Джерело: Rohatyn Jewish Heritage
У традиції євреїв Ашкеназі особисті імена є важливим засобом для вшанування і прославляння. Стаття Александра Бейдера про «Імена і називання» в Енциклопедії YIVO євреїв східної Європи зазначає, що «звичай називати дітей на честь померлих родичів існував у німецьких землях ще з часів середньовіччя, а протягом століть лише зміцнювався». Цей звичай поширився по східній Європі із розселенням євреїв. Бачимо, наскільки він поширений і в довоєнних єврейських актових записах про народження у Рогатині і досі підтримується у багатьох родинах рогатинських нащадків.
Офіційний державний меморіал Ізраїлю пам’яті жертвам Голокосту Яд ва-Шем наголошує на важливості імен вже у самій своїй назві («шем» означає «ім’я» на івриті). У цій організації є центральна база даних з іменами жертв Катастрофи. Щороку, у День пам’яті жертв Голокосту, вони організовують в Єрусалимі публічну церемонію «Для кожної людини є ім’я». Під час цієї церемонії імена осіб, які загинули під час Катастрофи, зачитуються вголос, по одному, як ритуал вшанування пам’яті. Аналогічні церемонії також проводяться у єврейських громадах по всьому світу, у громадських місцях та у приватних домівках.
Логічно, що схожий акцент на іменах застосовується і для вшанування і згадування про тих осіб неєврейського походження, які ризикували власними життями, намагаючись допомагати євреям чи рятувати їх під час німецької окупації у Європі у Другій світовій війні. Яд ва-Шем називає таких людей «хасидей умот ха-олам», Праведниками світу (Righteous Among the Nations). Дослідження про рятівників євреїв було одним із засадничих обов’язків Яд ва-Шем, та було передбачено в законі, за яким створювався цей меморіальний центр у 1953 р., хоча у перше десятиліття його діяльності, як і у текстах окремих урятованих євреїв, основний наголос робився на вивченні знищення європейського єврейства та на жертвах.
Дуже важливо і суттєво, щоб імена шанованих осіб неєврейського походження бралися із прямих свідчень євреїв, яких було врятовано. Ніхто не може нехтувати важливістю таких джерел. Понад 50 років Яд ва-Шем документував імена осіб , які відповідають його критеріям для визнання Праведниками світу. Цей перелік на сьогодні налічує понад 25 000 осіб (групи та організації не підпадають під критерії Яд ва-Шем). Станом на 1 січня 2018 р., в Україні такими було визнано 2619 осіб. З них 23 людини з району Рогатина (див. далі). Разом вони врятували понад 38 євреїв, які втекли від ліквідаційних акцій в Рогатині, Букачівцях, Бурштині і Бережанах. Двох з цих праведників стратили за їх вчинки ще під час війни, за те, що врятували євреїв. Нам невідомо, скільки ще людей, яким не вдалося вижити під час війни, допомагало євреям, адже ніхто тепер не може розповісти їх історію.
Спогади мешканців рогатинського гетто чітко змальовують мізерні шанси на порятунок, навіть з наявною допомогою. Надзвичайно мало євреїв з цього регіону пережили численні облави для вбивства і вивезення, ховаючись у лісах і стодолах більше року, рятуючись від постійного полювання на них солдат і міліції. До того ж, спогади ілюструють, як порятунок навіть одного життя єврея зазвичай вимагав допомоги багатьох «інших» упродовж окупації. Джек Ґлоцер описує 9 прикладів такої рятівної допомоги з боку не-євреїв протягом тих майже 13 місяців, які він провів у лісах в околицях Рогатина [3]. У східній Галичині, у місті Львові, було зафіксовано певний обмежений опір нацистським переслідуванням євреїв, з боку місцевих священиків, а також груп допомоги євреям, таким як Жегота, відгалуженню Польської підпільної держави часів війни, але ці організації не мали суттєвого впливу в Рогатині чи у менших довколишніх містечках і селах, де ховалися євреї. Рятівники майже завжди діяли самі, навіть якщо й у тісному контакті (див. також, наприклад, таємний контакт під час переховування між Джеком Ґлоцером і родиною Воль, яким допомагали різні люди неєврейського походження, які діяли у тих самих лісах на східних околицях Рогатина).
Декілька визнаних Праведників світу у східній Галичині були впливовими особами, наприклад, Климентій Шептицький, архимандрит ордену Студитів Української греко-католицької церкви в Уневі, і його брат митрополит Андрей Шептицький (який також допоміг багатьом євреям але не був офіційно визнаний Яд ва-Шем). Дехто з визнаних праведників працювали з менш офіційним впливом, наприклад, греко-католицький священик Марко Стек. Він допомагав Климентію Шептицькому ховати і перевозити євреїв (чоловіків, жінок і дітей) в монастирі по західній Україні [13, С.54-103]. Стек народився та виріс у с. Стратин, за 10 км від Рогатина, відомому серед рогатинських євреїв як місце походження декількох найшанованіших міських рабинів. Та переважна більшість визнаних осіб були звичайними людьми, багато з них і самі бідні, які реагували інстинктивно, коли євреї в біді стукали у їхні двері чи шибу. І історії тих осіб з Рогатина і околиць, які були визнані Праведниками світу, яскраво про це свідчать.
Згідно з роз’ясненнями Яд ва-Шем, не всі люди, які допомагали євреям, були визнані Праведниками світу. Критерії, якими керується Яд ва-Шем для надання цього звання, передбачають, серед іншого, «наявність свідчення тих, кому надавалася допомога, або рівноцінні задокументовані випадки, які уточняють тип порятунку і його обставини». Євреї, яким не вдалося вижити під час війни чи у перші повоєнні роки, навіть з допомогою від сторонніх, не могли надати на розгляд таких свідчень, тож їхні історії втрачено назавжди. Вони навіки забрали з собою відомості про особу тих, хто допоміг їм врятуватися свого часу. Деякі порятовані євреї, яким так допомогли, з різних причин не подавали заявок до Яд ва-Шем від імені своїх рятівників, навіть коли вони зазначали про таку допомогу у своїх спогадах та інтерв’ю.
Багато не-євреїв, які допомагали євреям, робили це без публічного визнання, бо їх імена так і залишилися невідомими для врятованих ними євреїв, або забулися протягом довгих десятиліть після війни, коли контакти та можливість приїхати до Рогатина були обмежені Холодною війною. Декілька уцілілих євреїв з околиць Рогатина визнають ці прогалини у своїх пізніших творах, та шкодують про те, що не можуть належно подякувати своїм рятівникам. Ми розуміємо, що імовірність коли-небудь з’ясувати імена цих людей мізерна, але тут ми наводимо випадки допомоги з якомога дрібнішими наявними деталями, сподіваючись, що хтось може впізнати когось або якісь місця, та доповнить ці розповіді.
Інші основні передумови Яд ва-Шем для надання титулу Праведника світу – це «ризик для життя, свободи чи становища рятівника», а також самовіддана безкорислива мотивація рятівника, «тобто не за гроші, чи іншу винагороду». Ці дві умови може бути дуже складно оцінити, адже після війни минуло стільки часу, а документів залишилося обмаль, особливо для встановлення межі, за якою самопожертва переходить смертельний поріг. У нашому власному списку імен для цього проекту ми не вважаємо себе настільки кваліфікованими у висновках, як Комісія Яд ва-Шем, яка визначає статус Праведника. Натомість, ми подаємо тут перелік відомих фактів, щоб усі могли взяти до уваги ці дії, націлені на порятунок життя євреїв.
Це питання особливо важливе для вчинків у регіоні східної Галичини, у тому числі в Рогатині. За німецької окупації, у складі бездержавного Генерал-Губернаторства, указ від 14 жовтня 1941 р., виданий Гансом Франком, вводив смертну кару для усіх осіб, які надавали євреям допомогу або прихисток [y]. Цей указ мав чинність і всюди оприлюднювався у регіоні протягом наступних трьох років німецької окупації, виправдовуючи розстріли щонайменше одного чоловіка з околиць Рогатина, який допоміг своєму єврейському приятелю [1, порятунок 4015122]. У післямові до книги Мартіна Гілберта «Праведники: неоспівані герої Голокосту» він пише, що «бездіяльність унаслідок страху не слід применшувати». Багато з єврейських спогадів воєнного періоду з Рогатина описують справжній страх, про який говорили потенційні рятівники, не лише перед німецькими окупантами, але й перед сусідами та іншими, хто міг їх видати за винагороду чи з інших міркувань. Деякі рятівники продовжували жити у цьому страху ще довго після закінчення війни. Небезпека під час війни в районі Рогатина робить нечисленні дії, зазначені на цій сторінці, більш видатними, а отже, вони заслуговують на більше вшанування.
Як і в будь-якій розмові про вчинки і осіб під час масштабних конфліктів, відповіді на питання про мотивацію тих, хто чинив добре, чомусь нам давати важче, ніж про тих, хто чинив кривду чи залишався осторонь. У християнських текстах є притча про доброго самаритянина (Лука 10:25-37). Вона повчальна у багатьох аспектах, відповідаючи на питання «Хто мій ближній?», осмислюючи значення «чужих», а також «вічного і такого, що ніколи не втрачає актуальність» суспільного, етичного і релігійного смислу милосердя. Гілберт детально аналізує тексти на тему мотивації у своїй праці «Праведники», а Мордехай Пальдіель, понад двадцятирічний директор відділу Праведників світу у Яд ва-Шем, також написав детальну статтю, де розмірковує про ці мотиви. Відповіді на ці питання відрізняються, залежно від місцевого і регіонального контексту, особливо під час історичних подій попередніх періодів. Хоча ми визнаємо складність певних випадків рятівних операцій у розділі з іменами, поданому далі, ми не розвиваємо тут цю тему детально, залишаючи ці аспекти для дослідників, та посилаємося на загальні джерела, наведені внизу цієї сторінки, та інші матеріали.
Попри те, що Яд ва-Шем перша і найбільша така організація, це, звісно, не єдина установа, яка працює над тим, щоб визнати праведників серед осіб неєврейського походження, та вшанувати їх постійними публічними інсталяціями. Інші особи та організації наслідували приклад Яд ва-Шем насаджувати дерева або гаї у дусі Псалма 1:1-3: Сад праведників у Вілмінгтоні, штат Делавер , став першим таким у США, закладений у 1981 р. і посвячений у 1983 р. Сад Праведників світу у Варшаві став першим у Польщі, урочисто відкритий у 2014 р. Інші сади було закладено в Італії, Швейцарії і Тунісі. Ця тема також поширилася і поза контекстом Голокосту, для вшанування героїзму перед лицем інших злочинів проти людяності, наприклад, у 2012 р., коли Європейський Парламент проголосив створення щорічного Європейського дня пам’яті про Праведників світу.
Говорячи про темні часи у роки німецької окупації Рогатина, цікаво зазначити, що серед понад тисячі сторінок спогадів і історій рогатинських євреїв, серед яких сотні сторінок, спеціально присвячених подіям окупаційного періоду, крім декількох німецьких командувачів на чолі регіональних органів влади, не названо практично жодного злочинця Голокосту з району Рогатина. У такому випадку неназивання – це також потужний засіб для формування пам’яті, як і називання.
Єврейські тексти вшановували не-євреїв, які рятували життя євреїв щонайменше протягом двох з половиною тисячоліть: Книга Виходу [1:15-22 і 2:1-10] розповідає про те, як донька Фараона знайшла немовля Мойсея (майбутнього пророка для ізраїльтян), схованого в очереті ріки Ніл. Вона захистила дитину від наказу вбивати усіх гебрейських дітей чоловічого роду, а потім виростила хлопчика, як власного сина. Фараон вигнав її за непослух його наказам. У Виході доньку фараона не називають на ім’я, але згодом вчені–юдаїсти дали їй ім’я Бітія/Біфія (або Батя), «донька Бога», щоб вшанувати її вчинок. Тут ми з повагою і смиренням називаємо імена тих відомих праведників, які допомагали євреям і рятували їх в районі Рогатина, а також тих, чиї зусилля були задокументовані, але чиї імена ще не відомі і можуть такими і залишитися. Робимо ми це, щоб вшанувати їх вчинки та їх життя як частину історії єврейської громади Рогатина. Ці рятівники подані тут у трьох різних категоріях:
Робота над цими списками незавершена, і ми радо долучимо будь-які доповнення до нього.
Стисла бібліографія, яка містить понад десяток виносок і загальних джерел, подана внизу цієї сторінки.
Цей список містить всіх осіб, визнаних Яд ва-Шем Праведниками світу за їх вчинки з порятунку євреїв у Рогатинському районі. Кожен з цих людей записаний на Стіні шани Яд ва-Шем на Горі Пам’яті в Єрусалимі. Для кожної людини чи прізвища, поданих далі, додаємо також стислий опис їх рятувальних вчинків, а також посилання на Яд ва-Шем та інші джерела з описами їх історій порятунку та з дрібнішими деталями.
Богдан Гривнак (Чесники)
джерела: [1, порятунок 4015122] [9, численні сторінки] [11, VHA#31757 і VHA#44311]
Богдан Гривнак віддав своє свідоцтво про хрещення та інші документи на посвідчення особи Борисові Арсену, своєму другу єврею та однокурсникові з педагогічного факультету у Станіславові, якого інтернували до Рогатинського гетто з родиною. Разом зі своїм батьком та іншими родичами Гривнак допомагав зберігати Арсену його таємницю, щоб він міг відвідувати свою сім’ю у гетто. Після ліквідації Рогатинського гетто додому до Гривнака прийшли з обшуком, і за підозрою подвійного використання його документів Гривнака було розстріляно німцями у грудні 1943 р.
Пйотр Кметь, його дружина Анна і їх доньки Стефанія і Францішка (Куропатники, біля м. Бурштин)
джерело: [1, порятунок 4034921]
Родина Кметь (Пйотр, його дружина Анна і їх доньки Стефанія і Францішка) переховували вісім євреїв, колишніх своїх сусідів, серед яких родини Кац і Фогельман, які втекли від акції в Бережанах. Родина Кметь дала їм притулок у своєму домі та допомагали їм під час переховування в лісах, передавали їм харчі і медичну допомогу. У квітні 1944 р. Пйотра убили українські націоналісти, але Анна з доньками продовжували дбати про єврейських утікачів аж доки радянська армія не витіснила німців ще через декілька місяців.
Станіслав і Францішка Пізьо, та Марія і Владислав Джугала (Підкамінь)
джерела: [1, порятунок 4039660] [2, С.320-335]
Марія Джугала і її чоловік Владислав переховували Регіну Хадер, колишню однокласницю Марії з Підкаменю, після того, як Хадер втекла з рогатинського гетто під час акції у грудні 1942 р. Коли умови в однокімнатному помешканні Джугал стали ризикованими, Хадер перевели на ферму до Маріїних батьків, Станіслава і Францішки Пізьо. Там вона перебувала у безпеці, аж до визволення регіону у 1944 р.
Михайло і Любомира Белегай (Журів)
джерело: [1, порятунок 4442565]
Михайло і Любомира Белегай, батьки маленької дівчинки, які жили в селі у Журові, дали притулок трьом своїм колишнім сусідам, Елізеру Шрейєру і його малолітнім синам, які врятувалися під час акції в гетто в Букачівцях і Рогатині. Понад рік, аж до визволення регіону, Белегаї годували і ховали їх у своїй стодолі та в інших сховках, щоб німці чи хтось інший їх не знайшли.
Федір Пендерецький, його дружина Анна і їх син Ніколай (Тенетники, біля с. Букачівці)
джерело: [1, порятунок 4039954]
Лісник Федір Пендерецький дізнався наприкінці 1942 р., що євреї переховувалися в лісах, які були у його підпорядкуванні поблизу Букачівців, і вирішив приносити їм харчі та одяг. Протягом наступних півтора року, аж до визволення, Пендерецький зі своєю дружиною Анною та сином-підлітком Ніколаєм допомагали понад 17 євреям шукати притулок, дбаючи про них у лісі, переводячи утікачів, якщо було потрібно втекти від облави, та забезпечував їх усім необхідним. Прізвища врятованих осіб – це Нагельберг, Шумер, Фельдман, Драч, Костен, Дікман, Еренберг, Шіффер, Біен, Шенклер та інші.
Казімєж і Марія Бодашевскі, з Антонієм Маліновскі (Гоноратівка, біля с. Чесники)
джерело: [1, порятунок 4034417] [2, С.513] [3, С.26, 28, 513-514]
У 1943 р. Казімєж і Марія Бодашевські дали притулок трьом членам родини Воль, які перед тим втекли з рогатинського гетто. Спершу – у себе вдома, а потім у сусідніх лісах, приносили їм до їх сховків харчі, одяг та ліки. У лісі Волям також допомагав Антоні Маліновскі, який викопав для них землянку, приносив їжу та інші потрібні речі, а також попереджав їх про небезпеку, цілий рік, аж до визволення.
Ян і Юзефа Кучта зі своїми дітьми Яном, Анєлою і Владиславою (Луковець, між Журавно і Журовим)
джерело: [1, порятунок 4044913]
Ян і Юзефа Кучта зі своїми дітьми Яном, Анєлою і Владиславою надавали прихисток, харчі і ліки Давиду Ліберману з Журавно, а також його дружині і синові, у своєму домі на хуторі на дорозі до Журова. Коли через облави і патрулі переховування у їх будинку стало особливо небезпечним, Кучти вночі провели Ліберманів у безпечніше місце у сусідньому лісі, допомігши їм зробити землянку і приносили їм харчі з одягом, аж доки ті не змогли повернутися на хутір. Кучти опікувалися Ліберманами, а потім і Моше Прінцом, понад рік, аж до визволення у 1944 р.
Кирило Кіндрат (Слобода, поблизу Бурштина)
джерело: [1, порятунок 4015624]
Починаючи з 1943 р., Кирило Кіндрат дав прихисток своєму колишньому викладачеві зі Львова Ісааку Шлезінгеру, якого переховував у себе в стодолі і у копанці на городі, а потім, завдяки відносній віддаленості свого господарства, – у себе вдома. Ці двоє чоловіків жили у Кіндрата вдома цілий рік, аж до визволення, після чого обидва стали вчителями у Бурштині.
Перелік у цьому розділі включає часткові або повні імена осіб, які допомагали євреям в районі Рогатина під час німецько-фашистської окупації, у гетто чи деінде, після остаточного знищення гетто у ліквідаційних акціях. З різних причин Яд ва-Шем не визнав цих осіб неєврейського походження Праведниками світу. Гадаємо, що у більшості випадків просто ніхто не подав до Яд ва-Шем заявки на розгляд їхнього статусу. Про декого з них досі бракує інформації, щоб чітко визначити їх у такій заявці, а особливо сьогодні, коли практично усі урятовані євреї вже відійшли з цього світу, багатьох з їх рятівників так і не вийде ніколи визначити. Більшість з поданої тут інформації взято з Книги пам’яті Рогатина і з декількох спогадів уцілілих євреїв з рогатинського гетто, посилання на які подано внизу сторінки. Написання наведених тут імен взято зі спогадів. Часто написання цих імен відображають звучання автора спогадів, яке перегукується з його рідним ідишем, або польською, незважаючи на національність праведника.
Цей список відображає поточний стан досліджень Єврейської спадщини Рогатина, які ніколи не будуть вичерпними, з причин, описаних у Вступі. Ми вітаємо будь-які доповнення чи ресурси, які можуть допомогти розширити цей список імен, або надати більше деталей про праведників, їх родини та вчинки в Рогатині чи в околицях під час окупації. Зв’яжіться з нами з цього приводу через канали, які подані у розділі контактів.
(невідомо) Бабінк (Рогатин)
джерело: [6, С.11, 37, 47, 59-60]
Бабінк був адвокатом з Рогатина і приятелем родини Вейлер. Разом зі своєю сім’єю він допомагав Вейлерам харчами і необхідними речами протягом усього періоду існування гетто в Рогатині, усупереч розпорядженню німців про смертну кару для усіх, хто допомагає євреям. Бабінк також пішов у гетто наприкінці 1942 р., щоб попередити Вейлерів, що гетто от-от обгородять колючим дротом, а потім організував перевезення валізи для Шеви Вейлер (згодом – Сильвія Ледерман), коли вона таємно виїхала з гетто назавжди. Доля Бабінків після війни залишається невідомою.
Анна Бачинська і її доньки Лідія (Ліда) і Марта (Туня, Таня) (Рогатин)
джерела: [4, С.vii, 95-97, 101-102, 105-106, 109-112, 114-115, 117-119, 121] [7, 08:40-09:47, 10:59-11:49]
Завдяки родинним зв’язкам у Рогатині перед німецькою окупацією молоді єврейки Роза Фауст (згодом – Розет Фауст Галперн) і Клара Вайсбраун (пізніше – Шнитцер) таємно переховувалися за межами гетто у домі Анни Бачинської (уродженої Космини, яка походила з с. Черче). В дитинстві Анна вчилася музики у Розиного батька. Ці дві єврейки ночували у кімнаті разом з доньками Анни, Лідією і Мартою, Бачинські годували і захищали їх. Це почалося ще до ліквідації гетто в Рогатині у червні 1943 р., і тривало близько 10 місяців, аж до кінця зими або початку весни 1944 р., коли наступаюча Червона Армія стала загрозою для Бачинських. Перед тим, як Бачинські виїхали з Рогатина до Німеччини, вони допомогли влаштувати новий сховок для Фауст і для Вайсбраун, і перевезли цих єврейок до їх наступних рятівників. За німецької окупації родинний дім Бачинських був відносно безпечним місцем, попри німецьке розпорядження про смертну кару за допомогу євреям, але Шнитцер говорила про Анну Бачинську: «Вона ризикувала власним життям, мушу визнати, бо якби вони нас там знайшли, то розстріляли б усю сім’ю» [7, 11:40]. Анна Бачинська і її доньки навідали Галперн у США незадовго після війни, але крім цього, їх місцезнаходження після війни залишається невідомим.
Ця історія порятунку ускладнюється тим, що голова сім’ї Бачинських, чоловік Анни, був комісаром Української допоміжної поліції в Рогатині, в принципі ворожої сторони до єврейської громади, коли їх ізолювали в гетто. Втім, навряд чи Бачинський не знав про те, що його дружина і доньки переховують євреїв у їх домі протягом майже року.
Міхал Білан (Рогатин)
джерело: [4, С.vii, 124-128]
Після того, як сім’я Бачинських виїхала з Рогатина, Роза Фауст (згодом – Розет Фаст Галперн) протягом короткого часу перебувала вдома у своєї колишньої вчительки з гімназії, пані Савицької, та старшої пані, відомої лише як Кася, яка тоді також допомагала їй знайти сховок у Міхала Білана, колишнього начальника рогатинської електростанції. Білан вже перебував під підозрою німців про переховування своєї дівчини-єврейки, Гелен Ландау, і її сестри. Білан перевіз сестер Ландау до сусіднього села, щоб їх не викрили в Рогатині, але там їх виказали і вбили. Білан носив Фауст харчі і облаштував для неї сховок у підвалі свого будинку. Подруга Фауст Катруся Мосора, також приносила їсти і одяг. Німецькі офіцери заїхали в будинок Білана наступного дня, а Фауст періодично залишалася у помешканні Білана на мансарді, доки німецька армія не відступила на захід, під натиском радянського наступу. Доля Білана після війни невідома, але його місце знаходження було відоме родині Фауст. У пам’ятному слові, яке вони написали на його смерть, Розет та її брат Якуб зазначили: «Його благородні вчинки назавжди залишаться у нашій пам’яті, і ми завжди прославлятимемо його благословенне ім’я».
Оксана Білей (коморохи, бл. 25 км на південний схід від Рогатина)
джерело: [4, С.vii, 110-116]
Після акцій в рогатинському гетто наприкінці 1942 р. дві жінки неєврейського походження, Анна Бачинська (див. вище) і вчителька гімназії пані Савицька, які ховали у себе вдома Розу Фауст (згодом – Розет Фауст Галперн), почали шукати для неї безпечнішого місця. Під фальшивими документами нещодавно померлої Дарки Васількевіч Фауст перевезли під опіку Оксани Білей, яка найняла Фауст доглядати за її старою матір’ю у селі Скоморохи біля Бурштина. Білей знала, що Фауст єврейка, але мати Білей була не в курсі. Протягом тих трьох місяців, що Фауст перебувала у Скоморохах, Білей допомагала приховувати єврейську національність Фауст, навчаючи Фауст основним християнським звичаям, щоб та не виділялася, попри цікавість місцевих, а також допитування місцевого священика та гестапо. Доля Білей після війни невідома.
Пантелеймон Бродовий (Рогатин)
джерела: [2, С.338-339] [3, С.32] [Новини RJH від 21Чер2017]
Єгошуа Шпігель, член оргкомітету Книги пам’яті Рогатина, написав коротку главу для розділу в книзі Йізкор «Оплакування». Там йдеться про неймовірну історію часів війни про порятунок євреїв у стінах рогатинського будинку, де розташовувався штаб командування гестапо. У цьому тексті, трохи довшому за сторінку, Шпігель розповідає про одного українця з с. Путятинці, якого він називає Брудовай, і який працював охоронцем у цій будівлі та переховував 13 євреїв у підвалі (де зберігалися архіви ради), буквально під ногами гестапівців, захищаючи їх від німців і за можливості передаючи харчі. Коли гестапо потрібно було більше місця у будівлі, та було вирішено задіяти підвали, то цей охоронець переконав їх, що архіви слід зберегти, а гестапо нехай шукає інші приміщення. На основі даних від деяких урятованих Шпігель розповідає, що серед переховуваних євреїв був Єгошуа Ґлоцер з доньками Люсею і Рузею, Авраам Габер з дружиною Лібсі і сином Ізраелем, Різе Стриєр зі своїм сином Йосею, сестра з братом Рахель і Моше-Йозеф Баль, їх двоюрідний брат Бернард Кесслер, Сара Рокіч і Ханіна Зонненшайн. Голод забрав життя Авраама Габера, а потім вимушено вигнав з підвалу Зонненшайн, Моше-Йозефа Баля і Йосю Стриєра на ризиковані пошуки їжі – усіх їх піймали і розстріляли. Решта 9 євреїв дожили до кінця німецької окупації, хоча і в дуже важкому стані. Шпігель пише про чоловіка, який переховував мешканців підвалу: «Цього чоловіка слід згадувати добрим словом. Ледь жевріюче світло Б-га не згасло в їх серцях, в одиницях серед багатьох…»
У 2016 і 2017 р.р. донька Сари Рокіч Батя Кідрон, яка дізналася про пережиті страждання своєї матері під час війни лише після смерті Сари, зв’язалася з міською радою в Рогатині, сподіваючись знайти чоловіка, який допоміг її матері. Завдяки дослідженням вчителя-пенсіонера Михайла Воробця, місцевого історика-краєзнавця, який чув цю історію від колишнього співробітника в Рогатині багато років тому, рятівника було визначено – це Пантелеймон (Панько) Бродовий, 1884 р.н. у с. Бабухів, селі неподалік Путятинців і Рогатина. Родини Воробців і Бродових споріднені, а Андрей Воробець записаний свідком на весіллі Панька Бродового з його дружиною Анною у 1908 р. Більше родинних деталей та інформації про роботу в будівлі управи, яку було розшукано завдяки дослідженням п. Воробця та інших рогатинців, розповіли під час емоційної зустрічі, де була присутня Кідрон, її чоловік, двоє їх ізраїльських друзів, п. Воробець, представники міської ради Рогатина і Іван Бродовий, племінник того рятівника. Зустріч відбулася у публічній бібліотеці Рогатина улітку 2017 р. Після війни Панько Бродовий залишився жити в районі Рогатина і помер у 1954 р. Його дружина Анна померла за рік до того. Вони поховані разом на цвинтарі біля Церкви Святого Духа в Рогатині.
Ця розповідь ускладнюється абзацом зі спогадів Куби Ґлоцера. Повернувшись до Рогатина після понад року переховування у лісах на східних околицях міста, Куба зустрівся зі своїм дядьком Шійє Ґлоцером, та доньками Шійє Люсею і Рузею, а також з іншими, які були в тому підвалі управи. Куба дізнався від когось, що крім того, що цей «вахтер» приносив євреям харчі, він чинив сексуальне насильство над жінками, які там переховувалися, погрожуючи вивести їх нагору і здати німцям, якщо жінки не будуть йому коритися. Ми не маємо жодних додаткових підтверджень від інших свідків, осіб, які уціліли з того підвалу, про цю версію подій.
Ганка Бучек (Руда)
джерела: [6, С.55-57] [2, С.315]
Ганка Бучек була старшою полькою, яка походила з Рогатина. Під час німецької окупації вона була домашньою робітницею у домі священика у сусідньому селі Руда. Коли Бучек зустріла знайому єврейку Шеву Вейлер (згодом – Сильвія Ледерман), після другої акції в рогатинському гетто, і зрозуміла, у якому скрутному становищі та опинилася, Бучек запропонувала Вейлер свою метрику, на підставі якої вона могла вдавати себе за іншу. Вейлер використала польські документи Бучек для себе, щоб виробити собі пропуск на виїзд з воєнної Генеральної Губернії до Німеччини на примусові роботи, де їй вдалося вижити до кінця війни. Ледерман писала у своїх спогадах про Бучек, як та передала їй свою метрику: «Якби було викрито її змову у цій операції, вона заплатила б за неї своїм життям». Повоєнна доля справжньої Бучек невідома.
Парасковія (Паранька) Бурачок (Черче)
джерела: [14] [11, VHA#15986] [4, С.117]
Наприкінці 1942 р. Берта (дівоче прізвище – Фауст і Йозеф Бліц мали п’ятирічного сина (Абрам, якого називали «Бумче», а згодом «Аві») і доньку (Ціпора), якій було на той час всього півтора року. Усі разом вони жили у єврейському гетто в Рогатині. Під час німецької облави на євреїв у гетто 8 грудня Ціпору знайшли сховану у кошику з брудною білизною. Німці посадили її на вантажівку, щоб вивезти разом з іншими дітьми і дорослими. Кінцевим пунктом призначення мав бути табір смерті Белжець. Хтось дивом встиг виштовхнути цю дитину з кузова просто на сніг, перш ніж вантажівка рушила. Маленьку дівчинку потім знайшли і повернули родині.
Прагнучи захистити маленьку небогу від наступних небезпек, Бертина сестра Роза домовилася, щоб Ціпору взяла до себе одна знайома українка, яка мешкала у сусідньому курортному містечку Черче. Ця жінка, Паранька Бурачок (дівоче прізвище – Космина), дуже захоплювалася дідусем Ціпори, Давидом Фаустом, який був керівником відомого рогатинського сімейного клезмерського оркестру. Також Давид вчив музики сестру Параньки Анну (згодом – Бачинська, див. вище) та сина Анни Ярему. Давида добре знали і любили у християнській громаді, бо він зі своїм оркестром вправно виконували польські, і українські пісні на християнські свята, цілком безкоштовно. Паранька Бурачок мешкала в однокімнатній хаті в Черче, разом з синами-підлітками. Чоловік покинув її кілька років перед тим. Паранька прихистила у себе Ціпору на два тижні. Ціпора була білявою дівчинкою, без яскравих рис єврейської національності, але сусіди Параньки запідозрили, що дівчинка єврейка і погрожували їм. Паранька не боялася за власну безпеку, але хвилювалася за життя дівчинки, тож через два тижні вона відвела Ціпору назад до батьків у гетто. Ціпора, її брат та їх батьки пережили наступні акції, а згодом втекли з рогатинського гетто в ліси, в околицях їх колишньої домівки в Букачівцях. Там вони переховувалися аж до звільнення. Ціпора дізналася про самовіддані дії Параньки від батьків, коли підросла. Ціпора писала: «Мама часто розповідала нам про цю чудову українку.» Коли радянські війська знову зайняли Рогатин в 1944 р., вони заарештували одного з синів Параньки за звинуваченнями в колаборації з німцями. Мати Ціпори Берта Бліц свідчила на його захист, розповівши про те, як Паранька ховала в себе її доньку, і сина відпустили з тюрми.
Коли Україна здобула незалежність, Ціпора Бліц приїхала до Рогатина: у 1994 р., а потім ще раз у 1998 р., разом зі своїми сестрами та іншими нащадками і врятованими євреями. Під час обидвох своїх приїздів вона бачилася з Паранькою Бурачок у неї вдома, в Черче, а також з родичами Параньки. Повернувшись знову у 2007 р., Ціпора дізналася, що Паранька померла у віці 95 р.
У 1996 р. Ціпора Бліц дала відео свідчення для Фонду Шоа при Університеті Південної Каліфорнії про пережите під час війни, зі слів її батьків. Розповіла також про своє життя після війни у Польщі і в інших країнах, вже на основі своїх дитячих спогадів. На питання про те, чому вона вирішила погодитися свідчити, Ціпора відповіла, що хотіла віддати належне тим християнам, які допомогли їй і іншим євреям вижити під час війни.
(невідомо) Дубський (Верхня Липиця)
джерело: [3, С.23-24]
Коли Куба Ґлоцер і його кузен Йося Альтман втекли після ліквідації рогатинського гетто у червні 1943 р., і коли їх рятівник провів до стодоли пана Дубського у с. Верхня Липиця (у польському звучанні – Ліпіца Гурна), то там вже ховалася місцева єврейська сім’я Сучара Хаусера і його діти Дзюня і Льонек. Виявилося, що Куба і Йося мандрували з племінником пана Хаусера. Пан Дубський переховував і годував шістьох утікачів, попри свої страхи про насущну присутність у селі німецьких солдат, які шукали схованих євреїв. Хаусер сказав Ґлоцерові, що Дубський був Свідком Єгови (або, можливо, Адвентистом), а це така пацифістське релігійне віросповідання. Ці шість євреїв сиділи в стодолі два тижні, поки їх годувала і ховала сім’я Дубських, але їх страх дедалі наростав. Коли Ґлоцер почув, що у сусідніх лісах сидять ще євреї з рогатинського гетто, то він зі своїм двоюрідним братом, а також небіж Хаусера, вирішують звільнити Дубських від частини їх тягаря, і йдуть в ліси, незважаючи на німецькі патрулі. Хаусери залишилися в Дубських. Наступна доля Дубських і Хаусерів невідома. І небіж Хаусера, і Йося Альтман згодом були застрелені у лісах. Ґлоцер писав про Дубських і про ще одну жінку їхньої віри: «І до сьогодні я вважаю, що завдячую своїм життям цим добродіям. Завдяки їм, я уцілів у найважчі часи».
(невідомо) Ягода або Тадуеш Чевоховскі (Львів)
джерело: [6, С.125-150, 162-163, 167, 201-202] [2, С.317]
До війни Доктор Ягода був ветеринаром з Каліша (Польща). На початку війни він був пілотом військово-повітряних сил і отримав поранення в ногу. Коли він познайомився з Шевою Вейлер (згодом – Сильвія Ледерман) у червні 1943 р., він працював лікарем, проводив медогляд молодих людей під час реєстрації у трудовому таборі Яновська у Львові. Зрозумівши, що Шева єврейка, хоча вона мала фальшиві польські документи, він дав їй ліки, щоб допомогти вдати хворобу і влаштував для неї можливість вибратися з табору невпізнаною. Др. Ягода також дав Шеві пропуск та організував, щоб вона могла перебувати на складі на краю табору, куди він їй практично щодня приносив харчі і виносив відходи. Через тиждень перебування у цьому сховку Др. Ягода допоміг Шеві повернутися до табору та зареєстрував її як добровольця на роботу в Німеччину. Також, протягом всього решти часу оформлення і перевезення він не виказував її фальшивого імені. Доля д-ра Ягоди після війни невідома. У спогадах Ледерман він фігурує як доктор Ягода, а в Книзі пам’яті Рогатина цей лікар згадується під іменем Тадеуш Чевоховскі.
(невідомо) Кьоніксберг, його дружина і їх доньки Яніна, Урсула і Чеся (Лопушня)
джерело: [5, «В бігах»]
Кьоніксберги були найзаможнішою родиною в селі Лопушня, що зі східного боку Рогатина. Пан Кьоніксберг був поляком і мав олійний прес, для віджиму насіння на олію для Лопушні і околиць. Кьоніксберг був зв’язковим між Кімелями (Леоном і його сином Александром та донькою Любою) та їх рятівником Матусяком (див. далі). Коли улітку 1943 р. переховування на хуторі Матусяків стало занадто небезпечним, Кімелів переправили до будинку Кьоніксбергів, який знаходився на головній дорозі біля центру Лопушні. Люба перебувала в основному будинку, допомагаючи пані Кьоніксберг з хатньою роботою та з уроками для трьох доньок Кьоніксбергів, Яніни, Урсули і Чесі. Александр і Леон сиділи у сховку, облаштованому з сіна у стодолі. Одна з доньок Кьоніксбергів, зазвичай Чеся, щодня приносила Александрові і Леонові поїсти, вдаючи, що йде годувати курей у дворі, щоб не накликати підозри. Раз на тиждень Кьоніксберг передавав Кімелям газети та іншу інформацію, переважно про хід війни. На обійсті Кьоніксберга щодня було дуже гамірно – через роботу олійного пресу. Александр Кімель згодом розмірковував, що така висока активність допомагала Кьоніксбергу уникати підозр про порятунок євреїв.
Коли восени 1943 р. прийшли холоди, Кьоніксберг влаштував копання підземного бункера на території свого маєтку у Лопушні. Він найняв одного українця, Степана (див. далі), щоб викопати бункер, накрити його, і допомогти Кімелям його облаштувати. Кьоніксберг продовжував надавати харчі та інші речі для чоловічої частини сім’ї Кімелів, а Люба знайшла притулок у них вдома під виглядом домашньої служниці. Навесні 1944 р. Червона Армія підійшла близько до Лопушні, а підкріплені німецькі загони прочісували ліси, щоб вбивати уцілілих євреїв. Кьоніксберг боявся наступу радянської армії (чотири роки перед тим, під час радянської влади, його назвали кулаком), тож вирішив податися далі на захід з німцями через Польщу. Він залишив Степана та достатньо продовольства на два тижні, доки, на його думку, мала би вже підійти Червона Армія. Люба також спустилася у бункер до Александра і Леона. Коли Кьоніксберг поїхав, того ж дня німецька воєнна міліція зайняла його будинок і відтак німці заповнили все господарство.
Загалом, Кьоніксберг і його сім’я прихистили і годували Кімелів майже вісім місяців. Доля Кьоніксбергів після війни невідома.
(невідомо) Ковальський (Рогатин)
джерело: [6, С.54-55, 59, 62, 118]
Ковальський був сином польського службовця скарбниці у Львові, який часто їздив до Рогатина і околиць. Восени 1942 р. він потоваришував з євреями в Рогатині і таємно допомагав оформити фальшиві посвідчення особи і проїзні документи для декількох євреїв, виселених там до гетто, у тому числі для Шеви Вейлер (згодом – Сильвія Ледерман), а ще – Симонові Сребніку, Хюго Голдбергу та іншим. Ледерман розповідає у своїх спогадах, що Ковальського «забрало гестапо» у Львові, десь на початку 1943 р. Наступна його доля невідома.
Ярема Крупка і його дружина (Рогатин)
джерело: [6, С.11, 18, 22, 37, 47, 49, 55, 59, 66-103, 106, 116, 122-123, 209-210, 237-239] [2, С.314-318]
Ярема Крупка був українцем, розпорядником кооперативів в Рогатині, а згодом – начальником з постачання для німців у Бродах. Разом з дружиною у них під час війни був маленьких син. Крупки дружили з Вейлерами до окупації, та допомагали їм харчами і речами, коли Вейлери перебували в рогатинському гетто. Коли пана Крупку перевели по службі і він з родиною переїхав до Бродів у листопаді 1942 р., Крупки взяли тоді з собою малолітню Шеву Вейлер (згодом – Сильвія Ледерман). Вейлер мала фальшиві польські документи. Крупки шість місяців надавали Вейлер притулок у своєму помешканні, доглядали за нею, коли вона важко захворіла, та оформляли для неї міську реєстрацію та трудовий стаж, щоб не викрити її справжню особу. Сестра пана Крупки, Ольга, яка і далі жила в Рогатині, передавала новини з гетто для Вейлер у Броди. Крупки переховували Вейлер та зберігали в таємниці її національність, навіть коли вони святкували Різдво у себе вдома з німецькими і українськими поліцаями. Брат пана Крупки Франко, хоч і ревно підтримував німців, і сам був офіцером, допомагав Яремі Крупці і його дружині ховати Вейлер у їх домі. Після низки акцій у бродівському гетто у квітні 1943 р., у травні Вейлер вирішила, що і для неї, і для Крупок надалі занадто небезпечно залишатися у них вдома, тож Крупки допомогли Вейлер з фальшивими документами поїхати до Львова, і жити з сестрою пана Крупки і її чоловіком, подружжям Тарашкевичів (див. далі). У лютому 1944 р. Крупки переїхали з Бродів до Відня, а потім до Мюнхена, де вони зустрілися з Вейлер влітку 1945 р. Що сталося з Крупками потому, невідомо. У спогадах Ледерман є повоєнне фото Крупок і Ледерманів разом, вдома у Ледерман у США, тому, у спогадах є припущення, що в певний момент Крупки жили і в США.
Ганна Кваснєвска (Рогатин)
джерело: [2, С. 523-524] [15]
Сабіна Вінд (далі – Фукс) урятувалася під час акції у березні 1942 р. з незнайомим їй маленьким єврейським хлопчиком, сином рогатинського шохтіма, єврейського ритуального забійника. Намагаючись утекти від полону, вони спершу сховалися у вбиральні неподалік міської площі, куди зігнали для страти більшість євреїв з ґетто. Гнані з тієї вбиральні, Вінд з хлопчиком забігли у двір за будинками на площі, у пошуках прихистку. Один чоловік, не-єврей, у тому дворі показав їм, де ховатися, а потім скерував молодиків-українців, які з’явилися у подвір’ї шукати євреїв, нишпорити деінде. Ще одна не-єврейська жінка принесла сухий мішок, яким можна було вкритися, і чайник з гарячими жаринами, щоб зігріти молодих євреїв, а ще окраєць хліба, щоб їх нагодувати.
Сабіна Вінд Фукс згодом розповідала: «Коли таке добро чиниться євреям у часи, коли вони нічого не варті, – це не забувається». Під час приїзду до Рогатина наприкінці 1990-х з Мордехаєм Фуксом і Фішелем Кіршеном Сабіна відшукала, хто та жінка, яка допомогла їй і тому хлопчику. Це – Ганна Кваснєвска, бл. 1900 р.н., яка працювала на кухні у місцевій богословській семінарії, та підробляла у єврейських родинах, допомагаючи з малими дітьми. Ганна не могла зносити, як нацисти принижували євреїв у місті. Під час війни вона годувала і ховала декількох єврейських дітей і дорослих у себе вдома на вул. Валовій в Рогатині. Ганна Кваснєвска померла у 1975 р., похована на міському цвинтарі в Рогатині. Під час свого приїзду до Рогатина Сабіна зустрілася з донькою Ганни, Марією Рихлевич, привезла подарунки і подякувала за те, що Ганна врятувала їй життя. Нащадки Ганни з гордістю пригадують цю зустріч в Рогатині. Сабіна Вінд Фукс померла в Ізраїлі у 2011 р.
(невідомо) Матусяк (поблизу Рогатина)
джерело: [5, «Порятунок» і «В бігах»]
Поляк на ім’я Матусяк ховав Александра Кімеля і його батька Леона у себе вдома і в стодолі на невеликому хуторі біля Рогатина, протягом двох тижнів у травні 1943 р. Лист з гетто від сестри Кімеля Люби змусив їх батька повернутися туди, саме за день до його ліквідації. Але їх попередили, і вони ледь встигли сховатися у бункері, втекти з гетто і повернутися до будинку Матусяка. Матусяк тримав Кімелів у себе вдома і у стодолі ще десь місяць-два, аж доки його сусіди не запідозрили щось, і Кімелям довелося поїхати звідти. Про Матусяка більше нічого невідомо.
Василь і Марія Попик (Заланів)
джерела: [2, С.529] [10, свідок YIU/2093U, 8:54-10:41, 21:47-23:50]
Єврейську дівчинку років 8-ми мати відіслала з рогатинського гетто під час великої акції, імовірно під час перших масових вбивств у березні 1942 р. Згодом вона повернулася, та не знайшла нікого з близьких живими. Ця дівчинка, донька Файвела і Амалії Райс, втратила свої документи під час війни і не знала подробиць ні про день свого народження, ні про сім’ю, вона тільки пам’ятала своє ім’я з народження – або Зунка, або Зунця. Без сім’ї, не знаючи, що робити далі, вона блукала від села до села в околицях Рогатина. У Заланові був один чоловік, якого вона знала, і цей чоловік з дружиною взяли її до себе, жити зі своїм сином і їх родиною, і виховали її як власну доньку. Ці прийомні батьки – Василь і Марія Попики. Дівчинку нарекли Марія Василівна, її виховали в українських традиціях і вірі, а згодом вона вийшла заміж за українця на ім’я Цапар і плекала свою сім’ю. Зрештою вона переїхала до Рогатина, де і залишилася. Про сім’ю Попик більше нічого невідомо.
Вітольд Рунге (Рогатин)
джерело: [2, С.448] [16] [17]
Доктор Авраам Стерцер пише у своєму есеї для Книги пам’яті Рогатина «Як згинув Рогатин», що під час німецької окупації «євреї мали в Рогатині друга». Доктор Рунге був християнином, лікарем, який, за словами Стерцера, співчував євреям у гетто і прагнув їм допомогти. Польський патріот у третьому поколінні, народжений 1892 р., працював дільничним лікарем в Рогатині до війни. Під час окупації лікар часто відвідував ґетто, щоб лікувати хворих та втішати їх. Після війни д-р Рунґе покинув Рогатин та поселився у Бжесько, де й помер 1952 р. Він похований разом з дружиною та матір’ю на старому католицькому кладовищі у Бжесько.
(невідомо) Сікорський (Бабинці)
джерело: [3, С.22, 26]
У червні 1943 р., відразу після ліквідації рогатинського гетто, чоловік на прізвище Сікорський, який мав хату в Бабинцях, передмісті Рогатина, надав притулок і їжу Кубі Ґлоцеру, його братові Самуелю, і його кузенам Кларі і Йосі Альтманам, у сховку, який він заздалегідь облаштував. Ця група сиділа там ще з п’ятим євреєм, Янкелем Ойстером, п’ять днів, доки дружина Сікорського не перелякалася німецьких патрулів навколо їх дому. Троє з них залишилося з Сікорськими, а Куба і Йося пішли шукати іншого сховку у лісах. Кубин брат Самуель і його кузина Клара залишалися у Сікорських ще щонайменше місяці два, а може, і рік. Потім вони були виказані і їх розстріляли німці, за два тижні до визволення, коли вони перебралися до іншого сховку. Доля Сікорських невідома.
(невідомо) Тарашкевіц або Гальчук (Львів)
джерело: [6, С.114-118, 120-124] [2, С.316-318]
Професор і пані Тарашкевіц мали квартиру у Львові, де вони майже два тижні годували і ховали молоду єврейку з Рогатина Шеву Вейлер (згодом – Сильвія Ледерман), яка мала фальшиві документи. Пані Тарашкевіц була сестрою пана Крупки (див. вище), а професор був на пенсії. Саме Крупки відіслали Вейлер до дому Тарашкевіц, щоб врятувати від небезпеки у Бродах та допомогти Вейлер утвердити її несправжню ідентичність. Родина Тарашкевіц знала про те, що Вейлер була єврейкою, і допомагали їй тримати це в таємниці, навіть від своєї племінниці, яка жила з ними. Про повоєнну долю родини Тарашкевіц більше нічого невідомо. У спогадах Ледерман вони фігурують як пані Тарашкевіц і Професор, а в книзі пам’яті Рогатина професора називають Гальчук.
Данило (невідомо) (Рогатин і Лопушня)
джерело: [5, «Порятунок»]
Українець, який відомий тільки на ім’я Данило у воєнних спогадах Александра Кімеля. Він жив на хуторі на околицях Рогатина. Данило прислужився родині Кімелів (Александру, його сестрі Любі, і їх батькові Леону) декілька разів, ще до ліквідації гетто у червні 1943 р., і ще декілька місяців потому. Данило перевозив по 2-3 особи з родини Кімелів з гетто до місця переховування у поляка Матусяка (див. вище), за Рогатин, обережно обираючи маршрути, коли дороги обшукували німці, а також при переїзді давав Кімелям нічліг у своєму домі. Згодом Данило перевіз Кімелів в інший сховок у с. Лопушня. Про Данила більше нічого невідомо.
Степан (невідомо) (Лопушня)
джерело: [5, «У сховку» і «Визволення»]
У селі Лопушня Александр Кімель і його батько Леон та сестра Люба перебували і переховувалися на хуторі поляка Кьоніксберга (див. вище), від літа 1943 р. до весни 1944 р. Восени 1943 р. Кьоніксберг найняв одного українця, який у спогадах Кімеля фігурує лише як Степан, викопати для Кімелів підземний бункер, щоб їм було тепліше перебути холод. Степан знав, що Кімелі євреї, але продовжував їм допомагати та ніколи не виказав ні їх національність, ні місця їх переховування, навіть коли Кьоніксберг втік на захід через Польщу, під натиском наступаючої Радянської армії, і коли німецька військова поліція зайняла хутір Кьоніксберга. Степан і далі був на хуторі Кьоніксберга, коли Лопушню було звільнено, та носив Кімелям воду, коли вони нарешті змогли вийти з бункера. Про Степана і його повоєнну долю більше нічого невідомо.
Як зазначено у Вступі, декілька єврейських спогадів про Рогатин під час війни описують праведні вчинки місцевого населення, але ці особи неназвані у цих текстах. Недостатньо маємо інформації про цих осіб і сьогодні, тож не можемо визначити, хто вони були. Втім, ми вирішили їх перерахувати тут, подаючи посилання на джерела та короткий опис їх вчинків, сподіваючись на те, що хоча б хтось з них може колись ще бути упізнаний, як, наприклад, сталося для однієї особи, завдяки дослідженням в Рогатині в 2017 р. Ми щонайменше подаємо інформацію тут, щоб цих осіб зарахували до тих, хто протистояв переважним настроям місцевих мешканців неєврейського походження, які були або байдужими, або боялися. Натомість, ті надавали матеріальну допомогу, прихисток і розраду євреям, які опинилися в біді. Як вже було згадано вище, ми щиро вітаємо будь-які контакти від будь-кого, хто може пролити більше світла на долю цих людей.
Неназваний 01 (невідоме село на р. Гнила Липа, бл. 5 км від Рогатина)
джерело: [7, 09:48-1058, 22:00-24:20, 25:53-26:48, 28:01-28:40]
Коли наближення радянських військ навесні 1944 р. нависло загрозою над українською родиною, яка переховувала і захищала Клару Вайсбраун (згодом – Шнитцер) у себе вдома в Рогатині, Клару перевезли у місце, де перебувала її молодша сестра Геля (Гелен) Вальд, в одного українця, який був у стосунках з Гелею. Клара з сестрою спершу жили на пшеничному полі, а потім цей чоловік викопав для них нову землянку, на березі ріки Гнила Липа, виславши її пухом, та замаскувавши рослинністю. Протягом наступних трьох місяців цей чоловік приносив Кларі з сестрою харчі. Коли радянська армія витіснила німців з Рогатина і околиць у липні 1944 р., цей чоловік відвід Клару на пшеничне поле і влаштував їй зустріч з іншими уцілілими євреями. Клара пішла пішки до Рогатина, а її сестра мала б приєднатися до неї за тиждень-два, але інші українці вбили її і того українця, який їх ховав.
Неназваний 02 (Верхня Липиця)
джерело: [3, С.23-24]
В бігах з рогатинського гетто, прямуючи на схід зі своїм двоюрідним братом Йосею Альтманом і ще третім євреєм, Куба Ґлоцер був настільки виснаженим і голодним, що ледве йшов, коли раптом до них підійшло троє чоловіків, на околицях с. Верхня Липиця (у польському звучанні – Ліпіца Гурна). Вмираючи від голоду, Куба вирішив податися до села у пошуках їжі. Діставшись до першої хати, він побачив жінку, яка варила на кухні їсти. Не маючи грошей заплатити жінці, він просто взяв і з’їв з баняка картоплю, яка там варилася. Вона не повернулася від печі, щоб глянути на Ґлоцера, навіть коли він зняв з подушки наволочку, щоб набрати в неї харчів для себе і для інших. Коли Ґлоцер повернувся до тієї хати наступного дня, у кухні вже була наготована їжа і жінка простягла йому ще одну наволочку, в яку її можна було скласти. Перед тим, як Ґлоцер пішов, жінка порадила йому про інших євреїв, які ховалися у селі, детальніше описавши місце переховування. Згодом Ґлоцер дізнався, що ця жінка належала до віросповідання Свідків Єгови (або відгалуження Адвентистів), пацифістської релігійної громади.
Неназваний 03 (Підвисоке)
джерело: [3, С.26]
Ледве врятувавшись від збройного нападу у лісах біля с. Чесники, під час якого загинуло багато євреїв-утікачів, група з семи осіб, серед яких і Куба Ґлоцер, перейшли у ліси біля с. Підвисоке, і підійшли до хати на краю лісу, де жив польський селянин зі своєю сім’єю. Хоча цей селянин і був переляканий, все ж погодився приносити євреям в лісі харчі. Він носив їсти два тижні. Врешті цей селянин сказав їм, що більше не може їм допомагати, бо це загрожує його сім’ї. Згодом, Ґлоцер дізнався, що цей селянин з сім’єю також ховав у себе вдома одну єврейську родину, на прізвище Ахт, у яких було немовля. Ахти пережили війну. Про цього польського селянина і його сім’ю більше нічого невідомо.
Неназваний 04 (в Лопушні або поблизу)
джерело: [3, С.29-30]
До весни 1944 р. багатьох євреїв, які ховалися в лісах на схід від Рогатина, було вбито, а врятовані ледве животіли від голоду. У квітні декілька польських родин у с. Лопушня, або ще в одному селі неподалік, надали матеріальну допомогу Кубі Ґлоцеру, чоловіку на прізвище Грінберг та іншим. Один поляк дозволив їм пожити у його порожній хаті, доки його не було. Інші повідомляли їх про новини про наступ радянської армії, яка рухалася на захід через Тернопіль. Ще один чоловік нагодував Ґлоцера і його товаришів. Про нього Ґлоцер писав: «Якби не він, ми б умерли з голоду». Якось однієї ночі Ґлоцер з приятелями вийшли з лісу до села за їжею і почули постріли та побачили полум’я. Українці почули, що поляки у цьому селі допомагали євреям: «Вони розстрілювали поляків і палили їх хати». Ґлоцер бачив у селі цих убитих: «Оскільки ці люди заплатили своїм життям, щоб врятувати нас, ми почувалися винними».
Неназваний 05 (Кутці)
джерело: [6, С.22-27] [2, С.312-313, 430-431]
Коли 20 березня 1942 р. у рогатинському гетто почалася перша ліквідаційна акція, Шева Вейлер (згодом – Сильвія Ледерман) вибігла з будинку своєї матері і втікала з гетто аж до села Кутці, зі східного боку Рогатина, де вона просто на дорозі знесилено звалилася, втративши свідомість. Отямившись, Вейлер побачила, що одна українська жінка з цього села допомагала їй йти до себе до хати. Там ця жінка зі своїм чоловіком її нагодували і подбали про неї того дня, і наступного, впустивши її переночувати у них у стайні, і сховавши Вейлер від німецького патруля, який шукав утікачів від акції. Вочевидь вважаючи, що присутність Вейлер була божим знаменням, через страшне горе навколо (було чути постріли з братської могили на південній околиці Рогатина), то ця пара вірила, що захистити цю молоду жінку було їх обов’язком перед Богом. Про цих українських селян більше нічого невідомо.
Неназваний 06 (Рогатин)
джерело: [8, С.104]
Український лісівник, який працював у лісах біля Рогатина одного дня узимку 1942-1943 р.р., знайшов на снігу сліди. Він пішов за ними і знайшов вхід у великий бункер, який копали і будували євреї з рогатинського гетто, члени підпільної групи опору. Лісівник оглянув цю криївку всередині, тож коли євреї повернулися туди продовжити роботу, побачили сліди непроханого гостя, зрозумівши, що їх бункер хтось знайшов, тож покинули це місце. Через день-два, цей лісівник з’явився в управі єврейської поліції в рогатинському гетто, запевняючи начальника поліції Мейєра Вайсбрауна, що їм нічого боятися, бо він не збирався видавати їх таємницю. З часом цей лісівник став часто навідуватися до поліції в гетто, і невдовзі став виконувати різні дрібні доручення єврейського підпілля, у тому числі закупляв і перевозив зброю. Хоча євреї все одно дуже обережно ставилися до цього лісівника, він ніколи не виказав їх підпільної діяльності. Про цього українця більше нічого невідомо.
Неназваний 07 (Рогатин)
Знайомий в Рогатині упізнав цю особу у 2019 р.; див. запис про Ганну Кваснєвску у Розділі вище про Названих Праведників світу.
[1] Яд ва-Шем; База даних Праведників світу; онлайн і постійно оновлюється.
[2] Згадуючи Рогатин і околиці; Лея Захав, перекладач і редактор; Філдз Паблішинг ЛЛС; 2015. («Згадуючи Рогатин» містить редагований і виправлений англійський переклад Книги пам’яті Рогатина, із суттєвим додатковим матеріалом та покажчиком імен і населених пунктів.)
[3] Я пройшов через німецький Голокост наперекір усьому; Джек Ґлоцер; Друге видання; Creative Commons, 2018.
[4] Подорож горем – автобіографія уцілілої в Голокості; Розет Фауст Галперн; lulu.com; 2013.
[5] Автобіографічні записки; Александр Кімель; у: Ерік Стерлінг, ред., Життя в гетто під час Голокосту; Видавництво Сиракузького Університету; Нью-Йорк, 2005. Також: Вибрані сторінки з розділів «Порятунок», «В бігах», «Визволення» з вебсайту, який самостійно веде Кімель kimel.net, зараз він офлайн, але частково доступ є з Internet Archive Wayback Machine.
[6] Обіцянка Шеви – Хроніки втечі з нацистського ґетто; Сильвія Ледерман; Сіракуз Юніверсіті Прес; Нью-Йорк, 2013.
[7] Інтерв’ю № 5039 з Кларою Шнитцер для Виставки про Голокост Б’ней Бріт у 1980 р.; Єврейський центр пам’яті Голокосту; Мельбурн, 14 січня 1980 р.
[8] Поміж людьми і тварюками; Пол Трепман; переклад з ідиш – Шошанна Перла і Гертруда Гіршлер; А. С. Барнес і Ко., Інк.; Кренбері, Нью Джерсі, 1978.
[9] Моя Гірка Правда; Борис Арсен; ред. Богдан Михайлюк; Наддвірнянське видавництво; Надвірна, 2005 р.
[10] Яхад – Ін Унум – Інтерв’ю з очевидцями Голокосту в Рогатині, 2016..
[11] Архів візуальної історії; Фонд Шоа Університету Південної Каліфорнії; онлайн і постійно оновлюється.
[12] Третій указ про обмеження проживання у Генерал-губернаторстві; Verordnungsblatt für das Generalgouvernement; Варшава, 15 Жов 1941; у Polacy-Żydzi 1939 – 1945, Вибрані документи; Анджей Кшиштоф Кунерт, ред.; Музей історії Польщі; Варшава, 2006.
[13] Мандрівка крізь ілюзії; Левін; Фифіан Прес; Санта-Барбара, 1994.
[14] Особисте листування між Ціпорою Бліц, Чайєю Розен і ГО «Єврейська спадщина Рогатина», 2018-2019.
[15] Особисте спілкування між Ігорем Рихлевичем і Єврейською спадщиною Рогатина, 2019.
[16] Особисте спілкування між Янушем Ст. Андрашем та “Єврейською спадщиною Рогатина”, 2021 р.
[17] Особисте спілкування між Анною Бжиською, Вітольдом Вжосіньські та “Єврейською спадщиною Рогатина”, 2021 р.
Переклад – Світлана Брегман і Наталія Курішко.