4 березня відбулася міжнародна наукова конференція «”Львівський собор” 1946 року: історичні обставини та сучасні оцінки». Конференція приурочена 75-м роковинам Львівського псевдособору. Інститут історії Церкви та Київський центр УКУ об’єднали довкола події близько 30 провідних фахівців з України, Польщі, Румунії, Словаччини та США, представників органів державної влади та церковних структур.
Джерело: Сайт УКУ
До обговорення змогли долучитися усі охочі завдяки трансляції події в онлайні через «Живе телебачення».
Привітав присутніх Отець і Глава УГКЦ, Великий канцлер УКУ Блаженніший Святослав: «Львівський псевдособор був трагічною подією, яка стала початком ліквідації Української Греко-Католицької Церкви. Завдяки новим джерелам, які нам вдалося отримати, працюючи з архівами СБУ, ми маємо нові можливості, і сьогодні можемо почути про перші плоди цієї роботи. Ще донедавна ці джерела були під грифом “совершенно секретно”. Правда, яку ми почуємо на конференції, може бути болючою, але вона визволяє», – наголосив Глава Церкви.
Блаженніший Святослав також подякував усім науковцям за плідну роботи з джерелами. «Дякую директорові Інституту історії Церкви Олегові Турієві, що піднявся до організації цих подій. Також дякую Київському центру УКУ за те, що ви гостинно нас приймаєте. Правда має свою силу, її не треба захищати, але треба засвідчити», – додав він.
Відтак розпочались обговорення науковців про форми й методи репресивної політики радянської влади та її спецслужб, спрямованої на ліквідацію УГКЦ, закономірності й особливості застосування цієї політики у різних регіонах та країнах. Подаємо короткі тези доповідачів із чотирьох пленарних засідань.
Підготовка та проведення «собору» в світлі нових документів та опрацювань
Олег Турій, директор Інституту історії Церкви, проректор УКУ – про історичні прецеденти у підготовці «Львівського собору» 1946 р.
Правда, яка визволяє – це частина нашої мети, яку ставимо перед собою. Ми говоримо і вивчаємо минуле, щоб звільнитися і відкривати нові перспективи. Богдан Коцюрків у своїй монографії «УГКЦ і Радянський Союз» висунув тезу, що у політиці нищення УГКЦ був не лише аспект атеїстичної логіки, а й імперської. Ті, хто сьогодні обороняє права Церкви, повинні також спиратися на історичний досвід тієї глибокої вірності до своєї Церкви тих, які не піддалися на провокації радянської влади. Цю вірність ми бачимо під час Львівського «собору».
Роман Скакун, заступник директора Інституту історії Церкви УКУ – про «Львівський собор», як агентурну операцію
Коли влітку 1944 Галичина вдруге опинилася під радянською окупацією, перед владою постало питання – що робити з Греко-Католицькою Церквою в умовах кардинально нової релігійної політики, яка почала формуватися 1943 року. Довгий час влада вичікувала і приглядалась, оцінюючи ступінь лояльності Греко-Католицької Церкви до радянської дійсності.
Тоді до Львова прибула агентура, що працювала по львівських греко-католицьких колах у 2-й половині 1944 – 1-й половині 1945 рр. Вони регулярно інформували органи безпеки про ставлення церковного керівництва до нової влади, погляди митрополита Шептицького, їхні лояльні чи антирадянські висловлювання, настрої, очікування тощо.
Загострили стосунки з радянською владою дані про тісну пов’язаність греко-католицьких священиків з підпіллям ОУН-УПА. Агентура доносила, що в приватних розмовах митрополит і решта духовенства співчувають підпіллю і сподіваються на перелом в ході війни. Відтоді в документах починають «звучати» нотки про зрадницьку і фашиську діяльність Церкви.
Світлана Гуркіна, кандидатка історичних наук, доцентка Інституту історії Церкви УКУ – про духовенство Львова під час «возз’єднавчої» кампанії: між опором і пристосуванням
Місто Львів був центром Львівської Архиєпархії та осідком митрополита Галицького і Кам’янець-Подільського. Тому тут зосереджувалося найбільше греко-католицького єпархіального духовенства, яке було задіяне у парохіяльному служінні, різних душпастирствах, церковній адміністрації (церковному суді, вихованні дітей, молоді, освіті семінаристів та крилосі).
Патріарх Йосиф Сліпий за п’ять місяців свого архиєрейського служіння доклав чимало зусиль для налагодження церковного життя, особливо в межах Львова. Він також продовжив традиції, які були в роки Другої світової – щочетвергових зустрічей з духовенством, завдяки яким міг забезпечити добру комунікацію між львівськими священниками. Ця традиція продовжила жити навіть після того, коли почалися репресії проти духовенства.
Після арешту Глави УГКЦ Йосифа Сліпого і ще кількох священників у Львівської капітули був обов’язок тимчасово обрати вікарія. 16 квітня отець прелат Олександр Ковальський скликав таке засідання. Вікарієм став настоятель архикатедри св. Юра о. Омелян Горчинський, але він зовсім не мав часу на виконання своїх обов’язків. У КДБ про це швидко довідалися й арештували. Така блискавична реакція була тому що органи влади розчищали шлях на новосвяченого єпископа Макарія (Оксіюка).
Руслан Делятинський, директор Інституту історії Церкви в Івано-Франківській академії Івана Золотоустого – про духовенство Станіславівської Греко-Католицької єпархії: життєві стратегії до і після Львівського псевдособору 1946 р.
Влітку 1944 року духовенство Станіславівської архиєпархії опинилося перед новими викликами. У період Другої світової війни частина їх брала участь в осередках українського національного руху, центрального комітету, дехто підтримував створення дивізії Галичина чи окремих відділів УПА.
Єпископ Григорій Хомишин під час однієї з аудієнцій радив духовенству орієнтуватися у різних ситуаціях на власний життєвий досвід і висловив сподівання, що правовий статус УГКЦ може бути врегульований в Радянському союзі. Надії на це давала інформація про те, що після смерті митрополита Андрея Шептицького, його брат о. Климентій Шептицький очолив делегацію до Москви. Саме це живило певні надії й сподівання, хоча було оманою.
Згодом владика Хомишин видав пастирського листа, в якому засуджував гріх підступного вбивства невинних людей. Владика зумисно не вказував на сторону конфлікту і полковник Михайлов через кілька тижнів зреагував на цей лист як на прагнення владики уникнути чітких оцінок, які були необхідними для органів радянської влади.
Масові арешти духовенства, за розрахунком органів НКВД, були покликані створити певне психологічне підґрунтя для того, щоб спонукати духовенство до наступних кроків – переходу і «возз’єднання» з РПЦ.
Катерина Будз, історикиня, дослідниця періоду підпілля УГКЦ – про ставлення націоналістичного підпілля до «возз’єднання» греко-католицьких священиків з РПЦ у повоєнній Галичині
Ставлення націоналістичного підпілля було чітко сформульоване у зверненні до українців греко-католиків у липні 1945 року, де «возз’єднання» позиціонувалося як наступ на українство. Повстанці зазначали, що їх не цікавить догматичне право, а національне. Вони вважали, що метою об’єднання було підірвати довіру до священників, щоб люди побачили як в ім’я «рабського спокою і теплої посади продають себе, віру, церкву, народ і вихвалюють тих, що є найбільшими ворогами їхнього народу».
Негативне ставлення націоналістичного підпілля до «возз’єднання» не справило помітного впливу на масштаби переходу греко-католицьких священників під юрисдикцію РПЦ. Станом на 1947 р. «возз’єдналося» 1106 із 1267 греко-католицьких священиків Галичини (87%) (Джерело: «Єпархіальний вісник» травень-червень 1947 р.).
Тарас Пшеничний, заступник декана історичного факультету КНУ ім. Т. Шевченка – про Львівський псевдособор 1946 р. в історіографії.
Діаспорні історіографи були першовідкривачами і сміливцями, які вступили в перший науковий дискурс з радянською пропагандою й наукою. У 1946 році з’явилася робота Теофіля Коструби, в якій він чи не вперше спробував актуалізувати тему Львівського псевдособору. Процес підготовки він назвав кроком, який прирікав УГКЦ на ліквідацію.
Українська історіографія представлена широким пластом робіт науковців, до якого доєдналося духовенство та єпископи. В цих працях піднімаються кількісні показники членів Львівського псевдособору, зокрема в науковому дискурсі з’являється таке поняття як «дві папки документів львівського псевдособору», які були для внутрішнього і публічного вжитку.
Володимир Мороз, науковий співробітник Інституту історії Церкви УКУ – про те, чому не було «возз’єднавчого собору» на Закарпатті?
Дослід Львівського псевдособору спецслужби намагалися використати і на Закарпатті. В той час Мукачівську єпархію очолював Теодор Ромжа, який був висвячений на єпископа 1944 року. Він не мав бути єпископом в Мукачеві, бо його готували як помічника для Гайдудорозького єпископа Міклоша Дудаша. Однак те, що радянська армія зайняла Закарпаття зумовило «зміну» статусу владики Теодора.
У Мукачеві він активно захищав права Греко-Катакотлицької Церкви. За своєю ідентичністю владика Теодор вважав себе руським. Ще з юності він прагрув навертати Росію до Католицької церкви — стати місіонером на Сході — було його мрією. Однак склалося так, що Росія прийшла до його країв сама і почала «навертати» у зворотній бік.
Великою відмінністю Закарпаття від Галичини була присутність Православної Церкви, що належала до юрисдикції Сербської. І так сталося, що Православна Церква на Закарпатті стала фактором, який теж вирішував долю Греко-Католицької.
18 листопада 1944 року відбулись збори православного духовенства в Хусті, які попросили собор Сербської Православної Церкви дати згоду на перехід Мукачівсько-Пряшівської єпархії до РПЦ. 7-13 грудня 1944 року відбувся візит представників єпархії в Москву на зустріч з головою Ради у справах РПЦ Георгієм Карповим.
У грудні 1944-січні 1945 року — православні привласнили близько півсотні церков Греко-Католицької Церкви. Також забирали фари (мешкання, де жили священники з сім’ями). 6-8 серпня 1945 року собор Сербської православної церкви вирішив передати Мукачівсько-Пряшвіську єпархію РПЦ. 24 жовтня 1945 року— патріарх Алексій І (Симанський) призначив архім. Нестора Сидорука (агента «Дубровського») адміністратором єпархії, якому доручили «навертати» Закарпаття. 3 листопада 1945 року — розпочався план загальних заходів і агентурно-оперативних дій по лінії Греко-Католицької Церкви.
В середині 1947 року стало зрозуміло, що головною перешкодою до «возз’єднання» є владика Теодор Ромжа. 27 жовтня того ж року відбувся замах на владику. 29 жовтня, коли владика Ромжа перебував у лікарні, на засіданні Ради у справах РПЦ було прийнято рішення «доручити голові ради у справах РПЦ т. Капрову Г.Г. переговорити з патріархом Московським і всія Русі Алексієм про заходи московської патріархії стосовно уніатської церкви в Закарпатські обл. УРСР». 1 листопада владику Теодора Ромжу вбили. Вже 6 листопада відбулося засідання Капітули Мукачівської Греко-Католицької єпархії, де вікарієм обрали отця Миколу Муранія.
Сільвіу Сана (Орадя), незалежний дослідник, Біхорська повітова бібліотека ім. Ґ. Шінкая (Румунія) — про «Собор у Клужі» 1948 р. в документах Секурітате: приклад Орадської греко-католицької єпархії
У комуністичній газеті «Іскра» 1946 року опублікували наклепницькі статті проти Католицької Церкви з повідомленнями на зразок: «Ватикан як знаряддя американського імперіалізму», «Трудящі католики вимагають розірвати контракт з Ватиканом». 15 травня 1948 року православний митрополит Трансільванський Ніколас Белан, під час виступу у місті Блаж, в самому серці румунського греко-католицизму, закликав до церковного «возз’єднання». 17 червня 1948 року — румунські греко-католицькі єпископи рішуче відкинули фальшиві заклики до «возз’єднання».
Ярослав Цораніч, професор богословського факультету Пряшівського університету (Словаччина) — про «Пряшівський собор» 1950 р. та його наслідки для греко-католиків Словаччини.
Шлях до остаточної ліквідації Греко-Католицької Церкви в Чехословаччині розпочався ще до закінчення Другої світової війни і був результатом дії кількох владно-політичних та соціальних сил:
1. Релігія, марксизм/комунізм — непримиренне протиріччя
2. Входження комуністичного Радянського Союзу до Центральноєвропейського регіону
3. Обмежена можливість для країн Центральної та Східної Європи визначати свій зовнішньополітичний та внутрішньополітичний розвиток — коріння причин повоєнної ліквідації Греко-Католицької Церкви в Україні, Польщі, Румунії та Чехословаччині
4. Підтримка Православної Церкви сприймалася в урядових колах радянських сателітів, як вияв приналежності до слов’янства та східної прорадянської орієнтації
5. Намір ліквідації тоталітарної влади проти Греко-Католицької Церкви та подальшого її включення до складу Російської православної церкви.
У 1945 році відбулася націоналізація благодійних організацій Католицької Церкви, включаючи лікарні. 1948 року — ліквідовано монархію, з’являється так звана «Народна республіка за радянським зразком». Тоді ж посилився тиск на Католицьку Церкву. 1 жовтня 1948 року — відбувся «Малий собор» (Синод Греко-Католицької Церкви) у Клужі, де було оголошено заклик до приєднання Греко-Католицької Церкви до православної. 21 жовтня 1948 року відбувся «Великий собор», що став великим публічним маніфестом за повернення до православ’я. 22 жовтня 1948 року уряд в Бухаресті заявив, що Греко-Католицька Церква в Румунії припинила своє існування і Національні збори прийняли цю декларацію. Усі церковні споруди Греко-Католицької Церкви перейшли до рук православної.
29 жовтня 1948 року — відбулось ув’язнення шести греко-католицьких єпископів, розпочалось жорстоке переслідування греко-католицьких священиків та вірних.
До кінця 1950 року так званий «Великий собор» мав проголосити розрив з Римом і подати клопотання про прийняття до Православної церкви.
18 квітня 1950 року — в Пряшеві створено Центральний комітет з питань повернення до православ’я при Українській національній раді Пряшівщини. 24 квітня 1950 — Українській народній раді Пряшівщини вдалося «долучити» 51 греко-католицького священника, яких запросили на нараду до Вишніх Ружбах, але більшість висловилася, що не переконана в правильності переходу до православ’я.
Остаточне рішення про діяльнсть собору було ухвалене впродовж 27 квітня 1950 року. З цим рішенням погодились і найвищі партійні та державні чиновники. За офіційними даними у «соборі» взяли участь 820 делегатів (в основному це були миряни — члени так званих підготовчих комітетів обох регіонів), з яких лише 73 були різними священнослужителями.
Більшість людей обманом привезли із сіл та пряшівських шкіл під приводом маніфестації за мир. Священників заманювали на збори також шляхом обману або примусово перевозили у критих вантажівках після оголошення попереднього фіктивного арешту. Іншу групу учасників складали завербовані гуменькі гімназисти, люди не греко-католицької віри, комуністичні активісти, кандидати до комуністичної партії Словаччини з Кошиць, які мали довести свій ідеологічний рівень та дисциплінованість. Після цього 2 травня 1950 екзарх Єлевферій оголосив представникам комуністичного режиму, що вони приймають рішення собору про ліквідацію Греко-Католицької Церкви в Чехословацькій Республіці.
Володимир Бурега, проректор Київської духовної академії УПЦ — про заборону Греко-Католицької Церкви в Чехословаччині у 1950 р. в контексті сприйняття радянської моделі соціалізму.
Римо-Католицька Церква у роки Другої світової війни була тісно пов’язана з політичним керівництвом незалежної Словаччини. Президентом Словацької Республіки був католицький священник Йозеф Тисо. Тому після закінчення війни празькі політики дивилися на Католицьку Церкву в Словаччині як на одну із потенційних загроз для єдності республіки.
Греко-Католицьку Церкву в Словаччині підозрювали у зв’язках з українським націоналістичним підпіллям. Радянські силові структури по оперативних каналах регулярно отримували інформацію про те, що греко-католицьке духовенство в Словаччині надає підтримку воякам УПА, які нелегально перетинають кордон та намагаються дістатися до Західної Європи.
У лютому 1946 року до влади у Чехословаччині приходить уряд національного фронту, в якому більшість складали представники лівих сил. Невдовзі президент Едвард Бенеш йде у відставку, новим очільником стає комуніст Клемент Готвальд. Саме з цього часу комуністи отримують монополію на владу і в Чехословаччині починається будівництво соціалізму за радянським зразком, що не могло не позначитися на конфесійній сфері.
Після цього лютневого перевороту католицькі ієрархи як західного, так і східного обрядів лишилися в Чехословаччині єдиною легальною опозицією до нової влади.
Ігор Галагіда, професор відділу новітньої історії Гданського університету (Польща) — про Православну Церкву і греко-католиків у комуністичній Польщі
На відміну від України, Румунії, Словаччини комуністи в Польщі не пішли дорогою організації псевдосбору, адже тут греко-католики були тісно пов’язані з національною політикою.
Метою польської влади було позбутися деяких національних меншин, серед яких були і українці. У 1944 р. між радянською владою та Польщею відбувся «обмін» населення спочатку добровільний, а потім примусовий. Разом із людьми виїхало також духовенство. Насильно було депотровано обох перемишльських владик Йосифа Коциловського і Григорія Лакоту.
У 1944-1946 рр — в радянську Україну виїхало 45-80 тис. осіб як греко-католиків, так і православних. Формально опіка над греко-католиками Польщі прейшла на примаса Римо- Католицької Церкви, який отримав спеціальні повноваження з Ватикану.
Православна Церква Польщі стала також жертвою сталінської політики, яка почала використовувати її з власною метою. У 1948 році під тиском влади в Польщі було розірвано автокефалію яка з 1924 року була надана патріархом Константинополя, і прийнято автокефалію з Москвою.
Олег Петрук, провідний науковий співробітник Інституту прикладних проблем механіки і математики ім. Я. Підстригача НАН України – про о. Гавриїла Костельника і псевдособор 1946 року: пасіонарій чи колаборант?
Отець Гавриїл Костельник був «послідовним антикомуністом», особливо в боротьбі з атеїзмом, на що зорієнтовано більшість його творів. Через свої антикомуністичні погляди Костельник мав бути заарештований одним із перших. Цього не відбулося лише тому, що радянська влада планувала залучити його до акцій проти УГКЦ.
Священник був настільки проти руху до православ’я, що у 1941 році з метою тиску на нього було заарештовано його сина. Двадцятирічного юнака розстріляли в Замарстинівській тюрмі, батьки його так і не побачили.
14 квітня 1945 року, після арештів духовенства, Костельника викликали на розмову з «уповноваженим» С.Каріним, де було повідомлено про арешти митрополита Йосифа Сліпого та єпископів через антирадянську діяльність. Також він почув, що для влади не існує уніатської церкви, а є лише окремі парохії, які мають визначитися, бо існувати можуть лише як «возз’єднанні» з Православною Церквою.
Під час цієї зустрічі о. Костельник не дав чіткої відповіді, але сказав (окремі витяги): «тепер мені справа зрозуміла», «задаю собі справу, що унії кінець», «я не прихильник Ватикану», «слід обміркувати те, що ви повідомили».
18 квітня 1945 о. Костельник пише новий «реферат» для органів: після арештів єпархії. Цитуємо деякі фрагменти з документу: «немає можливості створити комітет», «єдиний можливий шлях — тривале перевиховання» (мучеництво треба оминати, тиск на УГКЦ послабити).
Впродовж місяця він мав близько десяти зустрічей з органами влади, які проводили тонку гру на амбіціях Костельника, підкреслюючи, що «з вами одним можна говорити». Йому також повідомили, що якщо він не очолить процес, щоб його контролювати, відбуватимуться «хаотичні» переходи парафій УГКЦ до РПЦ «знизу».
Ймовірні особисті мотиви о. Гавриїла Костельника:
— намагання зберегти те, що можна зберегти (обряд, мову, священичий чин);
— спроби забезпечити самоврядування та самовідтворення (свій журнал, семінарії, «свої» єпископи);
— сподівання ввести «реформаторські» елементи: європеїзувати РПЦ (зовнішній вигляд, освіченість);
— поширити свої уявлення щодо унії та Римської Церкви серед колишнього кліру.
– о. Тарас Бублик, науковий співробітник Інституту історії Церкви УКУ– про Архиєпископа Макарія (Оксіюка) та його роль у «ліквідації унії»
Православний єпископ Макарій Оксіюк очолив православну Львівсько-Тернопільську єпархію та став однією з дійових осіб у ліквідації Греко-Католицької Церкви в Галичині. Він був агентом НКДБ під псевдо «Глібов», учасником Львівського псевдособору як член делегації Російської Православної Церкви. Згодом з подачі спецслужб також очолив Мукачівсько-Ужгородську православну єпархію та взяв участь ліквідації унії на Закарпатті.
У 1951 його призначили митрополитом Польської Православної Церкви, яка отримала автокефалію від Російської Православної Церкви за рік до того. Цей вибір був погоджений державними органами двох держав, спецслужб та керівництвом РПЦ.
Єпископом Львівським в 1945 році Макарій став лише через те, що він був етнічним українцем родом з Холмщини, говорив українською, мав вищу богословську освіту (колишній викладач Київської духовної академії). Таким переліком у біографії радянська влада не могла не скористатись.
Наталія Шліхта, завідувачка кафедри історії НаУКМА – про особистий вимір «возз’єднання»: вибір о. Михайла Дацишина крізь призму усних інтерв’ю та его-свідчень
З приходом нової влади о. Михайло Дацишин не покинув рідну землю і залишився зі своїми парафіянами, ставши «возз’єднаним» священником. Попри проблеми зі здоров’ям, він служив на парафіях, де повністю зберігав греко-католицькі обряди і традиції, оберігав від знищення церкви у селах Дуліби і Грабівці, готував молодих священників і підтримував тісні зв’язки з підпільними єпископами Василем Величковським і Володимиром Стернюком. Останній, в 1946 році, благословив його для служби у Греко-Католицькій Церкві.
Східний обряд він бачив ним як засіб впливу на тих східняків і росіян, яких було багато в Стрию (працювали на меблевій фабриці). В цьому контексті отець повністю реплікує бачення митрополита Андрея Шептицького про єдиний обряд як шлях до зближення з українськими православними.
Загалом митрополит є центральною особою для отця Дацишина і поясненням його кроку до «возз’єднання». Спогади про навчання в семінарії, науки та розмови з митрополитом, твердять про те, що він випередив Ватикан майже на пів століття (Другий Ватиканський собор) — в усьому цьому священник представляє себе послідовником дій та ідей митрополита Шептицького.
Отець Іван Андрій Говера, синкел у справах мирян Тернопільсько-Зборівської архиєпархії УГКЦ – про псевдособор очима очевидця: за матеріалами о. Ярослава Рокицького
На сьогоднішній день мабуть вже немає живих свідків тих подій, які проходили у Львові 1946 року. Однак історія зберегла для нас їхні свідчення, серед них і спогади отця Ярослава Рокицького, пароха села Товсте, що на Гусятинщині Тернопільської області, котрий був одним із сорока делегатів на псевдособор від Тернопільської області.
Отець Рокицький так описує події: «У 1945 році була створена ініціативна група, її голова отець-доктор Гавриїл Костельник почав заохочувати парафіяльне духовенство вступати до її складу. Він розсилав підготовлені ним матеріали для знайомлення, що мали на меті заохотити духівників ставати членами ініціативної групи. Священники цих околиць розгубилися, молодші отці стали твердо на греко-католицьких позиціях, а деякі старші, які давніше прихилялися до русофільства, говорили голосно, що вони з охотою пристануть до ініціативної групи».
Декан Гримайлівського деканату отець Роман Царицький доручив Рокицькому підготувати реферат, в якому він мав розкрити питання ставлення до ініціативної групи. Згодом реферат під назвою «Що робити?» був запропонований духовенству. У ньому автор окреслив позицію УГКЦ та стан тогочасного православ’я в Радянському Союзі. З огляду на те, що документ стане відомим радянській владі, було запропоновано три позиції для духовенства: бойкот ініціативної групи, колективно в неї вступити, дещо почекати, доки ситуація виясниться.
На зібранні духовенства більшість священників підтримали реферат отця Рокицького. Уже через кілька днів його затримали працівники КДБ і конфіскували всі книги та документи. На допиті нічого не дізналися, тому запропонували вступити до ініціативної групи і поставили пряме питання щодо того, чи він поїде у Львів до отця Костельника. Після готовності їхати його звільнили.
Багато зі священників після вступу до цієї групи думали, що на цьому їхні клопоти закінчаться, так думав і отець Ярослав Рокицький. Наприкінці лютого 1946 до священника приїхали військовослужбовці і вручили пакет із запрошенням на псевдособор, де зазначалося що він є делегатом від Тернопільської області. Про самі засідання псевдособору о. Рокицький згадує мало: «Про себе скажу тільки, що я весь час мовчав, був пасивним глядачем і слухачем, хотів після скорого закінчення сесії вийти на воздух». Він також згадує, що ніяких документів не підписував. Присутність — такою була його участь на тому горезвісному соборі.
Олег Єгрешій, доцент кафедри історії України Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника – про фотодокументи як джерело вивчення повсякденного життя підпільного священика УГКЦ Ярослава Сірецького
Фотодокументи — це також значуще джерело, пильно досліджуючи яке, можна чимало дізнатися. До прикладу в «Командировочном удостоверении» о. Ярослава Сірецького знаходимо інформацію, що він був висвячений єпископом-помічником Станіславівської архиєпархії Іваном Лятишевським. Щоправда, дата досі залишається невідомою, можливі лише припущення.
У доробку науковця Олега Єгрешія є світлини підпільних церков, особисті фото отця Сірецького, його пояснююча після арешту, записки від родини з передачами в період ув’язнення, фото з місць арешту, листи, в яких, ймовірно, переписувався зі старшим братом Любомиром. У них цитата: «Чи бідую? Чи буду бідувати? Не днесь, а завсігди. То такий час, наші “пугри” мусять бути готові до того».
Ув’язнені старалися не вживати конфесійних слів, звідси і «пугр», що означало «підпільний український греко-католик» (слово скорочено по перших літерах), «ГБ» — кагебіст, «наші друзі» — влада.