«Православні поляки»
Українська національна меншина в Польщі мешкає не лише у вигнанні після акції «Вісла» на півночі та заході Польщі й частково на рідних землях прикордоння з Україною, а й у Підляському воєводстві, що межує з Білоруссю. Про цей історичний регіон відомо чимало, але зазвичай інформація про Підляшшя має загальний характер. Насправді пересічному українцеві або навіть зацікавленій цією тематикою людині лишаються невідомими низка фактів, які ховають польські біловезькі ліси, підляські села та їхні мешканці.
Попит на віру
Якщо їхати з боку Варшави на північний схід Польщі, то без жодних дорожніх знаків чи навігатора можна помітити, коли саме лишається позаду Мазовія з її містечками, кляшторами (монастирями) та селами із невеликими площами-ринками і починається Підляшшя. Одна з найпомітніших відмінностей, що відрізняє його від решти Польщі, зокрема й інших східних воєводств: Люблінського і Підкарпатського, – велика кількість православних церков майже в кожному селі, як давніх, так і нових. Зводяться вони не інтенсивно, але помітними темпами, як для католицької країни. Як висловлюються самі мешканці Підляшшя, є попит на православну віру і храми, адже в деяких гмінах Підляського воєводства білоруси й українці разом становлять національну більшість.
Щоправда, тамтешні українці неохоче ідентифікують себе із частиною української нації з кількох причин. По-перше, в ході операції «Вісла», щоб уникнути сумної долі українців Закерзоння, українці Підляшшя або записували себе білорусами, або переходили в римо-католицизм. По-друге, далися взнаки й асиміляційні процеси та брак плідних контактів і повноцінного діалогу з рештою українців. Як наслідок – не лише збільшення чисельності білоруської громади в цьому регіоні, а й поява нового «етносу», а саме «православних поляків» – так нині дуже часто називають себе українці Підляшшя. Утім, варто лише заговорити з цими «православними поляками» українською мовою або принаймні польською з українським акцентом, як дуже часто одразу або після 3–5 хв розмови вони переходять не лише на польсько-білорусько-український суржик, а часом на майже чисту українську.
Ще однією особливістю Підляшшя є двомовні дорожні вказівники і, як правило, назви населених пунктів. Написані вони польською та білоруською. Відсутність там третьої – української – мови стала наслідком, якщо можна так висловитися, білорусифікації та асиміляції, хоча місцеві мешканці зазначають, що були спроби встановити й україномовні вивіски, але їх знімали. Така двомовність стосується й вивісок та інформаційних стендів біля православних церков, які трапляються набагато частіше, ніж костьоли.
Культурне життя
Попри такі невтішні тенденції та фактичну відсутність підтримки й дотацій від України, українська громада на Підляшші має доволі активне суспільне та культурне життя. Щороку біля села Дубичі Церковні проводиться фестиваль сучасної української пісні «На Івана, на Купала», під час якого можна помітити доволі цікаву і забавну картину, коли і українці, і білоруси, і поляки, зокрема польська молодь із популярним у тих краях пивом Żubr у руках, інколи не розбираючи слів, в унісон із місцевими гуртами, які грають на сцені, співають рядки сучасних українських пісень, нерідко патріотичного змісту: «… одна любов на все життя, одна журба до забуття і Україна, бо в нас іншої нема». У такі моменти забуваєш про паспорт із візою в кишені й здається, що всі події, які відбуваються навколо, – це «Країна мрій» в Києві чи «Червона рута» в Чернівцях.
Лише фестивалями культурне й суспільне життя українців не обмежується. Від’їхавши на кілька кілометрів від Дубичів Церковних, потрапляємо в інше село під назвою Буди. Його мешканець Сергій Нечипорук організував цілий філіал Музею народної архітектури та побуту в Пирогові – населений пункт прикрашає готельно-ресторанний комплекс в українському стилі: корчма, звідки лунає лише українська музика, українські хати ХІХ століття та міні-готелі, стилізовані під українські й білоруські хати. Всередині також усе в українському стилі: елементи декору, меблі, начиння звезені з усіх українських етнічних регіонів Польщі та самої України.
Присовковлена Польща
Мандруючи Підляшшям, також важко не помітити духу комуністичної Польської Народної Республіки. Передусім у назвах вулиць. Важко уявити, але за 20 років інтенсивної декомунізації, особливо після президентства націонал-консерватора Леха Качинського, у Польщі, зокрема Підляському воєводстві, збереглися такі назви вулиць, як вулиця Визволителів, вулиця Червоної армії, Пролетарська, Радянська тощо. А самі населені пункти нерідко прикрашають пам’ятники радянським солдатам (навіть не Армії Людовій) і, що надзвичайно вражає, «героям змагань за свободу і соціалізм», який можна спостерігати, наприклад, у Біловежі біля однойменного парку. Інколи доводилося чути, що цей регіон Польщі називають присовковленим. Іншим фактором присовковленості є потужна підтримка навіть дотепер лівих політичних сил. Союз демократичних лівих сил – правонаступник ПОРП – небезпідставно вважає Підляшшя своєю головною електоральною базою, адже, приміром, у Гайнівському повіті ліві завжди беруть перше місце.
По волі чи по неволі, але такий комуністичний дух можна ототожнити з білоруською й українською нацменшинами.
І річ не в тому, що українці й білоруси Підляшшя є прихильниками лівої ідеології (для них це своєрідна альтернатива центральній польській владі, якій байдужі проблеми меншин), а у відсутності національної політичної сили українців чи білорусів.
Юрій ГАВРИЛЮК
