Праведник праведників: спроба апології

У Державі Ізраїль існує традиція присвоювати (за життя чи посмертно) почесне звання “праведника світу” тим представникам інших народів, котрі в роки Другої світової війни, рятуючи євреїв від неминучого знищення нацистами, виявили неабияку особисту мужність та продемонстрували непересічні моральні чесноти. Такі звання мають й українці: прості селяни, вчителі, ченці. Проте, як це не парадоксально, такого звання не має достойник, завдяки котрому на окупованій нацистами території були врятовані сотні, а може, й тисячі євреїв. З іншого боку, чи справді це парадокс, а чи певна закономірність? Адже цей достойник не має належної пошани і в самій Україні, хоча ім‘я його добре відоме. Йдеться про митрополита УГКЦ Андрея Шептицького.

Жах Голокосту

“Висловити сенс Голокосту тим, хто його не зазнав, висловити так, щоб вони могли це відчути, - завдання, з яким неможливо впоратись. Голокост неможливо збагнути розумом. Понад мої можливості усвідомити, що тоді відбувалося: ніхто не здатен зрозуміти це сам і змусити зрозуміти інших.

Наші блаженної пам‘яті мудреці встановили довічне правило: “Не засуджуй ближнього, доки сам не побував у його становищі” (Авот 2:4). Але навіть ми, хто був у цьому “становищі”, коли виникає потреба зрозуміти і винести вирок, починаємо спотикатися. Як могло трапитися, що мільйони людей вмирали, що їх знищували у найнеймовірніший і найжорстокіший спосіб, а світ уперто мовчав?

Понад те, переглянувши усю єврейську періодичну пресу часів Голокосту в Землі Ізраїлю й у вільному світі, я не міг знайти в ній жодного глибокого зв‘язку з подіями, що відбувалися в окупованих країнах З висоти сьогоднішнього дня купка повідомлень і статей, опублікованих на цю тему в ті часи, здається досить лицемірною. Натомість я знаходив великі оголошення про бали і святкування. Начебто нічого не відбувалося, начебто не було нічого нового під сонцем. Як це могло статися?”

Ці слова – з авторської передмови рабина Давида Кахане до публікації свого щоденника. Щоденник був написаний у дні нацистської окупації Львова. Давид Кахане, як і сотні, а чи тисячі інших євреїв Галичини, був порятований від неминучої смерті завдяки діяльності митрополита Української греко-католицької Церкви Андрея Шептицького та його сподвижників.

Достойник Церкви

Митрополит Шептицький. Людина, яку совєтська влада вважала – і, схоже, цілком справедливо, своїм непримиренним ворогом. Людина, на котру мусили зважати і більшовицькі, і нацистські окупанти.

Граф Роман Шептицький народився 29 липня 1865 року у селі Прилбичі на Львівщині. Після закінчення гімназії у Кра­кові він служив у війську, на­вчався на юридичному факультеті Краківського та Вроцлавського універ­си­тетів, вивчав фі­лософію і богослов’я.

Двадцяти трьох років у монастирі отців василіян у Добромилі Шептиць­кий прийняв чернечий постриг під іменем Андрея. Він був ігу­ме­ном монас­тиря Святого Онуфрія у Львові, профе­со­ром богослов’я у Кристи­нополі та єпископом Станіслав­сь­ким.

Від 17 січня 1901 року Шептиць­кий очолював Укра­їн­ську греко-като­лицьку Церкву, був пос­лом до Галицького сейму, чле­ном Палати панів авст­рійського парламенту.

Шептицький заснував у Львові Український музей, Народну лічницю (лікарню), Земельний банк, греко-като­лицьку Академію, Богословське наукове товариство. Він придбав буди­нок для художньої школи Олекси Но­ваківського, надавав молодим мит­цям сти­пендії для навчання за кордоном.

18 вересня 1914 року, під час Першої світової війни, митрополит був заарештований російською окупа­ційною владою і на три роки висланий зі Львова до Суздаля, Новго­ро­да, Кур­сь­ка. Шептицького двічі заарештовувала польська влада, і з дру­го­го ув’яз­нен­ня він був звільнений лише завдяки втручанню папи Рим­ського Пія ХІ.

У своїх пастирських посланнях митрополит Андрей засудив штучний го­лод у радянській Україні, пе­реслідування православних українців на Волині, Холмщині, Під­ляшші та По­сянні, терор українських націоналістів проти поль­ської влади. А про режим комуністів він сказав: “На їхніх дорогах руїна і смерть”.

За нацистської окупації Шептицький створив мережу допомоги євреям, вря­тував від загибелі львівського рабина Давида Кахане і тільки у со­бо­рі Свя­то­го Юра переховував 15 дорослих євреїв та 150 єврейських дітей. У лютому 1942-го ро­ку у своєму листі до Гіммлера він висловив протест проти вини­щен­ня євреїв.

Митрополит Андрей Шептицький помер у Львові, вже після другого приходу совєтів, 1 листопада 1944 року.

Рятівник

Ми сьогодні не маємо змоги говорити про весь огром діяльності митрополита Андрея Шептицького, від народження якого виповнюється 140 років. Мова тільки про одну складову його діяльності у часи Другої світової війни.

І знову фрагмент щоденника рабина Кахане:

“Як тільки Червона армія змушена була залишити Східну Галичину, селяни стали нападати на невеличкі єврейські селища і вбивати євреїв з невимовною жорстокістю. Звичайно кожна така банда мала у своєму складі двох-трьох німців, які використовували і всіляко підбурювали сліпу ненависть селян до євреїв...

Я не можу сказати, що євреям взагалі немає в чому дорікнути. Цілком можливо, що селяни затаїли злість на євреїв-землевласників, які, здаючи землі в оренду, як заставу брали ключа від церкви. Не один раз єврей-трактирник, напоївши селянина, обраховував чи обкрадав його.

Не завжди гиря і мірі, якими користувалися продавці-євреї в невеличких містах, були без вади. Але як можна покладати відповідальність на цілий народ за гріхи окремих землевласників чи продавців?...

Проте, давши волю особистим образам, я б скоїв гріх проти істини, як я її бачу, якби не відзначив, що значна частина української інтелігенції утримувалася від участі в подібних діях і навіть боролася проти грубих проявів антисемітизму з боку своїх співгромадян.

Я віддаю данину поваги вищому українському духівництву, десяткам ченців, які наражалися на величезний ризик, рятуючи єврейських дітей”.

Слово – нашому сучасникові, директору київського Інституту юдаїки Леоніду Фінбергу.

“Маємо цікавий спільний проект Інституту юдаїки, Центру європейських досліджень Києво-Могилянської академії та Львівського католицького університету з дослідження поведінки релігійних діячів християнських і юдейських під час Другої світової війни. Саме в рамках цього проекту його керівник Жанна Ковба, відомий історик, підготувала до друку, а, видавництво “Дух і літера” видало вже декілька книжок.

Першою була книжка “Щоденники Давида Кахане”. Це був один з львівських рабинів, якому(і його родині) врятували життя греко-католицькі парафії, храми. Ця книжка, на мою думку, одна з найцікавіших книжок про Другу світову війну, про проблеми Голокосту, про проблеми катастрофи українського єврейства, але водночас про відданість християнським та іудейським ідеям щодо найціннішого в цьому світі – людського життя, про героїчну поведінку багатьох священиків, які рятували навіть рабинів, на яких було полювання в першу чергу, рятували і єврейських дітей.

Потім, коли йшла підготовка оцієї книжки про Давида Кохане Жанна Миколаївна віднайшла в одному з київських архівів щоденники, які називалися “Щоденники українського націоналіста”. Як дуже скоро з’ясувалося, що це були щоденникові записи митрополита Андрея Шептицького. Тож ми підготували і видали знов-таки отією самою кампанією цю книгу, на мою думку, блискучу книгу, яка розповідає про величну постать митрополита Андрея Шептицького. Розповідає, як він у божевільних умовах Другої світової війни керував парафіями, давав поради, щоб люди могли забезпечити себе їжею, бо і це було важко, як рекомендував і виступав із проповідями, які потім розповсюджувалися чи не власноруч переписаними його помічниками про те як поводити себе в цих жахливих умовах.

Відомі його тексти, де він чи не єдиний з ієрархів такого рівня звернувся до пастви, закликаючи не брати участь у вбивствах”.

Божевілля геноциду

І знову – фрагмент щоденника Давида Кахане, до якого навряд чи потрібні розлогі коментарі.

“Німці планували рано чи пізно перевезти євреїв до окремого району, тобто ґетто, куди не будуть входити ані німецькі, ані українські поліцаї... Одягнені в уніформу та озброєні гумовими кийками єврейські поліцаї підтримували порядок у межах ґетто...

Постачання єврейської робочої сили у табори примусової праці було доручене єврейській поліції... Вона одержувала накази та інструкції безпосередньо з гестапо. Відмова від виконання своїх обов‘язків означала смерть.

Для порятунку власного життя поліцаї змушені були передавати незнайомих людей владі, підставляти братів під ніж м‘ясника... Єврейська поліція залишиться вічною ганьбою в історії Львівського ґетто”.

Як бачимо, були українці, котрі нищили євреїв, так само, як були поляки, котрі нищили євреїв і в часи Другої світової і після неї. Так само, як були росіяни, які нищили євреїв. Але врешті-решт, були і євреї, котрі нищили євреїв.

Ця тема є досі тяжкою для Ізраїлю. Коли на неї написав блискучу драму “Діти присмерку” прекрасний прозаїк і поет Бенціон Томмер, то один час ця драма в Ізраїлі була навіть напівзаборонена. Але зараз ізраїльська громадськість широко обговорює найдратливіші сюжети Другої світової війни, і це – добра ознака зрілості тамтешнього суспільства. В Україні, на жаль, ще не так.

Але надамо знову слово рабину Кахане:

“Особливий інтерес для євреїв має пастирське послання митрополита Шептицького, написане 1 липня 1941 року, незабаром після того, як Україна проголосила свою незалежність. У своєму посланні митрополит закликає український народ до слухняності, дисципліни і виконання вказівок нового уряду.

Він чекає від нового уряду, і навіть просить його про це, розпоряджень і законів, заснованих на справедливості, що будуть гарантувати добробут і достаток усього населення, незалежно від віросповідання, національної приналежності та суспільного становища...

У ті божевільні дні привселюдні заяви про обов‘язок або толерантність відносно прихильників інших релігій, під якими митрополит, не приховуючи цього, розумів у першу чергу євреїв, потребували чималої мужності і непохитності моральних підвалин... Гіммлер наказав заарештувати митрополита. Він миттєво надіслав наказ коменданту Львова Ляшу і, якщо я вірно пам‘ятаю, начальнику львівського гестапо негайно заарештувати митрополита. У відповідь Ляш підкреслив, що арешт митрополита викличе сильну ворожість з боку українського населення...

Митрополит користується надзвичайною популярністю і його арешт становить небезпеку для всієї німецької армії в регіоні. Гіммлер скасував арешт, але наказав уважно стежити за митрополитом і всіма його діями”.

Саме це послання, якому таку високу оцінку дав рабин Кахане, і ставлять на карб Андрею Шептицькому певні кола Ізраїлю. Мовляв, митрополит там позитивно згадав Гітлера і не закликав виступити проти нацистів (справді, було таке: багато хто в Україні влітку 1941 року мав ілюзії щодо нацистів, гадаючи, що це – такі самі німці, як і у Першу світову війну). Тому звання “праведника світу” митрополит Шептицький досі не одержав, попри активні зусилля ряду знаних громадських діячів Ізраїлю, зокрема, Якова Сусленського. Але, як бачимо, рабин Кахане, котрий пройшов крізь жахіття Голокосту, був значно мудрішим – і за своїх одноплемінників, і за чималу кількість наших співгромадян...

Світло духу

Попри постійні обшуки у всіх монастирях і церквах, попри репресії, жертвами яких став не один греко-католицький священик, Андрей Шептицький зі своїми однодумцями продовжував як наставляти парафіян на гуманне ставлення до євреїв, так і практично рятувати тих, кого це вдавалося за умов окупаційного режиму. Як писав Давид Кахане, “священик Котів, виконуючи вказівки митрополита, збирав єврейських дітей по містах і селах і за допомогою ігумені Йосифи переправляв їх до монастирів і різних добродійних закладів студитського ордена. Ігуменя надавала перевагу особистій участі у порятунку дітей, забезпечуючи їхню безпеку і розподіляючи їх між монастирями. Всі, хто в тому брав участь, піддавалися неймовірному ризику, але Йосифа діяла дуже рішуче, пояснюючи, що це обов‘язок кожного християнина”.

Отже, серед кожного народу у часи Другої світової війни були жорстокі вбивці. Проте серед кожного народу були і праведники. Одним із найбільших українських праведників того часу був митрополит Андрей Шептицький – людина, яка зробила незміренно багато для утвердження того, що ми сьогодні назвали б українським духом, українською ідентичністю, українською самобутністю. Водночас людина, для якої, безумовним пріоритетом завжди були християнські цінності у всьому їхньому обширі і вартість кожного окремого людського життя.

У часи Голокосту Андрей Шептицький, не вагаючись, рятував євреїв. У часи жорстокої різанини українців і поляків на Волині Андрей Шептицький був перший, хто засудив кровопролиття, хто засудив кров поляків, пролиту українцями, хто хотів спонукати до аналогічних кроків польський клір. На жаль, у нього це не вийшло. Але цей достойник виявив нам такі взірці високої духовності, самопожертви, гуманізму, якими може пишатися будь-яка нація.

І ще один штрих до портрету Шептицького. Він обрав своїм наступником Йосифа Сліпого. Були серед владик Української греко-католицької Церкви і більш досвідчені адміністратори, і більш глибокі богослови. Митрополит пояснив свій вибір оточенню просто і ємко: "Цей – не зламається..." І він не зламався – ані тоді, коли від нього вимагали долучитися до приборкання повстанського руху, ані під час дуже специфічних співбесід, де йому пропонували Київську православну митрополичу кафедру в обмін на перехід під сталінський омофор, ані під час арешту, ані в тюрмах і таборах. Зрештою, коли ватиканські бюрократи пропонували йому всі мислимі почесті в обмін на "пристойну" поведінку, яка б не заважала ватикано-московському діалогові, він теж не зламався. Митрополит Андрей не помилився і тут. У своєму заповіті, будучи, як сам писав, вже на санях, Кир Йосиф просив перенести своє тіло з Риму і покласти його в крипті собору святого Юра, біля слуги Божого Андрея Шептицького. Те, що було абсолютною фантастикою 1984 року, стало реальністю через якихось вісім років.

То слід вірити, що такою ж реальністю стане й офіційне зарахування митрополита до числа праведників світу, і його беатифікація. Адже головні чудеса, пов’язані з усією діяльністю митрополита Андрея, сталися, і вони беззаперечні, - це незалежна Україна, це падіння нацистського й совєтського тоталітарних режимів.

Сергій Грабовський

"Релігія в Україні", 2 листопада 2011 року