустрічі предстоятелів церков із метою скликання спільного собору, який би витворив єдність і помісність церкви. Це — безбожна, непатріотична, лицемірна гра. І тільки Бог через своїх вірних приведе до успіху!
— Чому ж все-таки Помісний Собор 5—6 червня 1990 року обрав на першого Патріарха 92-річного Мстислава Скрипника, коли вже у відродженій УАПЦ було сім архієреїв? До того ж Мстислав жив у США і на той час ніхто не знав, чи приїде він в Україну, а чи ні, і чи житиме тут? Не забуваймо, що ще існував СРСР і мало хто відав, що імперія дихає на ладан і через рік розпадеться.
— Потрібна була людина особлива, легендарна, яка б поклала наріжний камінь Київського патріархату, а добудують інші. За минулі 20 років я і всі ми, хто може духовно бачити, переконалися, що так воно й сталося. Із кількох десятків вірян тодішньої УАПЦ ми маємо тепер 15 мільйонів прихильників УПЦ Київського патріархату, близько 40 архієреїв, а тоді було, як ви правильно сказали, лише сім; чотири тисячі парафій у всіх областях України, а також за кордоном; монастирі вищих і середніх духовних навчальних закладів. Понад сто священиків і єпископів мають ступені кандидатів і докторів богословських наук. Тож чи добрий наріжний камінь УПЦ КП поклав патріарх Мстислав? Дуже добрий. І в цьому була Божа воля.
А якщо говорити про людський фактор, то чималу роль у виборі Мстислава на патріарха — без огляду на його вік — мала його легендарність: племінник Симона Петлюри, нащадок двох потомствених полтавських козацьких родин — Скрипників і Петлюр, із яких у минулому вийшло багато духовенства й ченців. Тому всі 547 делегатів Собору 5—6 червня 1990 р. одностайно проголосували за Мстислава як патріарха України. Ми знали, що він об’єднав розпорошену УПЦ у США, приєднав до неї українські єпархії в країнах Західної Європи, Латинської Америки, Австралії. Чудовий організатор церковного життя! Плюс визначні особисті якості, талант промовця, будівник значного духовного центру православних українців у штаті Нью-Джерсі. Отож — такими є складові причини того, чому ми обрали Мстислава Скрипника першим православним патріархом України. Його ім’я золотими буквами буде — і це вже є — записане в історії України й у історії Української церкви. Як і двох його наступників на патріаршому престолі.