26 червня 1668 року московське військо спробувало захопити Новгород-Сіверський. Зазнавши невдачі, загарбники спалили сусідні села та пограбували Спасо-Преображенський монастир. У наші дні історія повторюється
Джерело: Новинарня
Максим Омельченко
Наприкінці січня 1668 року у містах Лівобережної України почалися виступи проти московських гарнізонів. 9 січня (19-го за новим стилем), на Водохреща, у Гадячі зібралась старшинська рада, що постановила порвати з Москвою та витіснити з Гетьманщини всі московські війська.
Війну проти Московії очолив лівобережний гетьман Іван Брюховецький – колишній палкий прихильник царського підданства, що на той час вже отримав титул боярина.
Двома роками раніше, у 1666 році, згідно з угодою, підписаною Брюховецьким під час візиту до Москви, аж у 15 міст Гетьманщини були заведені московські воєводи зі своїм військом. Царський гарнізон з’явився і у Новгороді-Сіверському. Давнє княже місто на той час було сотенним центром у Стародубському полку (більша його частина нині – у складі Брянської області РФ). Водночас мало важливе значення як релігійний центр: у Спасо-Преображенському монастирі Новгорода-Сіверського була розташована резиденція архієпископа Чернігівського Лазаря Барановича.
Антимосковський виступ у Новгороді-Сіверському розпочався 30 січня. Московський воєвода Ісай Квашнін повідомив царю, що до міста прибув місцевий сотник Семен Малиновський, привівши з собою двісті козаків. Квашнін зачинив перед ними міську браму, передчуваючи недобре. Це не зупинило новгородців: вони розбили московський караул і взяли ворота штурмом. Після цього воєвода відвів свої сили до дитинця – цитаделі Новгород-Сіверської фортеці, розташованої на Замковій горі.
Під командою Квашніна було близько сотні солдатів “нового строю”, а також – 60 вояків, надісланих на підмогу воєводою Трубчевська. Водночас – царський гарнізон мав значну артилерію – дев’ять великих і малих гармат.
4 лютого козаки також отримали підкріплення. До міста прибув запорозький полковник Олександр Урбанович, що привів півтисячі запорожців. Таких сил вже було достатньо для штурму цитаделі, проте новгородці намагалися вирішити питання перемовами. Рильський воєвода Ісай Бунаков писав царю, що “приступать к Новугородку” козакам “невелит новгородцкой владыка”. Йдеться про Лазаря Барановича, що став посередником у перемовах між козаками та царським гарнізоном.
Слід зазначити, що Баранович був однією з чільних дійових осіб у подіях 1668-1669 років, чия роль досі докладно не вивчена. Архієпископ був приятелем Івана Брюховецького та, відповідно, мав на гетьмана значний вплив.
Невідомо, чи був він причетний до рішення розпочати війну проти Московії, адже вважався послідовним прихильником царського підданства, наполягаючи на союзі з “православним монархом” (“Хто б хотів, аби православна Русь жила без голови православної, чуда жадав би… Дай-но Русі православній та голову неправославну – матимеш вівцю з вовчою головою…. Я свої вівці чернігівські з полками тогобічними до государя навертаю”). Водночас Баранович виступав категорично проти ідеї підпорядкування Української церкви Москві.
Баранович заступився за московський гарнізон та намагався не допустити “пролиття православної крові”. Архієпископ разом із полковником Урбановичем кілька разів надсилали посланців до воєводи Квашніна, пропонуючи тому капітулювати. Козаки гарантували, що випустять його вояків цілими, якщо ті добровільно покинуть місто. Квашнін відповідав на це відмовою: “хотя де умереть, а города не сдать”.
29 лютого московський воєвода таки підписав собі смертний вирок. Чергову козацьку делегацію – трьох запорозьких сотників – він наказав стратити. Більше того: відкрив вогонь із гармат по місту, “запаливши дві хати”. Після цього розлючені козаки пішли на штурм.
Битва за Дитинець була запеклою та кривавою. Царський гарнізон був повністю знищений: близько сотні московських вояків загинули у бою, 60 – потрапили у полон.
Був убитий і сам воєвода Квашнін. Згідно з московськими донесеннями, він бився затято, власноруч нібито застреливши десятьох козаків. Навіть намагався вбити власну дружину, щоб та не дісталася переможцям (“жену свою воевода тял саблею по уху и по плечу, и она лежит, одва будет ли жива”). Зрештою Квашніна вразила козацька мушкетна куля.
Полонених московитів, за свідченням піддячого Афоньки Азарова, новгородці згодом розстріляли – попри протести владики Лазаря.
Примітно, що це чи не єдиний випадок масової страти козаками полонених царських вояків під час виступів у січні-лютому 1668 років. Наприклад, у Глухові усіх бранців відпустили додому (згодом частину стратили за наказом московського царя – за відсутність збройного опору), у Полтаві царський гарнізон добровільно склав зброю та був випущений з міста. Схоже, що козаки не змогли пробачити московитам віроломну страту своїх товаришів, що беззбройні були послані на перемови.
Зберігся лист, адресований “всім жителям Новгородським”, написаний Іваном Брюховецьким 10 лютого. У цьому листі гетьман пояснює, чому був змушений розірвати українсько-московський союз. Як головну причину називає “Андрусівське перемир’я” 1667 року, згідно з яким Москва та Варшава розділили Україну по Дніпру: “з обох боків, тобто з московської та польської, домовились Україну, вітчизну нашу милу, розоряти, пустошити і в ніщо обернути. Від отієї умисленої на нас погибелі відходячи, ми захотіли давню любов відновити зі своєю братією, від якої ми були розлучені, і в братолюбний союз знову прийти, аніж із Москвою, воістину злобою наповненими нашими ворогами перебувати”.
При цьому гетьман наголошує на бажанні вирішити це питання мирно: “Їх ми, однак, не захотіли вигнати з українських міст шаблею, але без кровопролиття замислили до московського рубежу в цілості провести, але вони, москалі, самі сховану в собі злість зголосили на згубу народу нашому, не пішли мирно дозволеною собі дорогою, а почали були війну. Тоді через повстання і хвилювання народу пізнали щодо себе таку, якої нам бажали, шкоду, що й мало їх живих змогло відійти”.
Цар Олексій Михайлович не був готовий відпустити Україну без бою. 18 лютого “государ” віддав наказ воєводам Костянтину Щербатову та Івану Ліхарєву почати збір війська у Смоленську – для походу на Гетьманщину. Згідно з планом московського командування, Смоленський полк мав наступати на Стародуб, далі – на Новгород-Сіверський, потому – на Київ, з’єднавшись з “Великим полком”, що мав рухатися з боку Глухова. Ще одна московська армія вторгнення – Бєлгородський полк – мала діяти південніше.
Збір Смоленського полку тривав неквапливо. Воєвода Костянтин Щербатов виступив у похід лише 14 квітня, тоді як два інших полки вторглися на територію Гетьманщини ще у березні.
19 квітня московити підійшли до Почепа – сотенного містечка на північному сході Стародубського полку. Воєвода став обозом за три версти від міста, очікуючи, що місцеві козаки самі прийдуть до нього на поклін, прохаючи прийняти присягу на вірність. Натомість почепці вийшли назустріч московитам у бойових порядках.
На березі річки Судость відбувся кровопролитний бій, у якому, серед інших, загинув московський рейтарський ротмістр Йоганн Відман. Почалася облога міста, що розтягнулась більш як на місяць.
Згаявши час та не досягнувши жодних результатів, Щербатов 22 травня зняв облогу з Почепа та безславно відступив до Брянська. 26 травня воєвода відправив частину свого війська у рейд на Погар, а 6 червня – рушив на південь – до Трубчевська. У цьому місті Смоленський полк поповнив свої сили, доєднавши загін трубчевського воєводи.
Тепер Щербатов вирішив йти прямо на Новгород-Сіверський, облишивши ідею захоплення Стародуба. Воєводі потрібно було показати хоч якийсь успіх.
Слід зазначити, що на той момент на Полтавщину вже вступили війська правобережного гетьмана Петра Дорошенка та його союзників – кримських татар. 11 червня вони знімуть облогу з Котельви, витіснивши за межі Гетьманщини Бєлгородський полк воєводи Ромодановського. 21 червня “Великий полк” буде змушений так само відступити з-під Глухова.
24 червня полк Щербатова виступив із Трубчевська. Московити рухалися вздовж правого берега Десни та 26 червня підступили до Новгорода-Сіверського з північно-західного боку. Козаки вийшли назустріч. Бій відбувся на узліссі навпроти Чернігівської брами.
Згідно до московських донесень, козаки не змогли стримати натиск царського війська та відступили під захист міських мурів. Зустрівши запеклий опір, штурмувати місто Щербатов не наважився.
Із чолобитних московських офіцерів дізнаємося неповні дані про втрати Смоленського полку у бою під Новгородом-Сіверським. Так, рейтарський майор Андрій Вяземський прохав у царя компенсації за прострілений козаками бік. Ротмістр Андрій Вест мав перерубану руку, поручику Варпеховському прострелили ногу. Поранено було ще щонайменше дев’ятеро московських вояків, один – був убитий, четверо – потрапили у полон.
Зрозумівши, що зброєю захопити Новгород-Сіверський не вдасться, воєвода наказав спалити передмістя. Далі Щербатов рушив до Спасо-Преображенського монастиря – шукати Лазаря Барановича. Архієпископ був потрібен московському воєначальнику як заручник. Воєвода сподівався, що новгородці відчинять брами, якщо їхньому владиці загрожуватиме смерть.
Проте Баранович встиг заховатися у місті. “Кульгавий Турок (побутове прізвисько архієпископа) заскочив, як олень, в город”, – писав Щербатов у донесенні царю.
Згідно з іншими свідченнями, воєвода, не заставши владику, спересердя вигукнув: “Пускай себе сосет лапы!”. Ця фраза дуже образила Барановича, коли він про це довідався.
Московити піддали монастир грабунку та розорили архієпископський маєток. Наступного року Баранович скаржився про це царю:
“Твои великого государя ратные люди, воинским образом нападши, монастырь мой Всемилостивого Спаса и имение разграбили и много изубытчили, маетности разорены, крестьяне забраны”.
Двох людей Барановича Щербатов забрав із собою як заручників – диякона Вікентія Сташевського та вчителя польської грамоти шляхтича Вінцента Ґосевського. Архієпископ Чернігівський згодом домагався у царя їхнього звільнення.
Повертаючись з-під Новгорода-Сіверського до Трубчевська, московський воєвода сплюндрував ще близько десятка сіл на правому березі Десни.
Загалом, похід Щербатова на Гетьманщину закінчився повним провалом: Смоленський полк не виконав жодного поставленого завдання. Сам воєвода згодом був відправлений у відставку з посади командувача полком.
Натомість Новгород-Сіверський підвищив свій статус до полкового міста. Новгородський полк, що існував близько року за часів Богдана Хмельницького, був відновлений гетьманом Петром Дорошенком. Його очолив запорожець Олександр Урбанович.
Новгород-Сіверщина та Стародубщина не були захоплені ворогом до самого кінця московсько-української війни 1668-1669 років.
У грудні 1668 року у Новгороді-Сіверському відбулась козацька рада, на якій гетьманом Лівобережної України був обраний Дем’ян Ігнатович. У березні 1669 року він підписав Глухівський договір з московським урядом: Гетьманщина повернулась у підданство царя, хоч і на умовах більш широкої автономії.
…Через 354 роки Московія знову нападе на Україну, нищитиме наших людей, майно, культурні цінності, церкви. І вже в іншій церкві на Чернігівщині, яку окупанти використовували як склад, знайдуть трупи цивільних.
Це буде… не інша – та сама історія. Лише інший її епізод.