Преподобного Антонія Печерського сьогодні вшановують в Україні

10 липня Церкви Володимирового хрещення відзначають як день пам’яті преподобного Антонія Печерського — організатора монашества на Русі.

Народився він наприкінці Х ст. в м. Любечі поблизу Чернігова. У хрещенні отримав ім’я Антипа. Житіє святого розповідає про його любов до самітницького життя, зароджену ще в дитячі роки.

Після прийняття рівноапостольним князем Володимиром Великим християнства на Руських землях з’являлися й монастирі. Їх здебільшого засновували знатні особи, а на управління ними Візантія присилала грецьке духовенство. Не знайшовши в їхньому середовищі можливостей для плекання свого покликання, Антипа вирушив до Атосу (Афон), де навколо Великої Лаври, заснованої преподобним Атанасієм Атонським, гуртувалися монахи. Перекази розповідають, що Антипа, прибувши на півострів, відвідав Велику Лавру, а пізніше оселився як самітник під керівництвом старця Теоктиста. Постриг прийняв у монастирі Есфігмені, під час якого отримав ім’я Антоній.

На Атосі здобув досвід подвижницького життя, яким згодом ділитиметься на Русі. Житіє св. Антонія розповідає, що він двічі повертався на Батьківщину. Вперше це було 1013 р. Отримавши благословення від своїх духовних отців, Антоній з Атосу вирушив до Києва. Його шлях пролягав по берегах Дністра. Тут преподобний заснував Лядівський скельний монастир Усікновення голови св. Йоана Хрестителя. У ньому до сьогодні збереглися келія та джерело св. Антонія.

Прибувши на береги Дніпра поблизу Києва, Антоній у Берестові викопав печеру та оселився в ній. Релігійна та політична ситуація на Русі після смерті князя Володимира Великого у 1015 р. була нестабільною. Державу розривали міжусобиці, а церковне життя далі перебувало під жорстким контролем візантійців. Тому Антоній знову віддалився на Атос.

Вдруге він повернувся на Батьківщину імовірно 1051 р. (хоч серед дослідників щодо цієї дати існують розбіжності), коли в Києві утвердилася влада Ярослава Мудрого, а на митрополичий престол зійшов перший русин Іларіон. Житіє св. Антонія розповідає, що в печері останнього над Дніпром він і влаштував свою келію.

Довго очолювати Київську митрополію Іларіону не вдалося. Серед дослідників існують різні версії щодо того, як склалося його подальше життя, однією з яких є поселення Іларіона в печерах разом з Антонієм. Вона стверджує, що сподвижник Антонія священик Никон та митрополит Іларіон — одна й та сама особа.

У всякому разі монаше життя на Дніпрових кручах почало стрімко розвиватися. До Антонія приходили за духовними настановами люди, і багато з них залишалося. Уклад життя цих монахів відрізнявся від решти на території Русі передусім самобутністю — вони не залежали ні від княжого двору, ні від Константинополя.

За благословенням до Антонія приходив і київський князь Ізяслав, син Ярослава Мудрого. Хоча згодом між ними виникла конфронтація. До цього частково призвело те, що в печерах під опікою Антонія поселилися, покинувши світ, син та слуга боярина Івана Вишатича, прийнявши імена Варлаама та Єфрема відповідно. Князь Ізяслав підтримав боярина, котрого це обурило, і грозився зрівняти із землею печери та розігнати монахів.

Однак цього не сталося. 1068 р. внаслідок повстання Ізяславу довелося покинути Київ. Лише через рік йому при допомозі польського короля вдалося повернутися. Після цього Антоній Печерський покинув Київ та вирушив до Чернігова, де князював брат Ізяслава Святослав. Преподобний оселився там на Болдинських горах, викопавши собі печеру, над якою згодом збудували дерев’яну церкву св. Іллі, а учні, котрі гуртувалися навколо нього, утворили монастир. Крім того, Антоній Печерський заснував неподалік печерний монастир Пресвятої Богородиці.

Своє життя закінчував преподобний у Києво-Печерському монастирі. На той час уклад життя київських монахів зазнав змін. Перед своїм переходом до Чернігова Антоній настановив ігуменом одного зі своїх послідовників преподобного Теодосія. Той поклав в основу життя монахів правила св. Теодора Студита і вважається засновником спільножитного монашества на Русі. В багатьох моментах Теодосій Печерський також взорувався на організацію західних монастирів, і хоча Антоній не завжди поділяв такий підхід, це не провокувало жорсткого протистояння між ними.

Життя монашої спільноти, а також окремих пустельників будувалося навколо дерев’яного храму Успіння Пресвятої Богородиці. У 1073 р. Теодосій почав зведення мурованої церкви. Цього ж року і відійшов до вічності засновник монастиря Антоній.

Тіло святого поклали у тій печері, де він помер. Згідно з його заповітом, його розмістили “віддаленим від очей людських”, “під спудом” — в землі, у щільно закритій раці. Печерський монах Атанасій Кальнофойський у XVII ст. описує спробу викопати мощі святого та перенести до Москви, чому завадили вогонь і вода, які несподівано почали прориватися з-під землі.

Почитання св. Антонія Печерського серед народу вже почалося через чверть століття після його смерті, хоч офіційно його проголосили святим на межі ХІІІ-XIV ст., чому на заваді стояло грецьке духовенство. З ХV ст. походить його служба, а з XVII — звичай вшановувати його пам’ять 10 липня.

Цього дня майже на всіх богослужіннях звучить тропар святому, який стило описує суть, плин та плоди життя св. Антонія Печерського: “Від світської метушні вийшов ти, і відреченням світу пішов ти по-євангельськи за Христом, і рівноангельське життя провівши, в тиху пристань Афонської гори дійшов ти, звідки благословенням отців в гору Києва прийшов і там трудолюбно життя закінчив. Батьківщину твою просвітив ти і, безлічі монахів шлях до небесного царства показавши, до Христа їх привів ти. Його моли, Антонію преподобний, щоб спас душі наші”.

Публікація вийшла у рамках проєкту РІСУ "Свята Літургійного року".

МОНОбанка для тих, хто бажає підтримати проєкт.