Якими були передумови до створення польської автокефалії та як антиукраїнськість стала основою цієї гілки православ’я
Джерело: UAinKrakоw.pl
Роман Кабачій
Народження Польської Автокефальної Православної Церкви від початку було вимушеним кроком. В 1921 році Польща, що відроджувалася після століття бездержавності та сусідні до неї зі сходу комуністичні республіки, підписали мирний Ризький договір.
Близько 4 мільйонів православних опинилися відрізаними від більшості братів і сестер у вірі з колишньої Російської імперії. За національним складом 70% православних становили українці, понад 28% — білоруси, а решта — росіяни, литовці, поляки, чехи.
Варто згадати, що протягом ХІХ століття імперія знищила на загарбаних землях унію, і до православ’я «повернулися» далеко не всі – чимало білорусів, а також українців Холмщини і Підляшшя воліли лишитися вірними Риму і стали римо-католиками (що вело до спольщення).
Єпископи Юрій (Ярошевський) та Діонісій (Валединський), які залишилися на території Польщі, звернулися до патріарха Московського Тихона у справі надання автокефалії. Він відмовив, обмежившись призначенням єпископа Юрія патріаршим екзархом у Польщі з правами митрополита.
«Святі канони нашої церкви передбачають автокефалію для окремих самостійних народів. Коли б народ польський, що недавно здобув незалежність, був православним та просив для себе, то ми йому не відмовили б. Проте давати автокефалію для різноплемінних православних, що перебувають у польській державі в стані національних та релігійних меншин, не дозволяють нам ні здоровий глузд, ні святі канони», – сказав Московський патріарх щодо автокефалії.
Оскільки державний лад у Польщі та в більшовицькій Росії кардинально відрізнялися, літургічний зв’язок з Москвою був би проблематичним. У 1922 році собор єпископів звернувся до Константинополя про надання автокефалії помісними церквами. І в 1925 році такий Томос надали. Митрополитом став Діонісій Валединський.
Проте польська держава все одно дивилася косо на структури православних, вважаючи їх агентами більшовиків (котрі у міжвоєнний період якраз займалися активно переслідуванням церкви) або ж українських радикалів.
Як зазначає в інтерв’ю виданню «Teologia Polityczna» речник Польської автокефальної православної церкви теолог Генрик Папроцький: «не можна було увесь міжвоєнний період скликати Собор. Ба більше, Церкві накинули внутрішній статус, що обмежував її діяльність, оскільки практично усі посади мали бути затвердженими органами влади (навіть церковний сторож мусив пройти затвердження старостою). Звісно, усе це дуже негативно сприймали вірні».
У 1938 році Польща провела так звану акцію «ревіндикації» на Холмщині і Підляшші. Її декларована мета була – закривати храми, до яких ходить «мало вірних», проте фактично перетворилася на безжальне, в більшовицькому дусі, нищення старовинних церков за участі війська. Загалом розібрали 127 храмів (церкви, каплиці, доми молитви). За словами Папроцького, «це не могло не настроювати православних проти поляків».
«Ситуація, що склалася на Волині, не була викликана якоюсь ейфорією, що треба повбивати поляків. За нею стояв досить неприємний факт, що акція нищення церков була нищенням ідентичності цього населення, а нищителями були поляки, чого приховати неможливо», – каже теолог.
Німці в роки окупації підігріли протистояння та взаємну недовіру між поляками та православними, передусім українцями. Дозволили українське шкільництво там, де його не існувало, а також віддали церкви, що були відібрані у міжвоєнний період та використовувалися, як костели. Найбільш відомим був Пречистенський собор на Даниловій горі в Холмі, де єпископом став Іларіон (Огієнко), колишній міністр освіти УНР.
Коли після відходу німців за Люблінською умовою 9 вересня 1944 року між Польщею та УРСР розпочався так званий обмін населенням, бути православним стало небезпечно. Варіантів було кілька: або погоджуватися на виїзд, або тебе могли вбити, або ж правдами-неправдами отримати перехрещення в римо-католики. Православні церкви закривали як «пам’ятки українізації» (пряма цитата з факту ліквідації парафії у місті Білгорай на Холмщині в справі з Люблінського державного архіву).
1948 року просталінський режим змусив Митрополита Тимофія Шреттера написати покаянного листа до Москви, у якому визнав «тимчасовість і канонічну неповноту» Польської православної церкви з 1924 року. У відповідь патріарх Московський Алексій І «перенадав» автокефалію ПАПЦ.
Розпочався період тісної «співпраці» керівництва ПАПЦ та комуністичної влади, в якій у кожної зі сторін були свої бонуси. Влада вербувала церковних діячів у секретні співробітники спецслужб. Вони мали доносити на неблагонадійних політично вірних та колег по церкві. Серед завербованих опинився і теперішній очільник ПАПЦ Сава (в миру Михайло Грицуняк). У 1965 році його завербували під іменем «Юрек». Він зокрема, доносив на тодішнього очільника Церкви Стефана (Рудика) та на греко-католицького священника Романа П’єнтку. Про це детально розповідає в інтерв’ю тижневику «Polityka» дослідник доктор Павел Врублевський.
Натомість церква отримала можливість легального існування, а також доступ до опустілих після депортації українців храмів греко-католицької церкви. Там, де люди поверталися, передусім на Лемківщину, Православна церква перебирала у власність колишні греко-католицькі святині.
Ще однією передумовою лояльності була поступова полонізація Церкви – запровадження проповідей польською мовою і введення на окремі години богослужінь польською мовою. Приміром, з депортації змогли повернутися близько 15-20 тисяч мешканців Південного Підляшшя. Практично всі вони перейшли на польську мову за прикладом священників.
У 1989 році відбулися зміни в державному устрої, але не в ПАПЦ. Показувати приналежність до українського чи білоруського народів (окрім як належності до польської політичної нації) в рамках діяльності церкви дозволяли собі не всі.
Одним з винятків був владика Перемиський і Новосанчівський Адам (Олександр Дубець). Він був народжений у 1926 році у Флоринці і зазнав депортації в рамках операції «Вісла» у свідомому віці. Крім того, владика знав, що якщо в його єпархії не буде проукраїнських віянь, люди перейдуть до греко-католиків, які після 1989 року активно відроджували свою діяльність на Надсянні та Лемківщині.
Його ж наступник, єпископ Перемиський і Горлицький Паїсій (Петро Мартинюк) ставить на лемківський чи то пак русинський сепаратизм.
Так само затятим противником екуменічного діалогу є архієпископ Холмський і Люблінський Авель (Андрій Поплавський). Греко-католицьких бурсаків при місцевій семінарії він може привселюдно обізвати «ні пес, ні видра», а його повага до українськості зводиться до двох панахид на рік: 9 березня за Тарасом Шевченком і 6 червня у селі Верховини біля Холма, де в 1945 році сталося масове убивство місцевих українців силами польського підпілля. Ці кроки Авель робить не без активної допомоги історика Григорія Купріяновича і не відомо, чи вони узагалі б мали місце.
Авель є виразним противником томоса для Православної Церкви України, називаючи священників ПЦУ «рядженими хлопчиками». У 2019 році він очолив делегацію польських православних до Москви, з нагоди 10-ліття патріаршої служби Кирила I, де також зустрічався з Путіним.
У лютому 2022 року, вже після повномасштабного вторгнення росії в Україну, Авель їздив до Амману на організовану Кирилом зустріч представників церков, які є противниками надання томосу Україні. Постать Авеля (до слова, також завербованого комуністичними спецслужбами під псевдо «Кшиштоф») стала настільки токсичною, що люблінські православні українці організували для себе окрему парафію св. Петра Могили.
Керівництво церкви вперто гнуло далі свою лінію національної розмитості, «вірності канонам» і специфічних уявлень про екуменізм.
Той же речник ПАПЦ Генрик Папроцький може собі дозволити говорити, перебуваючи із греко-католиками в екуменічній раді, що «усі нещастя, сукупно із козацькими війнами, виводяться з Унії».
2 лютого 2023 року митрополит Сава написав лист до патріарха Кирила з нагоди 14-ї річниці інтронізації, у якому в підлабузницькому тоні ствердив, що «ворогові віри не подобається стабільність Церкви і вона намагається її знищити. Наочно про це свідчить те, що сталося в Україні» і що «зло, яке нищить Божий церковний організм, буде знищене переможцем смерті і пекла».
Окрім Сави Кирила привітали Путін, Лукашенко та глава Сербської церкви. Лист викликав у Польщі хвилю обурення. Зокрема, католицький публіцист Томаш Терліковський написав:
«Лист митрополита Сави до патріарха Кирила […] є не тільки ганебним, а й теж абсурдним з теологічної точки зору. А його текст повинен не лише зацікавити польські [спец]служби, але й виключити Саву із реального екуменічного діалогу».
Православна теологиня Ева Голушко 17 лютого написала до Сави відкритий лист, у якому відверто визнала, що «на закиди, які ми чули від інших, ми не були в стані відповісти – бо нами опанував сором за те, що зверхник нашої Церкви, звертаючись до глави Московського Патріархату, який підтримує варварську і злочинну агресію російських військ на Україну, його вихваляє».
Перед Прощеною неділею на сайті ПАПЦ опублікували перепросини митрополита Сави, у яких він намагався довести, що його лист до Кирила – це формальний жест. Що ПАПЦ засуджувала і засуджує війну в Україні і «підтримує потребу унезалежнення Православної Церкви в Україні». Також Сава наприкінці написав, що в дусі прийдешньої прощеної неділі просить співвітчизників, братів і сестер у Христі, вибачити його, грішного.
У листопаді 2018 року Собор ПАПЦ заборонив входити у будь-які літургійні зв’язки з Православною Церквою України. Таким чином слова Сави про підтримку унезалежнення стосуються лише структур російської православної церкви в Україні – української православної церкви московського патріархату, яка де факто зв’язків із РПЦ не розриває.
У 2015 році синод ПАПЦ заборонив діяльність православного чоловічого монастиря в Уйковичах біля Перемишля – за зв’язки з «неканонічним» УПЦ КП, нині ПЦУ. Втім, монастир функціонує і далі, але не в межах ПАПЦ.
Натомість Церква намагається вдавати, що надворі не 2023 рік, коли до Польщі прибуло більше мільйона українців, а 1996-й, коли за оцінками було 730 тисяч осіб, пов’язаних зі східним християнством.
Як тодішню ситуацію бачив у 2014 році православний теолог та речник ПАПЦ Генрик Папроцький у виданні “Teologia polityczna”:
«Безперечно, більшість із них [православних] наразі вважають себе поляками. У всякому разі, походження цих людей дуже різне, вони не обов’язково мають бути корінними поляками. Серед них є люди, які належали до білоруського чи українського народу і самі зазнали полонізації, зберігаючи православ’я як відмінну рису. Деякі наші вірні ідентифікують себе з білоруським чи українським народом. Певна група, яка проживає переважно в Бескидах, ідентифікує себе з лемківським народом і вважає себе окремою національною групою. Крім того, є дуже невелика група віруючих, які ототожнюють себе з російськістю. […] ми можемо сказати, що з точки зору національності ми маємо досить велику суміш, тоді як з точки зору релігії ми є компактною групою».
Зараз усе змінилося, але ПАПЦ й надалі залишається консервативною структурою, котра показує, що нові православні парафії, які відкриває у Польщі ПЦУ в рамках душпастерської капеланської опіки над вимушеними переселенцями, не є для ПАПЦ загрозою.
Як ситуація складається на місцях, я поговорив із мешканцем Познані, композитором Андрієм Мерхелем. Ось витримки із його тез:
Залишаюся в лоні Православної Церкви, попри турбулентність православних інституцій та токсичність у взаємовідносинах православних церков різних країн.
Не можна означити ситуацію у Польщі у двох кольорах, чорному чи білому. З одного боку ПАПЦ суцільна, монолітна, єдина, автономна, автокефальна. З іншого боку чимдалі, з 2014, а ще більше з 2022 року, тим гостріше відчувається ця гниль, яка йде від голови, конкретно від Митрополита Сави, від цього оточення і схем, договорняків, які в Церкві як інституції існують десятиліттями.
Я побачив, що дуже багато залежить від парафій, від власне настоятелів храмів і від тієї атмосфери, яка врешті складається у середовищі парафіян. На прикладі Познані, на жаль, трагічна ситуація, тому що попередній настоятель храму Павло Мінаєв був занадто «ліберальний». М’яко кажучи, дуже ввічлива людина, він пішов на пенсію, але в храмі періодично служить. Сюди був направлений інший настоятель, атмосфера у храмі відчутно змінилася, тож я туди вже не ходжу. Я став прихожанином ПЦУ, коли тут у Познані відкрили власне храм цієї Церкви.
Настоятелем є о. Іван Дзюба, власне він є засновником цієї парафії. Вона стає дедалі більшою, на Великдень було дуже багато людей. ПЦУ в Познані користується послугами костелу єзуїтів на вул. Шевській. Тобто це не простір православного храму, але власне там проводяться православні богослужіння. Все частіше відчувається єднання громади навколо о. Івана Дзюби, і священників які на більші свята в цю парафію доїздять. А Польська православна церква, єдиний храм у Познані, дискредитувала себе так, що священники-українці з нею перестали співпрацювати.
Отець Славомир (Кондратюк) впроваджує абсолютно неприйнятні наративи. Один зі священників, що з ним співслужить, досі не знає звідки той родом, з України чи з Росії [о. Славомир Кондратюк родом з Підляшшя, більшість років свого служіння провів у православних парафіях лемків в Нижній Сілезії – Ред.]. На проповідях робив такі заяви, від яких ставало моторошно. Ці проповіді неможливо було слухати ні з соціологічної, ні з антропологічної точки зору. Як ці наративи входять у свідомість парафіян? Ці священники не кажуть все відкритим текстом говорити. Вони досить хитро це обігрують. На жаль, ця парафія щоразу стає відкрито проросійською. Попри те, що левова частка парафіян це українці. Є підхід згори і схеми. Ситуація не змінюється від ще комуністичних часів.
Заради справедливості скажу, що у Вроцлаві інша ситуація, Вроцлав тішить. В тій самій ПАПЦ вже понад рік є додаткова літургія для українців об 11 ранку. Священники читають Євангеліє українською, службу і казання також виголошують українською. Я або їжджу до Вроцлава, або в Познані ходжу до ПЦУ.
На екуменічних зустрічах Польщі, до яких входять представники всіх релігійних спільнот, ПАПЦ поставила умову недопущення до них о. Івана Дзюби. Представники познанського православного кліру шантажували, що вони вийдуть з кола. Ці закулісні ігри в якийсь момент мають таки вийти в публічний простір. Мені видається, що ПАПЦ йде до розколу. Принаймні конфронтація існує. На сьогодні надія лише на «філії» ПЦУ в Польщі. Як це виглядає формально-юридично і чи буде так постійно, я не знаю.
****
Засновано парафію ПЦУ для тих, хто виїхав з України, також і в Кракові. Приклад Любліна, коли фактичний глава громади парафії св. Петра Могили Григорій Купріянович орієнтується на відозви Патріарха Константинопольського Варфоломія та вітає його з уродинами, також не може не тішити.
Фактично, по всій Польщі проростають ростки альтернативи для ПАПЦ, яку не врятує шлях до полонізації і орієнтація на Москву. Якщо ПАПЦ хоче бути дійсно впливовою структурою, то має орієнтуватися на новий імпульс з України, що волею війни прийшов до Польщі. Для нього є чужими підходи родом із 20-30-х років ХХ століття. І якщо новоприбулі українці відчуватимуть дискомфорт у храмах ПАПЦ, вони створять нову структуру, яка за чисельністю ПАПЦ перевищить, а по якості сучасного сприйняття православ’я і її «переможе».