Задля «безпеки» заходу керівництво МГБ наказує заздалегідь провести арешти «активних уніатів», а за 10—15 днів до собору повідомити через пресу про арешти керівників Церкви і склад їхнього злочину.
Роксолана ПРОЦЬКІВ. — "Дзеркало тижня", 13 березня 2010 року
«Гроші передавайте окремими сумами...»
20 років тому, в листопаді 1989 року, якраз перед єдиною зустріччю радянського генсека Михайла Горбачова з Папою Римським Іваном Павлом ІІ, Рада у справах релігій при Раді міністрів УРСР надала греко-католикам право реєструвати і засновувати свої громади. За сорок три роки до цього, 10 березня 1946 року, ця церква в СРСР була заборонена, тобто офіційно поглинена Руською православною церквою і діяла в підпільних умовах. До Львівського псевдособору1946 року від часу ухвали Берестейської унії 1596 року, внаслідок якої Київська православна митрополія на чолі зі своїм митрополитом Михайлом Рогозою відновила єдність української церкви з Римською Апостольською столицею, ця церква продовжувала зберігати традицію Київської церкви Володимирового хрещення (як і в теперішньому вигляді, разом з трьома іншими гілками колись єдиної «Київської церкви» — УПЦ, УПЦ КП та УАПЦ).
З нагоди святкувань річниці легалізації УГКЦ Інститут історії церкви Українського католицького університету (УКУ) підготував ювілейну фотовиставку, в якій зібрав цілий масив документів, свідчень і світлин про історію церкви у XX столітті.
Багато із цих фотоматеріалів дорогі серцю насамперед греко-католиків, але та частина експозиції, в якій представлено документи з надр ЦК ВКП(б) і МГБ СРСР, що їх вдалося віднайти у фондах Державного галузевого архіву СБУ та Центрального державного архіву громадських організацій України, є надзвичайно пізнавальною і навіть детективною з погляду механізму проведення «церковних» заходів силами партдержактиву.
Як засвідчують матеріали виставки, перед початком Другої світової війни Українська греко-католицька церква налічувала 2387 парафій із 3,6 млн. вірних, мала 2352 єпархіальні священики, 31 чоловічий і 121 жіночий монастирі та чернечі доми. Під опікою церкви діяли Богословська академія і три духовні семінарії, де навчалося 480 студентів.
За кілька років картина буде зовсім іншою. Як відрапортує 24 вересня 1949 року в ЦК КП(б)У його секретареві М.Хрущову Г.Карпов, голова Ради у справах Руської православної церкви при Раді міністрів СРСР, «за час із 1946 до серпня 1949 року возз’єднано 3001 уніатську приходську церкву, 1242 священики, 463 диякони і 1018 псаломників у Закарпатській, Дрогобицькій, Львівській і Станіславській областях».
У цьому арифметичному пасажі увагу привертають дві деталі.
По-перше, назва органу, який очолює «рапортувальник», — Рада у справах Руської православної церкви при Радміні СРСР. По-друге, дієслово «возз’єднано». Саме цим, уже звичним у ті часи евфемізмом, тут означується факт повсюдного встановлення підтримуваної релігії, тобто масового прозелітизму.
Документи, представлені Українським католицьким університетом, не залишають сумнівів у тому, що Львівський собор 1946 року був не церковною подією. Планували, організовували і контролювали цей захід зі знищення УГКЦ безпосередньо у владних кабінетах Кремля і Луб’янки. Яскраве свідчення цього — Інструкція №58 від 15.03.45 року, складена тим-таки Г.Карповим і затверджена особисто Й.Сталіним, для реалізації спільними зусиллями парткерівництва, державних структур та органів держбезпеки у співпраці з Руською православною церквою. Серед іншого, документом передбачалося «організувати у м. Львові православну єпархію, поставити на її чолі єпископа з титулом єпископа Львівського і Тернопільського, який об’єднає православні приходи Львівської, Станіславської, Дрогобицької і Тернопільської областей», «організувати всередині уніатської церкви ініціативну групу, яка повинна декларативно заявити про розрив із Ватиканом і закликати уніатське духівництво до переходу в православ’я».
З телеграми №82 народного комісара Держбезпеки СРСР тов. Меркулова до наркома Держбезпеки УРСР тов. Савченка від 25 січня 1946 року: «Повідомляємо, що дозвіл на проведення собору греко-католицької церкви у м. Львові отримано.
У зв’язку із цим у розпорядження Раднаркому УРСР наркомом фінансів Союзу буде переведено 400 тис. рублів для передачі їх через агента «Птіцина» ініціативній групі.
Гроші передавайте окремими сумами за мірою потреби в них, однак не обмежуйте ініціативну групу у видатках у межах загальної суми. Продумайте питання порядку, терміну, форми звітності у витраті цих грошей».
Тобто ВКП(б) і НКВС не лише «ідейно надихали» цей нібито церковний захід, а й фінансували його з радянської казни. А також забезпечували «особовий склад»: «…З метою успішного проведення собору введіть до складу делегатів не менш як 60—70% агентури. Забезпечте також достатнім процентом агентури у складі запрошуваних на собор представників мирян з інтелігенції. Завчасно перевірте всіх інших делегатів і гостей, з тим щоб не допустити ворожий і неблагонадійний елемент».
Задля «безпеки» заходу керівництво МГБ наказує заздалегідь провести арешти «активних уніатів», а за 10—15 днів до собору повідомити через пресу про арешти керівників Церкви і склад їхнього злочину.
Свою участь у «церковному зборі» силове відомство також хотіло б усіляко втаємничити. Спершу повідомляється: «Пропоную з відомих вам міркувань повністю відвести від роботи з агентурою товаришів Каріна і Богданова».
В кінці телеграми вказівка «не світитися» дублюється: «Особливо звертаємо вашу увагу на необхідності дотримуватися умов найсуворішої конспірації щодо нашої участі в підготовці та проведенні собору».
Також погоджуються нібито геть не «світські» нюанси: «Проти посвячення в єпископи «Іванова» і «Шевчука» заперечень немає. Практичне здійснення цього заходу потрібно погодити з «Птіциним».
Хто були ці власники оперативних псевдонімів, можливо, могли б розповісти самі учасники «ініціативної групи» з проведення собору, які й представляли на ньому лідерів греко-католицького духовенства. Однак вони прожили недовго.
«Незабутня подорож»
«Незабываемое путешествие», — так називалася стаття в «Журнале Московской Патриархии» за січень 1956 року, в якій ішлося й про таке: «По благословению архиепископа Львовского Панкратия 7 октября 1955 года из западных областей Украины и Закарпатья отправлена вторая группа духовенства в Киев, Москву и Ленинград, чтобы познакомиться с церковной жизнью этих городов и их культурными сокровищами. Изволением Божиим в самом начале путешествия участников его постигли великие и неожиданные скорби. По пути в Киев скончался секретарь Дрогобычского Епархиального Управления протоиерей Владимир Куновский, а в самом Киеве в Бозе почил Преосвященный владыка Михаил».
Так похапцем, поміж розповіді про «незабутню подорож», видання РПЦ повідомляє про більш ніж дивну кончину двох осіб із «возз’єднаного духовенства», одна з яких — владика Михаїл (Мельник), до речі, висвячений на православного єпископа з метою надання легітимності Львівському собору 1946 року, а до того ж — один із трьох членів «ініціативної групи» з «возз’єднання» УГКЦ із РПЦ. Крім о.Мельника у Володимирському соборі м. Києва 24 і 25 лютого 1946 року на єпископа висвятили й іншого члена «ініціативної групи» — о.Пельвецького (от вам і «Іванов» із «Шевчуком»?). Чільний з «ініціаторів» —
о.Гавриїл Костельник іменуватися владикою не міг, оскільки був одружений.
На відміну від цієї події, що заслужила бути лише епізодом «незабутньої подорожі», смерть отця Гавриїла Костельника у вересні 1948 року набула неабиякого резонансу. «Загибель від рук Ватикану» удостоїлася не лише перших шпальт радянських газет. Про це знімуть не один фільм і кіножурнал і спишуть сотні сторінок. Звісно, серед них не буде одного вражаюче цинічного документа.
Датований січнем 1941 року (тобто ще за довоєнного приходу радянської влади) «План проведения вербовки священника Костельника Гавриила», очевидно, був «оперативною комбінацією», яка слугувала лекалом у роботі з потрібними МГБ представниками духовенства, якщо для цього навіть було розроблено таку «зручну» форму. Сам план віддруковано на машинці, а імена «об’єктів комбінації» (у цьому випадку — Гавриїла Костельника та його сина Богдана) вписано від руки до спеціально відзначених граф. Передбачалося, що під приводом перевірки документів буде заарештовано сина, далі — обшук у помешканні. «Під час арешту подати думку батькові, що про долю свого сина і зі всіх питань, що пов’язані з його арештом, він може звертатися до начальника УРКМ Верьовки». Для більшої певності при обшуку планується вилучити ряд особистих цінностей отця. Наступний крок — «слідча обробка» сина («добитися», тобто вибити, зізнання у співпраці з ОУН, гестапо, у шпіонажі, а також інших «вичерпних показань щодо ворожої діяльності»). Згода на співпрацю в обмін на сина, очевидно, досягнута не була або у зв’язку з початком війни втратила свою актуальність: у червні 1941 року Богдана Костельника таки розстріляють. Ще двоє братів Костельників згодом запишуться до дивізії СС «Галичина».
Що ж відбулося далі? Отець Костельник таки був спійманий на гачок спецслужб, бо вже знав силу їхніх погроз? Повірив у власну місію? Вершив свій план? Звичайний кар’єризм? На чому насправді ґрунтувалася повоєнна «ініціатива» Гавриїла Костельника, тепер можна лише здогадуватися. Хто ж насправді вбив отця також досі невідомо. Принаймні доказів того, що це таки була справа Ватикана, ніхто ніколи так і не надав.
Натомість факти, що їх надала сім’я Костельника, свідчать про причетність до цього вбивства радянських органів держбезпеки. Про це докладно пише відомий історик церкви професор Богдан Боцюрків (книжка «Українська Греко-Католицька Церква і радянська держава (1939—1950)», с. 180). Втім, треба визнати, що «контора» цього вбивства не визнавала. Достеменно стверджувати можна лише те, що з ліквідації отця-возз’єднавця скористалася саме радянська влада: позбулася свідка і співучасника знищення греко-католицької церкви, що гарантовано й навічно «засекречувало» всі тонкощі цієї масштабної «оборудки», а заодно отримувала героя-страдника і потужний козир у пропагандистській війні з «уніатством» і Ватиканом.
Ще один документ, долучений до експозиції Інституту історії церкви УКУ, дає зрозуміти, що жодних ілюзій стосовно «доленосності» возз’єднавчих діянь отець Костельник не мав.
За кілька місяців до ліквідаційного собору в листі до Московського патріарха Алексія він пише: «Повинен підкреслити, що тільки дуже невеликий відсоток поміж наших священиків, які приєдналися до «Ініціативної групи», зробили це з переконань. Таких священиків немає, вочевидь, і 50. Інші зробили це тому, що немає інакшого виходу зі становища, яке склалося. Це звичайно не означає, що всі ці священики є на 100% «папістами» (прихильниками папи). Але якби не було натиску з боку держави, то напевне в нинішніх умовах навіть 50 священиків не набралося б таких, які б хотіли «зруйнувати» греко-католицьку церкву, щоби перетворити її на православну»…
Ейфелева вежа дивиться на РПЦ
Ось така правда про «самоліквідацію» УГКЦ та «добровільність» «возз’єднання» греко-католиків, яке відбувалося під пильним оком радянської владної машини та за активної участі РПЦ. Тож не дивно, що на зламі 80-х і 90-х років ця церква — навіть попри інспірований та керований тими ж таки радянськими спецслужбами спротив — дуже швидко почала відновлювати свої структури, а на хвилі її відродження на західних землях фактично започаткувалося становлення української незалежності.
За 20-річний період від часу своєї легалізації УГКЦ створила 3570 громад, 15 навчальних закладів із 1382 слухачами; вона налічує 106 монастирів, 3581 культову споруду, 2303 священики, 1163 недільні школи та 28 періодичних видань.
Багатьом громадам було повернуто їхні церкви. Після періоду «храмових баталій» початку 90-х багато-де конфлікт вичерпувався після того, як прихожани просто будували ще одну церкву — поруч зі «спірною».
Загалом питання правової легітимації церковної власності для греко-католиків багато в чому залишається відкритим. Досі ані РПЦ не визнала, що її дії щодо українських греко-католиків у 1946 році були прозелітизмом, ані навіть Українська держава не ухвалила офіційного акта про реабілітацію церкви. Як зауважив глава УГКЦ блаженнійший Любомир (Гузар) в інтерв’ю інформагентству УНІАН наприкінці минулого року, попри те що минуло 20 років відтоді, як церква легалізувалася, процес її реабілітації ще не завершений: «УГКЦ має пройти реабілітацію через Верховну Раду. Президент Кучма і Президент Ющенко висловили, так би мовити, співчуття, що наша церква так була потерпіла. Але це співчуття — це не є правний акт. Реабілітацію в повному значенні цього слова мусить зробити Верховна Рада».
На сьогодні в Україні не було прецедентів компенсації церковній громаді зазнаних втрат. Хоча щодо інших греко-католицьких церков з країн Східної Європи такі справи були. Так, нещодавно Європейський суд з прав людини у Страсбурзі зобов’язав уряд Румунії виплатити 23000 євро компенсації греко-католицькій громаді
м. Самбате у Трансільванії за конфісковане в комуністичні часи майно.
По закінченні президентської кампанії в суспільстві існують побоювання: чи не поновиться згубна практика протегування певної церкви державним керівництвом, як це було в Радянському Союзі після 1943 року, або як це відбувається в наших північних сусідів нині. Гостроти питанню додає той факт, що до найімовірнішого переможця наших виборів відверто благоволили не лише ієрархи УПЦ МП. Їхні очільники з РПЦ також висловлювалися з приводу «кращого кандидата» для України, і все відбувалося на тлі агресивної діяльності цієї церкви не лише в межах своїх «канонічних територій».
Ще свіжою залишається історія з православним собором Святого Миколая у Ніцці — довгорічною власністю Закордонної РПЦ, — що його французька Феміда визнала одноосібною власністю російської держави. До того ж у Кремлі не обмежуються переоформленням власності на вже існуючі «білоемігрантські» православні храми. Днями російські телеканали з гордістю відрапортували, що їхня держава виграла тендер на придбання земельної ділянки в центрі Парижа. Зі всіх учасників тендера французи вибрали пропозицію з найвищою ціною. Там, за кілька кварталів від Ейфелевої вежі, уряд РФ побудує духовно-культурний центр Московської патріархії РПЦ з кафедральним собором і семінарією.
Звісно, «купівельні спроможності» України і Росії наразі непорівнювані. Та й відсутність однієї, підтримуваної державою церкви (на щастя!), втім, як і певних глобальних амбіцій, звільняє Українську державу від таких видатків.
Отже, будемо сподіватися, що українським церквам вистачить мудрості пройти нелегкий шлях до порозуміння і примирення, а владі — вберегтися від спокуси використати «церковний чинник» у політичних цілях.