Православно-католицькі суперечності в творчості Мелетія Смотрицького раннього періоду

Писати про Мелетія Смотрицького, його страдницьке життя та надзвичайно плідну, художньо вартісну й конфесійно значущу творчу спадщину вабливо й відповідально, болісно й застережливо. Один із чільних діячів першої третини XVII століття, він став «притчею во язицех» численного загалу своїх сучасників: його самозречено любили й люто ненавиділи, беззастережно сприймали й категорично заперечували, щиро шанували й брутально зневажали. Бувало й так, що його, яскравого представника того типу українсько-білоруської інтеліґенції, яка була чулою до найсокровенніших прагнень релігійно свідомої пастви, славословили, а згодом на всі лади ганили одні й ті ж вірники. І пояснюється ця дихотомія сприйняття та оцінок передусім тим, що М. Смотрицький жив і діяв у пору надзвичайної конфесійної конфронтації, у вирі якої (не завжди з власної волі чи провини) опинилося немало кращих синів землі отчої. Став її невільним заручником і М. Смотрицький, засвідчивши прикладом власного життя трагізм людей історичного приречення.

Цілком природно, що протягом наступних сторіч постать М. Смотрицького привертала увагу вчених різних конфесійних орієнтацій та політико-ідеологічних переконань. У взаємозаперечному насвітленні одні з них в особі цього видатного ієрарха зазвичай бачили «Савла для з’єдинених»[1], тоді як другі всякчас звеличували «уніатського Павла»[2]. Взагалі ж у дослідницькому вимірі церковно-релігійного життя Русі-України поберестейських століть постать М. Смотрицького залишалася одіозною, ідеологічно дражливою, трактованою здебільшого тенденційно, з накладанням тавра ренеґата православ’я або ж уніатського блазня.

За поодинокими винятками радянська історіографія успадкувала означену тенденцію й розглядала життя і творчість М. Смотрицького крізь призму віровідступництва з усіма додатковими залежностями атеїстичної доби, яка до релігійних справ ставилася підозріло-неприхильно.

З проголошенням Україною державної незалежності ситуація докорінно змінилася: ідеологічний диктат, що, насамперед, поширювався на сферу Духа та дисципліни гуманітарного циклу, було знято. Відтак потенційно уможливалася об’єктивізація підходів до вивчення як життєвого шляху, так і творчого доробку відомого вченого-богослова, талановитого письменника-полеміста, провідного церковного діяча та знаного граматика. І такі дослідження справді з’явилися, означивши новий етап осягнення драматичної долі та творчого феномену М. Смотрицького[3]. Однак у своїй сукупності вони також не відображають з належною повнотою ті місце, роль та значення, які відіграла ця видатна особистість у церковно-релігійному, суспільно-ідеологічному, науковому та літературно-мистецькому житті України й Білорусії перших поберестейських десятиріч.

Під таким оглядом постанова Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату з приводу 400-річчя видання «Треноса» Мелетія Смотрицького є важливим кроком на шляху подальшого, об’єктивного й усебічного дослідження багатогранної, духовно значущої й художньо довершеної творчості М. Смотрицького. Принаймні очікувана ювілейна дата є доброю нагодою для нинішньої генерації дослідників різних галузей знання належно осмислити не тільки все те, що пов’язане з виходом у світ «Треноса», його змістовим наповненням та художньо-поетичними засобами вираження, але й проникливіше вчитатися в обставини життєвої долі М. Смотрицького та вдосконалити погляд на специфіку його полемічних інтенцій, а з тим задуматися над перейденим та пережитим, над тими повчальними й застережливими уроками історії, які не стратилися на своєму значенні й дотепер і без успішного засвоєння яких ми ризикуємо їх з неминучістю повторювати.

З уваги на сказане нам би й хотілося в найзагальніших рисах означити те, що вплинуло на формування конфесійних поглядів мислителя, а також актуалізувати окремі положення богословської спадщини раннього періоду життя та творчості, аплікуючи їх відповідними засобами полемічного дискурсу.        Для цього нагадаємо, що народився М. Смотрицький 1577 року[4] в родині близького соратника князя Костянтина Острозького, славнозвісного ректора Острозької академії та не менш відомого автора «Ключа царства небесного» Герасима Смотрицького. Там, у середовищі знаних, а згодом уславлених православних ортодоксів він ріс, виховувався, набував початкових знань. Станово відповідним був також подальший освітній шлях Смотрицького-юнака[5], про який можемо скласти лише приблизне уявлення з не завжди певних і до того ж скупих біографічних відомостей. Достовірно, однак, відомо, що першим учбовим закладом, у якому він студіював науки, був заснований князем К. Острозьким «греко-слов’янський Атенеум»[6], що переважно відомий як Острозька академія. По тому, мабуть зразу ж після закінчення Alma materi, вихованець Острозької академії навчався у Віленській єзуїтській колеґії. Принаймні таку думку обстоює більшість учених, хоча й вони істотно розходяться у визначенні точної дати його вступу до цього престижного закладу. А її хронологічні межі коливаються між 1594–1601 роками[7]. Зрештою, викликає певні сумніви й час закінчення Смотрицьким Віленської католицької колеґії, нерідко пов’язуючись із виданням скандально відомих «Приватних настанов» Ієроніма Загоровського[8], що, як було пізніше встановлено, виявилися сфабрикованими й спричинили адміністративні санкції і щодо тих, хто створював поради своїм підопічним від імені генерала єзуїтського ордену Клавдія Аквавіви, і тих, хто їх надрукував. У кожному разі, якщо таке припущення слушне і може поширюватися на М. Смотрицького (для чого особисто маємо обмаль підстав), тоді, щонайменше, мотивованішими виглядали б його антикатолицькі настрої, які проявилися вже цієї пори.

Втім, якими б не були на часі життєві обставини, безперечно інше: 1600 року М. Смотрицький прийняв запрошення князя Богдана Соломирецького і став навчати його сина Богдана «науки латинскія»[9]. Тим самим було покладено початок його чотирирічному домашньому вчителюванню. А 1605 року молодий вихователь знатного шляхтича з ласки покровителя дістав можливість «поїхати за кордон для завершення своєї освіти»[10]. Хоча, як нам здається, ця милість не виключала справлення М. Смотрицьким подальших опікунських обов’язків щодо сина вельможного князя, якого батьки також благословили в науку за кордон. Так чи інакше завдяки тій поїздці М. Смотрицькому вдалося побувати у Вроцлаві й Ляйпціґу, Нюрнберзі та Віттенбурґу і, відповідно, вдосконалити «свої знання з філософії, теології, філологічних наук, а також медицини»[11]. Усе те, звичайно ж, сприяло розширенню світогляду та поглибленню знань уродженця м. Острога, вплинуло на його духовне становлення, церковно-релігійні переконання та мистецькі уподобання, включаючи також добру обізнаність із життям католицько-протестантського Заходу.

Менш переконливими, але також вартими уваги здаються нам аргументи тих науковців, згідно з твердженнями яких повернення М. Смотрицького до рідної домівки припало на 1604 рік і було викликане упокоєм батьків та сприкрене занепадом Острозької академії. Якщо ж таке припущення правдозгідне, то слушно вивести, що саме ті лиха спонукали осиротілого М. Смотрицького знову пристати на пропозицію князів Соломирецьких й оселитися в їхньому маєтку біля Мінська. А з тим наш достойник не тільки продовжив педагогічну діяльність при дворах різних вельмож, але й став активним учасником довколаунійних змагань. Останні, зрештою, і прислужилися тому, що незабаром успіхи М. Смотрицького на освітньо-виховній ниві заступила слава палкого охоронця православного благочестя, мужнього захисника інтересів православного населення довколишніх міст і сіл, у тому числі й міщан Мінська, яких надхненна праця молодого наставника спонукала до організації церковного братства. Треба думати, що сталося так не без відома та підтримки осіб вельможних, тобто тих, від кого М. Смотрицький залежав і на кого міг покладатися в скрутах найрізноманітнішої властивості, дарма що такому твердженню не варто надавати виняткового значення. Адже, як покаже ближче майбутнє, конфесійне кредо М. Смотрицького не зазнало жодних коректив і з його переїздом до м. Вільни, де він зразу ж поринув у вир православно-католицьких суперечностей, інспірованих Берестейською унією 1596 року. Одним із їхніх творчих виявів стали польськомовні «Антиграфи» – перший відомий нам полемічний трактат М. Смотрицького, що вийшов друком у Вільні 1608 року і являв собою відповідь на «Герезію» та «Гармонію» Іпатія Потія. Прикметно, що, наслідуючи батька, полеміст-початківець присвятив свій твір Янушу Острозькому – молодшому нащадкові «патронів» Православної Церкви Руського воєводства Речі Посполитої. І то наразі видається симптоматичним: знаючи про перехід свого адресата на католицьке віросповідання, М. Смотрицький найменовує його «стражем справедливості, допомогою покривдженим, рятунком для нещасних»[12], а ще бачить князя серед тих мужів, які «стовпами свободи і спокою народного називатися гідні»[13].У тій же творчій манері були написані «Епіграма» та «Передмова до чительника», перша з яких уміщена зразу ж після присвяти й уславлює герб княжат Острозьких, а друга передує семи розділам трактату і є ласкавим заохоченням читача до розмірковувань над змістом твору. При цьому, сподіваючись на гідне пошанування твору поважними «чительниками», М. Смотрицький висловлював упевненість, що численні «помовиська», якими зневажають православну віру її недруги, не тільки не зашкодять їй, але й додадуть стійкості. «Така вже сила і властивість правди, – афористично заявляв апологет православ’я, – коли її хто-небудь намагається принизити, тим самим вище підносить, коли хоче затьмарити, ще яснішої світлості надає її променям»[14].

Своєрідним продовженням цих роздумів стала перша глава «Антиграфів», у якій, кажучи словами М. Смотрицького, містяться відповіді на «деякі необґрунтовані твори, уїдливі докори та безсоромно вигадані... наклепи»[15] І. Потія, що він їх виклав у «Єресях»[16]. У цій же частині «Антиграфів» представлені антиунійні обґрунтування членів віленського Святодухівського братства, яке наприкінці XVI – на початку XVII століть стало твердинею «руського» православ’я, його чи не наймогутнішим осередком.

У подальшому основний зміст «Антиграфів» склали питання догматичної ваги, розглядаючи які М. Смотрицький орієнтувався на твори православних полемістів-попередників, а за взірець для своєї праці обрав «Апокрисис» Христофора Філалета. У цьому зв’язку потребує відзначення похвальна схильність віленського захисника православ’я підкріплювати власні оцінки документальними свідченнями – фраґментами з листів польських королів, судових рішень різних рівнів, історичних хронік, правових актів тощо.

Щоправда, серед полемічних інвектив, які були вміщені в «Антиграфах» М. Смотрицького, не бракувало й інформації похідного значення. Під нею передусім розуміємо розповіді про довколаунійний перебіг подій: численні кривди, невдоволення, образи, скарги або ж нищівні викриття чийогось недбальства, аморальності, надуживань, що іноді нагадували звичайну життєву бувальщину, заступаючи віронавчальні положення і зокрема унійні рації та/чи на них угрунтовані дії. Зрозуміло, що такий спосіб думання відповідав селянсько-міщанському сприйняттю суті та оцінці стану православно-католицьких суперечностей поберестейського періоду, тобто відображав логіку мислення представників нижчих суспільних верств, на які, як то можна судити з мовно-стилістичних засобів полемізування, пристав також М. Смотрицький. «Бачиш, – звертався полеміст до своїх опонентів, – що то за сила й міць святої правди, яка хоч і простими від простаків словами буде викладена, наймудрішим цього світу філософам губи затулить»[17].

Не станемо допитуватися, що з того випливало чи ж яка історична практика набувала своєї конфесійної легітимності, опираючись на подібний триб мислення. Однак заледве чи помилимося, коли не тільки зарахуємо М. Смотрицького до когорти найповажніших полемістів, але й відпишемо йому заслугу освячення тієї «соціальної» правди, яку за кілька десятиліть доблесне козацтво обере могутньою ідеологічною зброєю в боротьбі проти католицької Речі Посполитої. І що при цьому важить підкреслити насамперед, так це те, що сама полеміка з огляду на спосіб її ведення та з уваги на аргументативну базу, кажучи образно, чимраз дужче стала нагадувати розмову сліпого з глухим, у контексті якої її речники аж ніяк не обтяжували себе необхідністю ні стримувати емоції, ані відповідати на чітко поставлені питання неабиякої богословської важливості. Так діяв і Мелетій Смотрицький: не сприймаючи закидів «про першість у братствах світських осіб над духовними»[18], на що свого часу вказував Іпатій Потій (і не тільки він), або ж обурюючись із приводу звинувачень православних у тому, що вони «Бога не шанують і з королем не рахуються»[19] чи ж, на впевнення інших, перебувають у згубній спілці з протестантами, він ніби й не почувався потреби відповідати на висловлені докори і, до того ж, не без сарказму заявляв: «Чи не усвідомлюєш, що не до людей, обдарованих від Бога розумом, а до німих тварин або швидше колод та ідолів мали б потрапити для прочитання твої мерзенні писання»[20].  Самозрозуміло, що за таких підходів та інвективного характеру полемізування про конструктивність міжконфесійного діалогу, як і про конечну виправданість наведених пасажів, їхню мисленнєву культуру, богословські рації та дисципліну почуттів говорити не доводиться. І тут посиланням на складні тогочасні обставини і зокрема підступні наміри конфесійних опонентів усього не пояснити, а тим більше не виправдати. При цій нагоді важить понад інше вказати на фактичний провал православно-протестантської коаліції, яка, обурюючи одних та дискредитуючи інших, була засвідчена десятиліттями антиунійної солідарності (її офіційний початок поклала конфедеративна угода 1599 року) і донедавна здавалася справою першорядного суспільно-політичного значення. Однак із поразкою антиурядового рокошу 1606 – 1608 років зиск від спільного православно-протестантського альянсу був зведений нанівець. А це означало, що в герці з прихильниками православно-католицького об’єднання православні антиуніати відтепер мали здебільшого покладатися на силу власних арґументів, а також на ті терористичні опресії, число яких загрозливо зростало. Проте, як засвідчує зміст «Антиграфів», ця очевидність М. Смотрицького також не займала або ж він її свідомо обходив чи волів не помічати. Принаймні він і надалі покликувався на антипапські памфлети протестантського походження, розповідаючи з полемічною надсадністю про єретичні ухили Римських Пап Марцеліана, Анастасія, Гільдебрандина, Сильвестра, Іоана XXIII та ін. Понад те М. Смотрицький не тільки категорично відхиляв поширену думку про залежність Константинопольського патріарха від політичної волі турецького султана, але й доводив, що «віра Христа панує серед безбожних катів і, ніби лілія, квітне з-поміж терній»[21]. Разом із тим, відстоюючи чистоту православного віровчення, його догматичну непорушність та вірність первісному й давньому, М. Смотрицький наполягав на збереженні батьківських звичаїв, обрядів, віками освяченого укладу життя. Йому зокрема здавалися неприйнятними й вартими всілякого осуду ті порядки, що запанували після проголошення Берестейської унії і згідно з якими відбувалося адміністративно-правове перепідпорядкування Православної Церкви Речі Посполитої верховній владі Римського Папи, а з тим поширювалася властиво католицька церковна практика на православних теренах України й Білорусії[22].

Воднораз, обстоюючи позицію найбільш занепокоєних православних вірників антиунійної орієнтації, які в стараннях уніатів убачали реальну загрозу ревізування «догм» православної віри[23], Смотрицький-богослов виявився доволі оригінальним у трактуванні окремих питань, що складали предмет православно-католицької полеміки. Згадати б, для прикладу, проблему запровадження нового календаря: якщо, скажімо, Смотрицький-батько, як і більшість православних полемістів, вважав старий календар «ключем царства небесного», то його синові Мелетію поправлення Юліанського календаря з уваги на значні та важливі причини вже здавалося справою доцільною й виправданою. А це й були ті паростки «нового» мислення, які проростуть у недалекому майбутньому.

Що ж до загального підсумку, то маємо визнати: з появою «Антиграфів» когорта палких захисників православної ортодоксії в межах Речі Посполитої поповнилася непересічною постаттю М. Смотрицького, який продовжив полемічну традицію своїх попередників і, орієнтуючись на конфесійні уподобання Клірика Острозького та Христофора Філалета, заявив себе ревним поборником православ’я саме тоді, коли зі смертю князя К.-В. Острозького на початку 1608 року Православна Церква Речі Посполитої в своєму позазаконному статусі втратила наймогутнішого покровителя, а в пульсуючих ритмах перебіжного життя польсько-литовсько-руського королівства зазнав остаточного фіаско православно-протестантський союз. А з того, крім іншого, випливало, що наприкінці першого десятиліття XVII століття в герці прихильників і противників унії зійшлися сам на сам донедавна рідновірні брати й сестри православного сповідання, одні з яких уже вважалися знадженими «папезькою єрессю та новозаведеннями»[24], тоді як інших стали прозивати «наливайківською ордою», а їхніх священиків – «попами-банитами»[25]. Що з того могло вийти або до чого могла призвести віронетерпимість ворогуючих сторін, здогадатися неважко: українська дійсність стала схожою на зворохоблене пекло, в якому нерідко і суто конфесійні, і власне особисті рахунки сплутувалися в нероздільне ціле. І не дарма й донині нелегко розрізнити спекулятивність мислення та/чи корисливість прагнень від побожної ревності навіть у житті тих діячів, чиї біографії слугують зразками конфесійного благочестя. Гучні конфлікти, що мали місце в житті Віленського протопопа Варфоломія Жачковського, який прагнув стати намісником Святотроїцького монастиря м. Вільни, Вільяма Рутського, якому володіння цієї обителі були віддані під керму, та митрополита Іпатія Потія, чиє благословення й спричинило резонансні непорозуміння, з числа таких. Принаймні вони можуть цілком правити за показові приклади такого ступеня конфронтації, за якого місце жалю й скарг заступлять погрози та шал помсти. Як засвідчила історія, войовничість цього запалу була двобічною, взаємно ревною з тим застереженням, що в цьому довколаунійному зіткненні завзяття православних усе-таки виявилося опортуністично-рішучішим, якщо не аґресивнішим. Згадати б випадки, коли, спротивлюючись правовим обмеженням антиуніатів, а також посиленню позицій «уніатської» Церкви, православні міщани м. Вільни дедалі настирливіше висували мілітарний арґумент: публічно заприсягався пристрілити з «пулгаку» В. Рутського віленський міщанин Семен Шембель і при тому був певний, що цим кримінальним вчинком принесе «славу народу руському»[26]; до погроз удавалися віленські братчики, заявляючи, що той освятить власні руки, хто уб’є митрополита Іпатія Потія[27]; гурт православних парафіян чинив перешкоди уніатським «хлопам», не пропускаючи останніх до місць їхньої роботи, що, звичайно ж, змушувало органи влади не тільки давати правову оцінку конфесійній протидії православних ортодоксів, а також вживати щодо них відповідних заходів впливу. В той спосіб витворювалося зачароване коло проблем, у правдах і кривдах якого розібратися ставало дедалі важче. Спроби зарадити тому лиху через словесні напоумлення тенденційно налаштованих прочан також не вдавалися. В кожному разі антиправославна «Реляція»,[28] що вийшла друком у Вільні 1609 року, тільки розбурхала пристрасті: проунійна інтерпретація віленських подій 1608–1609 років видалася вірянам православних переконань однозначно тенденційною і викликала хвилю обурення та подальшу ескалацію соціального напруження.

За таких умов, коли конфесійно розмежованим загалом правили пристрасті, а в реальному житті дійшло до крайніх зневаг та погроз, створювався, а в першій половині 1610 р. вийшов друком «Тренос, або плач східної Церкви» М. Смотрицького. Немає сумніву, що його автор, який підписався псевдонімом Теофіль Ортолог, не тільки добре знався на тому розбраті, від якого справді було за чим і через що плакати-ридати, але й був живим свідком того збурення, про яке писав ніби не пером, а сльозами. Людина щира й чуйна, він уболівав за долю йому рідної Православної Церкви і доклав усіх зусиль, знань, снаги й таланту, аби отямити заблуканих, розчулити їхні почуття, насвітлити розум.

Але маємо вкотре застерегтися: так думала, сприймала й переживала суворі реалії життя тільки одна частина пастви – православні антиуніати та їх новий виразник найсокровенніших сподівань – М. Смотрицький, яким протидіяв урядово підтримуваний загал прибічників православно-католицького об’єднання на чолі з їхньою новою церковною ієрархією та державними структурами всіх рівнів. Відтак нічого дивного, що сам факт появи «Треносу», який композиційно складався з епіграми на герб Вишневецьких, посвяти Михайлу Корибуту-Вишневецькому, передмови до читача, а також десяти самостійних розділів, викликав двозначну реакцію, тобто таке його сприйняття, яким у суто богословському та й у суспільно-ідеологічному вимірі було конфесійно розмежоване життя Речі Посполитої.

Однозначність, щоправда, також мала місце і полягала в тому, що публікація «Треносу» засвідчила появу етапного твору, в гармонійному співзвуччі якого поєдналися полемічний запал, богословська ерудиція, конфесійне вболівання, громадянський нурт, а ще ті художньо-публіцистичніособливості, зважаючи на які трактат заслуговує на першорядну увагу і з боку літературного. Адже, написаний старопольською мовою в жанрі «плачу», що тоді поширювався тими у вигляді тренів (френів) та ляментів, він поєднав творчу традицію з художньо-поетичними засобами, узасаднення яких знаменувало настання доби українського літературного бароко[29]. То ж цілком закономірно, що дослідницькі інтереси зазвичай привертає перша частина твору, а точніше два початкові розділи, які позначені неабиякою художньо-поетичною майстерністю й підпорядковані Златоустим Боголюбом[30] виповідженню страждань знемагаючої Церкви-матері:

«Горе мені бідній, – читаємо на його початку, – горе нещасній, з усіх боків з добра пограбованій. Горе мені, нестерпними тягарями обтяженій! Руки в оковах, ярмо на шиї, пута на ногах, ланцюг на стегнах, меч над головою двосічний, вода під ногами глибока, вогонь по боках невгасимий, звідусіль крики, звідусіль зойкіт, звідусіль страх, звідусіль переслідування. Біда в містах і селах, біда в полях і дібровах, біда в горах і безоднях землі. Нема жодного місця спокійного, ані життя безпечного. День у болях і ранах, ніч у стогоні й зітханнях. Літо гаряче до знемоги, зима морозна – до смерти. Нужденна, бо наготу терплю, і аж на смерть переслідують мене. Перед тим гарна і багата, тепер я знівечена і убога. Колись королева, всьому світові мила, а тепер усіма погорджена і змучена»[31].

Таким уявляється й виклад злощасть зневаженої Церкви-матері, який вражає крайньою експресивністю, що межує зі станом афекту:

«Все, що живе, всі народи, всі жителі землі, підійдіть, послухайте мого голосу, пізнайте, чим була раніше, і здивуйтесь! Тепер я посміховище світові, а колись була подивом для людей та ангелів. Оздобна була перед усіма, принадна й мила, чудова, як ранкова зоря на сході, гарна, як місяць, прекрасна, як сонце... Діток народила і виховала, але вони зреклися мене, стали для мене посміховищем і ганьбою. А то стягли з мене шати мої і нагу мене з мого дому вигнали, одягли оздобу тіла мого і голови моєї прикраси забрали. І хіба тільки це? Вдень і вночі стараються про мою бідну душу і про мою згубу повсякчас мислять. О, ви, що переді мною стоїте, ви, що споглядаєте мене, послухайте і розважте – де є біль, як мій біль? Де є журба і жаль, як мої гризоти? Дітей народила і виховала я, а вони зреклися мене і спричинились до мого занепаду. Тому сиджу тепер як одна із ридаючих вдів. Колись пані Сходу сонця і Заходу, Півдня і Північних країв. Вдень і вночі плачі і сльози мої по щоках моїх як річкові потоки течуть та нікому мене втішити: всі від мене відбігли, всі мною згордували, кревні мої далеко від мене, приятелі мої недругами стали, мої сини, гадючому позаздривши племені, утробу мою заразливими жалами жалять!» [32].

Корінням усіх тих бід вважав М. Смотрицький унію, а поготів уніатів, які виступали для нього уособленням підступності, зради та зла. «Звідусіль сіті, – з розпачем констатує полеміст, – всюди змії, звідусіль заразливі жала. Там вовки хижі, а там леви рикаючі. Звідси гади отруйні, а звідти василиски люті. Не знайду, до кого звернутись, не знаю, куди вдатись, до кого голову мою прихилити, кому в оборону віддатись»[33]. Одне слово, як випливає зі змісту «Треноса», Православну Церкву вороги й воріженьки обступили облогом, і такий стан речей вкрай бентежить її ревнителя. Силою його зранених чуттів занедбана Церква-мати у відчаї голосить по допомогу, кличе відступників отямитися й щораз дужче наголошує на ницості недоброзичливців та зрадників православ’я, які заповзялися всіляко шкодити народній святині. Іноді ці волання переростають у тотальне звинувачення всіх і вся: «Священики мої осліпли, пастирі мої (не хочуть знати, що тут про душу йдеться) оніміли, старці зглупіли, молодики мої здичавіли, доньки мої в розпусту вдалися, і всі одним замислом, Бога[34] і правду Його занедбавши, на душу мою змовилися»[35]. У цьому сенсі «Тренос» можна назвати бичем усіх, хто не дбав про християнське благочестя, кому дорогу до вищої справедливості заступив життєвий зиск, хто просто збайдужів або здався на манівці поточних пріоритетів та «сезонних» вартостей.

Утім, якими широкими не були суспільно-станові засяги автора «Треноса», в центрі уваги М. Смотрицького залишалася духовна верства, а також ті неґативні тенденції, що мали місце в церковному середовищі. Чимало з них були спричинені корисливістю понук, якими нерідко надуживали й ті, хто обрав духовне поле діяльності на ниві Православної Церкви. «Одні з корчмів, – з розпачем засвідчує автор, – другі з двору, ці з солдатчини, а інші з поборів без будь-якого обрання та жодного доброго свідчення ради срібла та золота в дім Божий подалися... О недбалий, о відворотний, о безбожний звичай посвяти»[36].

Прикметно, що, дбаючи про справедливість та гармонізацію церковно-релігійних відносин у Речі Посполитій, полеміст з пророчою звірливістю вказував на тяжкі переступи правлячої ієрархії, яка, на його переконання, заплямувала совість не лише зрадою істинному благочестю (що найгірше!), але й зганьбила себе перед паствою відвертою пожадливістю. «Ви не задовольняєтесь молоком та шерстю, які грабуєте, кров п’єте, а м’ясо викидаєте на споживання воронам та вовкам... Ви не пастирі, а кровожерні вовки, не вожді, а голодні леви, які одних овечок самі нещадно поїдають, а другими без жалю затуляють пащеки гадюччя»[37]. І на завершення цього по-бароковому гіперболізованого опису ієрейських зловживань М. Смотрицький знайшов за потрібне вдатися до «алхімії» слова, через що текст набував ще виразнішого художнього ефекту: «О злочинці, – звертався він до сановних уніатів, що зрадили Православ’ю, – а не вчителі, о кроти, а не ліхтарі, о розпусники, а не пастирі, єпискоти, а не єпископи»[38].

При цьому не важко помітити, що, піддаючи нищівному, а іноді й спопеляючому вогню критики винуватців церковно-релігійного безладдя поберестейської пори, М. Смотрицький застосовував диференційований підхід або ж вдавався до вибіркового та ощадливого таврування призвідців православно-католицького об’єднання в межах Речі Посполитої. Принаймні, наводячи численні приклади переходу на унію представників родової та привладної знаті, він уникав різких звинувачень, а інтонаційний лад його звернень до вищої верстви Польського королівства нерідко визначає сердечність напоумлення та душевні перейняття:

«Де тепер той безцінний камінець – яко світильник сяючий карбункул, що його я між іншими перлами, як сонце між зорями, в голові моїй носила, – дім княжат Острозьких, той, що блиском світлості старожитної віри своєї дужче від інших світив? Де інші дорогі й такі ж неоціненні тої ж корони камінці, славні доми руських князів, безцінні сапфіри, дорогі діаманти – княжата Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чорторийські, Пронські, Ружинські, Соломерецькі, Головчинські, Крошинські, Масальські, Горські, Соколинські, Лукомські, Пузини і інші без ліку?... Де коло них і інші неоцінимі мої клейноди – родовиті, мовлю, славні, великомисленні, сильні й давні, по всьому світі відомі в добрій славі, моці і мужності доми народу руського – Ходчевичі, Глібовичі, Кишки, Сапіги, Дорогостайські, Войни, Воловичі, Зеновичі, Паци, Халецькі, Тишкевичі, Корсаки, Хребтовичі, Тризни, Горностаї, Бокії, Мишки, Гойські, Семашки, Гулевичі, Ярмолинські, Чолганські, Калиновські, Кирдеї, Загоровські, Мелешки, Боговитини, Павловичі, Сосновські, Скумини, Потії і інші? Це ви, злочинці, – нарікає мати-Церква словами автора «Треносу», – з мене таку оздоблену шату здерли і над бідним тілом моїм, з якого ви всі вийшли, насміхом і глумом знущаєтесь! Але проклятий той, хто наготу матері своєї на зневагу відкриває! Прокляті і ви, котрі з наготи моєї насміхаєтесь і втішаєтесь! Настане пора, коли ви всього цього соромитимитесь!»[39].

Сподіваємося, що, крім іншого, цей довгий, хоча й неповний реєстр знатних давньоукраїнських родів, дозволить іще раз не тільки відчути, але й краще збагнути причини зболеності М. Смотрицького, його сум і стривоженість конфесійним ренеґатством значного числа людей тямущих, обізнаних, відповідальних, тих, над ким тяжіє чи ж на кого він повісив тавро релігійної зради, але чий конфесійний вибір звинуваченням у владолюбстві та корисливості вчинків не завжди можна пояснити, а вже поготів виправдати. Проте безперечно інше: оприявнюючи імена тих, чиї дії зумовили історичні поговори, чий учин призвів до етнічного розколу за конфесійною ознакою, речника національного болю, як і багатьох нинішніх вірян, гнітила перестережливість скоєного, ота конфесійна розполовиненість, на полемічній інтерпретації якої закроєно немало політичних сценаріїв і яка дотепер двоїть українську національну субстанцію, знесилюючи її єднальний потенціал.

Втім фактологічна складова розвінчаного М. Смотрицьким ренеґатства цілком укладається й у вужчу семантичну матрицю, бо полемісту передусім важило затримати православний клір та паству у вірі предків, викрити або застерегти тих, хто звабився заможністю католицької «мачухи», і в той спосіб виправити на краще стан справ у Православній Церкві Речі Посполитої. Про це власне і йдеться у другому розділі «Треносу». Так, наголошуючи, що перед Богом усі рівні, М. Смотрицький обстоював євангельські принципи людяності, а також звертався до владоймущих станів Речі Посполитої, щоб ті керувалися у ставленні до «посполитого люду» законами Божої правди: «Ви, княжата і вельможі, Божим судом судіте повірених вам підданих, остерігаючись того, аби тим же судом самі осуджені не були. Не накладайте на них великої данини, пам'ятаючи, що і вам Господь ваш борг відпустив і чинш за вас заплатив. А коли щось потаємне чините, не говоріть: «хто ж нас бачить?», бо Отець ваш на небі все бачить і все, що хоче, чинить» [40].

Ще потужніше ця настанова прописана в тій частині, де автор сполучає її з необхідністю зберігати рідну віру, дотримуватися православного благочестя: «Ви архісвященики і священики, пастирі і научителі овець розумного стада Христового! Стійте, не хитайтеся в дарованій вам від Бога вірі, з пильністю піклуйтесь про довірених вам овечок! Мужньо чиніть опір тим, котрі силкуються правду повалити! Неспокійних умовляйте, потішайте лякливих, неуків научайте, свавільних і непокірних вгамовуйте і приборкуйте, недолугих оздоровляйте, тих, що супротивляться, осуджуйте. Будьте прикладом вірних у мові, в поведінці, в любові, в вірі, в чистоті. Пильнуйте читання, нагадуйте науку. Провозвіщайте слово, наполягайте вчасно і невчасно, умовляйте, лайте, просіть з усією терпеливістю учитись науки, бороніть несильних, а безпорадних спрямовуйте. Ви-бо єсть сіль землі і світлість світу! Вас поставив Дух Святий аби пасли стадо Христове, яке Він набув кров'ю своєю... Ви є сліпим око, кульгавим нога, рука, провідника потребуючим. Ви придверні і ключники королівства небесного...»[41]. Воднораз, уболіваючи за долю простого народу, а також сповідуючи ідею гармонізації взаємин між різними станами та верствами українсько-польського суспільства, М. Смотрицький закликав підлеглих бути богобоязливими та чулими до обов’язків, що їх повинні пильнувати як світська, так і духовна влада:

«Всяка душа вищій владі нехай буде піддана, – заявлялося в «Треносі».– Бо ж влада не страхає за добрий учинок, але за злий. А хочеш не боятись властителя – роби добре і будеш мати від нього прихильність, бо він є служебником Божим на твоє добро. А будеш зле чинити – бійся його, бо не без причини меч носить. Отже, віддавайте всім, що повинні – що є Богове – Богу, а що королівське – королю; кому данину – тому данину, кому сто – тому сто, кому боязнь – тому боязнь, кому честь – тому честь – нікому не будьте повинні, тільки щоб взаємно шанувались... Братство милуйте, Бога бійтесь, королю шану віддавайте»[42].

При цьому, наголошуючи на винятковій ролі Православної Церкви у справі народної освіти та виховання, М. Смотрицький мало не увесь другий розділ «Треноса» присвятив напоумленню тих православних, що перейшли на унію, пристали на богословські аргументи її ідеологів. Не випадково й те, що першим адресатом, до якого звертався полеміст в імені Церкви-матері, був уніатський митрополит Іпатій Потій: «Сину, – звірливо зазначав полеміст, – оце мати з побажанням всілякого благословенства Божого стоїть перед тобою. Ото перед обличчям твоїм стоїть і з покорою дозволу лагідної з тобою розмови просить. Підніми велебну свою голову і веселим оком на матку твою поглянь. Поглянь, сину, і пізнай мене, вияви людяність і покірність, діткам властиві...»[43]. Прикметно, що викладаючи благання, а також заохочуючи І. Потія покутувати провину віровідступництва перед Богом та православною паствою, М. Смотрицький дедалі найставніше викладав материнські вмовляння, що були спрямовані на очищення пастирського сумління та усвідомлення власної відповідальності за довірене йому Христове стадо: «Послухай, сину, з пильністю науки моєї і напутнє слово моє прийми, якщо хочеш волю свою з помислами Отця твого поєднати, тоді добре вчиниш. Послухай мене, сину, не відкидай слів моїх, добрий дарунок тобі даю, не гордуй ним. Візьмись за науку краще, ніж за срібло. Ганяйся за мудрістю, а не за золотом. Заповітів волі Божої шукай, а не перлів і дорогоцінних камінців. Мудрість превища всіх цих речей і немає на світі нічого, щоб їй дорівнювало. Коли це збагнеш – благословенним будеш і вічної слави заслужиш. Пильнуй наказу мого і дійдеш мудрості. Бійся Бога і не протився Йому, бо ж як глина в руках гончарових, так і всі люди в руках Того, Хто їх створив... Зготуй і ти, сину, душу твою на службу Богу твоєму. Виполіруй серце на прийняття мудрості, котра в зрадливу душу не входить. Поревнуй святим предкам твоїм, першим пастирям і научителям, очисти від серця твого ржу недбальства, відкинь камінь лінощів, омий очі розуму твого. Наберися боязні Божої, проймися сумлінням і пізнай самого себе. Подбай про довірених тобі. З пильністю поглянь на недбальство співпастирів твоїх, яким ти вважаєшся вождем. А з ними разом одним почуванням і помислами погляньте на посланих від вас священиків, яким ви перед стадом овець ваших ходити наказали – чи пристойно доглядають, чи пильно про стадо дбають. Ти сам перед усім повстань і учини згідно волі моєї і згідно волі Отця мого. Вчини розмову з співпастирями твоїми – запитай їх про підданий їх владі уряд; чи так про нього стараються як належить; запитай і про довірену їм євангельську проповідь, чи пильно її виконують, чи пастирі до овець чуйні, а чи недбалі наймити, чи церкви Христової слуги вірні, а чи невірні лакузи... Пізнайте самих себе – хто ви є. А вирозумівши, яке ваше призвання, один другого викривайте і так усі без осудження будете»[44].

На неабияку увагу заслуговує й вигадана полемістом рефлексія сина-ренегата, який, звертаючись до ввірених його опіці ієрархів, перестережливо досвідчував: «Браття, ми розумного стада овець Христових пастирі. Ми дому Божого сторожі. Зважаймо, аби самих нас із довіреної нам пастви не скинуто, бо ж маєм в день судний рахунок з того Пану-Богу чинити: чи гідно в довіренім нам уряді і бездоганно правимо, чи достатньо покорму і напою євангельського, хліба і води овечкам нашим подаєм, чи цілим і без зменшення піддане нам стадо зберігаєм. Погляньмо при тому і на посвячених нами священиків, погляньмо і на довірених їм овечок. Учинімо з собою і з ними розмову, поки час маємо, аби потім через недбальство наше сорому від Отця не винесли і, корони життя будучи позбавлені, на вічну згубу кинуті не були»[45].

Між тим, не плекаючи особливих ілюзій щодо навернення уніатського митрополита, а вже поготів не сподіваючись його щирої покути, М. Смотрицький вдався до оригінального авторського прийому ведення полеміки, наділивши заручника остракізму власнотворним словом-сповіддю, самовикривальність якої справляє неабияке враження та й остаточної надії на каяття його велебності не відбирає: «Я є сіль зіпсована. – зізнається І. Потій умислом полеміста. – Я є світлість погашена. Я недбалий учитель, наймит, а не пастир. Овець Отця мого до незвичної овчарні видавця, а не чуйний від хижих вовків оборонець. Розгородити пліт винниці Божої і викопати з неї преси допустив через недбальство своє..., продав її невірним робітникам за срібло. Закопав даний мені талант у землю, потратив незліченні гурти овець, за які Господь мій і Бог помер. Де мої духовні покорми, з євангельської ріллі зібрані і довіреному стаду подані, аби всі вівці одним покормом кормилися і одного напою вживали, а по чужих різних пасовиськах не ходили? Де науки, які б слухачів у боязнь Бога і в милість до ближнього свого спрямовували? Де і інші з урядування і влади моєї належні доброчинності: святобливе монастирів упорядкування, пристойне церков оздоблення? Все те, що з мого пастирського обов'язку мало бути на духовний пожиток довіреного стада, на свій тільки пожиток, чи краще збиток, обернув, заповнюючи тільки свої шкатули, скрині і склепи... А щоб не було кому мене докоряти в цьому, негідників і неуків, а що більше двоженців, триженців і інших запідозрених у дивовижних блудах щодо віри і звичаїв на владицтва і інші церковні посади за свідоцтвом нескупого датку наставляв. Отож я є розпорошитель скарбу Божого, розкішник у достатках церкви Христової, марнотратник у батьківських маєтностях Бога мого»[46].

Але вищеозначеним літературним прийомом М. Смотрицький не обмежився. Наділивши першосвятителя здатністю до визнання власних провин, він в імені І. Потія з не меншим категоризмом та рішучістю шпетив підлегле йому духовенство, вказуючи на його невігластво, крайню деморалізацію, користолюбиві понуки та непомірне здирництво. «…Поглянемо, – закликав Іпатій Потій, – і на посланих за нашим посвяченням священиків, яких ми по всій руській землі як молі, що невинні душі гризе, насіяли – недозрілих хлоп'ят і неуків, пристосуванців, незвичайних грубіянів, мерзенних жерунів, безсоромних байдів, мудрагелів, про себе мудруючих, безкарних вакхантів, відворотних мандрівних школярів, упертих самопасів, вітрогонів, боязливих джмелів, надутих базік, байдужих підхлібників, безбожних святокупців, проклятих святопродавців, ненаситних лакомців, сліпих вождів, недбалих отців, нечулих пастирів, розпусних попів, бездарних учителів, підозрілих проповідників, несправедливих суддів, облудних фарисеїв, лисуватих іуд, пекельних богохульників, які, будучи недоростками, не до читання Божого письма, а до дитячих іграшок і до інших легковажних речей більше охочі. Вони не до науки, а до своїх особистих потреб поквапливіші. Не до порядного церковних справ улаштування, але до корчемних кухлів і тузів витрясання здатніші... Відомо кожному, що декотрим ще материнське молоко на устах не висохло, а ми вже їх отцями без пристойності починили; ще самі вони силабізувати не навчилися, а ми вже їх на проповідь слова Божого послали; ще своїми домами ніколи не порядкували, а ми їм церковні справи доручили... Якщо ми під покровом недбальства дрімаєм, то вони через своє лінивство зовсім поснули. Адже ми, вважаючи себе сонячною світлістю, у темноті неуцтва потемніли так, що декотрі з нас і своєї власної мови писання добре читати не вміють»[47].

Зрозуміло, що в той спосіб досягався максимальний полемічний ефект: щирими, проникливими словами-звіреннями обнародувалося уболівання матері-Церкви, та скруха, яку вона переживала неймовірно болісно, намагаючись повернути сина з хибного шляху, почути від нього лише одне-єдине: «Так, мамо, завинив,… визнаю, каюсь, повертаюсь». Того, зрештою, сподівалася від Іпатія Потія Православна Церква-мати-Батьківщина, ті, хто вважав ієрархію «сіллю землі та світлом світу», хто жадав «нагоєння» конфлікту між речниками й прибічниками проунійної та антиунійної орієнтацій, хто волів примирення Русі з Руссю.

Втім, змалювавши цю безвідрадну, поза сумнівом гіперболізовану, але своєю правдою жахаючу картину тодішньої дійсності, полеміст убачав лише один вихід – повернення уніатів у лоно Православної Церкви. «Накорміть себе і свої душі поживним хлібом веселого благовіщення і напоїть себе вином наук спасенних! – голосив полеміст благаннями Церкви-матері. – Стійте не хитаючись при матері своїй і про її гідність і славу всілякими засобами старайтесь! Відкрийте сердечні очі ваші і пізнайте самих себе, пізнайте батька і матір ваших, зрозумійте, в чиїм і якім домі народилися. Походженням вибраним, народом святим, божественним священством і синами бога найвищого були. Пізнайте себе, мовлю, і пізнайте мене, матір вашу, на яку тепер, безпричинно повставши, всіма силами своїми нападаєте»[48].

Хоча, як уже згадувалося, висловлюючи певні надії на повернення уніатів у православ’я, М. Смотрицький не плекав із цього приводу особливих ілюзій. І не випадково в заключній частині другого розділу «Треноса» полеміст не тільки висловлював неприховане обурення полемічною інвективністю писань Яна Сакрана та Петра Скарги, а й звертався з пристрастним закликом до боротьби з тими й спротиву тому, що так чи інакше пов’язувалося з православно-католицькою унією в межах Речі Посполитої: «До тебе, славний руський народе, до тих, котрі ще мене, матір свою, не залишили і відщепенства ганьбою себе не заплямували, мовою своєю звертаюсь! Питаю, чому на таку велику і нечувану кривду мовчите? Чому оббріхані не виправдовуєтесь? Чому ображені не протестуєте? Очорнителі честі і віри до останньої волосинки вас зганьбили, а ви такому заразливому і злому на відпір і язика не зрушили. Вовки виють на овець диким, страшним своїм голосом і, по пущі їх розпорошивши, поволі хапають та до логовищ своїх затягують, без жодної перешкоди пожирають. А ви що? Чути не чуєте і бачити не бачите!.. Повідайте мені, прошу вас, для чого язиком натура вас обдарила? Для чого розумом наділила і мовою над інше створіння приоздобила?.. Досить тоді прикрого зганьблення терпіти! Досить усього світа кривду на собі носити! Покажіть себе, дайте про себе знати, що людом Божим, вибраним ви є, що церквою Його освячені! Нехай про вас і про правдиву віру нашу всі до єдиного довідаються. Всім народам чистоту свого віросповідання покажіть! Наклепникам, які чистої віри вашої красу погасити силкуються, уста загамуйте, аби не дуже про вас і про вашу віру каркати могли!..»[49].

А що рішучість цього поклику, який був спрямований на обстоювання священних прав благовірного народу, була дозрілою і сягнула крайніх меж свого вияву промовисто засвідчують наступні слова-подзвін, слова-набат: «Повстаньте тоді, іще раз прошу – повстаньте, сини мої, зі сну смертельного! Душевними зіницями повість мою сприйнявши, стряхніть порох наруги від шат ваших на голови тих, котрі вас наклепами зганьбили! Заткніть їм гідною відповіддю уста, щоби більше не сміли на незаплямовану правду віри вашої говорити неправду! Руште тільки губами і язиком поворухніть, а тоді сам дух Отця вашого ними керувати буде. Ваше тільки бажання при Богові стати, а Бог допоможе здійснити те, що по волі Його почалось. Чого я, скорботна родителька ваша, собі і вам зичу...»[50].

Не варто доводити, що такий ступінь протесту об’єктивно сприяв консолідації та згуртуванню православної пастви й у своїй мобілізаційній значущості загрожував перерости у збройне протистояння, симптоми якого все частіше давалися взнаки. Хоча, як на наш погляд, закликаючи до віросповідної стійкості, М. Смотрицький прагнув передусім розбудити в душах православних парафіян конфесійну ревність. У цьому сенсі слово Православної Церкви-матері мало стати тією єрихонською трубою, що провістить перемогу над багатою, сильною, згуртованою та можновладною Церквою, уособленням якої виступав Римський Папа та Апостольський Престол і яку та яких М. Смотрицький поклав за мету викрити всією потугою свого небуденного таланту.

Неприховано-антикатолицькою тональністю позначений і третій розділ «Треносу», що цілком присвячений розвінчанню богословських засад католицизму, а також тих вчинків його провідників, які з них випливали. Принаймні критичний запал викладу докорів залишався таким же потужним, як і в попередніх. Відмінність полягала лише в тому, що сповідальну манеру звертань Церкви-матері, яка до цього не раз виступала збірним йменням Вітчизни, нерідко став заступати поєднуваний з публіцистичним пафосом та художньо-поетичною майстерністю дидактизм. Так, даючи волю розважати над тією проблематикою в усталено православний спосіб та з залученням численної інформації католицького й протестантського походження, М. Смотрицький насамперед підпорядкував їхній виклад розвінчанню експансіоністської політики Ватикану в логічно викладений та аргументативно доказовий спосіб. Виняток хіба що становив зачин розділу, в якому питальна докірливість Церкви-матері позначена неабиякою гостротою та злободенністю: «Повідай мені, сину, – мовиться на його початку, – що тебе і твоїх спільників до відступництва привело? Чи зневолення твого патріарха, а чи його убогість?... Чи якась суворість його порядків, а чи далека дорога до нього? Але ж нічого немає. А дорога значно ближча, ніж до Рима. Чи небезпечний і важкий проїзд? Вір мені, сину, що страшна річ попасти в руки бандитів волоських, так само як і в руки розбійників турецьких»[51]. І зразу ж по тому, не сумніваючись ні на йоту, що уніати піддались спокусам багатства й зиску та ще й інших намагаються туди знадити, М. Смотрицький вдався до створення ще однієї полемічної новації: вказуючи на розвій протестантизму, який переміг у цілій низці західноєвропейських країн (Англія, Норвегія, Швеція, Сілезія, Моравія…), він створив відозву-містифікацію, що з нею ніби звертаються до православних протестанти різних земель: «О вибрані Божі народи! Наша згуба нехай вас устрашить. О ви, котрі на Христовій свободі живете! Не віддавайте себе в неволю, з якої ми щасливо звільнились і тепер на свободі веселимся!»[52]. А далі, зосереджуючись на матеріальному багатстві Римської Церкви, його конкретному вираженні та причинно-наслідкових аспектах, полеміст з обуренням зазначав: «Невже шкідливому тому твоєму відступству троїста корона римського папи була приводом? І шарлатова одежа на ньому; срібла, злота і каменів дорогоцінних незліченне багатство; міст, замків і сіл без лічби; і попереду їдучих і позаду вартуючих вельможних осіб у почесному супроводі; а навколо і по боках стоячих озброєних драбантів (посіпак) готовність... Чи не це, сину, в неволю до того двору затягнуло?»[53].

При цьому, М. Смотрицький запрошував також читачів до детального осмислення догмату про першість римського папи в християнській церкві. «Відкрий внутрішні очі, – закликав полеміст, – і чистим розсудком та добрим сумлінням поглянь на зверхні речі, пізнай, чи дух правди в них, а чи брехня, чи від Бога вони, а чи від когось іншого». Не ж «римського двору похлібці» твердять, що римський папа за універсальним божественним правом є голова всіх церков і народів, що його влада найвища над всіма створіннями, що він, як намісник Христа, над іншими єпископами є старший. «Про нього, як і про Христа, сказано, що може все повергнути собі під ноги – вівці і воли всілякі, до того й бидло польове, птаство небесне і риби морські. Його уславлення має бути прийняте тільки якби Божим голосом самого апостола Петра стверджене; отже, проклятий всякий перед Богом, яко вселенської віри кгвалтівник неправий, хто б – чи то король, чи цар, чи хтось із єпископів, або якийсь вельможа, декрету папи римського в питаннях віри не піддавався, а чи порушити його намагався. Папа сам має владу судити про артикули віри. Він сам може скасувати гріхи у кривоприсяжстві, у чужоложстві, в симонії, в мужобойстві. Сам він обраного цезаря або стверджує, або відлучає, або вже коронованого з трону скидає. Він сам слабих могутніми робить, а могутніх слабими; що Бог чинить, те й він може. Він сам замість правдивого Бога на землі. Він сам владу і привілеї від Христа має, щоби всі перед ним покорялись»[54].

Як бачимо, автора «Треносу» особливо обурювали гордість і пиха римських пап, їх владолюбність, вказуючи на які він підкріплював власні умовисновки висловлюваннями відомих європейських мислителів: «Чи не є то, о, Боже живий, – риторично запитує полеміст, – безбожний і Богу противний голос слабому і смертному створінню таке причитувати: «Влада твоя є владою вічною, бо великий ти є пан і велика сила твоя, а величі твоєї немає кінця». Чи не є то противна Богові понад все, що Богом називається, занослива, горда пиха? «Дана мені всіляка влада на небі і на землі; мені чужоземці поклоняються». Або ото: «Всі народи будуть на нього робити, запанує від моря до моря, і всі народи і покоління будуть йому служити, бо дана йому влада і гідність і царство». Скажи мені по милості Христа, повідай мені, сину, питаю: самовладдя твій римський чи не є єдинородним сином Божим, чи не є створителем усього світу і спасателем народів? Одначе нічого з цього. Але сином є людським, творінням Сина Божого, немічна вівця, як і інші, не без гріха, не безсмертний, не всемогущий, але грішний, смертний, і ліктя зростові своєму доточити нездатний»[55].

А щоб унаочнити наведене судження, М. Смотрицький оприявнив цілий список неподобств, до яких свого часу вдавалися римські папи в імені Боніфація IX, який упав у гріх симонії, Ліберія та Гонорія, що були єретиками, Бенедикта, названого розбійником, розпусника Іоанна XI; ідолопоклонника Маркелія; дітонароджувача Іоанна VIII Янгольчика та інших очільників Римської Церкви.

Зрештою, наголошуючи на безпідставності вчення про примат римського папи в християнській Церкві, полеміст розкрив спекулятивний характер тлумачення окремих євангельських положень і насамперед слів Ісуса Христа: «Ти – Петро і на цій скелі збудую Мою церкву і ворота пекельні її не здолають» (Мф. 16 : 18), а самі такі спроби відніс до богопротивних. Не пройшли осторонь полемічної уваги М. Смотрицького й численні спроби фальшування документів, які б свідчили на користь першості римського понтифіка в християнській Церкві. До таких автор «Треносу» відносить Лжеісидорові декреталії і зокрема поміщену в них розповідь про дарування візантійським імператором Костянтином Великим (285–325) папі Сильвестру на довічне володіння міста Рима з підтвердженням світської та духовної влади над християнськими народами. Викриваючи не тільки сам факт підробки цього відомого твору, але і його абсурдність бодай тому, що візантійський імператор не мав і не міг мати на те жодних повноважень, М. Смотрицький ніби на догоду творцям цієї фальсифікації і, звичайно ж, не без іронії вказував на шерег інших подарунків римським папам, з-поміж яких Латеранський собор, золота корона, оксамитова шата, царський жезл та інші маєтності, що за аналогією та зі схильності могли б бути віднесені до ознак понтифікової влади та величі. Але насправді полеміст вдавався до такого прийому тільки задля того, щоб виснувати: владні повноваження, гонор, пиха та зухвалість римських пап є прямою протилежністю євангельським завітам простоти, смирення, рівності, милосердя і, зрештою, життю апостола Петра. «Що за порівняння попередника і наступника, – заявляє М. Смотрицький, – апостол Петро убогий, худий, струхлявілий, плащиком тільки рибацьким приодягнений. А наступник його тепер сяючими золотом, перлами і камінцями, дорогими шатами одягнений; королівського вбрання оздобою прикрашений, кінних і піших громадою оточений, четверогранястим буфонством повитий, помпою і апаратом коштовним возвеличений. Лежачи в Римі, по всій навколишній окрузі землі гордо тріумфує. Отже, далеко ліпше становище спадкоємця, аніж самого апостола, предка його. О, всемогущий Боже, як велика ласка і терпеливість Твоя, що так довго цю високомірну пиху і гордість терпиш! О, добрий Ісусе, яка то велика різниця між твоєю покорою і папською пихою. Адже Христос-пан, свідчить Ісайя, не мав ані краси, ані вигляду милого, не було на що поглянути, а ми жадали його, погордженого і упослідженого із мужів, мужа болісті і знаючого неміч... Хто ж тоді не подивується нестриманої сміливості папської, якою він перед усіма чваниться, що від Костянтина богом названий?»[56].

Власне несумісність влади римського первосвященика з євангельськими принципами людяності й простоти, спосіб набуття тих матеріальних статків, що ними не раз хизувалися прибічники католицької ортодоксії як виявом особливої Божої ласки, а також політика визиску й гноблення щодо тих, хто перебував поза лоном Католицької Церкви й стануть предметом подальшого висвітлення в четвертому розділі «Треносу». А це означає під певним поглядом ідейно-тематична спрямованість цього розділу збігається з тими положеннями, з якими ми вже почасти зустрічалися раніше. Однак насправді, розширюючи спектр полеміки, М. Смотрицький створив окремий трактат, стрижень якого вибудуваний на контрасті-протиставленні Римської Церкви та її православної посестри – Церкви східної, Православної. Його цільовим зарядженням виступало бажання будь-що розвінчати соціальну практику Католицької Церкви, її експансіоністську сутність і довести, що католицьке поневолення є незмірно важчим за турецький гніт. При цьому, усвідомлюючи і враховуючи, що клір та паству Католицької Церкви становить немало щирих вірників, М. Смотрицький акцентував виключну увагу на достовірній інформації і передусім на свідченнях тих достойників, які мали мужність спротивитися католицькому беззаконню й зловживанням, що їх бачили на власні очі чи пережили особисто. Матеріальний фактор у цьому контексті було обрано за пріоритетний і репрезентовано рефлексіями аббата Конрада Успергенського: «Веселися, мати наша – Риме! – іронізував він. – Відкриваються засуви від скарбниць на землі, аби до тебе стікалися потоки багатства і велика грошей громада. Радуйся з неправдивості синів людських, бо в нагороду за таку велику злість дістається тобі заплата. Тішся з помічниці твоєї – незгоди, бо через це з бездонної пекельної криниці великі грошові прибутки нагромаджуєш. Маєш – чого завжди жадала. Заспівай пісеньку про те, як ти злістю людською, а не твоєї віри побожністю, світ зборола»[57]. На диво суголосною з вищенаведеним висловлюванням уявляється філіппіка Ф. Петрарки з її промовистою докірливістю:

«Риме, джерело нещастя, дім гніву повний,

Школо єресей, мінливий храм збочень.

Римом був, а тепер став Вавілоном,

Звідки так багато турбацій плине в усі боки.

О, матко зрад, для добрих тяжка в'язниця,

А для злих вдячна опіка і пристань;

Для живих пекло, диво нечуване в майбутньому.

Якщо не зітре тебе гнів Господній.

Заснована в убожестві, покорі, в чистоті,

А тепер все те руйнуєш рогами своєї гордості»[58].

В перегуці з антикатолицькими настроями, що ними була просякнута атмосфера давньоукраїнського життя поберестейської доби, перебувають також досвідчення й інших мислителів, на інвективність яких М. Смотрицький опирав власні судження. Серед них – уривки з творів історика Варфоломія Платини, аббата Бернарда, літератора Антуана Баптисти, останній з яких з неабиякою поетичною вправністю допитувався:

«Риме, чому шалієш і кров'ю тішишся,

А на невинних стріли згубні готуєш?

Чому твоя хвора голова божевільною думкою керується?

Чому твоя згрубіла старість не вгамується?

Якщо не маєш війни з народами сторонніми,

Ти точиш війну внутрішню з мешканцями своїми.

Твій скаженний гнів з незмірної пихи походить,

Він як зміїний яд кожному шкодить.

Ти зводиш війну між братами рідними,

Ти часто батьків свариш із дітками власними.

Ти не дбаєш ні про право, ні про справедливість,

Не боїшся ні Бога, ні пекельного порога.

Коли б я хотів облічити все, часу б не вистачило.

Скільки через тебе і в тебе зла створено.

Римові Марс є батьком, а дика вовчиця

Виховала його своїм молоком, як власне дитя.

Хто набожне життя хоче мати,

Мусить із велебного Риму утікати.

Все там вільно, все там належить кожному,

Тільки бути добрим невільно нікому»[59].

Означивши в той спосіб численні переступи католицького кліру на всіх його ієрархічних рівнях і зокрема ті соціальні утиски та гноблення, що були освячені авторитетом Католицької Церкви та стали джерелом наживи й розбещеності, М. Смотрицький дійшов певної думки, згідно з якою за фасадою апостольської місії в її об’єднавчих вимірах, криються чималі загрози для цілого народу. При цьому речник православної ортодоксії аж ніяк не міг оминути своєю загостреною полемічною увагою місіонерської діяльності членів ордену Ісуса Христа, які виступили активними пропагаторами унії на теренах Речі Посполитої, тобто того державного утворення, до якого тоді входила більшість українських земель. Зокрема, інкримінуючи єзуїтам звинувачення в маніпулюванні свідомістю аж надто довірливих прочан, М. Смотрицький застерігав, що йдеться про тих ловців людських душ, які не гребують жодними засобами задля досягнення мети. Зрештою, вказуючи на мотиваційні підтексти численних церковних поборів, що ними опікувалися послідовники Ігнатія Лойоли, а також їхні наслідки, що падали тяжким тягарем на плечі зубожілої частини суспільства чи ж сприяли її поневоленню, полеміст з неабиякою вправністю розкрив і механізм єзуїтського ошукання, його корисливу сутність: «То на костьол, – саркастично виповідав полеміст, – а ти, сину і дочко, за торбу і між люди, то на колегіум, а ти, батьку і матко, самі про себе думайте, то на візуїти (глузлива назва єзуїтів – В. Ш.), а ви, браття, сестри і кревні, у чужих хліба жебрайте, то на отців святих, а ти сам із жінкою і дітками, домашнього свого хліба позбувшись, чужі пси дражни. Так ті спритні батечки все захоплюють, так все забирають, так все пожирають – і безпечно, бо в Римі за ними суд, в Римі розправа, в Римі й присуд. Продай же, шляхтичу, мужиків своїх, запродай жінку і діток та їдь до Рима на розправу, де, якщо не душі з власного тіла, то душі з свого мішка певно позбудешся, а нічого не відсудиш. Бо Рим є голова над усіма головами, а єзуїта-визуїта, той, що з добра людей визуває. А ти, будучи колись вільним шляхтичем, мужикувати змусиш»[60].

Власне на такому тлі й було розкрито неоднозначні погляди на причини падіння Візантійської імперії, що знайшло своє відображення в другій частині четвертого розділу «Треноса». А їх відмінності – річ принципова: якщо речниками Католицької Церкви падіння Візантійської імперії зазвичай вважалося Божою карою за по нехтування нею церковної єдності, то така інтерпретація аж ніяк не могла задовольнити православних, а іноді й обурювала їх. При цьому, визнаючи підневільний стан вселенського центру Православ’я і зокрема залежність Константинопольського патріарха від волі турецького султана, православні полемісти всякчас наголошували, що у віронавчальному плані Православ’я від того не постраждало. «Підневільне й упосліджене православ’я, – зазначав М. Смотрицький, – значно ближче стоїть до євангельських традицій, ніж католицизм, якого влада, гонор, марнолюбство, розкоші віддаляють від провідних законів християнського віросповідання»[61]. Понад те, вважаючи і турецького султана, і римського папу тиранами, полеміст розрізняв їхні зневолення, підкреслюючи: «Турчин, котрий дороги спасенної не пізнав і завжди в темряві невідомості ходить, тіло і багатство поневолив. А папеж, пізнавши євангельську світлість, гордим духа свого вихром її погасив, тіло і душу, внутрішнє і зовнішнє багатство поневолити мав. Турчин, сам невірним будучи, невільникам своїм чистої і незаплямованої віри християнської заживати в вольності сумління дозволяє. А папеж повністю віру поневолити хотів. Турчин світа цього марності посів. А папеж при цьогосвітніх добрах і духовного багатства чистоту в неволю затягнути пожадав. Турчин сам богохульник і безбожник, але невільникам своїм правдивої віри і богомисленності триматись не перешкоджає. А папеж богохульства винахідник і безбожності покровитель, так само і підлеглих своїх спаплюжити силкується. Турчин в світській політиці, а папеж у церкві Божій є тирани. Свідчать про це вірогідні розповіді і загальне свідчення народів»[62].

Умовисновок полеміста, його підсумкове твердження: «значно пожиточніша річ зовнішнє зневолення терпіти, а духом вільним під турком жити, аніж тілом і душею римському папежові служити»[63], коментарів не потребує. Не залишає сумнівів і вердикт М. Смотрицького щодо дворушності заяв римських пап, оцінюючи які він заявляє:. «Я, каже, є слуга слуг Божих, але над всіма іншими слугами Божими начальник, міністр і пастир. Я є слуга слуг Божих, однак я пан всього світу, на який всі мої вказівки поширюватись мусять. Я є слуга слуг Божих, однак нічийому суду не підлеглий суддя. Я є слуга слуг Божих, однак владика і вождь архісвящеників церковних. Я є слуга слуг Божих, але всім слугам Божим наказую і нічийому наказу не підлягаю. Я є слуга слуг Божих, але панування мого влада необмежена. Я є слуга слуг Божих, але в руках своїх всілякого старшинства духовного і світського достоїнства тримаю. Я є слуга слуг Божих, але всім слугам Божим ноги мої цілувати наказую... Я є слуга слуг Божих, однак всі слуги Божі мені, як самому Ісусові, послушні мають бути. Я є слуга слуг Божих, але влада моя від моря і до моря над слугами Божими... Я є слуга слуг Божих, але мені всі народи і покоління служать»[64].

І, насамкінець, розкривши непривабливу картину зловживань, що ними зганьбила себе Католицька Церква, М. Смотрицький, вустами стражденної матері-Церкви риторично закликав сина в імені І. Потія повернутися на дорогу праведності та істини:

«Що за пожиток хоч би ввесь світ здобути, а душу свою згубити? Яку заміну даси за неї? Над нею нічого дорожчого ні значнішого в усьому світі немає... Отож повернися, сину, повернися до зболілої матері твоєї, котра тебе народила і виховала. Залиш мачуху, яка про згубу душі твоєї повсякчасно старається; вирви з грудей своїх заразливе її молоко, скинь з себе ті шати, що вона ними на вічну ганьбу приоздобила тебе; повергни їй під ноги всі марності світу цього, якими вона тебе спокусила. Утікай від неї хочби й голий, як Іосиф від невісти, назад не оглядаючись, щоб своєю лагідною мовою вона вдруге не спокусила і тенетами уст своїх знову не обплутала. Краще тобі голому в світлості, аніж коштовно вбраному в темноті перебувати. Не соромся на час малий бігти голяком, щоби потім перед людьми і перед ангелами Божими в шаті вічного весілля вбраним з'явитися»[65].

Відтак, на переконання М. Смотрицького, проголошення Берестейської унії та рішучі заходи, що були спрямовані на її втілення в життя, не могли бути виправданими жодними аргументами як з соціального, так і національного погляду. Однак автор «Треносу» прекрасно усвідомлював, що в православно-католицькій полеміці, дилемою якої стала унія, над інші аргументи мали б важити біблійні рації та на них базовані патристичні настанови. Їхньому висвітленню і була присвячена друга частина «Треносу», а саме V–Х розділи, які нами свідомо залишаються поза увагою переважно тому, що суто релігійні аспекти православно-католицької полеміки потребують окремих, компетентних і ретельних богословських студій. Слушність хіба що дозволяє зазначити: М. Смотрицький на таку необхідність був чулий і, розмірковуючи над складним проблематичним комплексом питань православно-католицьких суперечностей і насамперед над ученням про походження Святого Духа, чистилище, примат римського папи в християнській Церкві та целібат, щедро послуговувався висловлюваннями зі Святого Письма, а також судженнями отців як Східної, Православної, так і Західної, Католицької Церкви. Воднораз у зазначених розділах знайшли належне обґрунтування поняття добра, справедливості, вірності, чеснот, спасіння. Не завжди, як на вимір конфесійних опонентів, інтерпретаційно переконливі та послідовні, ті розмірковування[66] були підпорядковані узасадненню антиунійної позиції, яка для ревних прибічників православної ортодоксії залишалася стало-незмінною, з тією, мабуть, різницею, що викривальний пафос автора «Треносу» був незмірно вищим, а тло й база сполемізованих ним питань – значно ширші та глибші. При цьому воліли б вказати й на те, що переважно залишається непомітним, але виразно свідчить про мужність М. Смотрицького. Адже він кидав виклик «завідателям» життєвого укладу цілих суспільних станів та верств, і кожний із них (за бажанням чи зі схильності!) міг відчути себе ображеним або несправедливо звинуваченим, не зважаючи на «імунітети» нової творчої «моди»: барокову пристрасть до контрасного зображення та антитетики як творчого принципу. Скажемо більше, відверто антиунійна позиція, яка відображала умонастрої православного кліру та його пастви, але йшла врозріз з офіційною політикою Речі Посполитої, ставила М. Смотрицького в скрутну ситуацію не тільки у взаєминах з потенційними опонентами чи недавніми соратниками, але й з органами державної влади. А що так і сталося красномовно свідчить сам факт появи «Треноса», який, з одного боку, був виданий під псевдонімом та з зазначенням про те, що є перекладом якогось грецького твору, а з другого боку, визнаний незаконним актом, таким, що суперечить стратегічній лінії унієтворення і, відповідно, підлягав конфіскації та спаленню. Тим же, хто зважився б придбати заборонену книгу, загрожував штраф розміром 5000 червоних золотих[67]. Але сказаним аж ніяк не можна применшити, а тим паче спростувати тієї безперечності, що за своєю антиунійною і ширше – антикатолицькою спрямованістю, як і за полемічною напругою, «Тренос» М. Смотрицького не мав собі рівних навіть з уваги на полемічно заанґажовану творчість Клірика Острозького, Христофора Філалета, Стефана Зизанія, Івана Вишенського. Прикметно, що цього були свідомі й речники унійних переконань та католицької ортодоксії. Принаймні один із них, а саме перший біограф М. Смотрицького Я. Суша сказав з цього приводу чи не найвиразніше: «Ніколи, – зазначав він, – ніхто з єретиків не чинив на Святий Престіл таких уїдливих нападів, якими сповнений «Плач». Тут що не слово – то виразка, що не думка – то отрута, тим шкідливіша, що автор розчинив її витонченістю стилю як солодкою приманкою»[68]. Вихід з-під пера П. Скарги того ж таки 1610 року твору-відповіді під назвою «Na threny i lament Theofila Orthologa do Rusi Greckiego nabozenstwa, przestroga» також промовисто засвідчує ті увагу та значення, які викликала поява «Треноса». Що ж до «Парегорії» Іллі Мороховського як ще одного відгуку на публікацію твору М. Смотрицького, то вона на впевнення деяких дослідників[69] навіть сприяла корекції поглядів полеміста на окремі питання полемічного дискурсу. Адже добре відомо, що після незначного мовчання М. Смотрицький знову відновив полеміку, проте вона була вже позначена проунійними настроями. І зовсім не випадково рукописи написаних ним творів «Палінодія» та «Про походження Святого Духа» були спалені рецензентами-ченцями, яким автор ввірив право першого суду, а самого М. Смотрицького – віддано під опіку архімандриту Карповичу.

Між тим то буде згодом. Наразі ж йдеться про ранній період життя і творчості М. Смотрицького – апологета православної ортодоксії, чия полемічна спадщина окрім іншого засвідчила функціональне наголошення топосу письменства як вогнища пророків та авторитетності митця-пророка – людини одержимої, боголюбної, жертовної, керманича з натури, снага й вищі воління якої спрямовувалися на отямлення знечулених, піднесення їхніх релігійних почуттів задля блага спасіння. В цьому сенсі і місійність, і візійність покликів М. Смотрицького стали дійсно відображенням «складної ідейно-художньої структури»[70] творчої спадщини віртуоза стилю, які нерідко перетиналися на семантичній парадигмі оновлення світу, його духовного вдосконалення.

Що ж до подальших перипетій у драматичній долі М. Смотрицького, то вони матимуть складну конфесійну «конфігурацію» впродовж наступних двадцяти трьох років його життя, сповненого важких випробувань та духовної звитяги, плідної творчої праці й подиву гідної стійкості. Принаймні навіть побіжний погляд на пережите й вистраждане як у своєму подієвому вимірі, так і з уваги на створене, вражає своєю виповненістю та духовно-інтелектуальною значущістю, включаючи:

• десятирічний період педагогічної діяльності в братській школі при Віленському Святодухівському монастирі, де М. Смотрицький зустрічатиметься з В. Рутським, Й. Кунцевичем, Л. Кревзою, щоб, звичайно ж, краще вирозумітися на складній проблематиці православно-католицьких взаємин та їх унійній доцільності;
• прийняття чернечого постригу 1617 року, якому передувало висвячення Єрусалимським патріархом Феофаном нової православної ієрархії в Речі Посполитій та обрання М. Смотрицького архієпископом Полоцьким;
• антиунійну діяльність М. Смотрицького в архирейському сані, полемічним виявом якої стануть «Виправдання невинності» (1621), «Оборона виправдання» (1621), «Спростування ущипливих писань» (1622), «Юстифікація невинності» (1622), «Уклінне прохання» (1623).
• зміну ставлення М. Смотрицького до унії, яку, крім іншого, обумовили вкрай загострені православно-католицькі суперечності, колізії правової властивості та релігійні рації і в зв’язку з якою він сподобиться численних зневаг, цькування та кривд;
• справлення обов’язків настоятеля Дерманського монастиря;
• паломництво М. Смотрицького на Схід із надією отримати найвищі унійні санкції;
• повернення М. Смотрицького в край свого церковного послуху та подальше ускладнення ієрархічних взаємин з огляду на виявлення ним «рецедивів єретичного збочення в писаннях і проповідях відомих греко-православних учителів Церкви»[71], а також на виправдання унії як засобу досягнення «одностайності у вірі та згоди в почуттях»[72];
• пересправи, пов’язані з рішучим осудом «Апології» М. Смотрицького та анафемуванням її автора;
• несприйняття православними побратимами запевнень М. Смотрицького про те, що його унійні переконання відповідають і обумовлюються інтересами Православної Церкви, яку він бачив «нужденною і вже на грані смертельного занепаду»[73];
• створення і видання «Протестації» (1628), що з’явиться через кілька місяців після «київських» кривд і стане ще однією рефлексією пізнаного й пережитого під час мандрівки на Схід, а також вистражданого на Православному Соборі 1628 року;
• вихід у світ польськомовного «Паренезиса» (укр. «Умовляння», 1629), есеїстико-сповідальний зміст якого складуть глибокі роздуми та сердечні умовляння з приводу необхідності переходу на унію;
• появу «Розправ, або поквитання» (1629) – твір, у якому М. Смотрицький намагався спростовувати висунуті проти нього звинувачення, а також дякував Богу за те, що в «одинадцяту годину» життя йому було відкрито правду про унію і в той спосіб уможливлено покутування гріхів молодості;
• видання «Ектезису» (1629), тематико-проблематичні акценти якого були обумовлені підготовкою до православно-уніатського собору, що мав відбутися в жовтні 1629 року і сприяти приборканню довколоунійних пристрастей;
• провал чергової миротворчої ініціативи на Львівському соборі 1629 року та остаточне споневірення М. Смотрицького в можливості примирення «Русі з Руссю»;
• запевнення М. Смотрицького, що єдиним способом переведення унії в життя є силування, відгомоном-відповіддю на яке стали «Антапологія» (1631/1632), а також нищівно-глузливий твір під назвою «Тропар и кондак, догмат и припђв, единогласник слђпого и преполовленнаго осла нашего Мегментия Смердицкого, новопресм[е]рдђвшагося ребелђзантскою вониею»[74];
•  удостоєння М. Смотрицького почесного сану архиєпископа Ієрополітанського Римським Папою Урбаном VIII;
• аскетичні подвизання М. Смотрицького на схилку віку;
• важку недугу настоятеля Дерманського монастиря та його упокій на 58-му році життя;
• посмертне чудо слуги Божого Мелетія, коли покладене на руки небіжчика апостольське послання (такою була його передсмертна воля) упокоєний архіпастир узяв у руку і міцно стиснув, а згодом – на прохання прибулого митрополита В. Рутського та в присутності значного числа вірників – відпустив.

Утім, все то станеться потім, пізніше, в прийдешньому. А тоді, у році Божому 1610, з появою «Треносу», на українському духовному небосхилі в імені М. Смотрицького засяяла яскрава зоря ревного захисника Православ’я та палкого поборника прав поневоленого народу. Сталося це якраз тієї пори, коли силою історичних обставин Православна Церква Речі Посполитої опинилася поза законом, а її клір та паства нерідко зазнавали наруги й тортур. Не дуже тому лихові зараджували й спроби оперативного законодавчого реагування, коли, скажімо, на високому державному рівні польсько-литовсько-руського королівства схвалювалися цілком слушні правові положення (Конституції 1607 та 1609 років), якими категорично заборонялися утиски релігійного сумління людей «грецької віри» і навіть гарантувалися їхні права, а в житті реальному вони й надалі потерпали від примусу чи ж просто зневажалися. Через те, коли мовиться про причини й обставини написання, а також про змістове наповнення «Треноса», то маємо виходити з того, що в своїй сукупності їх назагал обумовлювали:

• традиція, яку на часі усталювали й розвивали Г. Смотрицький, І. Вишенський, С. Зизаній, Клірик Острозький, Христофор Філалет, Василь Суразький…;
• реакція на підтексти, контекст та претексти тих реалій, якими характеризувалося тогочасне життя польсько-литовсько-руської Речі Посполитої і передусім сутужне становище Православної Церкви, яка, спротивившись ідеї православно-католицького об’єднання в межах Речі Посполитої, а згодом і заходам, пов’язаним із його втіленням, потерпала від визиску, примусу та тортур;
• крайні вияви конфесійної антипатії, живленої утисками та зневагою;
• благання зрадженої уніатами Православної Церкви, яких вона просила отямитися, й, належно розваживши, повернутися в її лоно.

А це означає, що, являючи собою щире вболівання Православної матері-Церкви, що стала символом стражденної Вітчизни, «Тренос» М. Смотрицького може сприйматися по-різному, у тому числі:

• і як відповідь діткнутого сумління на смертельну загрозу остаточного занепаду Православної Церкви Речі Посполитої;
• і як голосіння, тобто відображення того психо-емоційного стану, за якого межа дійсного й вигаданого, справжнього й удаваного нерідко втрачає чіткі демаркації;
• і як містифікація, в контексті якої мають прочитуватися властиві бароко пристрасність, схильність до гіперболізацій та контрастного відображення дійсності;
• і як філіппіка з її гостровикривальною тональністю, нищівними звинуваченнями опонентів у владолюбстві, пожадливості, підступності, мракобіссі й навіть дикому людиноненависництві, що ніби були властиві єзуїтам, католицькій верхівці та їхнім прибічникам;
• і як уїдлива сатира М. Смотрицького на адресу уніатів та католиків, чиї мислення та вчинки, з одного боку, викликали у полеміста щирі нарікання, гнів і обурення, а з другого боку, дали підстави опонентам позивача називати автора «Треноса» безсумнівним єретиком, хижим вовком та темним Ортологом,[75] з вини якого справі православно-католицького примирення було завдано непоправної шкоди[76];
• і як своєрідна анатомія предківського Духа з її системотворчими вимірами, ментальними конотаціями та досить високим рівнем конфесійної самокритики; ;
• і як візитна картка непохитної, самовідданої, богоревнивої пастви православної належності;
• і як художньо-богословський документ, в якому доволі адекватно відображано стан конфесійної свідомості, а також ту побожну ревність, що робила вірян самовіддано-одержимими.

То ж цілком слушно «Тренос» М. Смотрицького став і дотепер вважається:

• всеправославним твором-подзвіном, який згуртовував, надихав, кликав на священну боротьбу;
• сурмою, яка, немов ієрихонська труба, виявилась здатною зруйнувати найміцніші духовні редути будь-якого супротивника;
• вищою полемічною пробою та незгладною печаттю православного Духа в його типово українських експлікаціях;
•  щирим уболіванням, зболеним чуттям, побожним пориванням та ревністю достойника, який передрік крах давньоукраїнських надій на православно-католицьке примирення;
• злетом полемічного натхнення його виразника, який дещо згодом засудив своє дітище, але попри всі подальші старання не зміг та й не міг вибілити темні сторони тієї дійсності, яка нуртувала його богоревниве сумління і передусім стосувалася історичних неподобств найрізноманітнішого ґатунку, в тому числі тих, якими супроводжувалося запровадження унії в межах Речі Посполитої.

Зрештою, «Тренос» М. Смотрицького:

• це трактат, який пробуджує не тільки почуття непокори, спротиву й протесту, а й надає їм священного «статусу»;
• це дороговкази наступним поколінням, ідеальність яких становлять добро, милість, любов, справедливість…;
• це історія нашого Духа, драму якого визначають різна типологія богословського мислення;
• це своєрідний кодекс православного благочестя, що тісно сполучається з проблематикою бідності й багатства, правди і кривди, совісті і безчестя;
• це релігійні візії Православної Церкви, яка, дбаючи про Христову істинність та спасенну святість, вірою і правдою обстоювала права поневоленого народу;
• це вкриті презирством зрадники первісного благочестя та старожитньої віри, тобіж ті православні ієрархи, клір та їхня паства, що перейшли на унію і дали привід для звинувачення в ренегатстві;
• це скрути, за яких православна Церква-мати інстинктивно шукала опертя з-поміж патронів Православ’я, нерідко наражаючи себе на неминучі ризики світської залежності;
• це глибокі духовні перейняття, а ще той візерунок цнот, що може слугувати надійним убезпечуючим засобом супроти сьогочасних спокус.

Ось тому і через це для нині сущих православних вірян, а вже поготів для їхнього духовенства «Тренос» М. Смотрицького:

• це не тільки зужите, а прабатьківський дороговказ, в дзеркалі якого можуть пізнати себе всі бажаючі;
• це застереження тим, хто не тільки колись силував або чинив визиск супроти своїх конфесійних опонентів або хотів, щоб Русі не було в Русі (= України не було в Україні), але й нинішнім можновладцям;
• це той виквіт православної антикатолицької традиції, біль, туга і гнів якого й дотепер становлять аксіологію національного мислення та світосприйняття;
• це зброя непереможених, сумне досвідчення минулого та застереження на майбутні віки;
• це ті карби, які пов’язані з уявленнями про найважливіше – святість і святе, про ідеальне, божественне, про ті клейноди Духа, які український народ обстоював самовіддано, самозречено, за які заплачено дорогою ціною;
• це, кажучи узагальнено, не тільки молитва-реквієм, але й підвалина духовного відродження незалежної України.

Відтак, «Тренос», як і увесь науково-богословський доробок М. Смотрицького раннього періоду, дає чимало підстав для призадуми, для глибоких, всебічних і проникливих рефлексій, академічний вимір яких може бути зведений до таких узагальнень:

• засвоївши творчу традицію різних ідейно-художніх напрямів, а також їх конфесійну специфіку під час навчання в «греко-слов’янському Атенеумі», Віленській єзуїтській колеґії та протестанських університетах Німеччини, М. Смотрицький вправно послуговувався кількома культурними моделями та їх риторичними системами;
• аргументи, якими керувався М. Смотрицький на ранньому етапі своєї полемічної творчості і зокрема в «Антиграфах» та «Треносі», мали певний історико-богословський ґрунт, хоча й не завжди задовольняли потребам виваженої й вивіреної критики, нерідко хибуючи інтерпретаційною однобічністю, конфесійною заангажованістю та довільністю історичних викладів;
• антиунійний імператив, що становив конфесійне кредо «раннього» М. Смотрицького, забезпечив полемісту надзвичайні повагу й авторитет серед православних заперечників унії, а також сприяв подивугідному успіху писань «руського Златоуста» в їхніх колах;
• усвідомлюючи, що прийняття унії більшістю православної ієрархії Речі Посполитої, а також значним числом їхньої пастви та світським проводом спричинило розкол національної субстанції за конфесійною ознакою, М. Смотрицький в імені Церкви-матері доклав усіх зусиль, щоб затаврувати тих, хто пристав на православно-католицьке об’єднання, не залишаючи, проте, надії на їхнє отямлення та повернення в лоно Православної Церкви;
• увібрані в тогу барокової емоційності й міфологем, полемічні екзерсиси «Треносу» засадничо підпорядковувалися розвінчанню віронавчальних положень та соціальної практики Католицької Церкви, однак не виключали й назрілої потреби реформування Православної Церкви Речі Посполитої, а з тим здійснення заповітної мрії М. Смотрицького про ідеальну Церкву, віронавчальну та освячуючу місію якої благословив Ісус Христос і яку кожне благовірне серце воліє бачити образом Царства Небесного на землі;
• враховуючи винятковий суспільно-політичний резонанс та вплив «Треноса» на віруючий загал, як і оцінюючи його літературні достоїнства барокової властивості, не слід нехтувати ставленням до цього твору самого автора, який згодом у листі до Константинопольського патріарха Кирила Лукариса називав його «лементовим писанням», що майже цілком «одгонить лютеранізмом і кальвінізмом»[77];
• ідейно-богословські трансформації, що їх пережив М. Смотрицький, не зайвий раз переконують: шлях до унії був і залишається надзвичайно складним, потребував і потребує подолання стереотипів конфесійного мислення і важко осягається навіть людями виняткової ерудиції та інтелектуальних здібностей.
• початок XVII століття засвідчив прихід в українську літературу неперевершеного майстра слова, видатного богослова та церковного діяча, що став виразником найсокровенніших жадань конфесійно розмежованого народу, його православним «златоустом» і як ніхто інший благав Господа, щоб допоміг Русь із Руссю до згоди привести. В цьому сенсі видання першого повного україномовного перекладу «Треноса», яке нині виноситься на суд та оцінку читачів найрізноманітніших уподобань, цій потребі сприятиме як ніколи раніше.

[1] Кралюк П. Духовні пошуки Мелетія Смотрицького. – К.: Український Центр духовної культури, 1997. – С. 4.

[2] Там само.

[3] Маємо на увазі, зокрема, монографічні дослідження В. Короткого, П. Кралюка, С. Бабича, Д. Фріка, Ф. Томсона.

[4] Точна дата народження Мелетія Смотрицького невідома і на думку переважної більшости вчених припадає на 1577 рік.

[5] Тут і далі ми послуговуватимемось ім’ям Мелетій Смотрицький, пам’ятаючи, однак, що до чернечого постригу 1617 року його звали Максимом.

[6] Бабич С. Творчість Мелетія Смотрицького в контексті раннього українського бароко / Автореферат дисертації ... канд. філол. наук. – К., 2002. – С. 6.

[7] Твердження про те, що М. Смотрицький вступив до Віленської колегії в 1601 році здається нам маловірогідним через його невідповідність віковому цензу студентів.

[8] Кралюк П. Духовні пошуки Мелетія Смотрицького. – К., 1997. – С. 32.

[9] Мицько І. Острозька слов’яно-греко-латинська академія (1576-1636). – К.: Наукова думка, 1990. – С. 112.

[10] Яременко П. Мелетій Смотрицький. Життя і творчість. – К.: Наукова думка, 1986. – С. 8.

[11] Там само. – С. 9.

[12] Antigrafy, albo odpowiedz na script... ktoremu titul «Heresiae, Ignoranciae y Polityka popow y mieszczan bractwa Wilenskiego»... tak tez y na ksiazke... Harmonia // Памятники полемической литературы / Русская историческая библиотека. – СПб., 1903. – Кн. 3. – Т. XIX: – Стлб. 1159.

[13] Там само.

[14] Короткий В. Творческий путь Мелетия Смотрицкого. – Минск: «Наука и техника», 1987. – С. 35.

[15] Там само.

[16] Цей твір Іпатія Потія до нашого часу не зберігся. Його зміст можна певною мірою відтворити, виходячи зі спростувань, які М. Смотрицький виклав у першій та частково четвертій главах «Антиграфів».

[17] Antigrafy, albo odpowiedz na script... // Памятники полемической литературы / Русская историческая библиотека. – СПб., 1903. – Кн. 3. – Т. XIX. – Стлб. 1159.

[18] Там само. – С. 1168.

[19]. Короткий В. Творческий путь Мелетия Смотрицкого. – Мн.: Наука и техника, 1987. – С. 37.

[20] Antigrafy, albo odpowiedz na script... // Памятники полемической литературы / Русская историческая библиотека. – СПб., 1903. – Кн. 3. – Т. XIX. – Стлб. 1169.

[21] Там само. – Стлб. 1294.

[22] Такі факти дійсно мали місце і проявлялися в запроваджені оргáнів, капітул, відкритих вівтарів, встановленні звання каноніків, прелатів, офіціалів, у зміні церковного співу тощо.

[23] Короткий В. Творческий путь Мелетия Смотрицкого. – Ми., 1987. – С. 40.

[24].Там само.

[25] Там само. – С. 44.

[26] Там само. – С. 49.

[27] Там само.

[28] Relatia y Ywazenie postepkow niekotorych okolo cerkwi Ruskich Wilenskich Roku 1608 y 1609 Wilnu wszystkiemu swiadomych. - Wilnо, 1609.

[29] Щоправда ідейно-стильові елементи бароко простежуються і в більш ранніх творах української літератури, чи не найпоказовішими з яких є полемічні послання І. Вишенського.

[30] Саме так перекладається псевдонім М. Смотрицького Теофіл Ортолог.

[31] Цит. за: Яременко П. Мелетій Смотрицький: Життя і творчість. – К.: Наукова думка, 1986. – С. 15.

[32] Там само. – С. 15–16.

[33] Там само. – С. 16.

[34] Слово «Бог» та інші означення верховної першосутності приведені нами у відповідність до їх традиційного написання.

[35] Там само. – С. 17.

[36] Короткий В. Творческий путь Мелетия Смотрицкого. – Мн.: Наука и техника, 1987. – С. 64.

[37] Там само. – С. 63.

[38] Там само. – С. 64.

[39] Цит. за: Яременко П. Мелетій Смотрицький. Життя і творчість. – К.: Наукова думка, 1986. – С. 23.

[40] Цит. за: Яременко П. К. Мелетій Смотрицький. Сторінки життя і творчості. – К.: Наукова думка, 1986. – С. 25.

[41] Там само. – С. 26.

[42] Там само. – С. 26.

[43] Там само. – С. 27.

[44] Там само. – С. 27 – 28.

[45] Там само. – С. 28 – 29.

[46] Там само. – С. 29.

[47] Там само. – С. 30.

[48] Там само. – С. 30–31.

[49] Там само. – С. 32.

[50] Там само. – С. 32.

[51] Там само. – С. 35.

[52] Там само. – С. 35.

[53] Там само. – С. 35.

[54] Там само. – С. 36.

[55] Там само. – С. 37.

[56] Там само. – С. 39.

[57] Там само. – С. 40–41.

[58] Там само. – С. 41.

[59] Там само. – С. 41.

[60] Там само. – С. 43.

[61] Там само. – С. 44.

[62] Там само. – С. 44.

[63] Там само. – С. 44.

[64] Там само. – С.45.

[65] Там само. – С. 46.

[66] Ідеться, зокрема, про трактування полемістом поняття добра, яке він ототожнював з вірністю православ’ю та обумовлював цілковитою покірністю душпастирям, більшість яких уже встигла перейти на унію.

[67] Короткий В. Творческий путь Мелетія Смотрицького. – Мн., 1987. – С. 51.

[68] Цит. за: Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. – К., 1883. – С. 96.

[69] Лужницький Г. Україна мім Сходом і Заходом: Нарис історії Української Церкви. Вид-ня 2-ге, виправлене. – Л.: Свічадо, 2008. – С. 293.

[70] Бабич С. Творчість Мелетія Смотрицького у контексті раннього українського бароко / Автореферат дисертації … канд. філол. наук. – К., 2002. – С. 6.

[71] Цит. за: Яременко П. Мелетій Смотрицький: Життя і творчість. – К., 1986. – С. 115.

[72] Там само. – С. 116.

[73] Там само.

[74] Там само. – С. 158.

[75] Короткий В. Творческий путь Мелетия Смотрицкого. – Мн., 1987. – С. 82.

[76] Urban W. Konweria Meletiuska Sмotrickiego, polemisty i dyzinickiego archibiskupa Polockiego w latach 1620 – 1627 // Nasca przeszlosc. – 1957. – T. 5. – S. 177.

[77] Там само. – С. 160.

Віталій ШЕВЧЕНКО,

д-р філос. наук